Особливі вершники

Ви колись бачили, як яскраве проміння розриває пітьму? Так світяться їхні очі, коли вони тренуються: кров палає і напружена кожна жилка, обличчя зосереджено та сповнено зухвалого виклику – перебороти власну фізичну ваду, знехтувати нею! Показати й довести всьому світові: ми більше не страждальці «з особливими потребами», а спортсмени, й потім – гордо понести свої нагороди й медалі під прапори України.

Водійські двері відкрилися, й показалася чарівна молода дівчина. Сяючі очі, радісна посмішка – побачила знайомих конюха та інструктора.

Ні, вона не ступила на землю. У неї своя система відлагоджених рухів: витягнути візок, розкласти, зафіксувати, пересісти.

Нарешті Юля приїхала, бо Жорика вже сідлали, він чекає! – пані Світлана, власниця кінного клубу «Кеніг», поспішає на зустріч гості.

Хвилина – і Юля, за допомогою інструкторів, опинилася верхи. І розпочалися тренування в леваді. Вони працювали довго, а я весь час дивилася й не вірила своїм очам: як впевнено тримається у сідлі ця неймовірна дівчина! Вона керувала за допомогою балансування (не підбивала ногами, як звично роблять усі вершники, а переносила центр ваги), а спеціально навчений кінь слухняно виконував кожну команду.

В кінному клубі «Кеніг» за ініціативи засновників було вирішено організувати безкоштовні заняття для людей з особливими потребами. Наразі це перший ініціативний проект, який нещодавно започатковано. Він передбачає не просто іпотерапію чи катання на коні, а саме професійні заняття кінним спортом і навчання під наглядом досвідчених інструкторів, у перспективі – з відвідуванням серйозних змагань.

В Україні існує чимало різноманітних кінних клубів, але чому саме в цьому взялися реалізовувати проект, аналогів якому досі не було? Без сторонньої підтримки, власними силами… Я спеціально приїхала навідати кінний клуб у день, коли проходили такі тренування, та дізналася відповідь.

«Сталінські самовари». Ганебні сторінки історії. Мало хто знає про те, що в колишньому СРСР аж до 1984 року людей з інвалідністю вивозили на далекі острови й там лишали помирати.

Мої бабуся з дідом розвелися, я його зовсім не пам’ятаю, і в нашій сім’ї неохоче про нього згадували, – розповідає Світлана Кеніг, – коли я вперше наважилася спитати в бабусі про причину розлучення, то була ще школяркою, зовсім дитиною. Ту страшну правду, що я дізналася, тепер несу крізь усе життя. В бабусі була сестра, яку під час війни забрали до німецького концтабору, а наречений сестри на той час був на фронті. У 1945 році, наприкінці війни він підірвався на міні, внаслідок чого лишився без обох ніг і тільки з однією рукою. Мій дід особисто погрузив його, разом з іншими інвалідами, до вагону – то був тюремний вагон-теплушка, котрим цих бідолашних доправляли на смерть. Їх увезли далеко – до тодішньої Карело-Фінської РСР, на безлюдний острів у Ладозькому острові. Так, на той самий Валаам, що став останнім притулком для скалічених і безпомічних героїв-переможців, які тепер не вписувалися в образ «щасливої радянської людини». 

У 1950 році на острові Валаам було засновано Будинок інвалідів війни і праці, що було розташовано в колишніх монастирських будівлях. Таке рішення радянської влади ґрунтувалося на тому, що нібито люди з інвалідністю «паплюжать образ народу-переможця», а коли вони жебракують у громадських місцях, то «спотворюють вигляд міст-героїв». Їм висували звинувачення в дармоїдстві, бродяжництві й жебрацтві, та на цій підставі затримували. Зачистку великих міст було проведено практично за одну ніч – до цього долучили спеціальні загони міліції спільно з органами державної безпеки, в одному з яких брав участь і мій дід. З Києва тоді було вивезено кілька тисяч людей з інвалідністю.

…Бабусина сестра, котра так і не дочекалася нареченого, ще у концтаборі захворіла на туберкульоз. Після закінчення війни вона, вже зовсім слабка, повернулася додому, але там невдовзі й померла.

В Україні не зберіглося архівних свідчень про ці ганебні «зачистки», адже всі документи були з грифами «таємно» – якщо вони десь і лишилися, то тільки у Москві. Інтернат для людей з інвалідністю на острові Валаам проіснував до 1984 року, і весь цей час з усього колишнього СРСР туди продовжували доправляти «на утилізацію» людей, яких ніхто не хотів утримувати – ані держава, ані рідні.

«Квартирне питання» було незмінним супутником радянської доби, – продовжує Світлана, – тіснилися сім’ями у комуналках і бараках, а тут ще інвалід, за яким треба доглядати. А що таке інвалід вдома, пояснювати не треба. Здавали їх самі родичі: вони зверталися до органів опіки для вирішення питання про передавання безпомічних інвалідів до спеціалізованих інтернатів. Дехто, можливо, вірили, що там за їхніми родичами будуть доглядати, а інші були чудово обізнані з того, що в такий спосіб позбуваються людини назавжди.

Дату ухвалення вказівки про вивезення людей з інвалідністю історики пов’язують з 1949 роком, й існують свідчення, що це було пов’язане з підготовкою до святкування дня народження Сталіна – його 70-річчя. Виконавці, що грузили та доправляли скалічених захисників Вітчизни на повільну й мученицьку смерть, своїм сленгом образно називали їх «самоварами» – без ніг, без рук… А таких, за деякими відомостями, було 85 942 людини. Та це стосувалося не тільки колишніх вояків – люди, що діставали серйозних каліцтв, наприклад, на виробництві або від аварій на транспорті, перетворювалися на тягар для рідних, які шукали можливості «передати їх хоч кудись».

Сьогодні історія повторюється. Знову згадаємо Юлію, про яку йшлося на самому початку – якщо вона працює, живе повноцінним життям, реалізовує проекти, сама може пересуватися на візку та навіть кермувати, її підтримують рідні (особливо чоловік), то з хлопцями зовсім інша історія.

На самому початку пані Світлана звернулася до однієї з громадських організацій, що опікується питаннями допомоги людям з інвалідністю, в тому числі постраждалим учасникам АТО, де одержала контакти хлопців. На перший час їй порекомендували десятьох, і Світлана навідувала кожного особисто: спілкувалася, на своєму авто відвозила до клубу познайомити з інструкторами та показати коней. Але вона встигла попрацювати лише з вісьма з десяти.

На жаль, коли Світлана зателефонувала ще за двома номерами, то від рідних почула: «він вкоротив собі віку…». Явище, дуже поширене серед людей з інвалідністю.

– Приїхала навідати одного з таких хлопців. До війни Сергій був автослюсарем, а з АТО повернувся без обох ніг. Це сталося вже перед ротацією – наступив на протипіхотну міну, а поки його вдалося доправити до лікарні, минуло два дні. Обстріли, брак транспорту, велика кількість поранених – час не чекає, почалося зараження й невідворотні процеси, й тому пошкоджені частини тіла довелося ампутувати. Зараз ветеран живе в одній квартирі з батьками і бабусею. Мати працює на двох роботах, батько продовжує працювати в авторемонтній майстерні, а після роботи не надто поспішає додому – пиячить з друзями. Бабуся весь час удома. Знаєте, бабусі – то особлива тема: «добра» бабуся, вважаючи, що вона в такий спосіб підтримує та жаліє онука, цілий день ходить і повторює одне й те саме: «ти ж мій бідолашний, я скоро помру, батьки твої помруть, хто ж тебе буде доглядати…».

Так от, зустрічає мене мати Сергія, а в неї розбита голова – син жбурнув чашкою: «…він останнім часом стає дедалі більш знервованим, а з депресії не виходить». Став повторювати: «навіщо мені жити, навіщо мордувати себе та інших…».

Інший хлопець з АТО, що теж без обох ніг – Віталій, живе з матір’ю, що бідкається на двох роботах, а він весь день вдома сам. Його візок, – мало того, що коштував шалені гроші, у квартирі навіть не проходить у коридори та у повороти, тому хлопець не може потрапити ані до іншої кімнати, ані до туалету. Мати не має можливостей використовувати підгузки, тому, уходячи з дому, стелить синові ганчірки…

Розмір пенсії, що її зараз одержують люди з інвалідністю, на сьогодні в середньому не перевищує 1800 гривень. Прожити самому на ці кошти неможливо. А уявіть стан людини, що позбавлена можливості рухатися, коли весь світ обмежується стінами кімнати й вікном. Які думки приходять їм у голову?..

Протипіхотні міни рідко вбивають – вони калічать, і російські найманці, що їх встановлюють, виходять з міркувань якомога сильніше деморалізувати наших військових. Страждання і крики поранених побратимів, їхні жахливі муки і страх – непереборний страх за те, що можеш опинитися на їхньому місці.

А ще страшніше те, що патріоти й Герої, котрі ризикували своїм життям і захищали Україну, тепер опинилися кинутими напризволяще, як ті «сталінські самовари».

Ми хочемо подарувати надію та відкрити можливості реалізувати себе, витягти хлопців із цих чотирьох стін, врятувати від смертельних думок, звільнивши з-під «опіки» родичів, які нагнітають їм небажання жити… І якби ви знали, як болить душа за тих, до кого не встигла доїхати!..

«Ми боялися…».

А ще бабуся мені розповідала про голод 33-го року. Тоді її, як комсомолку, направили разом з іншими по селах – збирати в хатах те, що залишилося після померлих. Висловлюючись сучасною термінологією, здійснювати мародерство. Їхали вони підводами, на конях, битими дорогами. На одній із сільських вулиць комсомольці побачили мертву жінку, по якій повзало зовсім маленьке дитя. «Бабусю, – з надією спитала я тоді, – ну ви ж дитину забрали?». Я не очікувала, що відповідь мене настільки шокує: «Ми боялися», – зізналася бабуся.

Так от, я хочу, щоб оце ганебне «боялися» ми – наше і прийдешні покоління, – забули назавжди.

Доглянутий двір, двадцять сім коней у стайні, де ідеальний порядок.

Дев’ять років наполегливої праці родини Кеніг – без вихідних без свят. Продана квартира на Оболоні – от і всі джерела вкладень. Ніхто не подарував ані цеглинки, й тут звикли розраховувати лише на власні можливості й підтримку рідних.

Більше половини тварин, якими зараз опікується кінний клуб, було врятовано від забою і своїми силами доправлено сюди з різних куточків України.

Троє віслюків дружньою компанією ходять всюди тільки разом.

У клубі є для занять коні, професійні інструктори, всі готові працювати, але існують проблеми з доставкою хлопців на тренування.

За рішенням Київради, що було ухвалено майже десять років тому, спортсменів з інвалідністю доправляли на тренування централізовано й за кошти міського бюджету – спеціальний автобус збирав їх по всьому місту і потім усіх так само розвозили назад. Цей порядок був однаковим для всіх, незалежно від виду спорту.

Але, по-перше, для того, щоб людина була визнана такою, що систематично займається тренуваннями і потребує доставки, вона повинна мати статус спортсмена, а це можливо тільки після низки систематичних занять. Зараз Світлана сама привозить хлопців на власному авто – воно хоч і стареньке, але туди можна помістити візок, який увійде не в кожний легковик. Одна така поїздка обходиться у суму близько 500 гривень, а якщо підрахувати на всіх і за місяць, то виходить до 84 тисяч гривень. Клуб не в змозі заробити такі кошти навіть за рахунок прибутків від усіх інших послуг. Адже тільки утримання одного коня на місяць обходиться у суму не меншу 400 доларів, а ще треба виплачувати заробітну плату персоналу, комунальні послуги…

По-друге, в Україні досі не було прецедентів участі спортсменів з інвалідністю у змаганнях з кінного спорту.

«Обмежені можливості» чи особливі потреби? Україні вкрай необхідно змінити ставлення до цих людей задля розбудови такого суспільства, в якому можливості не визначаються фізичним станом, і кожен може реалізовувати свої здібності в будь-якій сфері.

За статистикою, з десяти людей, які опинилися в інвалідному візку в молодому віці, за умови активного способу життя семеро піднімаються і стають успішними людьми.

Якщо твоя участь врятує комусь життя, то ти своє життя прожив недаремно.

Торік Президентом України було видано указ від 16 грудня за № 553/2016 «Про заходи, спрямовані на забезпечення додержання прав осіб з інвалідністю», яким Кабінету Міністрів України та місцевим органами виконавчої влади доручено в термін до 1 червня 2017 року із залученням громадських об’єднань, які опікуються питаннями осіб з інвалідністю провести аналіз стану виконання зобов’язань України за Конвенцією про права осіб з інвалідністю та за результатами аналізу вжити додаткових заходів щодо активізації роботи із реалізації положень названої Конвенції.

Також було ухвалено Постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання забезпечення подальшого розвитку спорту осіб з інвалідністю в Україні та їх фізкультурно-спортивної реабілітації» від 30 листопада 2016 р. № 943, якою передбачено, зокрема можливості вирішити питання поліпшення житлово-побутових умов спортсменів з інвалідністю (абз. 3 п. 6).

Кваліфікаційні норми та вимоги Єдиної спортивної класифікації України з видів спорту інвалідів з ураженнями опорно-рухового апарату, вадами зору, слуху та розумового і фізичного розвитку затверджено наказом Міністерства молоді та спорту України від 29.12.2016 р. № 4739. Про кінний спорт стосовно людей з інвалідністю в даному наказі не йдеться, оскільки на даний час в Україні такого немає. Тому все залежить тільки від активних громадян, які підтримають проект, і тоді можна буде впевнено сказати: паралімпійському кінному спорту в Україні – бути!

Серед тих видів змагань, які може організувати кінний клуб – конкур, виїздка, триборство та пробіги. Якщо кожен сам зробить бодай один крок, то Україна стане найкращою країною в світі, де ніколи не повторюватиметься історія зі «сталінськими самоварами». Дуже хочеться, не ми дивилися з заздрістю на Європу, а Європа на нас. Тільки треба повірити в себе і не чекати допомоги, а самим почати працювати. Самим змінювати свою країну, а не розповідати, як усе погано і хто скільки вкрав.

Навіть одна людина здатна зробити багато, і неодмінно знайдуться й ті, які теж хочуть щось змінити. Люди прокидаються, і наше суспільство вже не стане таким, як раніше. Це ж Україна, а у нас народ завзятий і волелюбний. Ми – інші. Спочатку хтось один усвідомить, що цивілізоване суспільство живе на засадах утвердження найвищої соціальної цінності людини, де рівні можливості для всіх не залежать від фізичного стану, – і розпочне із себе, а потім неминуче до нього долучатимуться інші. І тільки від нас залежить те, якими справами й коли ми спокутуємо провину за «сталінські самовари».

Ірина Кременовська

(фото автора)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *