Майкл Голдшварц, “Не говори, что ты идешь в последний путь”

Поділитися:
Перегляди: 1 276

Історія, котру нам розповів Майкл Голдшварц у творі “Не говори, что ты идешь в последний путь” отримала свою назву за першим рядком пісні, що була символом єврейського спротиву. Ця пісня з’явилася у 1942 р. й була також відома як “Гімн єврейських партизанів”:

 

“…Не говори, что ты идешь в последний путь,
Даже если свинцовые небеса закрывают дни, 
Еще пробьет наш час,
Наш шаг, как удары барабана, мы придем!”, – це слова з пісні, котру почула головна героїня, а потім не раз пригадувала на відтворювала її мелодію на роялі.

 

Майкл Голдшварц

 

Батько дівчинки працював, як казали стисло, “в органах”. В його обов’язки входили допити і швидкі розправи над “ворогами народу”. Якось одна затримана та приречена на загибель жінка впала перед ним на коліна та прохала про одне: врятуйте інструмент – нехай хоч хтось інколи грає.

 

Вона була талановитою піаністкою, але зараз, опинившись у руках катів-кадебістів, на свою долю вона більше не могла впливати, а рояль усе одно б викинули та розбили.

 

Наступного дня колишню власницю інструменту, разом з іншими затриманими жінками, вже відправили на страту. Їх знищили тільки за те, що вони були єврейками.

 

А кадебіст, проїжджаючи повз її покинуту квартиру, побачив рояль, котрий вже виставили на вулицю сусіди, що одразу зайняли чужі кімнати. Забрав він його та привіз додому, поставив у просторій порожній кімнаті.

 

Його доньці – маленькій Наталці тоді було дев’ять років. І далі відбувається знайомство дитини з покинутим інструментом, у який, здається, вселилася душа колишньої власниці – померлої піаністки.

 

Так у життя цієї, взагалі-то, самотньої дитини входить цілий світ – музика, котра надалі веде її за собою…

 

Але за цією сюжетною лінією простежується і ще одна – я так гадаю, основна, котру і хоче донести до читача автор Майкл Голдшварц. Потворна сцена у тролейбусі, свідком якої стає вже школярка Наталка – на прохання літньої жінки передати гроші за квиток пасажири починають кепкувати з її єврейської зовнішності, кидають образи та шкодують, що, мовляв, “не всіх винищили”.

 

Мати Наталки, що на поріг не пускає хлопця, котрий явно симпатизує однокласниці, однак мати забороняє їй спілкуватися з євреями. І, нарешті, Наталчина старенька вчителька музики – добра і чуйна Рахиль Мойсеївна, – одного разу дівчинка приходить на заняття та дізнається, що вчителька померла… До речі, саме у неї дівчина вперше почула цю пісню – “Не говори, что ты идешь в последний путь…”.

 

Загалом життя головної героїні могло б скластися геть інакше. Вона могла б стати видатною піаністкою та насправді щасливою, якби не батько (під фінал життя він закономірно спився), якби не ці вкорінені у свідомості рідних антисемітські стереотипи, бо зрештою вони таки призвели до трагічних наслідків.

 

Життя автора – Майкла Голдшварца, склалося так, що зараз він мешкає в США – його цікаву біографію також наведено наприкінці книги.

 

Це ще одна чудова книга від видавництва “Каяла”, котра нікого не залишить байдужими.

Культура, На часі