Український патріотизм

Зневага до України з боку московинів, ляхів, мадярів та інших буде зупинена за 10-15 років після набуття українською державою, суспільством та економікою сили та демократії на рівні країни-аналога – Франції.

 

Незнання громадянами України теоретичних та методологічних засад сутності українського патріотизму призвело до того, що зараз приблизно 99% населення України перебувають у полоні московських, польських, мадярських та інших стереотипів щодо українського патріотизму.

 

Тому сьогодні особливо важливе опанування кожною українською сім’єю праць Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Шевельова, Я. Дашкевича та інших авторів , а також формування у кожній сім’ї «бібліотечки українця». Отже, оскільки було згадано про «бібліотечку українця», пропоную читачам ознайомитися з окремими главами з творів геніального українського історика і етнографа Ярослава Дашкевича про походження української мови, культури, географії та історії.

 

ТИПИ НАЦІОНАЛІЗМУ

 

(за матеріалами: Дашкевич Я. Дослідження націоналізму. Вступні нотатки. (1995) / Я. Дашкевич …Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстка. – Київ.: «Темпора», 2011. – 828 с.)

 

1. Декларований — недекларований.

 

Суперпропаганда проти нацизму, фашизму, що розгорнулася під час та після Другої світової війни (зрештою, розгорнулася саме також з націоналістичних позицій, лише протилежного табору), привела до того, що з демагогічних або популістських міркувань, націоналістичні думки, погляди, ідеї почали вуалювати, приховувати під іншими назвами чи й без назв від чого суть, наприклад, конкретно не названих англійського, французького, американського націоналізмів не змінилася.

 

Сьогодні ми маємо доктрини і практику завуальованого і незавуальованого націоналізмів. Кількість і перевага останніх зростає, бо, врешті, виявилося, що про націоналізм немає підстав говорити виключно в негативному освітленні.

 

2. Різних стадій розвитку націй на рівні їхнього недержавного і державного існування.

 

Вже я згадував про те, яку велетенську роль в історії нації займає утворення національної держави. Відповідно до ролі й місця, які займає нація в процесі державотворення та державозбереження, можна говорити про три рівні націоналізму:

 

  1. Націоналізм нації імперської в сучасному чи минулому (що залишає слід в національній ментальності на довгий період часу) надає такій нації рис панівної (всіма методами), такої, яка гнобить інші підлеглі нації, національні меншини. Націоналізм такого типу мріє або й здійснює імперіалістичну експансію, насильницьку асиміляцію, етнічні чистки, депортації та застосовує інші радикальні методи, освячені шовінізмом та почуттям власної вищості. До панівної нації, щоб здійснити власний суспільний аванс, асимілюються мовно, культурно, релігійно також добровільним шляхом;
  2. Націоналізм державної нації, що має власну, переважно моноетнічну державу, яка бореться за своє збереження, відмовляється від експансії та від гноблення етнічних меншин;
  3. Націоналізм недержавної нації, що втратила свою державність в минулому або сформувалася в націю в процесі національно-визвольної боротьби за незалежну або хоча б автономну державність. Такий націоналізм бореться з панівною нацією, застосовуючи ідентичні методи, якими користується панівна нація отже, також екстремістичні, радикальні методи.

 

З цього виходить, що націоналізм – основна державотворча і державооберігаюча сила як національних держав, так і імперій (з сучасних — Росії, США, Індії).

 

Відповідно до трьох різновидностей — та й одночасно стадій розвитку — націоналізм в певному рівні еволюції може переходити з націоналізму, в якому переважають позитивні, конструктивні, творчі якості, в націоналізм, у якому перевагу здобувають негативні риси (шовінізм, імперіалізм, расизм і т.п. ). Наступає момент своєрідного «запоморочення від досягнень». Але й це не дає права засуджувати націоналізм в цілому, особливо ж з примітивних тактичних міркувань, звинувачуючи в націоналізмі інших, а замовчуючи чи заперечуючи націоналізм власний.

 

Три типи (рівні) націоналізму можна дуже добре образно подати схематично графічно.

 

 

Ідеологи панівних імперських націй опрацювали для практичного вжитку ідею про політичну націю, протиставляючи їй етнічну націю. Політична нація, нібито, формально незалежна від етносу. Така цілком штучна (з етнологічної точки зору) спільнота має охоплювати всіх громадян чи мешканців держави незалежно від їхнього етносу, але надавати їм титульну назву панівної нації. В цей спосіб недавно конструювалася ідея «радянського народу» (насправді завуальованого російського, бо панівну основу в цьому народі мала творити російська — русская — нація, переводячи на російськомовність всі інші нації колишнього Радянського Союзу), яку кілька років тому замінили ідеєю «російської — российской — нації» аналогічного політичного змісту.

 

(Порівняйте публіцистичний виступ: Абумуслімов С.-Х. Чи може чеченець бути росіянином? Націонал-підсобництво — ракова пухлина на тілі чеченського народу / / Свобода народів. — Львів; Київ; Торонто; Нью-Йорк, 1996. — (Ч. 1) (січень лютий). — С. 19-36).

 

Так утворили ідею неіснуючої етнічно, але декларованої як політичної єдиної американської нації (основу якої творили громадяни першого ґатунку англо-сакси та ірландці, що перевели і намагаються переводити на англомовність всі інші нації Сполучених Штатів Америки; якщо в США не доходить до консолідації політичної нації на поліетнічному фундаменті, то це вже турботи іншого роду).

 

Ідею політичної нації поширюють по світу, також по Україні (про поширення різних політичних ідеологій в Україні, серед них також недоброякісних, див.: Дашкевич Я. Українська ідеологія — міф чи реальність? // Український час — Львів, 1995. — Ч. 1 (14). — С. 4-8), замовчуючи, що в ній захована примусова (викликана обставинами, в значній мірі, економічними та культурно-освітніми) денаціоналізація та асиміляція на користь панівної імперської нації. В такий момент всі настроєні демократично і ліберально теоретики та практики раптово забувають, що йдеться про порушення елементарних прав людини права на власну національну ідентичність.

 

Відповідно до цього неприродного і нелогічного поділу на етнічні і політичні нації було сконструйовано похідні етнічні та громадські (civic) націоналізми. Якщо зміст поняття «етнічний націоналізм» не вимагає особливого пояснення та, очевидно, відкинення епітету «етнічний» як зайвого), при чому провести якусь логічну межу між просто націоналізмом (націоналізмом нації) та етнонаціоналізмом неможливо, то поняття громадський націоналізм заповнити загальнозрозумілим змістом досить важко. Цим терміном, здається, хочуть підмінити поняття територіальної політичної лояльності, що передбачає асиміляцію до панівної нації.

 

Виходячи з сучасних українських реалій, ідеї політичної нації та громадського націоналізму, як такі, що суперечать правам людини, на підтримку і співчуття не заслуговують. Держава має засоби (правні, зокрема) добиватися політичної лояльності своїх громадян-неукраїнців, не вимагаючу реалізувати низькопробні (або й негідні) асиміляторські ідеї.

 

Іншими словами, підстав для класифікації націоналізму на етнічний та громадський немає. Представників нетитульних націй (національних меншин) у відносинах з державою титульної нації зобов’язує лояльність, вони можуть проявляти також вищі патріотичні почуття відносно держави, Націоналізм титульної нації, практично, представники національних меншин можуть проявляти лише після переходу в державну націю. Але тоді вони автоматично перестають бути представниками меншин.

 

3. Елітарний — дисперсний.

 

Вище я згадував, до якої непослідовності привело вживання терміна «народний протонаціоналізм». Бо за давнішими теоріями все було просто: націоналізм, як ідеологію, формувала патріотично (націоналістично) переконана політична чи (ширше) інтелектуальна еліта, яка пізніше поширювала свою ідеологію при допомозі трактатів, виступів у засобах масової інформації. В такий спосіб, нібито, ідеї націоналізму завойовували і підкоряли маси, які, зрозуміло, стояли на набагато нижчому рівні суспільної свідомості і політичної культури від еліти. Націоналізм, виходить, елітарний, інтелігентський міф. Ці теорії відбивалися на внутрішній політиці тоталітарних імперій, хоча б, червоної Росії, що виступала під назвою СРСР. Згідно з виведеним з таких міркувань рецептом, винищували національну інтелігенцію як носія елітарного націоналізму. А він, як позбавлений раціональної підстави міф, мав після застосування широкомасштабного антиінтелігентського терору загинути.

 

Це у XX столітті. А що мало діятися в попередніх сторіччях, коли нації були позбавлені засобів масової інформації, коли не було політичних маніфестів, а нації були в значній мірі неграмотні? Та націоналізм — хоча б у затермінологізованій формі «народного протонаціоналізму» — існував. Нації піднімалися на національно-визвольні змагання — звичайні селянські маси без елітарної ідеології, але з цілком націоналістичним ставленням до своїх національних поневолювачів. Простежити в таких випадках уявний причиновий зв’язок «елітарна ідеологія — масовий рух» просто неможливо.

 

В основі неелітарного, а дисперсно поширеного серед нації почуття націоналізму лежала — для поневолених націй — ненависть (цілком реальна і неміфічна) до чужоземних загарбників; для націй-поневолювачів — почуття вищості над поневоленою нацією (бо вона ж таки мала бути підневільною). Врешті існувала в націях на всіх ступенях соціального розвитку необхідність захисту себе і свого від чужинця.

 

Дисперсний, а не елітарний націоналізм проявлявся в Україні давно. Варто пригадати, хоча б, випадок з угорським королем Людовіком І у 1352 р., коли хату, в якій він ночував на Підкарпатті, підпалив звичайний селянин. Угорці тоді розглядалися як загарбники. Не кажучи вже про повстання козацьких часів XVI—XVII ст. Не елітарним націоналізмом та його поширенням, а дисперсно розсіяною національною свідомістю пояснюються масові революційні рухи в Україна Східній 1917—1921 рр, повстання в Західній Україні 1943—1950 рр, врешті вибухи національного протесту 1989—1991 рр. результати референдуму за незалежність України. Жодне теоретизування не може нічого тут змінити.

 

Елітарний і дисперсний народний націоналізм — дві сторони одного і того самого явища.

 

ЕВОЛЮЦІЯ І ЗНАЧЕННЯ НАЦІОНАЛІЗМУ

 

Незважаючи на вперті намагання деяких істориків, політологів, соціологів, ідеологів ще далі не помічати і не бачити нації та націоналізми в минулому — вони існували, діяли, еволюціонували, так як існують тепер та існуватимуть далі, хіба, що окремі з них будуть винищені силою чи повільною асиміляцією. Якщо тепер намагаються поширювати різноманітні універсальні ідеї (інтернаціоналізм, космополітизм, європеїзм, екуменізм, партнерство заради миру, відкрите суспільство, громадянське суспільство і т. д.), то при глибшому їх аналізі й аналізі спроб їхньої реалізації виявляється, що це лише одна видозміна закамуфльованого інтегрального націоналізму певної панівної імперської нації. Щоб не кінчати на дуже песимістичній ноті, спробую намалювати націоналістичний ідеал.

 

Моноетнічна (або майже моноетнічна) і моноконфесійна держава, демократична за характером правління, плюралістична в ідеологічному відношенні і таки, мабуть, соціалістична за суспіль-но-економічним ладом.

 

Ну, але тут, ми вже справді, здається, входимо в ділянку ірраціоналізму.

 

Ці нотатки про дослідження націоналізму виникли під час дискусій, що велися у Львові 25—26 травня 1995 р. на засіданнях Міжнародної конференції-робітні «Історія і проблеми націоналізму; дослідження і викладання». Ця наукова зустріч була проведена заходами Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. франка та Колумбійського університету в Нью-Йорку (його представляли співробітники Гарріманівського інституту, Інституту дослідження війни і миру, факультетів політичних наук і соціології). Мої виступи як дискутанта були пов’язані з розглядом питань:

  1. «Впровадження до теми та її загальний розгляд» (перший доповідач заступник директора Гарріманівського інституту проф. Олександр Мотиль — доповідь «Що таке націоналізм? Що його породжує? Протилежні підходи: раціональне проти культурного, примордіальне проти модерного»; другий доповідач директор Інституту досліджень війни і миру проф. Джек Снайдер говорив на тему «Групові права проти прав особистості. Громадські форми національної ідентичності проти етнічних форм. Вимоги підходу здійснення прав особистості, наслідки різних підходів»;
  2. «Історіографія дослідження націоналізму в регіоні» (доповідачі проф. Джон Мікджасл, проф, Олександр Мотиль та директор Інституту Історичних досліджень Ярослав Грицак — всі на тему «Погляди фахових істориків проти популярних поглядів»).

 

Теорію про етнічний та громадський націоналізм пропонував і захищав Дж. Снайдер. Заперечував український дисперсний націоналізм Я. Грицак, заявляючи, що у 1917—1921 рр, був лише елітарний націоналізм, який мандрував Україною разом зі зміною місця перебування українського уряду. Після конференції-робітні я довів свої дискусійні виступи до рівня статті.

 

Читайте також:

Дослідження націоналізму