Відходи – не сміття!

Протягом останнього часу в Україні набуває дедалі більшої актуальності проблема утилізації твердих побутових відходів, у зв’язку з чим Міністерством екології та природних ресурсів України здійснюється узагальнення пропозицій фахівців, науковців, громадських діячів щодо напрямів і заходів, спрямованих на подолання згаданої проблеми.

 

Так, проектом Національної стратегії поводження з відходами (далі – Проект), який наразі розглядається як «робоча версія» вектору реформування законодавства, а саме, розділом ІІ «Стратегічні цілі, принципи та задачі» запропоновано, зокрема такі два базові основні принципи (вектори) розвитку законодавства в напрямі поводження з відходами:

  1. «забруднювач платить»;
  2. «користувач платить».

 

Зазначені підходи ґрунтуються на тому, що особа, яка забруднює навколишнє середовище та скидає відходи, або ж замовляє утилізацію відходів повинна компенсувати усі витрати суспільству (оплатити вартість послуг з утилізації).

 

Однак є підстави вважати подібну постановку (формулювання) принципів принципово неправильною.

Перш за все, відносини матеріального (цивільно-правового) та господарського характеру (і не тільки в Україні, а й у світі загалом) базуються на відносинах власності. Власність (відносини власності) – наріжний камінь будь-якого суспільного цивілізаційного розвитку. У відносинах власності виявляється та закріплюється конкретний автономний майновий інтерес визначеної особи щодо «своїх» активів (ресурсів), якими особа може розпоряджатися.

 

Вся продуктивна діяльність у суспільстві обертається навколо відносин власності. Основна життєва мета діяльності фізичних та юридичних осіб спрямована на досягнення автономного добробуту, який втілюється через набуття права власності на певні активи, майно, ресурси. Власність зобов’язує, але ж і власність дає можливість нею розпоряджатися, обмінювати її на інші ресурси. Тобто, власність завжди має певну ціну, та за її збут власник має отримувати певні еквівалентні ресурси.

Для спрощеного сприйняття цей принцип виражається максимально просто: ми всі щось робимо спільно для загального блага, при цьому кожен з нас зацікавлений в особистому матеріальному збагаченні, накопиченні грошей, влади, впливу, активів, ресурсів, можливостей тощо.

 

Накопичені (зароблені, здобуті) ресурси – це засоби (інструменти) для реалізації своїх потреб вищого рівня (свобода, духовність, освіта, самовдосконалення, стосунки, самореалізація тощо). Конституції більшості країн світу, і тут Україна не є виключенням, економічні теорії, фундаментальні дослідження визнають ці принципи мовою права за допомогою таких формул і концепцій, як «верховенство прав людини», «розвиток особистості», «суспільство споживання», «захист та гарантії прав споживачів» тощо. Реалізація та розвиток змісту згаданих словосполучень здійснюється в окремих законах «першого рівня значущості», починаючи від Загальної декларації прав людини та Конституції України до Закону України «Про захист прав споживачів». Сучасне суспільство – суспільство споживачів та споживання і воно ж формує свої принципи та цінності нового порядку.

Юридичні особи (суб’єкти господарювання) діють практично за такими ж принципами і, зважаючи на те, що їх природно представляють люди (фізичні особи) зі своїми прагненнями, баченням «під себе» – то ці принципи ідентичні.

 

Цей докладний вступ є необхідним для розуміння суті відносин. Відносини у сфері поводження з відходами – це ті ж самі відносини власності, можливо, дещо трансформовані та спотворені (навмисно чи випадково, під час пошуку методів і напрямів розв’язання поточних проблем) ситуативно емоційним «непотрібним» і «шкідливим» характером відходів, за якого їх треба «позбуватися».

 

Великим відкриттям для більшості виявляється проста істина: відходи – це майно (ресурси, активи) які придбані власником. Розглянемо цю конструкцію, максимально спростивши її окремі елементи.

 

Так, коли людина придбаває, приміром, ковбасу, то виступаючи як споживач має емоційно та практично забарвлений інтерес придбати продукт в гідній упаковці. Це має не тільки емоційну складову придбання товару в гарній обкладинці, але має і практичну мету – сучасна упаковка забезпечує збереження товару та його захист від дії природних чинників псування, зручності зберігання, транспортування, використання.

 

І зрозуміло, що споживач, умовно діючи між імовірністю придбати кілограм ковбаси за 10 одиниць умовних грошей без упаковки та за 15 одиниць умовних грошей в яскравій обгортці, із зазначенням вмісту придбаного товару (жирність, кількість білків, жирів, склад, наявність ГМО складових, приправ, спецій, добавок, рекомендацій по зберіганню, адреси виробника тощо) – в більшості випадків вибере другий варіант, заплативши «зайві» 5 гривень за упаковку, при тому, що сам товар, заради придбання якого відбувалися всі маніпуляції – ідентичний (той самий).

 

Тобто людина сплачує умовні 5 одиниць грошей за упаковку, яка має ціннісний вираз лише протягом короткого часу, допоки основний товар не спожито, після чого упаковка переходить у категорію «побутові відходи» та спрямовується до сміттєвого кошика.

Але суті відносин не приховаєш. Упаковка належала і належить споживачеві (покупцеві) на праві власності (була ним придбана за свої «кровні»). Переводячи придбаний товар у категорію «побутові відходи» (які дістають зневажливу та принизливу назву «сміття») споживач, виходить, викидає свої гроші. Поняття «власник предмету» дивним карколомним чином трансформується (з порушенням усіх правових принципів) у поняття «особа, яка замовляє послуги з утилізації…». Власник майна (ресурсу) стає замовником свідомо оплачуваних дій зі свого «збіднення».

 

Викинувши свої гроші, споживач (за Проектом розглядуваної нами стратегії – забруднювач території) ще і платить за те, що його майно (ресурс) утилізують, вивезуть, «кудись подінуть з очей геть» (тобто, платить вже двічі). І на закріпленні цього принципу наполягає Проект стратегії. Це принципово і стратегічно парадоксально, безглуздо і нерозумно.

 

При цьому навпаки, особа, яка утилізує (надає послуги з утилізації) відходів, набуває у власність (з повним правом володіти, користуватися, розпоряджатися) «корисну масу» – купу пластику, скла, картону тощо, маючи можливість робити все, що заманеться (отримувати будь-які корисні властивості від переробки отриманого майна (ресурсу): від сортування, відокремлення, приміром, пластику (скла, металу тощо) та його подальшої переробки на предмети побутового та промислового вжитку – до банального отримання біогазів або газу з органічних відходів (за Законом України «Про альтернативні джерела енергії» вони, до речі, віднесені до відновлювальних джерел енергії) і спалювання паперу та інших подібних відходів на сміттєспалювальних заводах з отриманням електричної та теплової енергії.

 

Більше того, особі, яка утилізує такі відходи (тобто, фактично переробляє їх) надходять кошти у вигляді оплати за вивезення та утилізацію сміття та кошти від того, що ця особа, власне, отримує корисні властивості від переробки сміття. Тобто ця особа вже «заробляє двічі» – на відміну від споживача, який «втрачає двічі».

Цей розбаланс є принциповим, і розуміння його змісту є архіважливим. Подібний дисбаланс (розбаланс) між інтересами та розумними діями «виробників відходів» (первісних власників) і діями та інтересами «утилізаторів» сміття унеможливлює досягнення будь-яких позитивних та значущих змін на краще. І не тому, що нам «шкода» споживачів, які спочатку придбавають товар, потім його втрачають та іще і платять гроші за те, що дістали змогу його втратити (повна маячня та нісенітниця з огляду на логіку подій). І не тому, що «утилізатори» відходів, отримуючи певні корисні  ресурси (та ще і за гроші) потім їх переробляють та отримують корисні властивості (реалізуючи їх за ті ж гроші) – отримують надприбутки. Про це трохи згодом, на прикладі міста Львова.

 

За аналогічними принципами слід розглядати практично всі відходи, починаючи від побутових (упаковка з використаних продуктів, відпрацьовані батарейки (елементи живлення), старий одяг та взуття, відходи промисловості, відпрацьоване атомне пальне тощо.

 

Відходи – це не сміття (щось непотрібне). Це ресурс, кошти, до освоєння яких та вилучення з яких корисних властивостей просто ще «не дійшли руки» (технології, рівень науки і у нашому випадку – елементарне бачення суті суспільних процесів).

 

Варто звернути увагу на існуючі маніпуляції суспільною свідомістю. Ми всі пригадуємо вкрай високий негатив забарвлення відходів (відпрацьованого палива) атомних станцій та емоційно забарвлені епітети, якими «нагороджували» ці насправді безцінні високотехнологічні економічні ресурси недобросовісні медійники, політики і тіньові ділки. Відпрацьоване атомне пальне іменувалось «ядерним брудом», «атомним сміттям», і все заради створення в суспільстві зневажливого та упередженого ставлення до цих відходів. Україна під тиском громадськості була змушена вивозити відпрацьовані ядерні відходи за кордон, платячи шалені гроші за їх «захоронення» та «утилізацію».

 

Слід згадати і той шалений лемент, який шквально піднімався недалекими ЗМІ у зв’язку з новинами про будівництво поблизу Чорнобильскої  АЕС сховища відпрацьованого ядерного палива, яке відразу дістало «страшну» назву «ядерний могильник».

 

При цьому для фахівців і просто тверезо мислячих людей, які зрідка відвідували середню школу, було зрозуміло, що відходи ядерного циклу – це не наповнення страшних «могил» і «кладовищ», а високотехнологічні та високовартісні складні елементи (речовини), які за певний час (можливо, не один десяток років) у зв’язку з розвитком технологій будуть практично «на вагу золота» (будуть піддані збагаченню, переробці, використанні в інших пристроях і технологіях тощо).

 

І не українські атомні станції взагалі стратегічно повинні платити закордонним благодійникам минулих років за «утилізацію» відходів, а навпаки, «утилізатори» повинні були платити атомним станціям кошти за прийняття відходів на зберігання за можливості його подальшої переробки та отримання корисних властивостей.

 

Або ж звернемо нашу увагу на події сьогодення. Україну ледь не щодня лихоманить тема «Львівського сміття». На полігоні побутових відходів загинули люди, полігон був охоплений полум’ям (відходи калорійні та виділяють величезну кількість газів, є надзвичайно енергоємними), Львівська область у стані екологічної катастрофи, й ніхто не знає, що робити з побутовими відходами зі Львова та околиць, керівництво Львова не знайшло іншого виходу, аніж пресувати зміст сховища в трейлери (вантажні автомобілі, іноді призначені і для перевезення харчових продуктів) та розвозити відходи по всій Україні, «домовляючись» з віддаленими полігонами про захоронення та утилізацію. Повторимось – енергоємне та корисне майно «не знають де подіти».

 

Це цілковита маячня та безглуздя, відвертий «театр абсурду», й сором, небачений у всьому світі. Чому лідер у «сміттєвому» бізнесі – Швеція вже потерпає від нестачі відходів та змушена придбавати їх у сусідніх країнах для того, аби підтримувати «на плаву» своє «виробничосміттєве» існування. Можливо, тому, що у Швеції діє інший принцип – особа, яка надає послуги з утилізації сміття (як це пропонується зробити у нас) насправді не надає такі послуги, а купує ресурс у споживачів. І саме за такої ситуації Швеція «у відчаї» почала активно очищати море та узбережжя від відходів (сміття) та у стані дефіциту почала розробляти нові технології, приміром, будівництва доріг з видобутих із моря відходів.

 

Хіба не дивина – з одного боку, дефіцит відходів (ресурсів), але цю «біду» наші північні сусіди з прапором, схожим за співпадінням кольорів на наш обернули так, що з дефіцитної сировини почали мостити дороги (тобто, тут дефіцитна сировина вже виглядає як зовсім не дефіцитна).

 

Надприбутки «утилізаторів» та «захоронювачів» побутового сміття в Україні (за рахунок лише оплати «послуг» з утилізації відходів) призвели до колапсу в системі. Власники полігонів та надавачі послуг з утилізації мають вдосталь ресурсів для того, аби залишати все, як є. Тобто, отримавши енергоємне майно, придатне до подальшого використання – нічого не роблять задля стратегічного вирішення ситуації, що викликає як мінімум здивування – чому б не заробляти?

 

Чому не відкривати (започатковувати) сортувальні станції, переробні потужності, сміттєспалювальні заводи (в Україні він наразі лише один, у місті Києві, та забезпечує теплом лише невеликий мікрорайон)? Україна потопає у відходах (які вже таки перейшли в категорію «сміття») і рівень екологічної катастрофи зростає в геометричній прогресії.

 

Система вже не працює (факт очевидний), але Проект стратегії і надалі пропонує затвердити принципи «забруднювач/замовник платить» як непорушні. Ці принципи несправедливі, неприродні, безглузді, а тому вони просто не будуть «працювати». Природній рух активів спотворений, «запущений за зворотнім колом» і тому приречений на застій і занепад.

 

Існує певний порядок речей, – і він природний, заснований, передусім, на економічній складовій (в даному випадку на відносинах власності): право як формальна юридична категорія має слугувати цьому порядку речей, корегувати його, розвивати, «виправляти» недоліки, систематизувати спірні моменти, регулювати їх.

 

Але коли робляться спроби порушити базові принципи економіки, та перевернути все шкереберть, «з ніг на голову», створивши ситуацію, за якої власник цінного майна має його викидати, та ще і платити за це, а натомість інша особа набуває у власність це ж цінне майно, та ще й отримуючи за це гроші – відбувається колапс. Система не рухається, вмирає, як живий організм, в якому порушені природні обмінні процеси.

 

Тому насправді відносини власності та обумовлений ними природній рух коштів, та ролі продавців і покупців не повинні порушуватися. Власник завжди має право збути (продати, відчужити) своє майно в обмін на грошові кошти.

 

Пригадаймо твори двадцятих-тридцятих років, які описують колоритні фігури «вєтошніков» та «тряпічників», коли по містах пересувалися візки, власники яких скуповували старі кістки та дрантя. Здавалося б, кому вони потрібні, що з них можна зробити. Але система працювала і власник сміття (відходів) отримував гроші в результаті його продажу.

 

До речі, така ж система існувала в СРСР і пізніше, та існує зараз у нас. Можливо, не всі звертали увагу на неї, але замість «стратегічного» принципу «платить забруднювач/замовник» (який, як ми з’ясували, є більш ніж сумнівним) за окремими категоріями відходів діє принцип «платить покупець». У місті Києві, приміром, можна без особливих зусиль реалізувати в приймальних пунктах вторсировини 1 кг. склобою (скляної тари) за 80 копійок, 1 кг. звичайних «упаковочних» пакетів – за 15 грн., порожні пляшки приймають поштучно залежно від конфігурації (від 20 копійок за одиницю і вище), на вагу приймають також пластикові пляшки, алюмінієві банки з-під пива тощо.

 

І така система, як ми бачимо, реально працює, позаяк економічно правильна і обґрунтована, справедлива та розумна, і головне – корисна. У «вільному лежанні» неможливо знайти пляшку чи алюмінієву банку, оскільки вони є власністю, майном, за яке платять гроші й тому цінують. Досягається і елемент природної екологічної та естетичної чистоти оточуючого середовища і реалізується елемент «правильного» руху коштів та відносин обігу предметів власності.

 

Пропозиції всіляко штрафувати та «мордувати» власника майна (відходів) за те, що він ним не так розпорядився (викинув сміття на узбіччя тощо) – неефективні і неприродні, так само, як і змушувати його в будь-який спосіб сортувати сміття. Люди є вільними за своєю природою, і будь-якого насильства не толеруватимуть, воно просто не досягне мети (і тут не варто сперечатися). Натомість, якщо ж власнику відходів буде запропоновано декілька гривень в обмін на здавані ним ресурси (відходи), відсортовані належним чином, розібрані за групами, то такий власник завжди із задоволенням реалізує своє природнє юридичне право продати своє майно. Або ж не він особисто, то замість нього інші особи, які в силу природніх причин (майнової скрути) забажають стати власниками певного ресурсу та продати його.

 

Тобто, у стратегічному вираженні відходи, повторимось ще раз, – це не сміття, а ресурс, майно, опосередковані «живі» гроші. Такий ресурс просто необхідно освоювати за правильними природніми економічними (та юридичними) законами, а не за штучними теоріями та стратегіями.

 

Відтак, за наведених підстав запропоновані Проектом стратегії тези  «забруднювач платить» та «користувач платить», є принципово та системно невірними, неправильними як за формою, так і по суті, й мають бути критично переглянуті крізь призму розуміння суті та природи відносин та їх розвитку в природному напрямі (з погляду на інтереси власника та його природної зацікавленості отримати дохід (нехай, навіть мінімальний). Це також є ефективнимі з огляду на те, що власників у відходів значно більше, аніж «контролерів» та «утилізаторів», і сама їх множинність є запорукою того, що система буде працювати належним чином та стане взаєморегулівною, взаємокомпенсуючою, всепроникною та універсальною.

 

Ірина Кременовська

фото: Костянтин Прах

One comment on “Відходи – не сміття!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *