Хочете жити у більш досконалому світі – починайте змінювати його на краще вже зараз

Про створення рівних можливостей для людей з особливими потребами та рейдерів під виглядом «спонсорів»


В усьому світі триває боротьба за утвердження засад рівності прав людей, незалежно від  кольору шкіри, релігійної, національної та етнічної належності, походження і соціального статусу. Ми намагаємося долучатися до виконання завдань із захисту екології та збереження навколишнього середовища, брати участь у боротьбі проти корупції та свавілля можновладців. То все, звісно, вельми необхідно і правильно, але існує проблема, про яку при цьому забувають чи намагаються не помічати – це дискримінація людей за ознакою фізичного стану і здоров’я.

В Україні, за статистикою, близько трьох мільйонів людей з інвалідністю. Ті з них, хто не в змозі самостійно пересуватися, стали заручниками своїх квартир і дворів. Вулиці міст і інших населених пунктів, транспорт і більшість закладів, які ми навідуємо щодня, практично не пристосовані для пересування людей з особливими потребами.

Знаєте, що потрібно для того, аби відчути і зрозуміти проблеми таких людей? Зовсім мало – спробувати самому сісти на інвалідний візок і перевірити, наскільки це сприяє мобільності. Хто пробував перевірити?.. Так от, пересуватися самостійно в них можна тільки у межах кімнати. Виїхати на вулицю – нереально. Наші парадні, дороги і все інше не пристосоване для пересування людей з особливими потребами. Без сторонньої допомоги вони обмежені у свободі пересування, а нерідко й зовсім її позбавлені.

Як наслідок, ці наші громадяни опиняються виключеними із соціального життя, позбавленими повноцінного спілкування та реалізації своїх можливостей. А вони, так само, як інші, мають надії та мріють… Знаєте, про що? Працювати й займатися улюбленою справою і, – не повірите! – щодня їздити на роботу, відчувати себе частиною колективу, команди однодумців, спілкуватися і бути корисними, допомагати іншим. Просто жити повноцінним життям. Але… Чотири стіни, кожен день однаковий, з тими саме сумними думками, що ніяк не відпускають і яких складно позбутися…

За такого стану справ усі красиві та переконливі норми Конституції та законів України про рівність прав і можливостей формалізуються й перетворюються на пустопорожні гасла.

Допоки у суспільній свідомості буде панувати це формально-жалісливе ставлення до людей з інвалідністю, коли з міркувань ввічливості прийнято виражати їм тільки співчуття на словах, ми не зможемо нічого змінити. Адже наші громадяни гідні, передусім, глибокої поваги, а не показної жалості. Відчуваєте різницю? Поваги! А це означає, що їхні свободи та можливості для самореалізації мають бути гарантованими.

Для Світлани Кеніг і команди Кінного клубу «Кеніг» це – не просто слова, а справа всього життя.

Кінний спорт потребує значних матеріальних витрат. Це один з найдорожчих видів спорту. На жаль, він не доступний усім бажаючим. Тим більше, він не доступний людям з інвалідністю. У нашій країні, на жаль, їм багато чого не доступно. Їх називають «люди з обмеженими можливостями», – безглуздий, образливий вислів! Обмежити можливості неможна. Так не повинно бути в цивілізованій країні. Моя позиція завжди була незмінною – коли тобі не подобається те, що відбувається, то постав собі запитання: що ти сам зробив для того, аби виправити ситуацію, змінити щось?

Колектив Кінного клубу «Кеніг» запрошує юнаків і дівчат, чоловіків і жінок з інвалідністю (в тому числі візочників) для занять кінним спортом (виїздка). Це – не заняття іпотерапією. Це – спорт. Професійний, зі складними регулярними тренуваннями та виїздами на змагання.

Красені-коні – їх зараз двадцять сім, улюбленці всіх дітей – поні та дотепна трійця віслюків є найдорожчим багатством кінного клубу.

На території клубу є спеціальний пандус, на який може заїхати візочник і з нього легко й безпечно переміститися на коня для тренувань.

За всім цим – роки тяжкої сумлінної праці сім’ї Кеніг і команди клубу – інструкторів, тренерів, конюха і всіх, хто підтримував і вірив в успіх.

Тепер складно повірити (і багато чого не хочеться згадувати), але цей багаторічний шлях був тернистим і геть не таким, що вистелений пелюстками троянд.

Рейдери під виглядом «спонсорів». Коневодство, весь кінний спорт – це специфічне середовище та вельми інтегрована спільнота. Інформація і новини тут передаються швидко: скажімо, про те, як власники кінних клубів нерідко припускаються фатальної помилки, коли вірять «доброзичливцям», які позиціонують себе як спонсори.

Наприклад, до кінного клубу навідуються такі собі ділові громадяни, оглядають його, цікавляться та пропонують: ми б хотіли бути вашими спонсорами, і зараз можемо виділити вам на допомогу (чи на розвиток) стільки-то тисяч доларів. Однак нам би хотілося й мати гарантії своїх вкладень, тому за це ви повинні включити нас до складу співвласників (співзасновників) клубу чи ферми.

Що відбувається далі? Набуваючи статусу співвласника, «добрий спонсор» починає претендувати на майно кінного клубу, чи на земельну ділянку, а відтак він набуває і права розпоряджатися, зокрема тваринами. Вкладаючи суми, що у сотні разів менше за реальну вартість всього майна клубу загалом, «спонсор» стає його власником за мінімальних витрат грошей і сил, в обхід усіх процедур, тобто банально відбувається рейдерське захоплення.

Прийти на все готове, – що може бути більш спокусливим для тих, хто не здатні нічого створювати самостійно? З огляду на це, ліпше вчитися на чужих помилках, аніж ризикувати тим, що було і є справою всього життя.

Бачите вікно на другому поверсі? – пані Світлана показує рукою в бік стайні, – якось туди закинули «коктейль Молотова», все вигоріло. Це моя кімната, й зараз її вже відремонтовано, ніщо не нагадує…

– Коли ви встигли нажити собі ворогів? – спитала я.

– Підпалили років зо п’ять тому. Того вечора я дивом опинилася в іншому місці: на території велися будівельні роботи, і були незручності з водою, тому я вирішила відвезти маленьку онучку до Києва, до своєї квартири. Що тут їхати – зовсім недалеко, я її посадила в машину та поїхала. У нас тоді гостювала подруга моєї доньки, Ольга, яка залишилася ночувати у моїй кімнаті. Молода жінка на той час була вагітна… Ввечері Ольга відпочивала, в кімнаті працював телевізор і горіло світло. Ті, хто планували підпал, не могли цього не бачити, але вони не знали, що там знаходиться зовсім інша людина! Коли вікно розбили і до кімнати влетіла палаюча пляшка, зайнялося миттєво, полум’я охопило все. Ольга не могла навіть підійти до двері, а стеля вже горіла. Тоді вона наважилася і… вистрибнула у вікно. Наступної миті дах провалився – просто у кімнату. На допомогу вже бігли всі, хто були вдома. Від падіння Ольга зламала ногу, але попри це підповзла до стайні, що теж зайнялася, та стала допомагати відкривати денники й виводити коней.

– А як же її дитина?

– Ольга відбулася тільки переламом. На той час термін вагітності був невеликий, і зрештою вона благополучно виносила та народила здорову дитину. Її врятувало й те, що того вечора вона не спала, інакше просто не змогла б вибратися… А злочин так і не було розкрито. Звісно, у нас є підозри щодо певних осіб, які можуть бути до цього причетні, але слідство не змогло дати відповідей на ці питання.     

Зміна політики і структури клубу потребуватиме чималих капіталовкладень, які, сподіваюся, колектив зможе здолати – вкотре, з притаманним цим завзятим людям невичерпним натхненням і рішучістю.

Причини інвалідності дуже різні, і це, як правило, однаково тяжко відбивається на моральному і матеріальному становищі всієї родини, в якій живе людина з особливими потребами. Тому вкрай необхідно забезпечити надійні правові, а також побутові умови для самореалізації, які зрівнюють їхні потреби з можливостями всіх інших громадян.

Серед населення побутує думка, що про людей з інвалідністю повинна піклуватися держава. Це специфічна сфера, а тому підходи до подібних питань потребують докорінного переосмислення: нам необхідно досягти нового бачення правових, соціальних і суто побутових можливостей для громадян з особливими потребами. На жаль, від інвалідності не існує гарантій чи панацеї, ніхто від цього не застрахований, і така доля може спіткати будь-якого. Тому вирішувати нагальні задачі слід на рівні, вищому за державний – на рівні особистого сумління кожного. Будь-хто може докласти посильну допомогу. Коли і яку саме – вирішувати тільки вам.

Якщо ви хочете жити в більш досконалому світі – не будьте пасивні, починайте змінювати його на краще вже зараз. Все у ваших руках.

Кінний клуб «Кеніг» має мету не просто познайомити юнаків і дівчат, чоловіків і жінок з  інвалідністю з кіньми, а пропонує їм можливість професійно займатися кінним спортом:

– Заняття, надання амуніції, поїздки на змагання – все за рахунок клубу. Тобто для спортсменів, які будуть на змаганнях представляти не тільки наш клуб, але й Україну, все безкоштовно.

А ви готові до подвигу? Пересісти з інвалідного візка на коня і виграти змагання? Дійсно готові? Тоді вам треба зателефонувати адміністратору клубу за номером 063 315 59 97. Можливо, одне з місць у спортивній команді ваше?

Ірина Кременовська

Читайте також:

Особливі вершники

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *