Андрій Овчаров
Latest posts by Андрій Овчаров (see all)
- Як протистояти вербуванню до деструктивного культу (секти) -
- Про мовні права громадян: не просити, а вимагати -
- Розпізнати секту вчасно, щоб не стати сектантом -
- Носіння маски під час відвідування закладів харчування і перукарень: правові питання -
- Установка и настройка пользовательской сборки Systemback (GNU/Linux) -
Чому варто поважати різні мови і насправді хто розколює народ України – декілька прикладів у трьох історіях з життя, котрі стосуються мовного питання.
Історія перша
Мабуть кожен з вас у справах час від часу буває в коридорах державних установ. Деякі з них мають лише дерев’яну підлогу, деякі – граніт, вкритий червоними доріжками. Оскільки йдеться про державну установу, то для зручності споживача послуг на стінах на скотчі причеплені різні нормативно-правові акти.
Всі ці акти викладено українською. Своєю кількістю та різноманітністю вони наче говорять читачу, що ця установа проникла імперативним духом, що стоїть лише на захисті прав і свобод громадян. Чемні та не зовсім, державні службовці бігають з кабінету в кабінет. Хто побіг у справах, а хто – “покурити”.
Якщо, наприклад, зайти та щось спитати російською мовою, то державний службовець вільно відповість російською. Але якщо запитати українською, то перша реакція, яка може з’явитися, не завжди (але іноді буває), виявляється такою несподіваною, немов ти спитав мовою, що ображає людину. Якби це саме запитання задати російською, то буцімто все добре, а ось українською – наче ображаєш людину. Якось так.
Відчуваєш себе не зовсім зручно. Наче дурень. Людина працювала собі тихенько, а ти прийшов і ляпнув дурість. Службовець спочатку починає впадати в мовчазну паузу, адже не знає, як чемно такому дурню відповісти, а потім, переклавши відповідь, вистрелює тобі так щоб більше не питав.
З такими випадками я зустрічався в різних державних установах від районів до областей. Так, наприклад в одному обласному управлінні юстиції, на питання: “Чому не бажаєте розмовляти українською?” один співробітник так і відповів: “А мне так удобно”.
І тут постає питання: чому людина відчуває складнощі у спілкуванні українською? Адже вона за новим законом навіть і атестат з володіння мовою має. Державна влада запевняє, що з внесенням змін до закону “Про державну службу”, всі службовці заговорять українською. Але ж на практиці цей атестат лишається лише “фількіною грамотою”, та в жодному разі не впливає на бажання його власника розмовляти на роботі українською.
А коли співробітник відділу кадрів питає: “Вы принесли свидетельство о владении украинским?”, то це виглядає якось дивно. З іншого боку – чому дивуватися, адже та “фількіна грамота” потрібна для “галочки”, та не головне, чи буде потім той службовець говорити українською. Тобто для роботодавця не головне, чи буде потім найнятий робітник спілкуватися державною мовою, тут головне – виконати вказівку закону. Щоб була. Він просто мусить мати папірець.
Дивно навіть: той, хто йде на державну службу, не задає собі питання: а чому він, громадянин України, який народився в Україні, вчився в українській школі, але свого часу здав українську мову на “добре”, мусить комусь ще підтверджувати, що він володіє мовою та ще й платити за це гроші. До того ж, у понятті “володіти” законодавець не визначив критерії володіння. Адже володіти мовою можна задовільно, добре та відмінно. Виходить так, що коли стоїть по різним причинам оцінка “відмінно”, то це означає, що він володіє мовою, навіть якщо ту оцінку він купив. А от громадянин, який провчився в українській школі, де предмети були лише українською та вчитель української зі своїми методами та вимогами був схожий на агента гестапо та втулив йому “добре”, то це виходить, що той громадянин не володіє українською. Дивна несправедливість виходить, адже навіщо тоді потрібні оцінки та бали, якщо держава не довіряє школі та її вчителям.
Якщо людина навчалася у школі та має у шкільному атестаті оцінку, то вона володіє мовою. Інша річ – її бажання володіти в побуті чи на роботі. Тобто імперативний метод зобов’язати всіх неохочих службовців спілкуватися українською не спрацював на практиці. “Фількіни грамоти” вони отримали, але бажання спілкуватися мовою на роботі не з’явилося. Спілкування українською цілком залежить від бажання її носія, та жоден закон не зобов’язує останнього йти проти своєї волі.
Історія друга
У місті Запоріжжі, біля будівлі обласної ради ліворуч є невеличка книгарня. Її великі скляні вікна та гарна вітрина наче кличуть до світу пізнання істин. Заходиш та опиняєшся у якомусь новому світі, наповненому мудрістю. Навпроти бачиш цілу купу різних мап та атласів, і здається, що ти опиняаєшся, як той Колумб в океані, в пошуці своєї Америки.
Там далі, праворуч – дитячий куточок з величезною кількістю різнокольорових книжечок для діток. А для дорослих читачів на полицях є і романтичні оповідання, і фантастика. Запевняю вас: якщо туди завітати, то там можна лишитися надовго, адже будеш зачарований великим різномаїтям книжок та затишними умовами.
До мене підійшла симпатична та приємна дівчина та запропонувала свою допомогу в пошуці необхідної книжки. Це була господиня книгарні. Мабуть, вона звернула увагу на дивака, який оторопів і розгубився, побачивши такий скарб. Та мабуть, я стояв, роззявивши рота на проході та заважав іншим читачам.
Приємно поспілкувавшись під час екскурсії, я запитав у неї про українську книжку, адже бачив чимало російської. На що вона, схопивши мене за руку, повела між рядами полиць до окремого стілажу та сказала:
– Ось тут знаходиться вся наша українська література.
На поличках була і стародавня класика, і твори сучасних авторів. Вибір дійсно був шикарним. На моє питання про те, чому української лише один стілаж, продавчиня відповіла:
– Вся справа в тому, що читачі більше віддають перевагу російській книжці, але є й такі, хто читають лише українську. Тут справа не в тому, що книгарня не бажає завозити українську літературу, а в тому, що обирає споживач.
Тобто на прикладі такої книгарні я хочу з упевненістю сказати, що книгарні не створюють перепон для поширення української мови, а є лише заручниками мовних забаганок своїх читачів. Під час свого візиту, я не помітив ворожих настроїв між читачами, які читали українську книжку та читачами, які читали російську. Кожен міг отримати інформацію тією мовою, яка йому було ближча. Тому запевнення деяких державних чиновників, що українськомовні видання наразі знаходиться під тиском російської та тому не видаються, та “це пригнічує україномовного читача”, не зовсім відповідає дійсності. Сам читач обирає, якою мовою отримувати інформацію. Та якби сам читач більше вимагав саме української книжки, то, запевняю вас, що всі полиці книгарні були б завалені саме українською, адже книгарні працюють виключно на читача.
Історія третя
Нещодавно у нашій спільноті, що присвячена ОС Linux, стався цікавий випадок. Оскільки правилами Спільноти була передбачена мова для публікацій виключно українська, а мова для джерел – мова оригіналу (в тому числі й російська), деякі радикально налаштовані учасниками із запаленими ознаками націоналізму та ледве не з гаслами “Українська мова понад усе та російська – це мова корів!”, – почали тролити адміністрацію та інших учасників з погрозами залишити спільноту, та що спільноті слід вже змінити назву на .RU.
Зрештою, мною було прийняте рішення провести опитування на тему: “Чи погоджуєтеся ви, щоб у спільноті були присутні російськомовні джерела про Linux. Так чи Ні?”. Адміністрація спільноти та меншість (у 3 голоси) виступила з пропозицією підтримати поширення російськомовних джерел, адже подається технічна інформація про те, як встановлювати, налаштовувати операційну систему та супутні програми. Тому дехто з опитаних вважають, що тут не має місце політиці. Адже для нас головне отримати знання, а мова не є принциповою.
Більшість же проголосували проти. Вони сказали, що ми не бажаємо отримувати інформацію про Linux російською, адже вона – мова агресора. Мною було прийняте рішення внести зміни до Правил та погодитися з думкою більшості.
Чому я так зробив? Я не хотів чвар і розколу стосовно мовного питання у спільноті. “Ок, – я сказав собі тоді, – хай будуть джерела також українською та англійською, може тоді декого з учасників наштовхне писати українською”.
Йшов час, але таке бажання у завзятих борців мовного питання у спільноті не виникло. Та от, нещодавно дізнаюсь новину про те, що один з них влаштувався у двомовний журнал (російська та українська мови) редактором. На питання “Ну а як, російська мова вже не ріже горло?” він відповів щось схоже на те що “це ж буцімто література”, а я схожий на ватника. Ось вам і подвійні мовні стандарти.
Виходить, якщо проявити просто свою національну позицію, то мова мусить бути в усьому лише українська, а якщо праця принесе можливі знайомства, кошти, то можна й російській зелене світло давати. Іншими словами, не має значення, якою мовою написано СИР, головно щоб він був смачним.
Ось, як бачите, є три зовсім різні історії, що мають різні свої висновки. Але в сукупності, як залишок маємо таке: українська мова як мова спілкування та отримання інформації цілком залежить від бажання її носіїв користуватися нею.
Шкода, що хворобливі прояви популізму деяких державних чиновників затьмарюють розум нашим громадянам і зомбують їх, закликають їх до ненависті до російської мови, обґрунтовуючи лише єдиним: це – мова агресора. При цьому вони забувають про гарантії, які взяла на себе Україна: у вільному розвитку використання й захисту російської мови та застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначаються законом.
Ці гарантії передбачені ст. 10 Конституції України. Вони є чинними. Допоки не будуть внесені зміни до цієї статті, що будуть спрямовані на ліквідацію таких гарантій, заяви та заклики державних популістів є злочинними, адже вони розпалюють національну ворожнечу навколо мовного питання. Тому поважайте різні мови, користуйтеся ними, адже вони несуть знання, що роблять нас мудрішими. Не вірте, що мова нас вбиває! Нас вбиває наша тупість, що породжується провладним зомбоящиком.