Мы продолжаем публикацию апелляционных документов (предыдущие смотреть здесь) по “Делу “1+1”. Как всегда, ждем ваших отзывов и комментариев.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Володимирська, 15
через:
Печерський районний суд міста Києва
01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 42-а
Особа яка подає апеляційну скаргу:
Представник Роднянського Олександра
Юхимовича ,
Конопольський Олег Миколайович
Проживає за адресою: (адреса)
Позивач:
Коломойський Ігор Валерійович
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Представники Позивача:
Карташов В. В.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Кузнєцова Н. С.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Лукомський В. С.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Сидоренко А. В.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Хвінгія І. В.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Відповідач:
Роднянський Олександр Юхимович
Проживає за адресою: (адреса)
Третя особа на стороні Відповідача, яка не заявляє
самостійних вимог на предмет спору:
Іноземне підприємство „Інтер-Медіа”
04050, м. Київ, вул. Мельникова, 42
код за ЄДРПОУ 23389360
Представники Третьої особи:
Альошин О. Ю.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Власенко С. В.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Войнаровська О. І.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Каролос Зігер
(Karolos Seeger)
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Макаров О. А.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Стельмащук А. В.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
Філатов О. В.
Проживає за адресою: (адреса)
телефон не відомий
За участю прокурорів
Гудзь О. Н.
Місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15
телефон не відомий
Івченко О. А.
Місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15
телефон не відомий
Комаса О. Ю.
Місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15
телефон не відомий
Сахно Н. В.
Місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15
телефон не відомий
Семененко В. І.
Місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15
телефон не відомий
Солодка Л. П.
Місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15
телефон не відомий
Справа №2-202-1/06
(суддя Горяйнов А. М.)
Про визнання права власності на частку у статутному фонді Товариства з обмеженою відповідальністю „Телерадіокомпанія„Студія 1+1”
Дата подання заяви про
апеляційне оскарження:
23 серпня 2006 року
АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА
на рішення Печерського районного суду м. Києва
від 16 серпня 2006 р.
11 жовтня 2005 року Коломойський Ігор Валерійович (надалі – „Позивач”) звернувся до Печерського районного суду м. Києва із позовом до Роднянського Олександра Юхимовича (надалі – „Відповідач”), Товариства з обмеженою відповідальністю „Телерадіокомпанія „Студія 1+1” (надалі – „ТРК 1+1”), Печерської районної у м. Києві державної адміністрації, третя особа на стороні ТРК 1+1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Іноземне підприємство „Інтер-Медіа” (надалі – „Третя особа”) про визнання права власності Позивача на частку у статутному фонді (капіталі) ТРК 1+1 в розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень, зобов’язання ТРК 1+1 внести зміни до Установчого договору та Статуту ТРК 1+1, а також зобов’язання державного реєстратора Печерської районної у м. Києві державної адміністрації внести до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб інформацію про зміну учасників ТРК 1+1.
У процесі розгляду справи Позивач після зміни та уточнення своїх позовних вимог від більшості із них відмовився та просив суд визнати за ним право власності на частку в статутному фонді (капіталі) ТРК 1+1 в розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2006 року по справі №2-202-1/06 (надалі – „Рішення”) позовні вимоги Позивача було задоволено повністю, визнано за Позивачем право власності на частку в статутному фонді ТРК 1+1 в розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень.
Не погоджуючись із Рішенням суду, представник Відповідача 23 серпня 2006 року подав заяву про апеляційне оскарження Рішення.
Відповідач вважає, що під час вирішення спору та при винесенні судом першої інстанції Рішення було допущено порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, а також зроблено ряд висновків, які не відповідають обставинам справи. Усе вищезазначене призвело до неправильного вирішення справи по суті, а тому Відповідач вважає, що Рішення має бути скасовано судом апеляційної інстанції і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Позивача має бути відмовлено у повному обсязі, виходячи із наступного.
І. ПОРУШЕННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА
1) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом першої інстанції було порушено та неправильно застосовано ст.ст. 113, 140, 143, 144, 147, 148, 155, 177, 179, 190, 194, 316 Цивільного кодексу України, а також ст. 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні”.
Судом першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення було визнано право власності Позивача на частку в статутному фонді ТРК 1+1 в розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень з посиланням на те, що відповідно до ст. 177 та ч. 1 ст. 190 Цивільного кодексу України (надалі – „ЦК України”) та ст. 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” (надалі – „Закон про оцінку майна”) частка у статутному капіталі є майном, комплексом майнових прав як особливим об’єктом цивільних прав (стор. 15 Рішення), а тому щодо неї може бути застосовано такий спосіб захисту цивільних прав, визначений ст. 16 ЦК України, як „визнання права”.
Проте, із таким застосуванням судом першої інстанції норм ст.ст. 177, 190 ЦК України, ст. 3 Закону про оцінку майна, а також незастосуванням судом під час розгляду справи по суті до спірних правовідносин норм ст. 92, 113, 140, 143, 144, 147, 148, 155, 179, 194, 316 ЦК України не можна погодитися, з огляду на таке.
1.1) Поняття „частка учасника” у статутному капіталі (фонді) господарського товариства в т.ч. і товариства з обмеженою відповідальністю (надалі – „ТОВ”) визначено у Цивільному кодексі України.
Згідно із ч. 2 ст. 113 ЦК України ТОВ є одним із видів господарських товариств. Відповідно до ч. 1 зазначеної статті господарським товариством є „юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками”.
Відповідно до ч. 1 ст. 140 ЦК України ТОВ є „засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом”.
Частиною першою статті 144 Цивільного кодексу України передбачено, що „статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників”.
Частиною 1 ст. 143 ЦК України передбачено, що розмір статутного капіталу, а також визначення часток кожного із учасників міститься у статуті ТОВ, який є установчим документом ТОВ.
А отже, статутний капітал ТОВ фактично є вартістю вкладів учасників ТОВ. Відповідно, частка учасника ТОВ – це частина статутного капіталу ТОВ (частина вартості усіх вкладів учасників), розмір якої визначений статутом ТОВ.
Тому, така частка учасника у статутному капіталі ТОВ у жодному разі не є майном в контексті визначення цього поняття, яке закріплено у ст. 190 ЦК України, виходячи із наступного.
1.2) Згідно із ч. 1 ст. 190 ЦК України під „майном” як особливим об’єктом розуміється „окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки”.
Відповідно до ст. 179 ЦК річчю є „предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки”. Згідно з частиною другою статті 190 ЦК України „майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами”.
Цивільний кодекс України не містить визначення поняття „майнові права”. Інші законодавчі акти України містять визначення поняття „майнові права, які можуть оцінюватися”. Відповідно до ст. 3 Закону про оцінку майна під майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються „будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги”.
Як вже зазначалося вище, частки учасників у статутному капіталі (фонді) ТОВ є частинами статутного капіталу (фонду) ТОВ, виражені числом та встановлені у статуті ТОВ, тобто, відповідно до ч. 1 ст. 144 ЦК України – вартістю вкладів учасників ТОВ. Такі частки відображають розподіл статутного капіталу (фонду) ТОВ між його учасниками.
Серед видів майна, зазначених у ст.ст. 177, 190 ЦК України не міститься такого виду майна, як „статутний капітал (фонд) господарського товариства”, або „частка у статутному капіталі”.
Виходячи із цього, статутний капітал ТОВ не є майном (річчю), і тому, відповідно, не є майном (річчю або сукупністю речей) і частка учасника у такому статутному капіталі (фонді) ТОВ.
1.3) Згідно із діючим законодавством поняття „частка учасника” у статутному капіталі ТОВ як вираження розподілу статутного капіталу ТОВ між його учасниками не є тотожним поняттю „корпоративні права”. Тому, така частка учасника не є комплексом майнових прав в контексті визначення цього поняття, яке закріплено у ст. 190 ЦК України, з огляду на таке.
Чинний Цивільний кодекс України не містить визначення поняття „корпоративні права”. Поняття „корпоративні права” наведено у ст. 167 Господарського кодексу України, відповідно до якої корпоративні права „це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами”.
А отже, корпоративні права фактично є правами учасника господарського товариства (правами, пов’язаними з участю у господарському товаристві). Обсяг таких прав учасника господарського товариства визначається ст. 116 Цивільного кодексу України.
Розміри часток учасників товариства з обмеженою відповідальністю у статутному капіталі товариства визначають розподіл впливу кожного з учасників на діяльність товариства стосовно, зокрема, таких питань, як управління товариством, розподіл прибутку тощо.
Порівняння прав учасника товариства з обмеженою відповідальністю з правами учасників акціонерного товариства, дозволяє зробити висновок про те, що корпоративні права у товаристві з обмеженою відповідальністю за своїм змістом є тим самим, що і права акціонера акціонерного товариства, посвідчені акціями.
Відмінність у даному випадку між ТОВ та акціонерним товариством полягає у тому, що акціонери акціонерного товариства купують акції товариства, і таким чином здійснюють вклад до статутного капіталу акціонерного товариства (частина перша статті 155 Цивільного кодексу України).
Оскільки, здійснюючи вклад до акціонерного товариства, акціонери одержують у власність акції акціонерного товариства, в акціонерних товариствах розрізняють право власності акціонера на акції як цінні папери, можливість існування якого передбачена частиною другою статті 194 Цивільного кодексу України, та права акціонера, які посвідчуються акціями, – корпоративні права.
Особа, яка здійснює вклад до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю, стає учасником товариства з певними корпоративними правами, однак, на відміну від особи, яка здійснює вклад до акціонерного товариства, взамін не одержує жодного майна або цінних паперів.
За наслідками порівняльного аналізу прав учасника ТОВ та учасника акціонерного товариства можна також зробити висновок, що частка учасника ТОВ не є майном.
А тому, суд, вирішуючи справу по суті та постановляючи Рішення, повинен був застосувати до спірних правовідносин норми ст.ст. 113, 140, 143, 144, 155, 179, 194 ЦК України, які однозначно вказують на те, що частка учасника у статутному капіталі ТОВ як відображення розподілу статутного капіталу ТОВ між його учасниками не є ані об’єктом матеріального світу (річчю або сукупністю речей), ані будь-якими правами (майновими правами), а отже не є майном в контексті визначення цього поняття ст. 190 ЦК України, і, відповідно, не є об’єктом цивільних прав в контексті визначення цього поняття ст. 177 ЦК України.
1.4) Крім того, судом першої інстанції під час розгляду справи та прийняття Рішення до спірних правовідносин також не було застосовано ст.ст. 147, 148, 316 ЦК України, що є важливим в контексті з’ясування можливості існування права власності учасника на частку в статутному капіталі ТОВ.
Частиною першою статті 147 Цивільного кодексу України передбачено право учасника товариства з обмеженою відповідальністю продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відповідно до частини другої зазначеної статті „відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства”. Таким чином, учасник ТОВ має право продавати або іншим чином відступати свою частку у статутному капіталі ТОВ іншим особам.
Але, згідно із ч. 1 ст. 316 ЦК України „правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб”.
Як зазначалося раніше, частка у статутному капіталі (фонді) ТОВ є відображення розподілу статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю на частини між учасниками товариства, яка є кількісною характеристикою, а отже – не є майном і, відповідно, і об’єктом права власності.
Підтвердженням висловленої тези про відсутність в учасника ТОВ права власності на частку у статутному капіталі (фонді) ТОВ є встановлений ст. 148 ЦК України механізм виходу учасника із ТОВ.
Відповідно до частини 2 статті 148 Цивільного кодексу України „учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі”.
Ч. 3 зазначеної статті встановлено, що „спори, що виникають у зв’язку з виходом учасника із товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати, вирішуються судом”.
Закріплення у нормах ст. 148 ЦК України понять „вартості частини майна, пропорційної частці у статутному капіталі”, „виплата частки у статутному капіталі” підтверджують висловлене раніше твердження про те, що частка є лише кількісною характеристикою фінансової участі у ТОВ кожного з учасників товариства.
Натомість, якби учасник ТОВ мав право власності на частку в статутному капіталі ТОВ, то при виході з такого товариства він мав би право одержати свою частку. У такому разі, якби, наприклад, учасник ТРК 1+1 Третя особа із часткою в 3000 (три тисячі) гривень вийшла з ТРК 1+1, то така Третя особа мала б право одержати при виході лише свою частку – 3000 (три тисячі гривень). Проте, оскільки частка є лише певною кількісною характеристикою, то при виході з ТРК 1+1 Третя особа матиме право одержати вартість майна ТРК 1+1, пропорційну розміру частки Третьої особи у статутному капіталі ТРК 1+1.
Вище зазначалося про те, що відповідно до положень частини першої та частини другої статті 147 Цивільного кодексу України учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства, а якщо відчуження частки (її частини) не заборонено статутом товариства – то й третім особам.
Не зважаючи на те, що стаття 147 Цивільного кодексу України регулює саме порядок відчуження частки (її частини) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, що могло б дати підстави вважати частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю об’єктом права власності, Цивільний кодекс України не оперує поняттями «право власності на частку у статутному капіталі товариства», «власник частки у статутному капіталі товариства», «перехід права власності на частку у статному капіталі товариства» тощо.
У назві статті 147 ЦК України („Перехід частки (її частини) учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до іншої особи”) також не згадується про право власності на частку у статутному капіталі товариства та/або його перехід до інших осіб.
Оскільки, згідно із частиною першою статті 143 Цивільного кодексу України відомості про розмір статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю з визначенням частки кожного учасника містять у статуті товариства, частка учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до іншої особи з моменту внесення змін до статуту товариства щодо складу учасників товариства.
Таким чином, викладене вище свідчить про те, що частка учасника ТОВ не є майном, а тому права власності відповідно до змісту ст. 316 ЦК України на таку частку у статутному капіталі (фонді) ТОВ в учасника існувати не може. Відчуження частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю іншій особі, в свою чергу, є зміною учасників товариства.
Враховуючи вищенаведене, частка Позивача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 є певною числовою величиною. Ця числова величина не є ані річчю, ані майновим правом, а отже, не є майном. Оскільки частка Позивача у статутному капіталі ТРК 1+1 не є майном, вона не може бути об’єктом права власності, і, відповідно, таке право власності на частку не може бути визнано судом за будь-якою особою. Така частка Позивача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 вважатиметься відчуженою лише після внесення змін до установчих документів ТРК 1+1 щодо учасників ТРК 1+1.
Проте, судом першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення було порушено та неправильно застосовано статті 113, 140, 143, 144, 147, 148, 155, 177, 179, 190, 194, 316 Цивільного кодексу України (стор. 14-15 Рішення), у зв’язку з чим судом помилково було віднесено частку у статутному капіталі ТОВ до об’єктів цивільних прав та визнано право власності Позивача на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 у розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень. Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
2) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом першої інстанції було порушено ст.ст. 16, 89, 317, 334, 392, 611, 622 Цивільного кодексу України.
Судом першої інстанції при прийнятті Рішення було визнано право власності Позивача на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 в розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень для захисту порушених прав власника судом згідно із ст. 392 ЦК України в спосіб, передбачений ст. 16 ЦК України, а саме: шляхом визнання права Позивача на вказану вище частку в статутному капіталі ТРК 1+1.
Проте, із таким застосуванням судом першої інстанції норм ст.ст. 16, 392 ЦК України, а також незастосуванням судом під час розгляду справи по суті до спірних правовідносин норм ст.ст. 89, 317, 334, 611, 622 ЦК України не можна погодитися, з огляду на таке.
2.1) Частиною 1 ст. 334 ЦК України передбачено, що “право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом”.
Як уже зазначалося раніше товариством з обмеженою відповідальністю є засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом. Установчим документом такого ТОВ є статут, який повинен містити, зокрема, відомості про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника.
Відповідно до частини п’ятої статті 89 ЦК України „зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, – з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни”.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України „власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном”.
Тому особа, яка вчинила правочин щодо придбання частки у статутному капіталі (фонді) ТОВ, набуває прав учасника ТОВ (і, відповідно, права володіння, користування, розпорядження цією часткою) лише після державної реєстрації відповідних змін до статуту ТОВ щодо складу учасників ТОВ. До моменту такої державної реєстрації змін до установчих документів товариства з обмеженою відповідальністю стосовно складу учасників товариства особа, яка на підставі вчиненого правочину придбала частку (частину частки) в статутному капіталі товариства, не володіє, не може користуватися та не може розпоряджатися цією часткою, а отже, не є власником цієї частки.
Таким чином, оскільки до установчих документів ТРК 1+1 не були внесенні зміни стосовно того, що Позивач є учасником ТРК 1+1, то, відповідно, Позивач не володіє, не може користуватися та розпоряджатися часткою в ТРК 1+1, а отже, не є власником цієї частки.
Факт відсутності у Позивача будь-яких прав (у т.ч. і прав власності) на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 підтвердив також і сам Позивач у судовому засіданні 1 серпня 2006 року, повідомивши про неможливість передачі ним іноземній компанії „Central European Media Enterprises Ltd” (надалі – „Компанія „СМЕ”) частки у розмірі 30% статутного капіталу ТРК 1+1, у зв’язку із відсутністю у власності Позивача (не володінням Позивачем) частки у розмірі 70% статутного капіталу ТРК 1+1.
2.2) Статтею 16 ЦК України чітко передбачено, що визнання права є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів.
Згідно зі статтею 392 ЦК України „власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності”.
Зміст зазначеної статті однозначно вказує на те, що право пред’являти позов про визнання права власності на майно, належить виключно власникові такого майна.
Вище зазначалося про те, що Позивач не є власником частки у статутному капіталі ТРК 1+1 в розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень.
А отже, відповідно до статей 16 та 392 ЦК України Позивач не міг вимагати захисту своїх цивільних прав та інтересів, якщо такі взагалі були порушені, шляхом визнання за ним права власності на частку Відповідача у статутному капіталі Студії 1+1, оскільки Позивач не є власником зазначеної частки.
Тому, суд, вирішуючи справу по суті та постановляючи Рішення, повинен був застосувати до спірних правовідносин норми ст.ст. 16, 317, 392 ЦК України, які однозначно вказують на відсутність у Позивача будь-яких підстав для звернення до суду за захистом своїх прав власності на частку в статутному капіталі ТРК 1+1 у зв’язку із відсутністю у Позивача таких прав власності.
2.3) Крім того, судом першої інстанції під час розгляду справи та прийняття Рішення до спірних правовідносин також не було застосовано ст.ст. 611, 622 ЦК України, що є важливим в контексті з’ясування можливості захисту порушеного права Позивача шляхом визнання такого права судом, оскільки свідченням начебто порушення такого права є невиконання Відповідачем своїх зобов’язань за нібито укладеним між Позивачем та Відповідачем правочином (усною угодою).
Норми статті 392 ЦК України чітко вказують на те, що позов про визнання права власності на майно може бути пред’явлений лише за наявності трьох підстав:
– оспорювання права;
– невизнання права іншою особою;
– у разі втрати власником майна документа, який засвідчує його право власності на це майно.
Надані у процесі розгляду справи пояснень Позивача та його представників свідчать про те, що необхідною підставою для подання позову про визнання за ним права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 є невизнання Відповідачем права власності Позивача на зазначену частку, яке проявляється у невиконанні Відповідачем умов так званого правочину (усної угоди) щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, яка начебто була укладена 21 червня 2005 року в місті Женева.
Таке порушення за твердженням Позивача та його представників полягає, зокрема, у відмові Відповідача прибути до міста Дніпропетровська та одержати авансовий платіж за цією угодою у розмірі 10 100 000 (десять мільйонів сто тисяч) гривень, ухиленні від оформлення документів, необхідних для внесення змін до установчих документів ТРК 1+1 щодо участі Позивача у ТРК 1+1.
Статтею 611 ЦК України передбачено правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідно до зазначеної статті у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:
– припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;
– зміна умов зобов’язання;
– сплата неустойки;
– відшкодування збитків та моральної шкоди.
Також, відповідно до частини першої статті 622 ЦК України „боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом”.
А отже, якщо Позивач та Відповідач дійсно вчинили правочин (уклали усну угоду) щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, однак Відповідач не виконує умови такого правочину (угоди), внаслідок чого Позивач не може набути статус учасника ТРК 1+1, Позивач вправі вимагати від Відповідача виконання в натурі своїх зобов’язань за таким правочином (усною угодою). Також Позивач може вимагати настання правових наслідків, передбачених статтею 611 ЦК України.
Разом з тим, Цивільний кодекс України не передбачає настання таких правових наслідків порушення зобов’язання щодо спірного майна як визнання однією із сторін зобов’язання права власності на це майно.
Враховуючи вищевикладене, оскільки Позивач не є власником частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, а спір між Позивачем та Відповідачем виник у зв’язку із начебто порушенням Відповідачем своїх зобов’язань щодо спірної частки, які нібито виникли на підставі правочину (усної угоди), Позивач, якщо його право дійсно було порушене, не може вимагати його захисту шляхом визнання права власності на частку Відповідача у статутному капіталі ТРК 1+1.
Проте, судом першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення було порушено та неправильно застосовано статті 16, 89, 317, 334, 392, 611, 622 ЦК України, у зв’язку з чим судом помилково було визнано право власності Позивача на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 у розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень. Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
3) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом першої інстанції було порушено ст.ст. 13, 203, 204, 208, 218, 220 Цивільного кодексу України, ст. 53 Закону України „Про господарські товариства”, ст. 29 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”.
Судом першої інстанції при прийнятті Рішення було зазначено, що правочин (усна угода), нібито укладений між Позивачем та Відповідачем у місті Женева 21.06.2005, відповідно до якого нібито відбулося відступлення права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача, не є нікчемним відповідно до норм статтей 204, 208, 215 ЦК України (стор. 8, 11 Рішення).
Проте, із таким застосуванням судом першої інстанції норм ст.ст. 13, 203, 204, 208, 218 ЦК України, ст. 53 Закону України „Про господарські товариства”, ст. 29 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, а також незастосуванням судом під час розгляду справи по суті до спірних правовідносин норм ст. 220 ЦК України не можна погодитися, з огляду на таке.
3.1) Як зазначалося вище, відповідно до частини 1 ст. 143 ЦК України „установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут”. Статут товариства з обмеженою має містити, зокрема, відомості про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника.
До набрання чинності Цивільним кодексом України від 16.01.2003 року, згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про господарські товариства», товариства з обмеженою відповідальністю діяли на підставі статуту та установчого договору.
Станом на сьогоднішній день ТРК 1+1, яка є товариством з обмеженою відповідальністю, діє на підставі Статуту ТРК 1+1 (у новій редакції зі змінами та доповненнями; надалі також – „Статут ТРК 1+1”) та Установчого договору про створення та діяльність ТРК 1+1 (у новій редакції із змінами та доповненнями; надалі також – „Установчий договір ТРК 1+1”). Зазначені Статут ТРК 1+1 та Установчий договір ТРК 1+1 зареєстровані Печерської районною у м. Києві державною адміністрацією 21.03.1997 до набрання чинності Цивільним кодексом України, а отже є установчими документами ТРК 1+1.
Відповідно до пункту 1.1 статті 1 Статуту Студії 1+1 (том 1, аркуш справи 46) Відповідач є учасником Студії 1+1. Пунктом 4.2 статті 4 Статуту Студії 1+1 передбачено, що ”частки Учасників у Статутному Фонді … визначаються в Установчому Договорі”.
Статтею 5 Установчого договору ТРК 1+1 передбачено, що частка Відповідача у статутному капіталі ТРК 1+1 становить 7 000 (сім тисяч) гривень.
3.2) Частиною 3 статті 203 ЦК України передбачено, що „правочин має вчинятися у формі, встановленій законом”. Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти „правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною 1 ст. 206 цього Кодексу”.
Таким чином, правочини фізичних осіб між собою на суму більш як 340 (триста сорок) гривень, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, належить вчиняти у письмовій формі.
Відповідно до пояснень Позивача ним начебто було набуто у власність частку у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на підставі правочину (усної угоди) із Відповідачем за ціною, еквівалентною 70 000 000 (сімдесят мільйонів) доларів США. Жодних додаткових правочинів, відповідно до яких право власності на вказану вище частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 могло б перейти від Позивача та Відповідача за твердженням Позивача не вчинялося.
Вище зазначалося про те, що статут ТОВ має містити, зокрема, відомості про розмір статутного капіталу (фонду) з визначенням частки кожного учасника. Тому, будь-які зміни у складі учасників ТОВ пов’язані із внесенням змін до статуту ТОВ.
Згідно з частиною п’ятою статті 89 ЦК України „зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації”.
Частиною третьою статті 29 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” передбачено, що у разі внесення змін до установчих документів, які пов’язані із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи, необхідно подати до державного реєстратора, з-поміж інших документів, або
– копію рішення про вихід юридичної особи із складу засновників (учасників), завірену в установленому порядку, або
– нотаріально посвідчену копію заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або
– нотаріально посвідчений документ про передання права засновника (учасника) іншій особі, або
– рішення уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридичної особи.
Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України „у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним”.
Зміст ст. 29 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” чітко вказує на те, що будь-який документ про передання права учасника іншій особі (тобто правочин в контексті ч. 1 ст. 202 ЦК України) має бути посвідчений нотаріально.
Таким чином, оскільки будь-яких інших правочинів стосовно вказаної частки Позивачем та Відповідачем не вчинялося, все вищевикладене свідчить про те, що правочин (усна угода), який нібито мав місце 21.06.2005 між Позивачем та Відповідачем, і внаслідок якого до Позивача нібито перейшло від Відповідача право власності на частку у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 мав бути укладений сторонами у письмовій формі та посвідчений нотаріально. Наслідком недодержання вимог ст. 89, 143 ЦК України та ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» щодо нотаріальної форми правочину про передання прав учасника ТОВ іншій особі, є нікчемність такого правочину.
У зв’язку з цим, суд вирішуючи справу по суті та приймаючи Рішення повинен був застосувати до спірних правовідносин ст. 203 ЦК України, ст. 53 Закону України „Про господарські товариства”, які однозначно вказують на нікчемність правочину (усної угоди), нібито укладеного між Позивачем та Відповідачем 21.06.2005 у м. Женева стосовно придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, як такого, нікчемність якого прямо випливає із норм ЦК України у зв’язку із його вчиненням у формі, що не відповідає тій, яка встановлена законом.
Проте, судом першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення було порушено та неправильно застосовано статті 13, 203, 204, 208, 218, 220 ЦК України, ст. 53 Закону України „Про господарські товариства”, ст. 29 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (стор. 14-15 Рішення), у зв’язку з чим судом було помилково визнано правочин (усну угоду), який нібито було укладено між Позивачем та Відповідачем у місті Женева 21.06.2005, за яким начебто відбулося відступлення права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача, таким, що не є нікчемним відповідно до норм ЦК України. Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
4) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом першої інстанції було порушено ст. 215 Цивільного кодексу України.
Судом першої інстанції при прийнятті Рішення було зазначено, що правочин (усна угода), нібито укладений між Позивачем та Відповідачем у місті Женева 21.06.2005, відповідно до якого нібито відбулося відступлення права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача, не є недійсним відповідно до норм статті 215 ЦК України (стор. 8, 11 Рішення), оскільки не порушує жодних прав третіх осіб на зазначену частку.
Проте, із таким висновком суду не можна погодитися, з огляду на таке.
4.1) Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є „недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу”.
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України „зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства”. Частиною другою статті 13 ЦК України передбачено, що „при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині”.
Відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 147 ЦК України „відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права”.
Частина перша статті 53 Закону України „Про господарські товариства” передбачає, що „учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі”.
Таким чином, відповідно до законодавства України будь-яке відчуження частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю дозволяється за умови, якщо таке відчуження не заборонене установчими документами товариства, та за умови виконання наступних вимог:
– відмови інших учасників товариства від свого переважного права купити частку та
– надання згоди іншими учасниками товариства на відчуження своєї частки учасником.
Відповідно до ст. 5 Статуту ТРК 1+1 учасниками ТРК 1+1 є Відповідач та Третя особа. Третій особі у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 належить частка у розмірі 3 000 (три тисячі) гривень, що становить 30 (тридцять) відсотків статутного капіталу (фонду) ТРК 1+1.
