Подорож до Нерафи

А ви знаєте, де знаходиться Нерафа? І що означає ця назва?

Коли стали шукати місце для будівництва нового населеного пункту, який замінив би Прип’ять, то виходили з декількох критеріїв: поряд має бути річка, потрібно враховувати й показники рози вітрів, аби радіоактивний пил не відносило туди, далі – поряд має бути залізниця… Шукали довго, аж тут натрапили на маловідому залізничну станцію, що була захована серед глухого лісу. Ані селища, ані чогось іншого поряд не було – тільки дві станційні будівлі, от і все. Звалася ця станція Нерафа, – так розпочав свою розповідь про історію останнього міста СРСР і наймолодшого міста України Євген Абдулайович Алімов, директор Краєзнавчого музею м. Славутич і Чорнобильської АЕС.

Макет міста Прип’ять, що засновано 4 лютого 1970 року неподалік від залізничної станції Семиходи. Його квартали було спроектовано у вигляді трикутників – на той час це був новаторський, оригінальний підхід архітекторів, завдяки якому Прип’ять була таким красивим і зручним для людей містом.

Макет Чорнобильської АЕС.

У планах було збудувати, крім діючих чотирьох, ще 8 енергоблоків, а загалом проектом було передбачено розташування 12 енергоблоків навколо берегів річки Прип’ять.

Четвертий енергоблок.

Це була станція-мільйонник, яка щодня приносила в дохід СРСР прибуток у сумі, еквівалентній одному мільйону доларів.

Чорнобильська АЕС була найбільшою атомною станцією в Європі.

А у місті енергетиків Прип’ять проживало понад 45 тисяч людей 25 різних національностей.

Шкільний щоденник і буквар.

Парад, який приймала смерть. Першотравнева демонстрація в Києві 1986 року.

Їх називають по-різному: вогнеборці, ліквідатори, чорнобильці… Всі вони – справжні Герої, котрі в перші хвилини після вибуху ціною власного життя врятували світ від ще більшої трагедії.

В такому спецодязі виходили на боротьбу з наслідками аварії пожежники та військові.

Костюм хімічного захисту.

У 1986 році до Нерафи по Дніпру доправили теплоходи, що слугували робітникам тимчасовим помешканням – каюти були теплі, та в них можна було комфортно жити. Будівельники працювали вахтовим методом: п’ятнадцять днів вони на об’єкті, потім їхали додому. Поряд збудували і декілька бараків для робітників, які були задіяні на виробництві. Спочатку вирубали ліс, і невдовзі розпочалося активне будівництво. Бувало, вийдеш на роботу зранку – там котловани, а ввечері вертаєшся й бачиш, що на цьому місці вже або фундамент, або десь вже зводять стіни. Мабуть, в історії нема подібних прикладів такого швидкого будівництва міста. На початку 1988 року тут почали видавати ордери на поселення.

Макет міста Славутича.

У залах музею.

У Славутича є  місто-побратим у Республіці Білорусь – Калинковичі.

Продукція місцевих виробників.

Посуд з чорної глини, якому немає аналогів. Один з майстрів винайшов спосіб її виготовлення: під час випалення, коли готовий посуд поміщають у піч, він закриває заслінку, й тоді дим, оповиваючи глину, надає їй незвичного забарвлення.

Скляні сувеніри.

Стародавні знаряддя праці, що було знайдено під час будівництва міста.

Євген Абдулайович – історик за фахом, у минулому – шкільний вчитель з багаторічним досвідом. Створення цього музею він розпочинав з невеличкої кімнати у приміщенні старої школи. Сам збирав і доправляв туди експонати, а коли кімната заповнилася настільки, що ледве вміщувала всі раритети, постало питання про пошук нового місця.

З 2002 року, коли Євген Абдулайович вийшов на заслужений відпочинок, то не припинив пошуків і взявся за наповнення міського музею.

А 4 червня 2007 року відбулося відкриття Креєзнавчого музею м. Славутич і Чорнобильської АЕС.

Говорить він швидко, захоплено, завзято:

Скільки ще в мене залишилося часу на екскурсію? – перепитує Євген Абдулайович, – десять хвилин? А, значить, усі п’ятнадцять! Ну будь ласка!

І продовжує:

Вісім колишніх союзних республік будували місто. З різних куточків країни вони привозили не тільки свої традиції, ідеї, але і матеріали. Тому в нас таке розмаїття. Тут працювали архітектори й будівельники з Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, України й Росії. Це надало кожному кварталові національного колориту. Як результат, зараз місто поділене на тринадцять кварталів: Бакинський, Бєлгородський, Вільнюський, Добринінський, Єреванський, Київський, Невський, Московський, Печерський, Ризький, Талліннський, Тбіліський, Чернігівський, кожен з яких має свою особливу архітектуру й атмосферу.

«Доля нас тут разом звела,

Воля неба на те була,

Опустила свої два крила.

Місто Білого Ангела…»

Місто пишається успіхами своїх спортсменів.

Зала зразків творчості й культурних традицій славутчан.

Звісно ж, коли і ви навідаєте цей музей, то побачите й дізнаєтеся більше цікавого.

Але найбільше в цій екскурсії вразила та неймовірна любов до свого міста і до історії цієї землі, котра наповнює кожний куточок музею. Історія наче оживає та промовляє до нас: життя триває…

Ірина Кременовська

Читайте також:

Для славутчан, для Славутича, для Украины…

Чорнобильська атомна електростанція

Легенда о Нерафе

Прип’ять. Мрія, занурена у вічний сон

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *