Геостратегія України

«В останніх десятиліттях завершилась стихійна колонізація українцями північно-східної частини Чорноморського басейну. Береги Чорного моря від Дунаю до Кавказу — натуральні межі України. Довершили цього — народні маси, ідучи за своїм інстинктом. Але таке довершення мусить відбутися також і в свідомості українців, в їх політичній ідеології» (1941р., Ю. Липа [с. 26]).

 

Україна від III тис. до н. е. була епіцентром однієї з найбільших хліборобських культур світу — трипільської. Це розуміння має забезпечити українцям відчуття власної гідності і центричності. Відтак всі творчі дії українців мають бути органічними, тобто суголосними із трансцендентним відчуттям духовних основ своєї національної традиції. Цей Понтійський простір (географічний першопростір України як причорноморської цивілізації) зазнав історичних руйнувань з боку кочовиків, які не дозволили сконцентруватися в ньому культуротворчим і націотворчим суспільством, а це кімерійці, скіфи, сармати, гуни,хозари, печеніги, половці, татари. Тому мешканці Понтиди, праукраїнці, які слов’янізувалися десь у І тис. до н. е. мусили творити свою унікальність у протиборстві з цими хвилями руїни, для них животворчими стали впливи сусідніх цивілізацій — насамперед Еллінської, меншою мірою — Готської (германо-скандинавської). На півдні України в античності виросло велетенське Боспорське царство (Рах Bosphoricum), яке за Мітридата VI Евпатора сягнуло свого апогею і було найбільшою загрозою для Риму.

 

 

Елліни прищепили українцям такі ментальні риси, як схильність до трансцендентних візій, мрійливість, органічне відчуття водної стихії, естетична чутливість. У перші століття н. е. починають наростати впливи Готської цивілізації: спочатку, від І – II ст. н. е., в понтійські землі із північного заходу проникають різні германські і германо-кельтські народи (кельти перед тим у Центральній Європі сформували своє цивілізаційне ядро),  згодом систематично в Русь ідуть варяги. Саме останні створюють першу державу, серед слов’яно-трипільців, за них виростає Київ, як центральне місто Східної Європи. Торгівельна магістраль Балтика-Чорне море  століттями відіграє надважливу роль в розвитку цілої Європи. Готи і варяги прищеплюють українцям такі психологічні властивості, як здібність до невеликих групових об’єднань (хутір і його функції в степах України), як схильність до конструювальних дій (тому українець завжди обгороджує свій особистий простір, має нахил до методичних кроків, які вгамовуюють колишню стихійність українських мас, якої вони набули від скіфів), як здібність до метафізичного мислення (надалі саме філософський кордо центризм від св.. Антонія і Феодосія Печерського до Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича визначатиме головну стратегію українського філософування).

 

Отже, три великі етноси — трипільці-слов’яни, елліни і готи визначили расові і духовні основи України [c.14].

 

Юрій Липа робить такий висновок: «Українські землі не є ніякою закутиною. Під оглядом торгівельним і геополітичним – це одна з найважливіших земель світу. Це значення України тільки зростає в сучасності».

 

Русь ІХ — ХІІІ ст. була державою українства, яке відчувало свою особливу місію на Сході Європи. Це був надз­вичайно експансивний період історії нації, коли вона справді визначально впливала на землі між берегами Балтії  і Чорного моря, між Карпатами і долиною Волги. Саме через українців християнство тріумфально охопило всі ці простори далі. Цьому посприяли відчуття особистої свободи, яке розвинулося під впливом варягів і трипільсько-слов’янська «відповідальність перед релігійними святощами». Разом із набутим від варягів експансіонізмом ці властивості породили добу «християнського пафосу» Києва, яка, своєю чергою, перетворила це місто на понадчасову святиню.

 

 

У трактаті «Чорноморська доктрина» Липа докладно розпрацював ідею органічності, єдності і значущості простору Чорномор’я. Україна вже за самими своїми географічними властивостями призначена Провидінням бути центральною країною цього простору. Відновлення української держав­ності навіть у мінімальних формах буде «зав’яззю велико-держави»,  бо таким є її географічне становище як магнетичного терену Причорномор’я. Україна творить наче| склепіння над Чорним морем. Вона завершує його цілісність. Мітридат VI Евпатор тому програв, що не зумів ширше і глибше оволодіти Північним Причорномор’ям – землями давньої України.

 

Геостратегічно для майбутньої України надважливим буде союз із  Білоруссю, бо в такий спосіб вдасться розітнути зони наступу на Україну з боку балтійського центру (Польща) і угро-фінського простору (Московія). Так Україні вдасться відновити праісторичний основний шлях з півночі на Південь «з варяг у греки» [c. 15, 16].

 

Україна своєю територією творить умовний “чотирикутник» між ріками Дністер і Дон. Більшість великих рік України течуть до Чорного моря. Тому й життєва, демогра­фічна енергія мешканців України спрямована до півдня [c. 15, 16].

 

«Росіяни на Україні — писав Липа, – се в більшості зрусифіковані інородці… се — номади по характеру, не зв’язані нічим з територією. зате спрагнені певного бюрократичного ладу і певних пенсій. Сі уря­довці швидко вхлинають в себе ідеологію нової держави й покидають своє росіянство” [c. 16].

 

Українці поряд із цим імперським етнічним місивом, з його ментальністю жорстоко онімечених татар становлять велику духовно-моральну силу як нація органічна, з гли­боким християнським світоглядом, відкрита до куль­турних віянь Середземномор’я. Тому після відбудови української держави українцям треба буде виявити багато трипільсько-слов’янської містичності і візійності, готсько- варязької методичності і конструктивності, еллінської романтики і закоханості в море, аби розбудувати міцну морську державність — з квітучими і розвинутими містами-портами, величним флотом, налагодженою інфраструктуро приморського виробництва і торгівлі, з виробленою культурою міжнародного спілкування через море.

 

Об’єктивними союзниками України в Чорноморському просторі є основні причорноморські країни і народи: конгломерація Кавказу і Закавказзя, Туреччина і Болгарія. Усі­ма силами українці повинні підтримувати кавказькі народи і Закавказзя передусім Грузію, у їхньому стремлінні до  державності, до відігравання самостійної ролі на міжнародній арені. Кавказ має бути об’єднаний в усіх основних аспектах- геополітичному, культурно-інформаційному, господарському,  ідеологічному — і тоді він буде надзвичайно  сприяти зміцненню всього чорноморського макрорегіону.

 

Друге завдання для майбутньої України: закрити “Каспійську браму”, тобто рівнинний простір на північ від Каспійського (Хозарського) моря. Вирішальним фактором для  цього стане національне відродження татарського і баш­кирського народів, які живуть в долині Волги і набли­жаються до Уралу, і майбутнє державне усамостійнення їх.

 

Найголовнішим поштовхом до цього стане зміцнення І Кавказу і загальне зміцнення Чорномор’я.

 

Другим важливим союзником України має стати Туре­ччина, яка позбулася у вихорах Першої світової війни своєї імперськоті. вона особливо зацікавлена у відродженні Чорноморського макрорегіону. Вона пройнята здоровим республіканським націоналізмом і цей фактор можна використати і в міжнародних інтересах (бо національно турки будуть зацікавлені в широких модернізаційних кон­тактах), і як зразок розбудови національної держави. Геог­рафічно Туреччина е вирішальною країною для самос­тійності зони Чорного моря [c. 16, 17].

 

І третій геостратегічний союзницький регіон — Балкани. Тут історично існує “Дунайська брама”, яку творять географії Угорщини і Болгарії. “Хто володіє цими двома державами, — зазначає Ю.Липа, — той володіє Дунайською брамою, як цілістю, той панує над усіма Балканами”. На жаль, Балкани віддавна є театром міжнародних ігор великих імперій — Австрійської, Російської і Британської. Тож перше завдання для балканських народів — це поз­бутися фальшивої опіки цих імперій, тоді Балкани заспокояться. Липа передбачив розпад Югославії як “вузла суперечностей”. Як цілісність вона не зможе відігравати важливої  ролі, оскільки ця держава стратегічно розташована найгірше. Центральною і важливою для України на Балканах є Болгарія. Вона близька і культурно, ментально, оскільки болгари — це дуже органічна нація.

 

Румунію Ю. Липа вважав “несконсолідованою” держа­вою, в якій основні регіони ніби розтягують її, а це: Мол­дова, Волощина, Трансільванія і Добруджа. ЇЇ роль в Чорноморському просторі, як і Угор­щини, є негативна, бо вона  ментально не тягнеться до моря, до співжиття на його берегах. Ці дві держави тягнуться до культури і геополітики Центральної Європи, тому вони завжди будуть протидіяти консолідації Чорноморського простору.

 

Липа закликав чорноморські народи передусім визво­литися від визиску західного капіталу і при цьому він скру­пульозно описував та аналізував господарські, природні можливості причорноморських країн. Головне для них: бути солідарними. «Союз Чорноморських держав, – писав Ю. Липа, – це твір, що може започаткувати нову державну форму буття і новий зріст європейської культури в її чорноморській відміні». Ініціатива до об’єднання цього простору повинна належати вільній Україні.

 

В сучасних реаліях і контекстах міжнародних подій погляди Липи виглядають не такими вже й фантастичними. Якби не бездарна, продажна, крадійська українська політична еліта незалежної України у 1990-і і 2000-і рр. не проґавила геополітичний шанс нашої держави у вигляді  створення міждержавного об’єднання  ГУАМ, контури солідарного Чорномор’я  на сьогодні вимальовувалися б уже чітко. Це ж помічають, хоч і далекі, але прискіпливі дослідники сучасності [c. 16 – 18].

 

Простір, що його нині звемо українським, не відповідає ані давній великокнязівській, ані козацьким державам, — це новий простір. Він може бути обмежений, або заокруглений, але вже тепер має свої виразні прикмети. Ці прикмети треба пізнати, і то пізнати наново. Цілком нове геополітичне положення вимагає нового політичного світогляду, що відповідає новим енергетичним і демографічним центрам, та почасти іншій психології мас.

 

Зріст політичної думки Українців виразно спізнився в порівнянню з територіяльним розростом. Він не встиг у багатьох відношеннях догнати реальної експансії. Тимчасом треба звернути увагу, принаймні, на практичні завдання, що ждуть своєї розв’язки [c. 26].

(за матеріалами: Липа Ю. Розподіл Росії – К.: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2014 – 176 с.)

 

Олександр Корнійчук

Залишити відповідь