Цілком відверто зізнаюся, що назва моєї статі (Акція «Вісла»: складні питання, 2007 р.*) є плагіатом. У 1998 р. у Варшаві почала виходити серія збірників статей під назвою Україна – Польща; важкі питання (у польському варіанті: Polska-Ukraina trudne pytania).

 

---

 

Збірники видавали спільно Світовий союз воїнів Армії крайової та Об’єднання українців у Польщі. Не дуже розумію, як виникла така видавнича спілка. Але у збірниках справді було поставлено чимало складних питань. Менше в них задовільних відповідей. Дещо залишилося також для мене, і тому я назвав свою доповідь так само.

 

Замість вступу: хвилі тотальних депортацій

 

Замість вступу коротко спинюся на деяких нібито теоретичних питаннях. Поняття депортація, здається, ніколи не було об’єктом особливих дискусій. Але, виходячи з історичних даних і практики депортацій, можна визначати зміст терміна «депортація» як насильницьке позасудове виселення окремих осіб (або членів справжнього чи вигадананого соціуму), груп населення, зрештою – націй із застосуванням сили (кажучи простіше, під конвоєм із багнетами).

 

Виселення проводиться протягом короткого відрізку часу (години, двох-трьох) з мінімумом майна, конфіскацією чи розграбуванням решти майна державою, з використанням органів безпеки чи війська, державного транспорту на місця чи території, віддалені від дотогочасного постійного місця проживання. Депортація – незаконний брутальний прояв внутрішньої репресивної політики держави у формі колективної відповідальності. Вона суперечить будь-яким юридичним нормам, правам людини та звичайному почуттю справедливості.

 

Депортації можна класифікувати за різними ознаками на окремі категорії, чим займатися не буду.

 

 

Депортації нібито кардинально відрізняються від акцій переселення, навіть якщо їх здійснюють під тиском. При переселенні зберігається хоча б для видимості елемент добровільності, можливість вивезти основну частину маєтку та отримати компенсацію за його залишену частину (в основному, нерухомість). Переселення часом оформлювалося як обмін населення. Насправді, за методами виконання, переселення могло бути не менше жорстоким і брутальним за депортацію (що також трапилося з українцями Польщі).

 

У середині XX ст. по Східній, Південно-Східній та Центральній Європі прокотилися хвилі тотальних депортацій за національною ознакою, тобто з тавром етнічної чистки.

 

Депортації стимулювала Друга світова війна

 

Вони стали спеціальністю Радянського Союзу та його сателітів у 40-х роках XX ст. Днпортації не поширювалися на Західну Європу і здійснювалися без будь-яких протестів з боку західних, т. зв. демократичних держав.

 

Депортації в Радянському Союзі відомі ще із середини 1930-х років (кубанські українці, частина поляків і німців з України). Нова потужна хвиля почалася 1941 року від депортації німців Поволжя та ліквідації їхньої автономної республіки, а також німців Криму, українського Причорномор’я. На черзі був Північний Кавказ: карачаївці, балкарці, чеченці, інгуші; Закавказзя (що досить дивно): месхетинські турки. Далі – Крим: кримські татари, греки, вірмени, болгари. У Польщі – німці (т. зв. Austreibung), українці (операція «Вісла»), у Чехословаччині й Югославії – німці.

 

Мотиви депортації були примітивні. Німці (буквально всі) — вороги Росії, Польщі, Чехословаччини, Югославії; народи Північного Кавказу — німецькі колаборанти, так як депортовані народи Криму. Месхетинські турки ніби за компанію. А українці в Польщі? Вони підтримували український національно визвольний рух. Українці в Польщі стали – про це треба знати і пам’ятати, – єдиними в 1940-х роках в Європі жертвами тотальної депортації за національно-визвольний рух свого народу. Інших ніяких не було. Для контрасту тих поляків, що підтримували польський підпільний антикомуністичний рух, тогочасний польський режим нікуди не депортував, хоча було куди на Ziemie odzyskane. У зв’язку з депортацією українців жодних протестів з боку польської громадськості не було, а від Римо-католицької церкви навіть звичайного співчуття.

 

Отже, тепер про акцію Вісла як тотальну етнічну чистку. Торкнуся ще чотирьох важких питань: про руку Москви, про корені й безпосередні причини депортації, про депортацію українців Польщі й переселення поляків з України, про ритуали покути і прощення.

 

1. Рука Москви 

 

Ті польські публіцисти та й деякі історики, що виступають на захист злочинного комуністичного режиму в Польщі, а також з патріотичних міркувань, поширюють думку і намагаються прищеплювати її громадськості тезу про те, що командувала депортацією українців Москва, а Варшава була лише покірним виконавцем. Як відомо, для підтвердження такої тези немає на сьогодні жодних джерельних документальних або достовірних мемуарних даних.

 

Говорити про непрямі докази, які в жодному разі не є повноцінними і незаперечними, також немає підстав. Свого часу я особисто цікавився цим питанням у Москві. То був час, коли дехто з російських істориків брав участь у підготовці багатотомника про польсько-радянські стосунки (маю на увазі видання: Dokumenty і materialy do historii stosunkow polsko-radzieckich). На моє прохання один з упорядників багатотомника переглянув у архіві Міністерства закордонних справ (туди в нього був доступ) звіти радянського посла в Польщі за 1947 рік.

 

У звітах зазначалося про проведення депортації українців, але натяку на якусь попередню директиву Москви не було. Це, очевидно, не значить, що Москва була проти. Але сьогодні ми можемо конкретно твердити лише про руку Варшави, тим більше, що ідея депортації зафіксована в польських документах ще в листопаді 1946 р. Заходи для здійснення операції підготовлялися від січня 1947 р, тобто ще за три місяці до того, як для її здійснення було вирежисеровано привід — убивство генерала Свєрчевського. Антиукраїнського zacietrzewienia у Варшаві вистачало і без Москви.

 

Виходить, що Москва мусила погодитися з доконаним фактом — акцією «Вісла», хоча збереження компактної української меншини в Польщі на її давній етнічній території могло після ліквідації українського підпілля в Закерзонні й за зручної російської політики перетворитися у важливий фактор тиску на Варшаву.

 

2. Корені й безпосередні причини 

 

Польсько-українські відносини протягом XIX—XX ст. були погані, а часом – просто жахливі. Не маю бажання робити їх огляд, але вважаю, іцо основною причиною була анахронічна національно-державна доктрина, яка базувалася на міфі про реставрацію історичної Польщі й, відповідно до цього, зміцнювала переконання про польську панівну націю, про неповноцінність і відвічну підкореність українців, нездатних творити свою державу та вимагати рівнорядність з панівною нацією. Якщо в польському суспільстві виникли проукраїнські групи і групки (Липинський і його коло, «Biuletyn polsko-ulcrain ski», паризька «Kultura»), то їхній реальний вплив на польське політичне русло був мінімальний, а лише тепер пам’ять про них використовують для хизування національною терпимістю, лібералізмом і т. п.

 

Політика міжвоєнної Польщі

 

Політика Польщі у плані стосунків з українською меншістю була незрозуміло самовбивчою. Польща двічі зрадила українство на міжнародній арені Ризьким договором 1921 р. (це була стара ідея поділу України між Росією і Польщею) та невиконання ухвал Ради послів у Парижі 1923 р. відносно Галичини. Польща, замість поступово здобувати союзників для можливого протистояння Німеччині та Росії, виховувала собі ворогів, стимулюючи розвиток українського націоналістичного і комуністичного руху. Друга світова війна саме через закостенілість політичної доктрини польського еміграційного уряду, ігнорування конструктивних переговорів з українським підпільним рухом (і це вже після Катані) спричинила багатотисячні жертви з боку поляків і українців на зайвому для українського підпілля «третьому фронті» (Волинь, Галичина), який викликав велику втіху на російському і німецькому боці.

 

На польських політичних обріях ще з 1930-х років жевріла думка про тотальне виселення і розпорошення українців на західні й центральні землі Польщі (середовище ендеків). У березні 1939 р. було прийнято таємну ухвалу Кабінету міністрів Польщі про поступове витіснення українців з їхніх етнічних земель. У роки Другої світової війни, особливо після вибуху німецько-радянської війни, поширилася ідея тотального виселення українців із Західної України за Збруч. До речі, пропаганда депортації українців за Збруч була активною ще в кінці 1980-х років. Маю на увазі об єднання ППЮН та його напівлегальний журнал «Zamek». Є, отже, підстави вважати акцію «Вісла» спадкоємною до культивованої роками думки про остаточну ліквідацію української проблеми насильницьким шляхом.

 

«Евакуація» українців з Польщі та поляків з України

 

Дев’ятого вересня 1944 р. у Любліні було укладено умову між Польським комітетом національного визволення та урядом т. зв. УРСР про «евакуацію» відповідно, українців з Польщі та поляків з України до України і Польщі, 6 липня 1945 р. у Москві було підписано ще один договір між Тимчасовим урядом національної єдності Польської республіки та урядом СРСР про право на зміну громадянства та про переселення українців і поляків. На практиці такий обмін населення (цей термін увійшов до загального вжитку) зводився до добровільно-примусового переселення українців і поляків, який, однак, від кінця 1945 р. в межах Польщі доходив до напруги і методів депортації. У Польщі ці події стали прелюдією до депортації українців шляхом застосування акції Вісла.

 

У вбивстві генерала Кароля Свєрчевського 28 березня 1947 р. недалеко від Балигорода є багато неясного, починаючи від того, хто його вбив: українці чи поляки. Цей віце-міністр національної оборони був оком і вухом Москви, якого ненавиділи в польському війську, та й моральне обличчя генерала не було привабливим. Наскільки знаю, існує два різні за змістом протоколи розтину трупа. Котрий з них фальшивий? Чи обидва? Про балістичну експертизу куль (двох чи трьох, бо й це неясно), які отримав генерал, мені нічого не відомо.

 

У мене була зустріч з повстанцем із сотні Степана Стебельського («Хрона»), який організував засідку на польський військовий відділ. Повстанець пережив ув’язнення в СРСР і повернувся до Галичини. Він говорив мені, що в загоні, в якому він був, про поїздку генералів (бо там був ще другий генерал Миколай-Казімєж Вєнцковський, у якого не стріляли) убивці завчасу нічого не знали.

 

Але претекст було знайдено.

 

Початок депортації

 

29 березня 1947 р, отже, вже на другий день після вбивства генерала Свєрчевського, Політбюро ЦК Польської робітничої партії виносить ухвалу переселити українців і мішані сім’ї на відзискані терени (перш за все на Північні Пруси), не утворюючи компактної групи. 28 квітня почалася депортація, яка практично закінчилася в жовтні 1947 р. Було застосовано засоби державного терору.

 

Якщо говорити про безпосередню причину акції «Вісла», то нею не було вбивство генерала Свєрчевського, а страшна ксенофобія, скерована проти українців за їхню національно-визвольну боротьбу, ледве чи не від часів Богдана Хмельницького. Пригадаю «Ogniem і mieczem» Генрика Сенкевича, для контрасту білоруського татарина за походженням. А вже у новіші часи відплата за Західноукраїнську Республіку, за діяльність ОУН, за велику програну тобто різню на Волині і в Галичині і, як не дивно, за переселення частини польської меншини із західноукраїнських земель, проведене Москвою. Таким був причиновий зв’язок. За це був етноцид українців, корінної нації на давніх етнічних землях. Пімста – поганий дорадник у політиці.

 

Баланс акції «Вісла»

 

Депортовано і розпорошено близько 150 000 українців, убито кілька тисяч цивільних осіб. Бійців Української Повстанської Армії у 1947 р. на Закерзонні було близько 1 400 (до речі, для них не було амністії, як для учасників польського антикомуністичного підпілля). Звичайний підрахунок доводить, що за одного учасника українського підпілля було репресовано із застосуванням колективної відповідальності понад 100 осіб із цивільного населення. Результат – трагедія десятків тисяч українців (бо ще майже півмільйона жертви добровільно-примусового обміну населенням), змушених покинути власні одвічні землі. Виселення і депортація проводилися не з військових, а з політичних мотивів, викликаних ксенофобією.

 

3. Депортації українців і поляків 

 

У деяких публіцистів, а навіть істориків існує велика спокуса вважати рівноцінними переселення польського населення з України до Польщі згідно з умовами 1944—1945 рр., про які я згадував, не лише з т. зв. обміном населення переселенням/виселенням українців не тільки за цими умовами, а й у результаті акції «Вісла».

 

Як виглядає справа з депортацією і переселенням польського населення з України насправді. Депортація поляків з Правобережної України на Схід відбувалася вперше у 1934 та 1935-1936 рр. Операція 1935 1936 рр. мала кодову назву «Поляки» і тоді було депортовано понад 50 тис. осіб. Даних за 1934 р. немає.

 

Депортували за уявний польський націоналізм, а також заможних селян, священиків, інтелігенцію. Спиняюся на цих подіях, бо сучасну польську історіографію вони, наскільки мені відомо, цікавлять мало. Як не дивно, але тут ще діє табу на дії Москви. Це табу не є дійсним відносно 1940—1941 рр., коли було проведено чотирма заходами депортацію польського (і українського) населення за вибірковим принципом — депортація торкнулася певних категорій населення, вважалося, ворожого до Москви.

 

Що, крім цього, дає порівняльний аналіз

 

Українців Польщі переселювали і депортували тотально, а методи переселення до України, починаючи від кінця 1945 р. своєю брутальністю майже цілком дорівнювали депортації, то про будь-яке аналогічне виселення/переселення поляків не може йтися. Акції «Дністер» не було. Так, частково застосовувалися методи тиску (але не збройного), панував психоз страху перед російським більшовизмом, підсилений арештами. Але тих, що таки не хотіли переселюватися, проявляючи впертість, таки не переселювали. Залишалася інтелігенція (наприклад, частина середовища львівського Оссолінеуму), населення в містечках і селах, діяли польські школи, польський театр. Сучасна карта польських римо-католицьких релігійних громад у цьому переконує.

 

Є ще один результат компаративізму. В Польщі виселювали і депортували корінне українське населення, знищуючи українську етнічну територію, згідно з польськими директивами в Україні депортували і переселювали некорінних польських іммігрантів, хоча часом з давніми традиціями колонізації і міграції, але без ліквідації польської етнічної території, якої не було зрештою, згідно з російськими вказівками.

 

У се це треба чітко усвідомлювати.

 

4. Формула «прощаємо і просимо прощення»

 

Мода (бо інакше кваліфікувати складно) на повторювання такої формули поширилася десь близько десяти років тому. Її виголошували з обох боків. Виголошували також особи, які ледве (з українського боку) мали на це повноважень. Як не дивно, декларації польсько-українського єднання пропагували люди, які в них треба думати ледве чи вірили. Таких формул вимагали і вимагають, зокрема, від українців, якось не вдумуючись у те, що ставити таку вимогу поневоленому народові, який вів національно-визвольну боротьбу глибоко аморально.

 

Алжирці, наприклад, не билися в груди і не клялися перед французами за повстання, що довело до незалежності Алжиру. Бо і там, як і в Україні, методи боротьби накидала панівна нація і панівна держава.

 

Виголошування сентиментальних формул, не хочу іронізувати, перетворилося на фарс. За словами не пішло реальне виправлення зла, яке заподіяли жертвам акції «Вісла», ще живим, уже померлим та їхнім потомкам. Не запанувало почуття рівноправності, бажання, згідно з принципами справедливості, ліквідувати тавро, на яке український народ як спільнота не заслужив. Нагадаю тут вороже ставлення до української проблеми, яке демонструє варшавський сейм, що не піднявся навіть до рівня радянської Верховної ради, яка засудила етнічні чистки і, хоча б юридично, не робила перешкод депортованим у поверненні на рідні землі. Виходить, що сейм схвалює злочини польського комуністичного режиму. На стані польського суспільства, в якому культивується образ ворога, українофобія доводить до спалахів патологічної ненависті, спеціально спинятися не буду.

 

В історії взагалі та історичній пам’яті українського народу назавжди залишається злочинна акція «Вісла».

 

5. Висновки

 

Постараюся дати відповіді на складні питання, які я намагався сформулювати. При цьому відправною точкою я роблю не просто польсько-українські конфлікти, а намагаюся враховувати загальноісторичні положення про стосунки між поневоленими та поневолювачами:

 

1. Акція «Вісла» — єдина депортація середини XX ст., виконана як пімста за національно-визвольну боротьбу із застосуванням колективної відповідальності;
2. Вона була здійснена Варшавою, а не міфічною, у даному разі, рукою Москви;
3. Акція була спадкоємною до довготривалої тенденції польської політики остаточного вирішення українського питання із застосуванням політичної провокації та брутальної сили, щоб довести до етноциду.
4. Акція «Вісла» не може прирівнюватися до переселення польського населення Західної України після 1944 року.
5. Пора припинити гру в «прощаємо і просимо прощення», а нарешті, здійснити реальні заходи для ліквідації кривди, завданої жертвам та їхнім потомкам, також розкриваючи польському суспільству правдиву історію і причини польсько-українських конфліктів.

 

*За матеріалами статті Я. Дашкевича з книги «Учи неложними устами сказати правду», К.: «Темпора», 2011, 828 с.: «Акція «Вісла»: важкі питання» с. 250 – 261.

 

Читайте також:

Подзвінне операції “Вісла”