Стратегія дій України щодо демонтажу олігархічної системи на основі динамічного впровадження сучасних інклюзивних політичних та економічних інститутів.

 

---

 

Українське суспільство потребує розбудови сучасної української держави і конкурентоспроможної соціально-економічної сфери. Це має базуватись на створенні та ефективному розвитку нових інклюзивних політичних й економічних інститутів із залученням ініціативної і активної частини населення.

 

За матеріалами книги Аджемоґлу Д., Робінсона  Д. Чому нації занепадають. Походження влади, багатства та бідності. К.: Наш Формат, 2016. – 469 с.

Олігархат – це «глибоко вкорінена неефективність і занепад…».

Мета олігархату і «п’ятої колони» – завершення створення «гасударства украина» на засадах московинського світу – без української мови, культури і українства в цілому.

Мета Кремля – знищення української державності і українства.

 

ПОЯСНЕННЯ БАГАТСТВА ТА БІДНОСТІ

Історичні витоки (с. 413 – 446)

 

1. Тенденції у відмінностях багатств країн. «У стандартах життя в різних країнах світу існують величезні відмінності. Навіть найбідніші громадяни Сполучених Штатів Америки мають доходи й доступ до медичного обслуговування, освіти, управлінських послуг, а також економічні й соціальні можливості, що значно перевищують те, що доступне величезним масам людей, котрі живуть у тропічній Африці, Південній Азії та Центральній Америці.

 

Контраст між Південною та Північною Кореєю, двома частинами Ноґалеса і Сполученими Штатами та Мексикою нагадують нам, що все це — відносно недавні явища П’ятсот років тому Мексика, батьківщина держави ацтеків, була явно багатшою від країн на півночі, і Сполучені Штати не випереджали її аж до XIX століття. Провалля між двома частинами Ноґалеса ще ближче до нас у часі. Південна й Північна Корея в економічному, соціальному та культурному аспектах були однаковими, допоки після Другої світової війни країна не розділилася по 38й паралелі. Подібним чином в останні два століття виникла більшість величезних економічних відмінностей, що спостерігаються нині навколо нас.

 

Чи мало так статися? Чи було історично, географічно, культурно або етнічно наперед задано, що Західна Європа, Сполучені Штати і Японія стали настільки багатшими від тропічної Африки, Латинської Америки й Китаю за останні 200 років чи близько того? Чи було неминучим, щоб Промислова революція у XVIII столітті почалася у Британії й потім поширилася на Західну Європу та європейські відгалуження в Північній Америці й Австралії? Чи було б протиприродно, якби Славетна революція й Промислова революція відбулися в Перу, яка потім колонізувала би Західну Європу й поневолила білих, чи це просто історична фантастика?..»

 

2. Вимоги до теорії яка пояснює процвітання та занепад націй. «…Щоб дати відповідь, а фактично обґрунтувати це, нам потрібна теорія про те, чому одні нації процвітають, а інші водночас занепадають і стають бідними. Ця теорія має описати і чинники, що створюють і розвивають процвітання, і їх історичні витоки. Ця книга запропонувала таку теорію.

 

Будь-яке складне соціальне явище, як, наприклад, значні відмінності економічних і політичних траєкторій сотень держав світу, має безліч різних причин, змушуючи більшість суспільствознавців уникати однопричинних, простих і широко застосовних теорій і замість них шукати різні пояснення досить схожих наслідків, що настають у різний час і в різних регіонах. Ми, навпаки, запропонували просту теорію й використали її для пояснення основних аспектів економічного й політичного розвитку в усьому світі від часів Неолітичної революції.

 

Наш вибір мотивований не наївною вірою в те, що така теорія може пояснити все, а сподіванням, що вона має дати нам змогу зосередитися на паралелях, інколи за рахунок абстрагування від багатьох цікавих деталей. Тоді успішна теорія не відтворює відверто деталі, а пропонує корисне й емпірично добре обґрунтоване пояснення широкого діапазону процесів, водночас розкриваючи основні рушійні сили…»

 

3. Два рівні теорії. «…Наша теорія намагалася досягти цього, діючи на двох рівнях. Першим рівнем є розрізнення екстрактивних та інклюзивних економічних і політичних інститутів. Другим — пояснення, чому інклюзивні інститути виникли в одних частинах світу й не створені в інших. Перший рівень нашої теорії стосується інституційної інтерпретації історії, другий — того, як історія формувала інституційні траєкторії націй…»

 

4. Центральна вісь теорії. «…Центральним у нашій теорії є зв’язок між інклюзивними економічними й політичними інститутами та багатством…»

 

5. Сутність інклюзивних і екстрактивних економічних і політичних інститутів. «…Інклюзивні економічні інститути, що підтримують права власності, створюють рівні конкурентні умови й заохочують до інвестування в нові технології й знання, сприятливіші для економічного розвитку, ніж екстрактивні економічні інститути, структуровані для екстрагування ресурсів від багатьох на користь кількох, неспроможні захистити права власності чи створити стимули для економічної діяльності.

 

Інклюзивні економічні інститути зі свого боку дістають підтримку й самі підтримують інклюзивні політичні інститути, тобто ті інститути, які широко розподіляють політичну владу плюралістичним способом і здатні досягти певного рівня політичної централізації, аби встановити законність і порядок — основу для убезпечення прав власності, а також інклюзивну ринкову економіку. Подібним чином екстрактивні економічні інститути синергетично пов’язані з екстрактивними політичними інститутами, що зосереджують владу в руках невеликої групи, яка в цьому разі матиме стимули підтримувати й розвивати екстрактивні економічні інститути для власної вигоди й використовувати отримані ресурси для зміцнення своєї хватки на політичній владі…»

 

6. Загрози для розвитку суспільства від екстрактивних інститутів (загрози олігархату і Московії для України). «…Ці тенденції не означають, що екстрактивні економічні й політичні інститути не сумісні з економічним розвитком. Навпаки, будь-яка еліта за всіх інших рівних умов прагнутиме стимулювати максимально можливий розвиток, аби мати більше ресурсів для екстракції. Екстрактивні інститути, що досягли принаймні найменшого рівня політичної централізації, часто здатні генерувати певний розвиток. Утім критичним є те, що розвиток при екстрактивних інститутах не буде стійким через дві причини. По-перше, стійкий економічний розвиток потребує інновацій, а інновації неможливо від’єднати від творчої деструкції, що заміняє старе новим в економічному світі, а також дестабілізує встановлені владні відносини в політиці. Оскільки еліти, що домінують над екстрактивними інститутами, бояться творчої деструкції, вони опиратимуться цьому, і будь-який розвиток, що починається при екстрактивних інститутах, зрештою буде короткий. По-друге, здатність тих, хто домінує над екстрактивними інститутами, отримувати великі прибутки за рахунок решти суспільства означає, що політична влада при екстрактивних інститутах дуже бажана, а це призводить до боротьби між багатьма групами й індивідами за володіння нею. Як наслідок, існуватимуть потужні сили, що штовхатимуть суспільство під екстрактивними інститутами до політичної нестабільності. Синергія між екстрактивними економічними й політичними інститутами створює порочне коло, у якому наявні екстрактивні інститути намагатимуться подовжити своє існування…»

 

7. Розбиття мурів – шлях до інклюзивних інститутів. «…Аналогічно існує й доброчесне коло, пов’язане з інклюзивними економічними й політичними інститутами. Однак ані порочне, ані доброчесне коло не є абсолютним. Справді, деякі нації сьогодні живуть з інклюзивними інститутами тому, що хоча екстрактивні інститути були нормою в історії, їхні суспільства змогли розбити мури й перейти до інклюзивних інститутів. Наше пояснення цих переходів історичне, але не визначене наперед історично. Основні інституційні зміни, потрібні для основних економічних змін, відбуваються в результаті взаємодії між наявними інститутами й критичними збігами обставин. Критичні обставини — це значні події, що порушують чинну політичну й економічну рівновагу в одній чи багатьох країнах, як, наприклад, Чорна смерть, що вбила принаймні половину населення в більшості країн Європи у XIV столітті; відкриття шляхів для трансатлантичної торгівлі, що створило величезні можливості для отримання прибутків багатьма європейцями; Промислова революція, що запропонувала потенціал для швидких, але руйнівних змін у структурі економік по всьому світу…»

 

8. Сутність інституційного дрейфу. «…Реальні інституційні відмінності між країнами самі по собі є результатом останніх інституційних змін. Чому шляхи інституційних змін відрізняються в різних країнах? Відповідь на це запитання криється в інституційному дрейфі. Так сало, як гени двох ізольованих популяцій організмів повільно дрейфуватимуть у різні боки під впливом випадкових мутацій у так званому процесі еволюційного або генетичного дрейфу, дві країни, подібні в інших відношеннях, також дрейфуватимуть у різні боки, хоча, знову таки, повільно. Конфлікт навколо доходів і влади, а непрямо — навколо інститутів, є постійним у всіх країнах. Цей конфлікт часто має непередбачувані наслідки, навіть якщо поле взаємодії, на якому він розгортається, є нерівним. Наслідок цього конфлікту веде до інституційного дрейфу. Однак це не обов’язково кумулятивний процес. Це не означає, що малі відмінності, які виникають у певний момент, обов’язково стануть більшими з часом. Навпаки, як засвідчує розгляд римської Британії в розділі 6, малі відмінності виникають, потім зникають і з’являються знову. Однак після настання критичного збігу обставин ці малі відмінності, що виникли в результаті інституційного дрейфу, можуть бути тими малими відмінностями, що мають значення для радикального розходження двох країн, які в інших відношеннях подібні між собою…»

 

9. Взаємодія інституційного дрейфу з критичними обставинами. «…Ми бачили в розділах 7 і 8, що незважаючи на багато подібностей між Англією, Францією й Іспанією, критичні обставини виникнення трансатлантичної торгівлі справили найбільший вплив на Англію саме через ці малі відмінності — той факт, що під час розвитку протягом XV—XVI століть англійські монархи не могли контролювати всю трансатлантичну торгівлю, тоді як ця торгівля перебувала в повній монополії королів Франції й Іспанії. У результаті у Франції й Іспанії саме монархи і групи, тісно пов’язані з ними, отримували основну вигоду від трансатлантичної торгівлі та колоніальної експансії, тоді як у Англії існували групи, що різко протистояли монархії, яка намагалася отримувати прибутки від економічних можливостей, створених цими критичними обставинами. Хоча інституційний дрейф веде до малих відмінностей, його взаємодія з критичними збігами обставин веде до інституційного розходження. Таким чином, це розходження створює тепер більші інституційні відмінності, на які впливатиме наступний критичний збіг обставин…»

 

10. Історичний процес і природа інституційних відмінностей. «…Історія — це ключ, оскільки саме історичний процес через інституційний дрейф створює відмінності, що можуть стати вирішальними при критичних обставинах. Критичні збіги обставин самі по собі є історичними поворотними пунктами. А порочні й доброчесні кола підказують нам, що потрібно вивчати історію, аби розуміти природу інституційних відмінностей, що історично структурувалися. Однак наша теорія не означає історичного детермінізму, як і будь-якого детермінізму взагалі. Саме тому відповідь на запитання, з якого ми почали цей розділ, звучить — ні: не було історичної неминучості для Перу стати набагато біднішою, ніж Західна Європа чи Сполучені Штати…»

 

11. Бідність через наявні інститути. «…Почнемо з того, на противагу географічній і культурній гіпотезам, що через свою географію чи культуру Перу не приречена на бідність. У нашій теорії сучасна Перу значно бідніша за Західну Європу й Сполучені Штати Америки через свої інститути. Щоб збагнути це, важливо зрозуміти історичний процес інституційного розвитку Перу. Як ми бачили в розділі 2, 500 років тому Імперія інків на території сучасного Перу була більшою, технологічно складнішою й політично централізованішою, ніж малі державні утворення на території Північної Америки. Поворотним пунктом стало те, як цей регіон був колонізований і як це контрастувало з колонізацією Північної Америки. Це було результатом не історично визначеного наперед процесу, а випадковим наслідком кількох кардинальних інституційних змін під час критичного збігу обставин. Принаймні три чинники могли змінити цю траєкторію й привести до дуже різних тривких структур…»

 

12. Сутність інституційних траєкторій. «…По-перше, інституційні відмінності в обох частинах Америки у XVI столітті визначали, як ці території колонізувалися. Північна Америка йшла по іншій інституційній траєкторії, ніж Перу, оскільки перед колонізацією вона була негусто заселена і приваблювала європейських поселенців, котрі потім успішно виступали проти еліт, що їх намагалися створити компанія Virginia й Англійська Корона. На противагу цьому, іспанські конкістадори знайшли в Перу централізовану екстрактивну державу, яку вони могли захопити, і велике населення, яке могли примусити працювати на шахтах і плантаціях. Також нічого наперед визначеного географічно не було і в розподілі земель в обох частинах Америки в той час, коли туди прибули європейці. Подібно до того, як виникнення централізованої держави під проводом короля Шиаама в Бушонґу було результатом основної інституційної інновації, а можливо й політичної революції, як ми бачили в розділі 5, цивілізація інків у Перу й велика заселеність цієї території походили з основних інституційних інновацій. Замість цих місць таке могло відбутися в Північній Америці, наприклад, у долині ріки Міссісіпі чи навіть у північно-східних Сполучених Штатах. Якби це сталося, європейці зустрілися б із порожніми землями в Андах і централізованою державою в Північній Америці, і ролі Перу й Сполучених Штатів могли б змінитися на протилежні. Європейці могли тоді оселитися на територіях навколо Перу, і конфлікт між більшістю поселенців і елітою міг привести до створення інклюзивних інститутів там замість Північної Америки. Наступна траєкторія економічного розвитку була б, скоріш за все, подібним чином відмінна…»

 

13. Опір та інституційна модернізація – основа для недопущення колонізації. «…По-друге, Імперія інків могла вчинити опір європейському колоніалізму, як це зробила Японія, коли кораблі командора Перрі увійшли в бухту Едо. Хоча більша екстрактивність Імперії інків порівняно з Току ґавою в Японії явно робила політичну революцію, подібну до Відновлення Мейдзі, менш імовірною в Перу, однак історичної необхідності, щоб інки повністю піддалися домінуванню європейців, не існувало. Якби вони були здатні чинити опір і навіть інституційно модернізуватися у відповідь на загрози, увесь перебіг історії Нового світу, а з нею — історії всього світу був би зовсім інший…»

 

14. Історичні поворотні пункти та інституційний дрейф. «…По-третє, і найрадикальніше: ні історично, ні географічно, ні навіть культурно не було визначено наперед, що європейці мали бути тими, хто колонізував світ. Це могли бути китайці чи навіть інки. Звичайно, такий висновок видається неможливим, коли ми дивимося на світ з погляду переваг XV століття, оскільки на той час Західна Європа досягла обох частин Америки, а Китай уже замкнувся в собі. Однак Західна Європа XV століття сама була наслідком випадкового процесу інституційного дрейфу, перемежованого критичними збігами обставин, і ніщо в цьому відношенні не було неминучим. Західноєвропейські держави не могли рушити вперед на завоювання світу без кількох історичних поворотних пунктів. До них належали: особливий шлях розвитку феодалізму, заміна рабства і ослаблення монархів на цьому шляху; той факт, що століттями у II тисячолітті в Європі розвивалися незалежні й комерційно автономні міста; той факт, що європейські монархи не відчували загрози, а отже, і не намагалися ставити перешкоди у справі заморської торгівлі, як це робили китайські імператори династії Мін; настання Чорної смерті, що струснуло самі основи феодального порядку. Якби ці події відбувалися інакше, ми тепер жили б у зовсім іншому світі, у якому Перу могла би бути багатшою за Західну Європу чи Сполучені Штати….»

 

15. Малі відмінності і випадковості як частина формування історії. «…Природно, що сила передбачення теорії, у якій головні ролі відіграють і малі відмінності, і випадковості, буде обмежена. Мало хто міг передбачити у XV чи навіть XVI століттях, не кажучи вже про багато століть після падіння Римської імперії, що головний прорив до інклюзивних інститутів станеться у Британії. Зробили це можливим лише специфічний процес інституційного дрейфу і природа критичних обставин, викликаних відкриттям трансатлантичної торгівлі. Ніхто не міг повірити в розпал Культурної революції в 1970х, що Китай невдовзі стане на шлях радикальних змін своїх економічних інститутів, а отже, на карколомну траєкторію розвитку. Так само неможливо передбачити з будь-якою певністю, яким буде розподіл земель через 500 років. Історичний опис, що ми тут представили, доводить, що будь-який підхід, заснований на історичному детермінізмі, — чи то географія, культура, а чи інші історичні чинники, — є неадекватним. Малі відмінності й випадковості є не просто частиною нашої теорії — вони є частиною формування історії…»

 

16. Широкі відмінності в процвітанні та бідності. «…Навіть якщо важко зробити передбачення щодо того, які країни процвітатимуть порівняно з іншими, ми вже побачили протягом усієї книги, що наша теорія досить добре пояснює широкі відмінності в процвітанні й бідності націй в усьому світі. До кінця цього розділу ми ще побачимо, що вона пропонує деякі підказки щодо того, які типи країн мають більше шансів для економічного зростання в наступні десятиліття…»

 

17. Стійкість та інерційність інклюзивних інституцій. «…Порочні й доброчесні кола створюють значну стійкість та інерційність. Можна сильно не сумніватися, що через 50 чи 100 років Сполучені Штати й Західна Європа на основі своїх інклюзивних економічних і політичних інститутів будуть багатшими, найімовірніше, значно багатшими за тропічну Африку, Близький Схід, Центральну Америку чи Південно-Східну Азію. Однак у межах цих широких структур у наступному столітті відбуватимуться значні інституційні зміни, завдяки яким деякі країни розіб’ють мури й перейдуть від бідності до процвітання…»

 

18. Політична централізація як основа розвитку. «…Нації, що не досягли політичної централізації, такі як Сомалі й Афганістан, або ті, у яких стався колапс держави, як на Гаїті за останні кілька десятиліть, — задовго до того, як потужний землетрус 2010 року спричинив руйнування всієї інфраструктури країни, — навряд чи досягнуть розвитку при екстрактивних політичних інститутах чи здійснять значні зміни в напрямі до інклюзивних інститутів. Навпаки, нації, у яких можливий розвиток у наступні десятиліття, хоча й при екстрактивних інститутах, — це ті, що досягли певного рівня політичної централізації. У тропічній Африці сюди належать Бурунді, Ефіопія, Руанда — нації з довгою історією централізованих держав — і Танзанія, що спромоглася побудувати певну централізацію чи принаймні встановити певні передумови для централізації після здобуття незалежності. Країни Латинської Америки, а саме Бразилія, Чилі й Мексика не лише досягли політичної централізації, а й зробили значні кроки до зародкового плюралізму. Наша теорія допускає, що стійкий економічний розвиток малоймовірний у Колумбії…»

 

19. Нестійкість екстрактивних політичних інститутів. «…Наша теорія також допускає, що розвиток при екстрактивних політичних інститутах, як у Китаї, не буде стійким, і він, можливо, випаде з основного русла. Поза цими прикладами існує суттєва невизначеність. Наприклад, Куба могла би перейти до інклюзивних інститутів і здійснити значні економічні перетворення або лишитися животіти на екстрактивних політичних і економічних інститутах. Те саме стосується Північної Кореї і Бірми (Мьянми) в Азії. Отже, хоча наша теорія пропонує інструменти для розуміння, як інститути змінюються та які наслідки цих змін, природа цих змін — роль малих відмінностей і випадковостей — суттєво ускладнює точніші передбачення. Для висування рекомендацій щодо публічних політик на основі широкого опису процвітання й бідності потрібна ще більша обережність. Так само, як вплив критичних обставин залежить від наявних інститутів, реакція суспільства на одну й ту саму політику втручання залежить від наявних інститутів. Звичайно, наша теорія повністю присвячена тому, як нації можуть зробити кроки до процвітання, — трансформуючи свої інститути з екстрактивних у інклюзивні…»

 

20. Зміна інститутів значно важча ніж їх початкове створення. «…Однак вона також повністю розкриває від самого початку, що не існує легких рецептів для досягнення такого переходу. По-перше, порочне коло означає, що зміна інститутів є значно важчою справою, ніж їх початкове створення. Зокрема, екстрактивні інститути можуть відтворювати самі себе під різними личинами, як ми бачили на прикладі залізного закону олігархії в розділі 12. Тому той факт, що екстрактивний режим президента Му барака у лютому 2011 року скинули народні протести, не гарантує, що Єгипет стане на шлях до більш інклюзивних інститутів. Замість цього екстрактивні інститути можуть відтворитися попри енергійні й сповнені надій на краще демократичні рухи…»

 

21. Адекватне розуміння змін інституцій. «…По-друге, оскільки випадковий рух історії означає, що важко дізнатися, чи приведе конкретна взаємодія критичних обставин з реальними інституційними відмінностями до більш інклюзивних чи екстрактивних інститутів, давати загальні рекомендації щодо публічних політик, щоб стимулювати зміни в бік інклюзивних інститутів, було б героїчним вчинком. Тим не менш, наша теорія все ж корисна для аналізу публічної політики, оскільки вона дає нам змогу розпізнавати погані політичні поради, основані або на некоректних гіпотезах, або на неадекватному розумінні того, як інститути можуть змінюватися. У цьому, як і в більшості випадків, уникання найгірших помилок є так само важливим (і більш реалістичним), як і спроба вироблення простих рішень. Напевне, це найкраще видно, коли ми звернемо увагу на сучасні політичні рекомендації, що підштовхують до «авторитарного розвитку» на основі успішного розвитку Китаю за останні десятиліття. Далі ми пояснимо, чому ці політичні рекомендації помилкові й чому розвиток Китаю в тому вигляді, як він досі відбувався, є ще однією формою розвитку при екстрактивних політичних інститутах, який навряд чи можна буде перетворити на стійкий економічний розвиток…»

 

22. Економіка як пташка в клітці. «…Невідпорний шарм авторитарного розвитку Дай Гофан розпізнав настання урбаністичного буму в Китаї на його ранній стадії. У 1990х по всьому Китаю почали виростати нові швидкісні дороги, ділові центри, резиденції й хмарочоси. Дай вважав, що цей розвиток лише набиратиме швидкість у наступному десятилітті. Він доводив, що його компанія Jinagsu Tieben Iron and Steel могла б захопити велику частку ринку як дешевий виробник, особливо якщо порівняти з неефективними державними сталеливарними підприємствами. Дай планував збудувати справжній сталевий гігант. У 2003 році за підтримки місцевих партійних босів у Чанчжоу він почав будівництво. Однак у березні 2004 року цей проект зупинили за наказом Комуністичної партії Китаю в Пекіні, а самого Дая заарештували з причин, які ніколи не були чітко названі. Влада, мабуть, розраховувала знайти якісь свідчення проти Дая, на яких можна будувати кримінальну справу.

 

Тим часом Дай провів у в’язниці й під домашнім арештом наступні п’ять років і нарешті у 2009 році був визнаний винним та отримав мінімальний вирок. Його справжній злочин — без згоди високопосадовців Комуністичної партії почати великий проект, що конкурував би з державними компаніями. Це був явний урок для інших. Реакція Комуністичної партії на таких підприємців, як Дай, не має дивувати. Чень Юнь, один із найближчих товаришів Ден Сяопіна і, мабуть, головний архітектор перших ринкових реформ, узагальнив погляди більшості партійних кадрів аналогією з «пташкою в клітці» щодо економіки. Економіка Китаю була пташкою, партійний контроль — кліткою, яку потрібно збільшити, аби пташка була здоровішою та енергійнішою.

 

Однак клітку не можна було відкривати чи взагалі прибирати, щоб пташка не вилетіла. Цзян Цземінь невдовзі після того, як у 1989 році став Генеральним секретарем Комуністичної партії, най впливовішою постаттю в Китаї, пішов навіть далі й підсумував підозри партії щодо підприємців, характеризуючи їх як «самонайманих торговців і коробейників, [які] обманюють, займаються марнотратством, дають хабарі й уникають сплати податків». Протягом 1990х, навіть попри потік іноземних інвестицій до Китаю й заохочення державних підприємств до розвитку, приватне підприємництво сприймалося з обережністю, і багатьох підприємців експропріювали чи навіть ув’язнили. Ставлення Цзян Цземіня до підприємців хоча й трохи пом’якшилося, але й досі дуже поширене в Китаї.

 

За словами китайського економіста: «Великі державні компанії можуть бути залучені до величезних проектів. Однак коли це роблять приватні компанії, особливо конкуруючи з державою, неприємності висуваються з кожного куточка (sic)». Хоча нині в Китаї багато приватних компаній працюють вигідно, численні елементи економіки все ще перебувають у розпорядженні й під захистом партії. Журналіст Річард МакҐреґор повідомляє, що на столі кожного керівника найбільших державних компаній у Китаї стоїть червоний телефон. Його дзвінок означає, що це телефонує партія з наказами, що компанія мусить робити, куди вона має інвестувати і з якою метою.

 

Гігантські компанії досі перебувають під управлінням партії, про що ми нагадували, тож саме партія ухвалює рішення щодо ротації своїх високопосадовців, їх звільнення чи просування вгору без пояснення причин. Ці історії, звичайно, не заперечують, що Китай зробив величезні кроки до інклюзивних економічних інститутів, кроки, що мали за наслідок разючі темпи розвитку за останні ЗО років.

 

Більшість підприємців певним чином убезпечені, оскільки культивують підтримку місцевих кадрів і комуністичних еліт у Пекіні. Більшість державних компаній шукають прибутку й конкурують на міжнародних ринках. Це радикальна зміна після маоїстського Китаю. Як ми бачили в попередньому розділі, Китай спочатку отримав можливість розвитку завдяки тому, що при Ден Сяопіні відбулися радикальні реформи від найбільш екстрактивних економічних інститутів до інклюзивних економічних інститутів.

 

Розвиток тривав, доки китайські економічні інститути перебували на шляху до більшої інклюзивності, хоча й меншими темпами. Китай також має значну вигоду від великих обсягів дешевої робочої сили і свого доступу до іноземних ринків капіталів і технологій…»

 

23. Творча деструкція – основа інклюзивних інститутів. «…Навіть попри те, що китайські економічні інститути незрівнянно більш інклюзивні, ніж три десятиліття тому, китайський досвід є прикладом розвитку при екстрактивних політичних інститутах. Попри нинішній наголос на інноваціях і технологіях розвиток Китаю ґрунтується на запровадженні наявних технологій і швидких інвестиціях, а не на творчій деструкції. Важливим аспектом цього є те, що права власності в Китаї не повністю убезпечені. Час від часу, як у випадку з Даєм, підприємці підпадають під експропріацію.

 

Мобільність робочої сили суворо регулюється. Найважливіше з усіх прав власності — право продавати свою робочу силу на власний розсуд — і досі дуже недосконале. Те, наскільки економічні інститути ще далекі від справжньої інклюзивності, ілюструє факт, що зовсім небагато бізнесменів долучаються до проектів без підтримки місцевих партійних кадрів чи навіть Пекіна, що ще важливіше. Зв’язок між бізнесом і партією вигідний для обох сторін. Приватні підприємці, підтримувані партією, укладають договори на сприятливих умовах, можуть виселити простих людей, аби забрати їхню землю, і безкарно порушувати закони та норми. Ті, хто стоїть на шляху цього бізнесплану, будуть знехтувані й можуть навіть опинитися у в’язниці чи бути вбитими…»

 

24. Політичні екстрактивні інститути і обмеженість внутрішнього розвитку. «…Всюдисуща сила Комуністичної партії й екстрактивних інститутів у Китаї нагадує про численні подібності між розвитком СРСР у 1950х 1960х роках і сучасним розвитком Китаю, хоча є й помітні відмінності. Радянський Союз досяг розвитку при екстрактивних економічних і екстрактивних політичних інститутах, оскільки він силовим шляхом розподіляв ресурси для промисловості в централізованій командній системі, особливо у військовій і важкій промисловості.

 

Такий розвиток був здійсненним частково тому, що було багато справ, які потрібно зробити. Розвиток при екстрактивних інститутах здійснювати легше, коли немає потреби у творчій деструкції. Китайські економічні інститути явно більш інклюзивні ніж радянські, однак політичні інститути в Китаї досі екстрактивні. У Китаї Комуністична партія є всевладною та контролює всю державну бюрократію, збройні сили, засоби масової інформації й значну частину економіки. Китайці мають мало політичних свобод і практично не беруть участі в політичних процесах.

 

Багато хто довго вірив, що розвиток у Китаї принесе демократію і більший плюралізм. У 1989 році реальним було передчуття, що демонстрації на площі Тяньаньмень приведуть до більшої відкритості й, можливо, навіть до колапсу комуністичного режиму. Однак на демонстрантів рушили танки. Замість мирної революції книги з історії нині називають це бійнею на площі Тяньаньмень. У багатьох відношеннях китайські політичні інститути стали більш екстрактивними після подій на Тяньаньмень. Такі реформатори, як Чжао Цзиян, який, як Генеральний секретар Комуністичної партії, надав свою підтримку студентам на площі Тяньаньмень, були усунуті, і партія обмежила громадянські свободи та свободу преси з великою ретельністю.

 

Чжао Цзиян потрапив під домашній арешт більш ніж на 15 років. Його громадянські заслуги поступово забулися. Він не став символом навіть для тих, хто підтримував політичні зміни. Нині партійний контроль за медіа, включно з Інтернетом, є безпрецедентним. Значною мірою це досягається через самоцензуру: медіа знають, що вони не повинні згадувати Чжао Цзияна чи Аю Сяобо та критика уряду, котрий вимагав більшої демократизації і який досі перебуває у в’язниці навіть після присудження йому Нобелівської премії миру. Самоцензуру підтримує оруеллівський апарат, що може відсте жувати розмови й спілкування, закривати вебсайти й газети, навіть вибірково блокувати доступ до окремих новин в Інтернеті. Усе це демонструвалося, коли у 2009 році вибухнули новини щодо корупційних звинувачень проти сина Генерального секретаря партії з 2002 року Ху Цзіньтао.

 

Партійний апарат негайно був приведений у дію й спромігся не лише запобігти висвітленню цієї справи китайськими ЗМІ, а й вибірково блокувати повідомлення про це на сайтах New York Times і Tinancial Times. Через партійний контроль над економічними інститутами рівень творчої деструкції суттєво знижено. Це триватиме, доки не стануться радикальні реформи політичних інститутів. Як і в Радянському Союзі, китайський розвиток при екстрактивних політичних інститутах значною мірою забезпечується наявністю дуже великого обсягу справ, які потрібно зробити. Доходи на душу населення в Китаї все ще значно нижчі, ніж у США чи Західній Європі. Звичайно, розвиток у Китаї більш диверсифікований, ніж радянський, він не базується лише на озброєннях чи важкій промисловості, а китайські підприємці демонструють чудеса винахідливості. І все ж цей розвиток втратить свої темпи, якщо екстрактивні політичні інститути не поступляться місцем інклюзивним інститутам.

 

Допоки політичні інститути залишатимуться екстрактивними, розвиток буде внутрішньо обмежений, як це й сталося в низці інших випадків. Китайський досвід ставить декілька цікавих запитань щодо майбутнього китайського розвитку і, що важливіше, бажаності й життєздатності авторитарного розвитку. Такий розвиток став популярною альтернативою Вашингтонському консенсусу, що наголошує на важливості лібералізації ринку й торгівлі, а також певних видів інституційних реформ для запуску економічного розвитку в багатьох менш розвинених частинах світу.

 

Хоча частина посилань на авторитарний розвиток є реакцією на Вашингтонський консенсус, напевно його більша привабливість — явно для правителів, котрі сидять на екстрактивних інститутах, — полягає в тому, що він дає їм важелі для утримання й навіть зміцнення їх перебування при владі й легітимізує екстракцію. Наша теорія засвідчує, що в країнах, особливо тих, де досягнуто певного рівня державної централізації, такий тип розвитку при екстрактивних інститутах цілком можливий і може навіть бути найімовірнішим сценарієм для багатьох націй — від Камбоджі й В’єтнаму до Бурунді, Ефіопії й Руанди. Однак це також означає, що, як і всі приклади розвитку при екстрактивних політичних інститутах, він не буде стійким…»

 

25. Загрози екстрактивних політичних інститутів для розвитку. «…У випадку Китаю процес розвитку, оснований на руху навздогін, імпорті іноземних технологій і експорті напівфабрикатів, може тривати ще якийсь час. Тим не менш, розвиток Китаю також може дійти свого кінця, зокрема коли Китай досягне стандартів життя країни із середніми доходами. Найімовірнішим сценарієм для китайської Комуністичної партії й дедалі впливовіших китайських еліт може бути збереження їхньої дуже міцної хватки влади протягом наступних кількох десятиліть. У цьому випадку історія і наша теорія допускають, що розвиток із творчою деструкцією і справжніми інноваціями не настане, а разючі темпи розвитку в Китаї поступово випаруються. Однак такий наслідок не визначений наперед: його можна уникнути, якщо Китай перейде до інклюзивних політичних інститутів перш ніж його розвиток при екстрактивних інститутах дійде своєї межі. Проте, як ми далі побачимо, є мало причин очікувати, що Китай здійснить перехід до більш інклюзивних політичних інститутів або що це відбудеться автоматично й безболісно…»

 

26. Конфлікт між інклюзивними політичними інститутами і і політичними екстрактивними інститутами. «…Навіть у самій Комуністичній партії Китаю лунають голоси, які визнають небезпеки на шляху, що лежить попереду, і поширюють ідею про потребу політичної реформи, тобто про перехід до більш інклюзивних політичних інститутів у нашій термінології.

 

Могутній прем’єр Вень Цзябао нещодавно застеріг від небезпеки того, що економічний розвиток зустрінеться зі значними перешкодами, якщо не почнеться політична реформа. Ми вважаємо аналіз Веня передбачливим, навіть якщо хтось сумнівається в його щирості. Але багато хто на Заході не погоджується з думками Веня. Для них Китай відкриває альтернативний шлях до стійкого економічного розвитку — при авторитаризмі замість інклюзивних економічних і політичних інститутів.

 

Однак вони помиляються. Ми вже бачили характерні важливі корені китайського успіху: радикальні зміни в економічних інститутах від жорстких комуністичних інститутів до тих інститутів, що надають стимули для зростання продуктивності й торгівлі.

 

Якщо подивитися під таким кутом, то стає очевидно, що немає фундаментальних відмінностей Китаю від інших країн, що спромоглися зробити кроки від екстрактивних до інклюзивних економічних інститутів, навіть коли це відбувається при екстрактивних політичних інститутах, як у випадку Китаю. Отже, Китай досяг економічного зростання не завдяки екстрактивним політичним інститутам, а всупереч їм. Його успішний розвиток за останні три десятиліття завдячує радикальному зсуву від екстрактивних економічних інститутів до більш інклюзивних економічних інститутів, що було ще важче, а не легше робити, зважаючи на вкрай авторитарні екстрактивні політичні інститути…»

 

27. Теорія модернізації – вільна торгівля і демократизація. «…Іншим типом схвалення авторитарного розвитку є визнання його непривабливої природи з одночасною думкою про те, що авторитаризм є перехідним етапом. Ця ідея повертається до однієї з класичних теорій політичної соціології — теорії модернізації, яку сформулював Сеймур Мартін Ліпсет.

 

Теорія модернізації стверджує, що всі суспільства у своєму розвитку прагнуть до більш модерного, розвиненого й цивілізованого існування, а особливо до демократії. Багато послідовників теорії модернізації також вважають, що подібно до демократії інклюзивні інститути виникнуть як вторинний продукт процесу розвитку. Більше того, хоча демократія не є тим самим, що інклюзивні політичні інститути, але регулярні вибори й відносно безперешкодна політична конкуренція цілком можуть привести до розвитку інклюзивних політичних інститутів.

 

Різні версії теорії модернізації стверджують також, що освічена робоча сила природно приведе до демократії й кращих інститутів. У дещо постмодерністській версії теорії модернізації оглядач New York Times Томас Фрідман зайшов аж до припущення про те, що якщо країна матиме достатньо ресторанів McDonald’s, демократія й інститути прийдуть за ними. Усе це змальовує оптимістичну картину. За останні 60 років більшість країн, багато з яких мають екстрактивні інститути, досягли певного розвитку, і більшості вдалося досягти значного підвищення рівня освіченості своєї робочої сили.

 

Отже, коли їхні доходи й рівні освіченості зростатимуть тим чи іншим шляхом, усі інші добрі речі, такі як демократія, права людини, громадянські свободи й безпека прав власності, настануть самі собою. Теорія модернізації має багато послідовників у наукових колах і поза ними. Наприклад, нинішнє ставлення США до Китаю формувалося за цією теорією. Джордж Г. В. Буш так підсумував політику США щодо китайської демократії: «На нашому боці вільна торгівля з Китаєм і час». Ця ідея полягала в тому, що коли Китай вільно торгуватиме із Заходом, він розвиватиметься, і цей розвиток принесе демократію та найкращі інститути до Китаю, як передбачає теорія модернізації.

 

Однак різке розширення торгівлі між США й Китаєм від середини 1980х років мало що зробило для китайської демократії, і ще тісніша інтеграція в наступне десятиліття дасть такий же невеликий ефект. Позиція багатьох щодо майбутнього суспільства й демократії в Іраку після вторгнення під проводом США завдяки теорії модернізації була так само оптимістична. Незважаючи на руйнівні економічні процеси при режимі Саддама Хуссейна, Ірак не був настільки бідним у 2002 році, як багато націй тропічної Африки, і мав порівняно добре освічене населення. Тому очікувалося, що він дозрів для розвитку демократії і громадянських свобод, а можливо, й до того, що ми описали б як плюралізм. Ці сподівання швидко випарувалися, коли хаос і громадянська війна охопили суспільство Іраку.

 

Теорія модернізації некоректна й безпорадна, коли виникає потреба обдумувати способи впоратися з головними проблемами екстрактивних інститутів у націях, що занепадають. Найсильнішим доказом на користь теорії модернізації є те, що багаті нації — це ті, що мають демократичні режими, поважають громадянські права і права людини, користуються ринками і загалом інклюзивними економічними інститутами. Однак інтерпретація цього зв’язку на користь теорії модернізації ігнорує головний вплив інклюзивних економічних і політичних інститутів на економічний розвиток. Як ми намагалися довести протягом усієї книги, саме країни з інклюзивними інститутами розвивалися протягом останніх 300 років і стали тепер відносно багатими. Те, що це пояснює навколишню ситуацію, стає очевидним, якщо подивитися на факти дещо під іншим кутом. У той час, як нації, що за останні кілька століть побудували інклюзивні економічні й політичні інститути, досягли стійкого економічного розвитку, авторитарні режими, що ще швидше розвинулися за останні 60~ 100 років, на противагу твердженням теорії модернізації Ліпсета, не стали демократичними. І це не дивно.

 

Розвиток при екстрактивних інститутах можливий саме тому, що він не потребує і автоматично не здійснює руйнування цих самих інститутів. Він часто генерується через те, що еліти, які керують екстрактивними інститутами, вважають економічний розвиток не загрозою, а підтримкою свого режиму, що й було притаманно Комуністичній партії Китаю з 1980х років. Також не дивно, що розвиток, стимульований зростанням вартості природних ресурсів нації, як це відбувається в Габоні, Росії, Саудівській Аравії й Венесуелі, навряд чи приведе до фундаментальних трансформацій цих авторитарних режимів у бік інклюзивних інститутів. Історична хроніка ще менш прихильна до теорії модернізації.

 

Багато відносно розвинутих націй піддалися і підтримали репресивну диктатуру й екстрактивні інститути. І Німеччина, і Японія в першій половині XX століття були серед найбагатших і найбільш індустріально розвинених країн у світі й мали відносно добре освічених громадян. Це не завадило виникненню НаціоналСоціалістичної партії в Німеччині чи мілітаристського режиму в Японії, який замірявся на територіальну експансію через війну, і привело до різкого повороту політичних і економічних інститутів до екстрактивності. Аргентина в XIX столітті також була однією з найбагатших країн світу, так само багатою чи навіть заможнішою за Британію, оскільки це було пов’язано зі світовим ресурсним бумом. Вона також мала найкраще освічене населення в Латинській Америці.

 

Однак демократія й плюралізм були не більш, а може, і менш успішними в Аргентині, ніж у багатьох інших країнах Латинської Америки. Один заколот відбувався за іншим і, як ми бачили в розділі 11, навіть демократично обрані лідери діяли як ненаситні диктатори. Та й останнім часом не видно було значного прогресу в русі до інклюзивних економічних інститутів і, як описано в розділі 13, аргентинські уряди XXI століття все ще можуть безжально експропріювати майно своїх громадян…»

 

28. Авторитарний розвиток унеможливлює демократію і створення інклюзивних інститутів. «…Усе це висвітлює декілька важливих ідей.

 

По-перше, зростання при авторитарних, екстрактивних політичних інститутах у Китаї хоча й триватиме певний час, однак не перетвориться на стійкий розвиток, підтримуваний насправді інклюзивними економічними інститутами і творчою деструкцією.

 

По-друге, на противагу твердженням теорії модернізації, ми не повинні розраховувати на те, що авторитарний розвиток приведе до демократії чи створення інклюзивних політичних інститутів. Китай, Росія й декілька інших авторитарних режимів, що нині переживають певний розвиток, із високою імовірністю досягнуть меж екстрактивного зростання, перш ніж трансформуватимуть свої політичні інститути в напрямі більшої інклюзивності — і фактично серед еліти немає бажання здійснювати такі зміни й бракує сильної опозиції, що примусила б її це зробити.

 

По-третє, авторитарний розвиток не є ані бажаним, ані життєздатним у довготривалій перспективі, а тому не має бути схваленим міжнародною спільнотою як шаблон для націй у Латинській Америці, Азії й тропічній Африці, навіть якщо це шлях, який оберуть численні нації саме тому, що він інколи узгоджується з інтересами домінантних економічних і політичних еліт…»

 

29. Гіпотеза неука. Процвітання спроектувати неможливо. На відміну від теорії, яку ми розвинули в цій книзі, гіпотеза невігластва з готовністю висуває пропозиції, як «вирішити» проблему бідності: якщо сюди нас завело невігластво, то просвітництво й розумні правителі разом із виробниками політики можуть нас вивести звідси, і ми зможемо «спроектувати» процвітання по всьому світу, даючи правильні поради й розповідаючи політикам, що є хорошою економікою.

 

У розділі 2, коли ми обговорювали цю гіпотезу, ми показали, як прем’єр-міністр Гани Кофі Бусіа у своїй діяльності на початку 1970х недооцінив той факт, що головними перешкодами на шляху прийняття публічних політик, які знизили б ринкові втрати й стимулювали економічне зростання, є не невігластво політиків, а стимули та обмеження, з якими вони стикаються, у взаємодії з політичними й економічними інститутами у своїх країнах. І все ж гіпотеза про невігластво досі популярна у виробників політики Заходу, які, майже вилучаючи все інше, зосереджуються на проектуванні процвітання…»

 

30. Роль політичних інститутів в економічній політиці. «…Ці спроби проектування виступають у двох видах. Перший, часто обстоюваний міжнародними організаціями, такими як Міжнародний Валютний Фонд, визнає, що поганий розвиток спричинюється поганими економічними політиками й інститутами, і тому пропонує перелік поліпшень, які ці міжнародні організації намагаються нав’язати бідним країнам. (Вашингтонський консенсус пропонує один такий перелік.)

 

Ці поліпшення фокусуються на відчутних речах, таких як макроекономіч на стабільність і позірно привабливі макроекономічні цілі — зменшення розмірів управлінського сектора, гнучкі курси обміну й лібералізація руху капіталів. Не оминають також мікроекономічних цілей, таких як приватизація, підвищення ефективності надання управлінських послуг і на додачу — поліпшення функціонування самої держави з наголосом на важливості антикорупційних заходів.

 

Хоча самі по собі ці реформи можуть бути важливі, підхід міжнародних організацій у Вашингтоні, Лондоні, Парижі й інших містах усе ще грузне в некоректному розумінні, яке не може визнати роль політичних інститутів і ті обмеження, які вони накладають на виробників політики. Намагання міжнародних інститутів спроектувати економічний розвиток, підштовхуючи бідні країни до прийняття найкращих політик та інститутів, не мають успіху, оскільки в їх основі немає розуміння причин домінування поганих політик і інститутів, а гору бере думка про невігластво лідерів бідних країн. Унаслідок цього публічні політики не приймаються й не впроваджуються або впроваджуються лише номінально…»

 

31. Формальність у провадженні реформ. «…Наприклад, економіка багатьох країн світу, де такі реформи здійснювались напоказ — і це найбільш помітно в Латинській Америці, — перебувала в стагнації протягом 19801990х років. У реальності такі реформи нав’язувалися цим країнам у контексті старих способів політичної взаємодії. Тому навіть попри формальне впровадження реформ їх призначення перекручувалося або політики вдавалися до певних заходів для обмеження їх впливу.

 

Це все можна проілюструвати «впровадженням» однієї з головних рекомендацій міжнародних інститутів щодо досягнення макроекономічної стабільності — забезпечення незалежності центрального банку. Ця рекомендація впроваджувалася або в теорії, а не на практиці, або підривалася іншими інструментами політики. Вона була в принципі дуже важлива. Багато політиків по всьому світу витрачали більше, ніж могли зібрати на податках, і потім примушували свої центральні банки скорочувати різницю, друкуючи гроші. Інфляція, що була наслідком таких дій, зумовлювала нестабільність і невизначеність.

 

Теоретично незалежні центральні банки, такі як Бундесбанк у Німеччині, мають опиратися політичному тиску й обмежувати інфляцію. Президент Зімбабве Мутабе вирішив врахувати міжнародні поради. У 1995 році він проголосив Центральний банк Зімбабве незалежним. Перед цим індекс інфляції в Зімбабве очікувався на рівні 20%. До 2002 року він сягнув 140%, а до 2003го—майже 600%; у 2007 році — 66000% і в 2008му—230000000%! Звичайно, у країні, де президент виграє в лотерею (с. 357—361), нікого не дивує, що прийняття закону про незалежність центрального банку нічого не означає. Керівник Центрального банку Зімбабве, напевне, знав, як його колега у СьєрраЛеоне «випав» із верхнього поверху будівлі центрального банку, коли не погодився із Сіякою Стівенсом (с. 334). Незалежний чи ні, а згода з вимогою президента була обачливим вибором для його здоров’я, хоча й не для здоров’я економіки. Не всі країни схожі на Зімбабве. В Аргентині й Колумбії центральні банки також стали незалежними у 1990х роках. Вони справді виконували свою роботу зі стримування інфляції…»

 

32. Актуальність змін політичної ситуації. «…Однак оскільки в жодній із цих країн політична ситуація не змінилася, політичні еліти могли використовувати інші способи купувати голоси, задовольняти свої інтереси й винагороджувати себе і своїх прибічників. Оскільки вони більше не могли цього робити, просто друкуючи гроші, то мусили використовувати інший спосіб. В обох країнах впровадження незалежності центрального банку збіглося з величезним розширенням управлінських витрат, що фінансувалися переважно позиками.

 

33. Екстрактивні інститути як фундамент проблем у сфері охорони здоров’я. «…Другий підхід до сучасного проектування процвітання ще більше в моді. Він визнає, що не існує легких способів для підйому нації з бідності до процвітання за одну ніч або навіть протягом кількох десятиліть. Натомість він стверджує, що є багато «мікроринкових невдач», які можна виправити, дослухаючись до хороших порад, а процвітання настане, коли виробники політики скористаються цими можливостями, — що знову ж таки може бути досягнуто з допомогою візії економістів та інших фахівців.

 

Малі ринкові невдачі є в усіх бідних країнах, стверджує цей підхід, наприклад, у системі освіти, охороні здоров’я й способі організації їхніх ринків. Це, без сумніву, правда. Однак проблема полягає в тому, що ці малі ринкові невдачі можуть бути лише верхівкою айсберга, симптомом проблем із глибшим корінням у суспільстві, що функціонує під екстрактивними інститутами.

 

Саме тому не випадково бідні країни мають погані макроекономічні політики, не випадково їхні системи освіти не діють належним чином. Ці невдачі ринку не можуть бути зумовлені лише невіглаством. Виробники політики й чиновники, що мають діяти на основі згаданих гарних порад, можуть бути так само частиною цих проблем. Численні спроби виправити ці неефективні дії можуть отримати у відповідь опір, тому що ті, хто при владі, не боротимуться в перших рядах з інституційними причинами бідності…»

 

34. Опір місцевого управління охорони здоров’я змінам. «…Ці проблеми ілюструються втручанням, що було спроектовано неурядовою організацією (НУО) Севи Мандіра для поліпшення охорони здоров’я в індійському штаті Раджастан. Оповідь про охорону здоров’я в Індії — це історія про глибоко вкорінену неефективність і занепад. Державна система охорони здоров’я, принаймні теоретично, була широко доступною й дешевою, а персонал — загалом кваліфікованим.

 

Однак навіть найбідніші індуси не користуються державними закладами охорони здоров’я, обираючи натомість значно дорожчих, неконтрольованих і часом навіть недосконалих приватних провайдерів. І не через якийсь брак раціональності: люди не можуть отримати від державних закладів будь-якої допомоги через зараження їх абсентеїзмом. Коли б індус не прийшов до державного медичного закладу, там не те що медсестер може не бути, а й до приміщення часто неможливо дістатися, бо медичні заклади більшість часу просто зачинені. У 2006 році Сева Мандір із групою економістів розробив схему стимулювання для заохочення медсестер сумлінніше працювати в районі Ударпур у Раджистані.

 

Ідея була проста: Сева Мандір вводив реєстратори часу, що вибивали дату й час, коли медсестра перебувала в медичному закладі. Очікувалося, що медсестри пробиватимуть час на своїх робочих картках тричі на день, аби показати, що вони прийшли вчасно, були на місці та йшли вчасно. Якби така схема подіяла й підвищила якість і обсяги надання медичної допомоги, це була б сильна ілюстрація теорії про те, що основні проблеми розвитку можна подолати з допомогою легких рішень.

 

Тим часом впровадження реєстраторів дало протилежні результати. Невдовзі після введення програми в дію відбулося різке зростання виходу на роботу медсестер. Однак тривало це недовго. Трохи більше ніж через рік місцеве управління з охорони здоров’я свідомо скасувало систему стимулів, введену Севою Мандіром. Абсентеїзм повернувся до звичного рівня, але тепер сталося різке зростання «вільних днів», які означали, що медсестри фактично не були присутні, але це було санкціоновано місцевим управлінням охорони здоров’я. Різко зросли також «проблеми з устаткуванням», оскільки реєстратори часу були розбиті. Однак Сева Мандір не зміг їх замінити, бо місцеві управлінці не йшли на співпрацю…»

 

35. Зміни починаються з усвідомлення коріння проблеми через дії екстрактивних інститутів і політикою по їх підтримці. «…Примушувати медсестер тричі на день ставити штамп реєстратора часу не здається інноваційною ідеєю. Справді, це практика, що використовується в усіх галузях виробництва навіть в Індії. Для адміністраторів охорони здоров’я вона мала стати потенціальним розв’язанням їхніх проблем. Тому навряд чи саме невігластво в цій простій схемі стимулювання привело до припинення її використання. Те, що сталося під час впровадження програми, прямо підтверджує це.

 

Медичні адміністратори саботували цю програму, бо співпрацювали з медсестрами й посилювали місцеві проблеми абсентеїзму. Вони не хотіли, щоб система стимулів змушувала медсестер приходити на роботу або знижувала їхню зарплатню у випадку їх відсутності. Цей епізод ілюструє мікроверсію труднощів у здійсненні значимих змін, якщо інститути є головними джерелами цих проблем.

 

У згаданому випадку йшлося не про корупційні політики чи потужний бізнес, що підривали інституційну реформу, просто місцеві адміністратори охорони здоров’я й медперсонал саботували схему стимулювання Севи Ман діра й економістів — фахівців із розвитку. Це вказує на те, що багато мікроринкових невдач, які на перший погляд легко виправити, можуть бути ілюзорні: інституційна структура, яка створює ринкові невдачі, також запобігатиме впровадженню заходів із посилення стимулів на мікрорівні. Намагання спроектувати процвітання без боротьби з коренями проблем — екстрактивними інститутами й політикою, що підтримує їх існування, — навряд чи принесе плоди.

 

Бізнес неурядових організацій в проектах ООН. Невдача іноземної допомоги. Після атаки Аль Каїди 11 вересня 2001 року збройні сили США швидко скинули репресивний режим Талібану в Афганістані, який надав притулок зловмисникам і відмовлявся видати головних членів Аль Каїди. Боннська угода від грудня 2001 року між лідерами колишніх афганських моджахедів, котрі співпрацювали з американськими силами, з одного боку, й головними діячами афганської діаспори включно з Хамі дом Карзаєм, з другого, розробила план встановлення демократичного режиму. Першим кроком стала загальнонаціональна велика асамблея Лоя Джирга, що обрала Хаміда Карзая очільником тимчасового уряду. Для Афганістану справи здавалися оптимістичними. Більшість афганців прагнули залишити часи Талібану позаду.

 

Міжнародна спільнота вважала, що головне, чого тепер потребував Афганістан, — це великі вливання іноземної допомоги. Представники Організації Об’єднаних Націй і кількох провідних НУО невдовзі висадилися в столиці Кабулі. Те, що сталося потім, не має дивувати, особливо якщо зважати на невдачі іноземної допомоги бідним країнам і державам, що занепали, за останні п’ять десятиліть. Несподівано чи ні, звичний ритуал повторився. Армії співробітників місій допомоги з їхнім почтом прибули до міста на своїх приватних літаках, НУО всіх видів набігли для виконання власних планів. Розпочалися переговори на високому рівні між управлінцями й делегаціями від міжнародної спільноти.

 

Тепер мільярди доларів полилися до Афганістану. Однак мало їх використовувалося для побудови інфраструктури, шкіл чи інших публічних послуг, важливих для формування інклюзивних інститутів чи принаймні відновлення законності й порядку. У той час, як майже вся інфраструктура опинилася в руїнах, перший транш коштів був використаний для налагодження авіасполучення для перевезень офіційних осіб ООН та інших організацій. Потім їм знадобилися водії й перекладачі. Тому вони найняли кількох англомовних бюрократів і вчителів англійської мови, котрі ще залишалися в афганських школах, щоб возити й водити їх скрізь, виплачуючи їм зарплатню, в кілька разів більшу за поточний рівень зарплат в Афганістані.

 

Коли кілька досвідчених бюрократів були найняті для обслуговування іноземної допомоги, потоки цієї допомоги, замість побудови інфраструктури Афганістану, почали підривати афганську державу, яку вони начебто повинні були будувати й зміцнювати. Жителі сіл у віддаленому районі в центральній долині Афганістану почули по радіо оголошення про нову багатомільйонну доларову програму відновлення житла в їхній місцевості. Через довгий час вантажівка картелю Ісмаїла Хана, відомого в минулому воєначальника і члена афганського уряду, привезла кілька дерев’яних колод. Однак вони були надто великі для використання де-небудь у районі, тож селяни використали їх єдиним можливим способом — на дрова То що ж сталося з мільйонами доларів, обіцяними селянам? З обіцяних коштів 20% пішли на забезпечення роботи штаб-квартири ООН у Женеві. Решту передали за договором НУО, яка взяла ще 20% для забезпечення свого головного офісу в Брюсселі, і так далі, з іще трьома організаціями нижчого рангу, причому кожний учасник брав орієнтовно по 20% того, що залишилося.

 

Ті жалюгідні гроші, що потрапили до Афганістану, були використані для закупівлі дерева в сусідньому Ірані. Значна частина їх була сплачена транспортному картелю Ісмаїла Хана для покриття накручених транспортних цін. Дивом було те, що ті величезні колоди взагалі доставили в село. Те, що сталося в центральній долині Афганістану, не окремий випадок. Численні дослідження засвідчують, що до кінцевого одержувача доходить від 10 до 20% допомоги. Існують десятки досліджень зловживань, що звинувачують чиновників ООН і місцевих адміністрацій у відтоку коштів наданої допомоги. Однак найбільша частина втрат, пов’язаних з іноземною допомогою, — не зловживання, а радше некомпетентність або, що гірше, просто бізнес, звичний для організацій із надання допомоги. Афганський випадок із допомогою був насправді ще й успішним порівняно з іншими. Протягом останніх 50 років сотні мільярдів доларів були виплачені урядам по всьому світу як «допомога на розвиток…».

 

36. Задушливе домінування місцевих еліт, брак прав власності. «…Більша їх частина витрачена у вигляді накладних витрат і корупції, як в Афганістані. Ще гірше те, що значна частка надійшла таким диктаторам, як Мобуту, який залежав від іноземної допомоги своїх західних патронів і використав цю допомогу для купівлі підтримки у своїх прибічників із метою збереження свого режиму та для самозбагачення. Ситуація в більшості країн тропічної Африки подібна. Гуманітарна допомога, надана для тимчасового порятунку в кризові моменти, наприклад, останнім часом на Гаїті й у Пакистані, була явно корисніша, навіть попри проблеми з її наданням. Незважаючи на такий непривабливий перелік проблем із наданням допомоги на «розвиток», іноземна допомога є однією з найпопулярніших політик, які рекомендують західні уряди, міжнародні організації на зразок ООН та НУО різного виду як спосіб боротьби з бідністю по всьому світу. І звичайно, цикли невдач з іноземною допомогою повторюються знову і знову. Ідея про те, що багаті західні країни повинні надавати великі обсяги «допомоги на розвиток», щоб вирішити проблеми бідності в тропічній Африці, на Карибах, у Центральній Америці й Південній Азії, базується на неправильному розумінні причин бідності. Такі країни, як Афганістан, бідні через свої екстрактивні інститути, що зумовлюють брак прав власності, законності й порядку або функціональності законодавчої системи, а також через задушливе домінування національної, а частіше місцевої еліти в політичному й економічному житті. Ті самі інституційні проблеми означають, що іноземна допомога буде неефективна через розкрадання і навряд чи дійде до місця призначення. За найгіршим сценарієм вона підтримуватиме ті режими, які самі є коренями проблем цих суспільств. Якщо стійкий економічний розвиток залежить від інклюзивних інститутів, надання допомоги режимам, що опираються на екстрактивні інститути, не може розв’язати проблеми. Це не заперечує того, що навіть поза гуманітарною допомогою значні ресурси від специфічних програм допомоги йдуть на будівництво шкіл у районах, де їх взагалі не було, і на оплату праці вчителів, які без цього взагалі жодної оплати не отримали б. Більша частина допомоги, що пролилася на Кабул, мало що принесла для поліпшення життя пересічних афганців. Утім існували й безперечні успіхи в будівництві шкіл, особливо для дівчат, які були повністю відрізані від освіти при Талібані й навіть раніше…»

 

37. Неефективність умовної допомоги. «…Одним із популярних останнім часом рішень, частково базованих на визнанні того, що інститути мають щось робити для процвітання і навіть надання допомоги, полягає в наданні «умовної» допомоги. За цим підходом надання іноземної допомоги має залежати від того, чи виконують уряди-реципієнти певні умови, такі як лібералізація ринків чи рух до демократії. Адміністрація Джорджа В. Буша зробила найбільший крок до такого типу умовної допомоги, розпочавши програму Millenium Challenge Accounts38, що зробила майбутнє надання фінансової допомоги залежним від кількісних поліпшень кількох показників економічного й політичного розвитку. Однак ефективність умовної допомоги не вища, ніж безумовної. Країни, неспроможні виконати поставлені умови, зазвичай отримують стільки ж, як і країни, що виконують їх. Причина цього проста: вони мають більшу потребу в допомозі через проблеми розвитку чи гуманітарні причини. І можна з великою ймовірністю передбачити, що умовна допомога мало впливає на національні інститути. Урештірешт дивно було б, якби хтось на зразок Сіяки Стівенса у СьєрраЛеоне чи Мобуту в Конґо раптом почав руйнувати свої екстрактивні інститути, на яких він стоїть, лише заради трохи більшої іноземної допомоги. Навіть у тропічній Африці, де іноземна допомога становить значну частину загального бюджету багатьох урядів, і навіть після впровадження Millenium Challenge Accounts, що підняла рівень умовності допомоги, обсяги іноземної допомоги, яку міг отримати диктатор шляхом підриву власної влади, відносно малі й не варті того ризику для його панування в країні чи особистого життя…»

 

38. Маркування іноземної допомоги. «…Однак усе це не означає, що іноземна допомога, за винятком гуманітарної, має припинитися. Припинення іноземної допомоги не відповідає потребам і може цілком призвести до подальших людських страждань. Воно не відповідає потребам, бо громадяни багатьох західних націй відчувають провину й тягар щодо економічних і гуманітарних катастроф у світі, а іноземна допомога приносить їм відчуття, що щось робитиметься для подолання проблем. Навіть якщо це «щось» не буде надто ефективним, їхнє бажання робити це триватиме, продовжуючи справу іноземної допомоги. Величезна сукупність міжнародних організацій і НУО також безупинно вимагатиме й мобілізуватиме ресурси для збереження статус-кво. Та й було б безсердечно припинити допомогу найнужденнішим націям. Так, більша частина її марнується.

 

39. Розрив циклу бідності через інклюзивні економічні і політичні інститути. «…Звідси можна винести два важливі уроки. По-перше, іноземна допомога нині не є надто ефективним інструментом для подолання занепаду націй у світі. Далеко ні. Країни потребують інклюзивних економічних і політичних інститутів, щоб розірвати цикл бідності. Іноземна допомога зазвичай мало що може зробити в цьому відношенні, особливо з огляду на способи, якими вона тепер надається. Визнання коренів світової нерівності й бідності важливе саме тому, що ми не будуємо своїх сподівань на фальшивих обіцянках. Оскільки корені бідності — в інститутах, іноземна допомога при системі наявних інститутів у націях-реципієнтах нічого не зробить для досягнення стійкого розвитку. По-друге, оскільки розвиток інклюзивних економічних і політичних інститутів є головним, корисно було б використовувати реальні потоки іноземної допомоги хоча б частково для підтримки цього розвитку. Як ми вже бачили, висунення умов не є відповіддю на це, оскільки воно вимагає від чинних правителів іти на поступки. Навпаки, структурування іноземної допомоги таким чином, щоб її використання й адміністрування зумовлювало залучення груп і лідерів, доти відрізаних від владних структур, до процесів ухвалення рішень і надання більших можливостей впливу на владу широким сегментам суспільства, мало би кращі перспективи…»

 

40. Розбудова інклюзивних інститутів. Демократизація. Бюджет участі. «…Наділення політичними правами. На автозаводі з виробництва вантажівок Scania в місті Сан Бернардо бразильського штату Сан Пауло 12 травня 1978 року мало бути звичайним днем. Однак робітники були неспокійними. Страйки в Бразилії були заборонені з 1964 року, коли військові скинули демократичний уряд президента Жуана Гуларта. Однак з’явилися новини про те, що уряд коригує дані про національну інфляцію, щоб зростання вартості життя стало не таким помітним. О сьомій ранку робітники відіслали свої інструменти. О 8:00 Гілсон Менезес, організатор профспілки робітників на заводі, скликав збори спілки. Президентом спілки металургів Сан Бернардо був 33-річний активіст на ім’я Луїс Інаціо Лула да Сілва («Лула»), Опівдні Лула прибув на автозавод. Коли компанія попросила його переконати робітників повернутися до роботи, він відмовився.

 

Страйк Scania був першим у хвилі страйків, що прокотилася по всій Бразилії. Зовнішня вимога стосувалася зарплатні, однак, як пізніше зазначав Лула: «Я думаю, що ми не повинні розділяти економічні й політичні чинники… Боротьба розпочалася за зарплатню, однак, б’ючись за зарплатню, робочий клас здобув політичну перемогу». Відродження бразильського робітничого руху було лише частиною значно ширшої соціальної реакції за півтора десятки років військового правління. Лівий інтелектуал Фернандо Енріке Кардозо, який, як і Лула, стане президентом Бразилії після відновлення демократії, доводив у 1973 році, що демократія в Бразилії має бути відновлена багатьма суспільними групами, які спільно виступлять проти військових.

 

Усе, що для цього потрібно, — запевняв він, — це «знову підняти громадянське суспільство… професійні асоціації, профспілки, церкви, студентські організації, дослідницькі групи й дискусійні кола, суспільні рухи», — іншими словами, широка коаліція, що прагне відновлення демократії й зміни бразильського суспільства. Автозавод Scania проголосив створення такої коаліції. До кінця 1978 року Лула поширював ідею створення нової політичної партії — Робітничої. Однак це не мала бути партія профспілок. Лула наголошував, що це має бути партія для всіх, хто живе на зарплатню, і для бідних загалом. Тепер профспілкові рухи у намаганні створити політичну платформу почали об’єднуватися з багатьма соціальними рухами, що посилювалися. 18 серпня 1979 року у Сан-Пауло відбувся з’їзд, на якому обговорювали формування Робітничої партії, що об’єднувала колишніх опозиційних політиків, лідерів профспілок, студентів, інтелектуалів і представників сотні різних соціальних рухів, які почали утворюватися по всій Бразилії в 1970х.

 

Робітнича партія, проголошена в ресторані Сан Худас Тадео в місті Сан-Бернардо у жовтні 1979 року, мала представляти всі ці різні групи. Ця партія швидко почала отримувати переваги від політичних можливостей, які були неохоче надані військовими. На місцевих виборах 1982 року вона вперше виставила своїх кандидатів і виграла дві посади мерів. Протягом 1980х, коли демократія в Бразилії поступово наростала, Робітнича партія почала входити у все більше число місцевих органів управління. До 1988 року вона вже контролювала органи місцевого управління в 36 муніципалітетах разом із такими великими містами, як Сан Пауло й Порто Алеґре. У 1989 році на перших вільних президентських виборах з часу військового заколоту Лула отримав 16% голосів у першому турі як кандидат від Партії. У другому турі проти Фернандо Коллора він мав уже 44%. Здобуваючи владу у все більшій кількості органів місцевого врядування, що ще прискорилось у 1990х, Робітнича партія почала об’єднуватися з багатьма місцевими соціальними рухами. У Порто Алеґре перша адміністрація Робітничої партії після 1988 року впровадила «бюджет участі» — механізм залучення простих громадян до визначення пріоритетів у міських витратах.

 

Вона створила систему, що стала світовою моделлю підзвітності й реагування місцевих органів управління в поєднанні зі значним поліпшенням управлінських послуг і якості життя в місті. Успішна структура управління, впроваджена партією на місцевому рівні, дала старт ще ширшій політичній мобілізації та успіху на національному рівні. Хоча Лула зазнав поразки від Фернандо Енріке Кардозо на президентських виборах 1994 і 1998 років, він був обраний президентом у 2002 році. Робітнича партія прийшла до влади ще раніше.

 

Формування широкої коаліції в Бразилії в результаті об’єднання різноманітних соціальних рухів та організованої робочої сили мало значний вплив на економіку Бразилії. З 1990х економічний розвиток прискорився, причому частка бідних серед всього населення зменшилася з 45% до 30% у 2006 році. Нерівність, що різко зросла в часи правління військових, суттєво зменшилася після приходу до влади Робітничої партії. Відбулося значне розширення системи освіти, у результаті чого середня тривалість навчання у школі збільшилася з шести років у 1995му до восьми у 2006 році.

 

Бразилія увійшла до об’єднання націй БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) і стала першою латиноамериканською країною, впливовою в міжнародних дипломатичних колах. Підйом Бразилії після 1970х не був спроектований економістами міжнародних інститутів, що інструктували бразильських виробників політики, як правильно розробляти хорошу політику чи уникати ринкових невдач. Він не був досягнутий завдяки ін’єкціям іноземної допомоги. Він не був природним наслідком модернізації. Радше це був наслідок сміливої побудови різними групами людей інклюзивних інститутів. Трансформації в Бразилії, подібно до трансформацій в Англії у XVII столітті, почалися зі створення інклюзивних політичних інститутів. Але як суспільство може побудувати інклюзивні політичні інститути?…»

 

41. Жертви залізного закону олігархії. «…Історія, як ми вже бачили, сповнена прикладів реформаторських рухів, що стали жертвами залізного закону олігархії й замінювали один набір екстрактивних інститутів іншим, ще більш згубним. Ми бачили, що Англія 1688 року, Франція у 1789 і Японія під час Відновлення Мей дзі у 1868 роках починали процес створення інклюзивних політичних інститутів із політичної революції. Однак такі політичні революції зазвичай викликають руйнування і злидні, а їх успіх зовсім не очевидний. Більшовицька революція проголошувала своєю метою заміну експлуататорської царської економічної системи більш справедливою й ефективною, що принесе свободу й процвітання мільйонам росіян. Але наслідки були якраз протилежні — створено значно більш репресивні й екстрактивні інститути замість тих, які більшовики знищили. Досвід Китаю, Куби і В’єтнаму подібний до цього. Багато некомуністичних реформ згори протікали не найкращим чином. Насер клявся побудувати сучасне рівноправне суспільство в Єгипті, однак це призвело лише до корумпованого режиму Хосні Мубарака, як ми бачили в розділі 13. Роберта Мугабе бачили борцем за свободу проти расиста Яна Сміта й украй екстрактивного режиму Родезії. Однак інститути Зімбабве не стали менш екстрактивними, а їхні економічні характеристики виявилися ще гіршими, ніж до незалежності…»

 

42. Успіх – в наділенні політичною владою дуже широких суспільних груп. Плюралізм. «…Для всіх тих політичних революцій, що успішно проклали шлях до більш інклюзивних інститутів і поступових інституційних змін у Північній Америці, в Англії XIX століття й у Ботсвані після здобуття незалежності, що також привело до значного зміцнення інклюзивних політичних інститутів, спільним є те, що вони зуміли наділити політичною владою дуже широкі суспільні групи.

 

Плюралізм, наріжний камінь інклюзивних політичних інститутів, вимагає, щоб політична влада була широко розподілена в суспільстві, починаючи з обмеження екстрактивних інститутів, що зосереджують владу в руках вузької еліти, і поступового наділення нею населення. Саме це, на чому ми наголошували в розділі 7, вберегло Славетну революцію від заміни однієї еліти іншою. У випадку Славетної революції корені плюралізму були закладені політичною революцією, спрямованою на повалення Якова II, що здійснювалася широкою коаліцією торговців, промисловців, джентрі і навіть багатьох членів англійської аристократії, які не були спільниками Корони. Як ми бачили, Славетну революцію підсилювала попередня мобілізація й наділення владою широкої коаліції. Що ще важливіше, як наслідок це привело до подальшого наділення владою ще ширших сегментів населення, ніж доти, навіть попри те, що ці сегменти все ж були значно менші, ніж усе суспільство, а сама Англія ще два століття залишалася далекою від справжньої демократії. Чинники, що привели до виникнення інклюзивних інститутів у колоніях Північної Америки, також були подібні, як ми бачили в першому розділі. І знову шлях, що розпочався у Вірджинії, Кароліні, Меріленді й Массачусетсі й привів до Декларації про незалежність та консолідації інклюзивних політичних інститутів у Сполучених Штатах Америки, ішов через наділення владою дедалі ширших сегментів суспільства. Французька революція також є прикладом наділення владою ширших сегментів суспільства, що виросло з боротьби проти ancien regime у Франції й проклало шлях до більш плюралістичної політичної системи.

 

Однак Французька революція, особливо її період Терору при Робесп’єрі, репресивний і кривавий режим, також ілюструє, що процес наділення владою не позбавлений своїх вад. Але зрештою Робесп’єр і його якобінські кадри були усунуті. Найважливішим надбанням Французької революції стала не гільйотина, а широкомасштабні реформи, які революція здійснила у Франції й інших частинах Європи. Між цими історичними процесами наділення владою й тим, що відбувалося в Бразилії з 1970х, існує багато паралелей. Хоча джерелом Робітничої партії був профспілковий рух, від самого початку такі лідери, як Лула, разом із численними інтелектуалами й опозиційними політиками, котрі надали свою підтримку цій партії, намагалися перетворити її на широку коаліцію.

 

Ці намагання привели до об’єднання з місцевими соціальними рухами по всій країні, коли партія захоплювала дедалі більшу кількість місцевих органів управління, заохочуючи до громадської участі й спричиняючи свого роду революцію в державному управлінні в усій країні. У Бразилії, на відміну від Англії XVII століття чи Франції наприкінці XVIII століття, не було радикальної революції, що увімкнула би процес трансформації політичних інститутів одним різким рухом. Однак процес наділення владою, що розпочався на автозаводі в Сан-Бернардо, був ефективним почасти тому, що перейшов у фундаментальні політичні зміни на національному рівні — зокрема у вигляді переходу від військового правління до демократії. Ще важливішим є те, що наділення владою на найнижчому рівні в Бразилії привело до того, що перехід до демократії відповідав рухові до інклюзивних політичних інститутів, а отже, став головним чинником у появі уряду, здатного надавати публічні послуги, розширювати систему освіти й забезпечувати справді рівноправне конкурентне середовище.

 

43. Демократія не гарантує плюралізму. Головне – плюралістичний розподіл політичної влади. «…Як ми вже бачили, демократія не гарантує плюралізму. Контраст у розвитку плюралістичних інститутів у Бразилії з процесом у Венесуелі красномовно свідчить про це. Венесуела також переходила до демократії після 1958 року, однак це не супроводжувалося наділенням владою найширших верств населення й не створювало плюралістичного розподілу політичної влади. Натомість у Венесуелі запанувала корумпована політика, кругова порука й конфлікти. Почасти внаслідок цього під час голосування виборці охоче підтримали потенційного деспота Уго Чавеса — скоріш за все через очікування, що він сам постане проти еліт, які вгніздилися у Венесуелі. Унаслідок цього Венесуела все ще страждає під екстрактивними інститутами, тоді як Бразилія змогла розбити мури…»

 

44. Чинники наділення владою населення. «…Що можна зробити для швидкого старту чи хоч підсилення процесу наділення владою населення, а отже, і розвитку інклюзивних політичних інститутів? Звичайно, чесно буде сказати, що для побудови таких інститутів немає точних рецептів. Природно, що є певні очевидні чинники, які можуть підвищити ефективність процесу наділення владою.

 

До них треба долучити: присутність певного рівня централізованого порядку, щоб соціальні рухи, що виступають проти чинних режимів, не призвели до сповзання в беззаконня; деякі політичні інститути, що існували доти, які вносять певного рівня плюралізм, такі як традиційні політичні інститути у Ботсвані, щоб могли утворитися й діяти широкі коаліції; наявність інститутів громадянського суспільства, які можуть координувати потреби населення з тим, щоб опозиційні рухи не могли бути легко зруйновані реальною елітою і не перетворилися на засіб перехоплення контролю над наявними екстрактивними інститутами з боку інших груп. Однак багато таких чинників історично наперед визначені й змінюються дуже повільно. Випадок Бразилії показує, як інститути громадянського суспільства й пов’язані з ними партійні організації можуть створюватися з самих низів. Однак цей процес повільний, а його успіх в різних умовах ще не до кінця зрозумілий…»

 

45. Роль ЗМІ в трансформаційних процесах. «…Ще один актор або група акторів може відіграти трансформаційну роль у процесі наділення владою — це ЗМІ. Наділення владою суспільства загалом важко координувати й підтримувати без поширення інформації про те, які економічні й політичні порушення допускають ті, хто перебуває при владі. У розділі 11 ми бачили роль медіа в інформуванні громадськості й координації її вимог у протистоянні із силами, що підривали інклюзивні інститути в Сполучених Штатах Америки. ЗМІ можуть також відіграти головну роль у скеруванні наділення широких сегментів суспільства владою на досягнення цілей далекосяжних політичних реформ, що також було проілюстровано в розділі 11, зокрема на прикладі демократизації Британії…»

 

46. Книги, статті та інтернет-сайти як інструменти протидії екстрактивним інститутам. «…Статті й книги, що інформували й надихали людей, відіграли важливу роль під час Славетної революції в Англії, Французької революції й походу за демократію в Британії XIX століття. Подібним чином медіа на основі досягнень в інформаційних і комунікаційних технологіях, таких як веб-блоги, анонімні чати, Facebook і Twitter, відіграли головну роль у протистоянні шахрайським виборам Ахмадінеджада в Ірані у 2009 році і наступним репресіям, і схоже, вони ж відіграли таку ж головну роль у протестах Арабської весни, що ще тривають в той час, коли наш рукопис готується до друку…»

 

47. Диктаторський підхід – шлях занепаду. «…Авторитарні режими часто усвідомлюють важливість вільних засобів масової інформації і роблять усе можливе, щоб боротися проти цього. Найяскравіше це можна проілюструвати на прикладі правління Альберто Фухіморі в Перу. Хоча Фухіморі спочатку був демократично обраний, невдовзі він установив диктаторський режим у Перу, готуючи переворот, поки ще був на посаді в 1992 році. Потім, незважаючи на те, що вибори ще тривали, Фухіморі побудував корумпований режим і правив шляхом репресій і підкупів. У цьому він повністю покладався на свою праву руку — Валдіміро Монтесіноса, який очолював потужну національну службу розслідувань у Перу.

 

Монтесінос був добре організованим і зберігав записи про те, скільки платила адміністрація різним особам за їхню лояльність, і навіть записав низку сцен на відеоплівку. Це було логічно — такі відеозаписи ставали свідченнями провини їх персонажів нарівні з провиною Фухіморі й Монтесіноса. Після падіння режиму ці записи потрапили до рук журналістів і повноважних органів. Цифри красномовно свідчать про вартість медіа для диктатури.

 

Суддя Верховного суду коштував від 5 до 10 тис. на місяць, а політикам тієї самої чи різних політичних партій платили подібні суми. Однак коли це потрапило до газет і на телебачення, суми вже виражалися в мільйонах. Фухіморі й Монтесінос заплатили 9 млн за один випадок і понад 10 млн за інший для того, щоб контролювати телевізійні станції. Вони заплатили понад 1 млн центральній газеті, а іншим газетам платили різні суми — від 3 до 8 тис. доларів за новину. Фухіморі й Монтесінос вважали, що контроль за медіа значно важливіший, ніж контроль за політиками й суддями.

 

Один із поплічників Монтесіноса, генерал Белло, узагальнив це на одному з відеоматеріалів, сказавши: «Якщо ми не контролюємо телебачення, ми не контролюємо нічого». Сучасні екстрактивні інститути в Китаї також вирішальним чином залежать від контролю китайських повноважних органів над засобами масової інформації, які, як ми вже бачили, стали загрозливо оманливими. Як узагальнював один китайський коментатор: «Щоб підтвердити лідерство Партії у політичній реформі, треба дотримуватися трьох принципів: що Партія контролює збройні сили, що Партія контролює кадри, і що Партія контролює новини».

 

Однак, звичайно, вільні ЗМІ й нові комунікаційні технології можуть допомогти лише частково, надаючи інформацію й координуючи вимоги і дії тих, хто бореться за більш інклюзивні інститути. їхня допомога перетворюватиметься в помітні зміни лише в тому разі, коли широкі сегменти суспільства мобілізуються й організуються для здійснення політичних змін, і робитимуть це не в інтересах лише цих сегментів чи задля контролю над екстрактивними інститутами, а для трансформації екстрактивних інститутів у інклюзивні. Чи цей процес почнеться й відчинить двері для подальшого наділення владою, а зрештою для тривалих політичних реформ, залежатиме, як ми вже бачили в багатьох випадках, від історії економічних і політичних інститутів, від багатьох малих відмінностей, що мають значення, і від самого випадкового перебігу історії.

 

Дії Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України:

 

1. Усвідомлення власної місії по демонтажу політичних і економічних екстрактивних інститутів, насамперед олігархату, в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства. Критерієм цього мають стати щоденні системні кроки по створенню і сприянню розвитку інклюзивних політичних та економічних інститутів[1]. Результатом цього має стати реальне поширення політичної і економічної влади для широких верств суспільства і надання їм доступу до доходів.
2. Ключова роль зазначених інституцій влади, а також неурядових установ полягає у терміновому сприянні створення на всіх рівнях громадських ЗМІ, які мають максимально висвітлювати хід розбудови нових інклюзивних інститутів в політичній та економічній сферах та розкривати сутність форм і методів підривної діяльності з боку олігархату та Кремля.
3. Єднання зусиль із урядами передових країн щодо створення при Кабінеті Міністрів України ефективної міжнародної правової інституції по захисту від імені українського уряду інтересів української держави і громадян в міжнародних судах від антидержавних олігархічних дій, а також Кремля.
4. Розгортання проектів по друку високоякісних україномовних книг, статей, інформаційних ресурсів в інтернет-просторі в гуманітарній, економічній та політичній сферах, в яких обґрунтовуються шляхи створення сучасних інклюзивних інститутів. При цьому має бути виключена мовна шизофренія по одночасному вживанню української та інших іноземних мов, насамперед московинської.
5. Впровадження науково-освітніх проектів по усвідомленню науково-експертним середовищем, неурядовими установами реальних загроз з боку, насамперед олігархічних екстрактивних інститутів і нагальної потреби розбудови інклюзивних інституцій. Це дозволить усвідомити сутність антиукраїнських дій збоку діючих екстрактивних інститутів – ФПГ і ТНК, їх політичних та економічних проектів.
6. Реалізація в ЗМІ проектів, які розкривають пряму причетність олігархату до генерування причин бідності в Україні з використанням власних та державних екстрактивних інститутів, насамперед в гуманітарній, політичній та економічній сферах. Це стосується примусу олігархатом працівників приватизованих підприємств до продажу за безцінь акцій. Наслідком цього стала втрата працівниками частки власності на підприємствах та можливості отримувати дивіденди.
7. Мобілізація широких верств суспільства для проведення трансформації екстрактивних інститутів в інклюзивні.

 

Дії українців:

 

1. Опанування практичними діями по розгортанню опору екстрактивним інститутам на базовому, районному, обласному та загальнодержавному рівнях і проведенню інституційної модернізації з опорою на найбільш активну частину населення.
2. Створення неурядовими установами ефективних механізмів висвітлення в ЗМІ сутності корупції, насамперед з боку влади, олігархату та існуючих політичних партій.

 

Дії міжнародної спільноти:

 

1. Нарощування системного тиску на українську владу та олігархат з метою ефективної демократизації, демонтажу пострадянських екстрактивних інститутів в усіх сферах суспільно-політичного життя на основі впровадження адаптованих до українських реалій найкращих практик застосування і розвитку інклюзивних інститутів.
2. Сприяння у негайному створенні під егідою кращих юристів світового рівня українського походження із США, Канади, Швеції, Великої Британії, Литви, Австралії та ін. «Міжнародної правової агенції» з реєстрацією при Кабінеті Міністрів України. Її метою має стати успішний захист української держави та громадян від олігархічних дій. Це стосується насамперед правового захисту українських інтересів від викрадання ресурсів:

• Кремлем – «Чорноморнафтогазу» та ін.;
• Групою «Приват» – «Укрнафти» та ін.;
• Групою «СКМ» – «Укргазвидобування» та ін.;
• Групою «СКМ» – акцій міноритарних акціонерів на приватизованих за останні кілька років підприємствах металургійного та ін. комплексів (м. Маріуполь) та ін.

 

Особливо актуальним є захист гуманітарних, політичних, економічних, майнових прав громадян України, порушених Московією на окупованих територіях Криму та Донбасу, а також порушених правах решти громадян України у зв’язку з проведенням гібридно-терористичної війни на всій території України.

 

[1] Інклюзивним інститутом, який створюється з 2014 по цей час щодо демократизації, передачі політичної влади і надання доступу ширших верств суспільства до доходів є об’єднані територіальні громади сіл, селищ та міст, у яких у 2015-2016 рр. проведені вибори і започатковано реальний процес трансформації місцевого самоврядування до сучасних європейських стандартів. Можливість набути статус інклюзивного інституту має «Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», сили спеціальних операцій в ЗСУ України, Національне антикорупційне бюро. Класичним проявом протидії НАБУ є діяльність екстрактивних інститутів – ГПУ і СБУ.