Чорне море і економіка

Чорноморське економічне співтовариство було утворено в Стамбулі, згідно з декларацією, 25 червня 1992 р. Декларацію тоді підписали 11 країн (Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдавія, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). В лютому 1993 р. там же, в Стамбулі, було утворено Парламентську асамблею співтовариства, до якої, на першій стадії, увійшло лише 7 країн (без Албанії, Болгарії, Греції, Румунії).

Хочу, до речі, зазначити, що це не перша ініціатива такого роду. М. Грушевський 1918 р. проектував утворення Чорноморської федерації, а уряд Української Народної Республіки ще 1920 р. робив заходи, щоб скликати конференцію чорноморських держав та дальший розвиток подій перешкодив це зробити. Свого ж часу Юрій Липа в трактаті «Чорноморська доктрина» (два видання: Варшава, 1941; Одеса, 1942) досить докладно розглянув проблематику можливого Чорноморського союзу. Періодично відбуваються засідання асамблеї, зустрічі міністрів закордонних справ, правда, в різному складі держав. У 1993 р. головою асамблеї був Іван Плющ, з 1994 р. – Олександр Мороз, а представником України в асамблеї – Олександр Ткаченко.

.

Спостереження за діяльністю співтовариства та асамблеї доводять, що вони є (або мали б стати) важливою формою економічної співпраці для країн, які поки що не можуть вийти на світовий ринок, але здатні отримувати прибуток від реалізації товарів низької якості. B цьому плані зміцнилися економічні шанси і особливо Туреччини.

.

Серед учасників помітне розшарування на дві групи держав – бідніших та багатших (в цій останній: Болгарія, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). В межах співтовариства відбувається боротьба за впливи Європейського союзу (з яким пов’язані Греція, Туреччина), Ісламської конференції (тактика певної протидії Росії) та Росії (вона хотіла б при допомозі співтовариства розширити свої впливи на регіон).

.

Основна перешкода в наданні співтовариству функцій гаранта безпеки в чорноморському просторі полягає в тому, що Росія є його впливовим членом, а вперте консервування функції військового гегемона – може й жандарма – за російським Чорноморським флотом не сприяє утворенню погідного клімату. Якщо у 1993 р. Україна проявляла свою досить активну позицію в асамблеї, відносно незавуальовано і антиросійську, то, особливо після українсько-російських угод про флот, підписаних в Сочі (9 червня 1995 р.) та в Києві (28 травня 1997 p.), попереднє нейтралістичне становище України, яке розцінюється ще від 1995 р. як стратегічне партнерство з Росією, тобто підтримка її гегемоністичних прагнень в чорноморському просторі, втратило автентичність. Це дуже послабило позиції України в співтоваристві та компрометує її, зокрема, перед ісламськими державами.

.

Чи сучасна гра України з США, заяви про бажання вступити до НАТО здатні повернути довір’я до України та переконати, що вона не лицемірить саме в чорноморському регіоні – поки що сказати важко. Тут я пригадав би дуже актуальний і доречний вислів Дмитра Донцова ще 1939 p.: «Переходячи за порядком всі народи і держави, що гравітують до Чорного моря, треба бути об’єктивним і доброзичливим для всіх, та уникати всього, що пахло б завойовництвом зі сторони найбільшої (в потенції) чорноморської потуги, будучої Української держави». (Українські проблеми. – Київ, 1995. – № 3-4. – С. 153). Поки що України пливе у фарватері справді найбільшої чорноморської потуги – Росії. Асамблея порушує також питання розвитку культури, освіти, екології регіону.

.

Неясна (лагідно висловлюючись) позиція України в співтоваристві протягом довшого часу негативно відбивалася на безпосередніх турецько-українських зв’язках. У мене є окремі міркування з цього приводу після перебування в Стамбулі й розмов з представниками певних турецьких кіл, зрештою, не лише там, але і в Києві. Правда, під час відносно недавнього візиту Президента України до Туреччини деякі справи, яким Україна раніше не приділяла належної уваги, були позитивно вирішені.

.

Відсутність довготермінових українсько-турецьких економічних договорів, незавершеність і недовершеність співпраці у військовій ділянці (при дуже сприятливих пропозиціях з боку Анкари), скандальний стан справ з українсько-турецьким нафтовим проектом та велика затримка з будівництвом одеського терміналу (правда, може, незабаром розпочнеться будівництво нафтопроводу Одеса-Ґданськ для близькосхідної та каспійської нафти; незрозумілим є, однак, співвідношення цього будівництва до проекту російського терміналу Каспійського трубопровідного консорціуму для російського нафтового експорту з Казахстану через чорноморське побережжя Росії на міжнародні ринки), з поромною переправою Туреччина-Скадовськ дуже обтяжують взаємозв’язки. Бо зводити їх до навіть незвичайно інтенсивного відвідування Стамбулу українськими коробейниками безглуздо.

.

Хоча Україна в другій половині 1996 р. першій половині 1997 р. активізувала свої зв’язки (правда, досить нерівномірно) також з Болгарією і Грузією, намагається нормалізувати відносини з Румунією (парафування українсько-румунського договору 2 червня 1997 p.), економічні та політичні контакти далекі від потенційних можливостей. Чи вільна економічна зона в дельті Дунаю, що має бути утворена згідно з домовленістю в Стамбулі між Україною, Молдавією і Румунією, стане запорукою і співробітництва в регіоні – покаже майбутнє.

.

На економічні зв’язки негативно впливають також інші причини: хаотичний стан з Українським морським пароплавством (з корупційно-кримінальними аферами довкола нього), з риболовецьким флотом України (афера «Керчрибпрому»), занепад портів України, терміналів, верфів (Чорноморський суднобудівний завод в Миколаєві продає на металевий брухт важкий авіаносний крейсер «Варяг», що будувався у 1985-1992 рр. та готовий на 70 відсотків: 307 м довжини, 9 палуб, 56 тис. тонн тоннажності, до 30 діб автономного плавання, до 60 літаків на палубі; продається під приводом, що закінчився гарантійний термін обладнання, хоча корабель, зрозуміло, ні одного дня не плавав; все це важко узгіднити з обіцянками Міністерства машинобудування про цільові державні кредити для добудови суден; одночасно там має відновитися будівництво танкерів, траулерів і контейнеровозів), судноремонтних заводів.

.

Далі – різке порушення рівноваги в українському секторі чорноморської екосистеми з заморними явищами внаслідок надмірного забруднення морів (Чорноморська екологічна програма Таціс-Фаре Європейського союзу могла б виправити становище, якщо б вона поки що не зводилася лише до екологічної пропаганди, підтримки туризму та фахової експертизи), спадок риболовства. Далі: зниження рівня метеорологічної служби – до відсутності українських гідрографічних кораблів включно, дезорганізації навігаційного обслуговування на різних рівнях (відсутність діючих світлових та порушення розміщення несвітлових буїв, занечищення фарватерів мулом, відсутність новочасного знакування мілин і небезпечних місць), незавершеність очищення акваторій від залишків першої та другої світових воєн. Ще далі – не з’ясовані принципи економічного використання шельфу, бо російська та румунська сторони навідріз відмовляються провести його розподіл. А там є вже розвідані запаси газу (наприклад, газоносна площа «Безіменна», розташована 150 км на захід від Тарханкута – отже, вже, нібито, не на спірній території – з газом на глибині 1180 м), нафти (вуглеводневі поклади Керченського півострова поширюються на територію спірного шельфу) і промислової риби. І т. д., і т. п.

.

Велика неясність, що панує у військово-морській сфері, також позначається на економічних стосунках. Тут знову виринає справа агресивного Чорноморського флоту, російських баз в Криму, хитання України між Росією та завуальованим і не завуальованим НАТО. Наприклад, участь Військово-морських сил України спільних багатонаціональних навчаннях «Бриз-96», «Сі-Бриз-97» згідно з не дуже зрозумілою програмою США «Партнерство заради миру». До речі, навчання «Сі-Бриз-97» викликали, за підштовхуванням з Москви, істеричну реакцію т. зв. кримської громадськості, хоча ті навчання, які відбудуться в серпні 1997 р. біля Євпаторії, мають, гуманітарну мету: відпрацювати допомогу населенню, що постраждало від землетрусу.

(за матеріалами книги Я. Дашкевича «…Учи неложними устами сказати правду» – К.: «ТЕМПОРА», 2011 – 827 с.).

.

Читайте також: 

Крим і Севастополь

Чорноморські проблеми минулого і сучасності

Крим. Історія капітуляції України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *