Тривала збройна агресія російської федерації проти України, безумовно, пов’язана з дефіцитом ресурсів. Матеріальні, технічні, мобілізаційні, харчові, технологічні, логістичні, інфраструктурні, енергетичні тощо – кожен ресурс є безцінним. Перемога в будь-якій війні чекає на того учасника, хто найбільш розумно, виважено, досконало та збалансовано вибудує та інтегрує в існуючі відносини ресурсну складову, виходячи зі своїх реальних можливостей – як наявних, так і очікуваних.

 

---

 

Допомога партнерів і власні ресурси

 

Дата 24 лютого 2022 року стала точкою відліку, яка «розірвала» цивілізований світ на два табори, або, якщо сказати точніше, «проявила» ницу сутність болотної країни – росії та виокремила її та інших світових аутсайдерів (посіпак росії) із середовища цивілізації, поставивши цих прокажених нелюдів поза законом.

 

Весь цивілізований світ став на бік України перед необхідністю подолання оскаженілих терористів і загарбників. Світ надає Україні всі види допомоги – від гуманітарної до новітніх зразків військового обладнання, високотехнологічної зброї, бойових машин і механізмів, боєприпасів.

 

Війна – це завжди дефіцит (боєприпасів, пального, медикаментів, зброї тощо). І наші союзники, без перебільшень, істотно допомагають Україні. Очевидно, що обсяги та види допомоги будуть лише розширюватися.

 

Однак є один ресурс, поповнити який країни-прибічники добра та світла не в змозі. Даний ресурс є класичним – це воїни, бійці, наші брати, сестри, сини, батьки. Вони безпосередньо під шквальним вогнем в окопах та бліндажах кують Велику Перемогу, в досягненні якої ніхто вже не сумнівається.

 

Немає значення, хто які виконує функції та якими навичками бере участь у війні. Перемога кується не лише тими, хто стискає руками автомата на бойових позиціях, спостерігає за ворогом у приціл снайперської гвинтівки, натискаючи в потрібну мить на спусковий гачок, або керує дронами, евакуює поранених з поля бою, або готує побратимам обід або підвозить боєприпаси чи ремонтує пошкоджену військову техніку.

 

Хтось волонтерить, спільними зусиллями забезпечуючи воїнів необхідними засобами захисту та одягом, харчуванням. За будь-якої, навіть найвдалішої системи постачання військ – завжди якісь напрями залишаються «неприкритими». Інші – налагоджують контакти з патріотичними громадянами на окупованих територіях, отримуючи звідти інформацію про дислокацію ворожих сил і передаючи їх українським спецслужбам для подальшого належного використання. Хтось здає кров чи в лікарнях допомагає перев’язувати поранених, облаштовує бомбосховища, навчає дітей, відновлює зруйновані підстанції або навіть прибирає приміщення. У суспільстві всі функції витребувані. Та особливо вони витребувані під час війни.

 

Кожному знайдеться свою робота і свої функції

 

Проте, дефіцит мотивованих і кваліфікованих воїнів буде завжди. При цьому є цілком реальні та притомні джерела подолання цього дефіциту.

 

Згадаймо події 2014 року, окупацію Криму та частини Донбасу. За низки причин Збройні Сили України були нездатними оперативно протистояти агресії росії, яка на той час мімікрувала під личину різних «мірних папочлєнців» та іншої наволочі.

 

Тоді ситуацію врятували добровольчі батальйони патріотів. На захист країни стали пересічні комп’ютерники, продавці, юристи, слюсарі, хлібороби, водії, спортсмени та електрики. Необстріляні, ненавчені молоді хлопці або вже побиті роками старші чоловіки взяли до рук зброю та зупинили навалу російських терористів.

 

Багато хто був у подальшому звинувачений в розбоях, мародерствах, зберіганні зброї, порушеннях прав «попочлєнців». Так, затримати на лінії зіткнення обв’язаного «георгіївськими» стрічками здорованя, який називав себе «мірнім ахотніком» з високоточною зброєю, яку не всі спецназівці бачили – це «порушення прав людини» (за версіями українських суддів і прокурорів).

 

Про це можна розповідати довго. Але сьогодні повернемось до того питання, яке ми насправді хотіли розглянути. В Україні є достатній мобілізаційний мотивований ресурс, який слід використовувати.

 

Мотивований мобілізаційний резерв

 

За особистим досвідом зазначу, що у в’язницях та колоніях в Україні знаходяться тисячі (якщо не десятки тисяч) досвідчених молодих здорових осіб, які з превеликим задоволенням вирушать на поле бою. З цього приводу до мене регулярно звертаються ув’язнені всіх категорій.

 

 

Серед них багато іноземців, будинки яких свого часу були опалені російською агресією. Грузини, вірмени, азербайджанці, молдавани, чечени… Багато з них опинилися в Україні як біженці від війни, або ж внаслідок переслідувань на своїй Батьківщині за те, що боронили рідні домівки.

 

Ще більше серед них учасників АТО, які потрапили до в’язниць за різними звинуваченнями. У когось вияв постравматичного синдрому, і він ув’язався у п’яну бійку та не зміг стримати себе та свої навички «убивати» (іншого війна не вчить). Хтось захищав бізнес, будинок чи родину, і також укоротив віку нападникам. Навіть не будемо наводити прикладів, вони хрестоматійні. У медіа інформація про них з’являється ледь не щодня.

 

Хтось не встиг повернутися з відпустки, був звинувачений у дезертирстві, засуджений до умовного позбавлення волі. Після звільнення зі Збройних Сил України, від безвиході та голоду поцупив шмат ковбаси в супермаркеті і опинився вже за гратами як «рецидивіст, який не скористався шансом на виправлення». У когось наша дуже сумлінна поліція знайшла десяток набоїв або штик, і за цей «злочин» дуже «чесні» та дуже принципові судді та прокурори посадили «зловмисника».

 

Дріб’язкові підстави для поміщення під варту

 

Хто цікавиться – просто проаналізуйте реєстр судових рішень, побачите дивні ситуації. Наприкінці лютого 2022 року сільський мешканець зайшов до лісу, знайшов там покинуту росіянами зброю та боєкомплект. Ідучи додому він був зупинений поліціянтами та звинувачений в «нізаконнам нашєніі аружія, каторая ні паложіна украінцам, ані ж друг друга паубівают, йєта толька піліція далжна защіщать» (дозахищались, ага).

 

Ще хтось поцупив або лампочки в під’їзді, або лижі зі школи, самокат, забутий на зупинці чи мобільний телефон. Когось заґратували за дрібку маріхуани. Нам з вами об’єктивно байдуже, яким чином людина розважається або лікується. Так само, як і те, що вона там носить у себе в кишенях, носовичок чи ніж, довший за «дозволений» на сантиметр. Багато хто опинилися у в’язниці  за те, що керуючи автомобілем наїхав на когось чи на полюванні поранив сусіда з рушниці, сприйнявши потерпілого за дичину…

 

В’язниці переповнені дрібними крадіями (так склалось життя) та «хуліганами». «Хуліган» дав у пику якомусь негіднику, який розповідав про «путін можіт і прав, панять і прастіть».

 

Це слід враховувати та розуміти, позаяк у суспільстві чомусь плекається думка «в тюрмі всі бандити». І це при тому, що в Україні ухвалено окремий Закон «Про відновлення довіри до судової влади», який якраз у формальний спосіб визнає, що якраз судді (як вершина правоохоронної системи) не мають в суспільстві довіри, яка варта хоча б шеляга.

 

Залучення ув’язнених до оборони країни

 

Здорові, молоді, навчені, мотивовані, досвідчені молодики «полірують нари» за дріб’язковими звинуваченнями по так званим «ковбасним» справам без будь-якої користі, маючи щире бажання воювати. Майже кожного тією чи іншою мірою торкнулася війна: зруйновано будинок, родина втратила роботу, житло, поневіряється як біженці та переселенці тощо.

 

Кожного з них слід охороняти, годувати, надавати комунальні послуги (вода, каналізація, світло), лікувати, перевозити тощо. На охорону ув’язнених задіяні здорові «мордовороти» – охоронці. Останні також могли б, будучи вивільнені, давати реальну користь на фронті, а не нишпорити по кишенях та під «шконками» у вязницях у пошуках заборонених мобільних телефонів та хлібних ножів (які після завершення «шмону» продаються назад ув’язненим).

 

Процес «виправлення» та «покарання» вкрай витратний. І держава (особливо коли питання іде про «ковбасні дєлюгі») більше втрачає.

 

Тому є вельми доцільним поширення практики залучення до участі в обороні країни ув’язнених – як засуджених за злочини, так і тих, по кому лишень ведеться слідство або судовий розгляд.

 

Я не знаю, коректно чи некоректно буде виглядати аналогія. Однак росія формує приватні військові компанії (не будемо називати прізвищ) якраз із числа ув’язнених. А вони, як показує практика, виконують поставлені бойові задачі достатньо успішно.

 

То чому ж наші співгромадяни та іноземці вважаються менш мотивованими? Якщо росіяни воюють, бо «восємь лет дамбили бамбас» і за різну маячню типу «прєслєдують рускагаварящіх праваславних і насілують мальчікав в трусіках», то чому вважається, що воїн АТО, котрий у 2014-2015 році боронив рідну землю в Донецькій області та застав там лише зруйнований будинок і вбиту родину – не буде належним чином захищати Україну (тобто, при реальності своїх мотивів і намірів)?

 

Про зарахування до строку позбавлення волі перебування у слідчому ізоляторі

 

Необхідно не тільки залучати до участі у захисті України ув’язнених, але і розглянути питання про інші законодавчі новації. Доцільним буде поновити дію т. зв. «Закону Савченко», коли у слідчому ізоляторі ув’язненому зараховують строк ув’язнення як день перебування в слідчому ізоляторі як два дні тримання в колонії. Це об’єктивно справедливо, розумно та законно. У слідчих ізоляторах ув’язнені (більшість з яких перебувають там по «ковбасним» справам) часто сплять у дві зміни. Адже в деяких установах просто немає вільних місць. У камері наповненість людьми приблизно така, як у маршрутці в години пік, без перебільшення.

 

В таких умовах люди не те що не «виправляються», а навпаки. Вони остаточно занурюються у кримінальне середовище, втрачаючи здоров’я, родину…

 

Слід врахувати і те, що Європейський суд з прав людини останнім часом ухвалив ряд рішень, якими визнав тримання в ув’язненні в Україні таким, що не відповідає засадам гуманності. Відтак ув’язнені мають право на компенсацію завданих збитків. Суми компенсацій можуть сягати кількох тисяч євро, тобто, на бюджет України окрім навантаження охороняти та годувати засуджених та підсудних ще і припадає обов’язок сплатити їм за «умови відсидки».

 

Тому, Закон Савченко просто збалансує та скомпенсує ці ризики – якщо умови тримання вкрай тяжкі (і їх не виправити було навіть в мирні часи, оскільки слід було збудувати нові в’язниці, більш комфортні) то правило «день тримання в поганих умовах буде вважатися як два дні в нормальних» зробить за неможливе такі компенсації та навантаження на бюджет, а також збереже імідж України в світовій спільноті (кількість судових справ, виграних проти України аж ніяк не створює привабливості нашої держави в світовій спільноті).

 

Не зайвим буде і проведення амністії

 

Особливо по «ковбасним» справам. До речі, амністії не було з 2017 року. У старі «злиденні» часи амністії відбувалися щороку. Це сприяло оновленню контингенту в’язниць і колоній, дозволяючи відфільтрувати хворих, старих, багатодітних та інші категорії ув’язнених.

 

Ще один момент, про який ми ледь не забули – після початку збройної агресії в’язниці переповнені ув’язненими і через те, що в них поміщають військовополенених з росії. Так, їх тримають дещо окремо (в окремих корпусах та камерах) але самі по собі місця ув’язнення не «гумові» і там, де умовно комфортно раніше перебували сто осіб – наразі для двохсот місця уже буде замало.

 

Безумовно, що доцільним є декриміналізація десятків «злочинів», які за самою суттю та змістом такими не є. Не може вважатися злочинцем особа, яка має при собі ножа чи зберігає вдома десяток набоїв. В Україні взагалі-то війна і актуальним є питання про повне амністування збройних питань в принципі, оскільки як виявилось, якраз зброї людям не вистачало для відвернення збройної агресії росіян (особливо на першому етапі війни). Людина має право на самозахист і інструменти такого самозахисту, це питання навіть не має обговорюватися.

 

Вилученим з обігу та забороненим має бути лише певна специфічна зброя, як важкі крупнокаліберні кулемети, гранати, міни, вибухівка тощо, але не пістолети та револьвери та гвинтівки і тим більше не мисливська зброя, набої, порох та ножі. Розмови про «украінці пірістріляют друг друга, ніззя арушія» – це ворожа пропаганда покидьків та недоумків, які вважають нас лише «гарманим м’ясом» та достойним зброї аби з нею загинули лише в окопах, не маючи можливості захистити себе, свій будинок та свою родину будь-коли.

 

Саме по собі відношення держави до громадян, як вільних людей, достойних, гордих, розумних – матиме вкрай позитивний ефект та фізично підвищить привабливість України і, відповідно, призведе до підвищення, так би мовити, обороноресурсності держави.

 

Визволення з полону захисників України

 

І не варто забувати про процедури визволення з полону наших воїнів. Вони мотивовані, досвідчені та цілеспрямовані, побувши у полоні – мають власне бачення щодо своєї ролі та подальших дій. Відношення до полонених та ефективність їх вивільнення це не тільки прямий «людський» фактор, це обличчі держави перед родинами полонених і всім світом. І не варто забувати про повернення в Україну і тих, хто залишився на окупованих (захоплених) територіях перебуваючи у в’язницях (засуджених та ув’язнених).

 

Дана категорія осіб залишилась «підвішеною» і взагалі без будь-якого статусу та правової охорони – по деяким з них вироки переглядаються вищими судами, по деяким скасовані або відмінені, по деяким взагалі вироків немає, а люди формально «сидять» в тюрмах та колоніях в очікуванні «окремого розпорядження». Просто так.

 

Уявіть, як будуть реагувати окупанти на захоплених територіях, коли їм кажуть, приміром «ось по цьому ув’язненому вирок скасовано і його слід звільнити», або «цей ув’язнений вже відбув своє покарання». Не варто прогнозувати, що окупаційна влада аж зрадіє «о, як добре що такий вирок ми отримали, з радістю виконуємо розпорядження справедливих українських судів». Ні. Люди просто «сидять» практично «довічно». А будучи звільненими – не матимуть стимулу повернутися в Україну. Формально вони не відбували покарання та ледь не «гуляли» десь по власній волі.

 

Ця категорія осіб також має бути врахована під час аналізу мобілізаційних ресурсів та їх додаткового залучення.

 

Зрештою, варто резюмувати, що за адекватного та розумного налаштування процедур збільшення мобілізаційних резервів в Україні – вирішити питання наповнення Збройних Сил України мотивованими особами – реальне у втілення завдання. Для цього є і розуміння ситуації і чітке бачення шляхів подолання проблеми і всі фактори, аби була дієва та розумна політична воля до реалізації окреслених нами шляхів і планів.