У зв’язку з цим, Третя особа як учасник ТРК 1+1 користується переважним правом на придбання частки Відповідача в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, право власності на яку просить визнати Позивач.
Таким чином, продаж частки Відповідача в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 без дотримання переважного права Третьої особи та отримання згоди Третьої особи на таку продажу, якщо б такий мав місце, суперечив би статті 147 ЦК України та статті 53 Закону України „Про господарські товариства”.
4.2) Порядок реалізації цього переважного права Третьої особи визначений установчими документами ТРК 1+1. Відповідно до пункту 14.3 Статуту ТРК 1+1 (том 1, аркуш справи 61) „передача, застава або інше відчуження часток в ТзОВ регулюються положеннями про передачу, які визначені в Установчому Договорі”. Статтею 8 Установчого Договору ТРК 1+1 (том 1, аркуші справи 72 – 74) визначено наступну процедуру, за якою мають здійснюватись будь-які продаж, передача, відчуження, або розпорядження частками будь-ким з учасників з метою додержання переважного права іншого учасника ТРК 1+1:
(1) до того, як запропонувати всі або частину його часток у товаристві будь-якій особі, яка не є учасником ТРК 1+1, учасник, який здійснює відчуження своєї частки (її частини) повинен спочатку запропонувати таку частку українській фізичній або юридичній особі, визначеній з боку Третьої особи (шляхом надання Третьою особою письмового повідомлення), за покупною ціною, яка дорівнює справедливій ринковій вартості запропонованої Частки Участі, визначеній міжнародною бухгалтерською фірмою, яка призначається з боку Третьої особи;
(2) Третя особа матиме 30 календарних днів з дати отримання такої пропозиції та котировки справедливої ринкової вартості, аби прийняти або відхилити пропозицію;
(3) якщо Третя особа відхиляє пропозицію Відповідача, останній може запропонувати частку іншій особі, яка не є учасником ТРК 1+1, за умови, однак, що у такому разі Третя особа повинна бути письмово проінформована щодо умов продажу, які були узгоджені з такою особою, яка не є учасником ТРК 1+1;
(4) з моменту отримання письмової інформації щодо умов продажу, Третя особа матиме переважне право купити частку на запропонованих умовах (пункт 8.3), а у випадку відмови Третьої особи від покупки, частка може бути продана особі, яка не є учасником ТРК 1+1.
У будь-якому випадку Відповідач не може продати, передати, відчужити, заставити або будь-яким чином обтяжити свою частки участі у статутному капіталі товариства без отримання попередньої письмової згоди Третьої особи (пункт 8.1 Установчого договору ТРК 1+1).
Відповідно до пункту 8.5 Установчого договору будь-які уступка або передача будь-якої частини частки будь-ким з учасників товариства відповідно до умов договору набувають чинності тільки після виконання останньої з наступних дій:
– покупець частки стає стороною Установчого договору та приймає на себе всі зобов’язання учасника, якій уступає або передає частку, за Установчим договором та Статутом на дату такої передачі,
– покупець приймає на себе відповідну частину відповідальності, котру Сторона, яка уступає або передає, прийняла по відношенню до товариства та інших Учасників, та
– у відповідному державному реєстрі відображаються відповідні зміни до Установчого договору ТРК 1+1 та Статуту ТРК 1+1.
Пунктом 8.7 Установчого договору ТРК 1+1 передбачає, що у випадку недодержання вимог, що містяться у статті 8, будь-який договір з наміром продати, передати, розпорядитися часткою в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 є недійсним ab initio.
4.3) Третьою особою не було отримано від Відповідача повідомлення про намір продати цю частку іншій особі, яка не є учасником ТРК 1+1, як це передбачено законодавством та установчими документами ТРК 1+1. Тому, Третя особа не надавала Відповідачу згоди на відчуження його частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, а також не відмовлялася від свого переважного права придбати частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1. Належні докази іншого у матеріалах справи відсутні.
Таким чином, навіть, якби правочин (усна угода) між Позивачем та Відповідачем щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 і справді мав місце, такий правочин (усна угода) порушував би переважне право Третьої особи на придбання частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, гарантованого статтею 147 Цивільного кодексу України та статтею 53 Закону України „Про господарські товариства”.
У зв’язку з цим, суд вирішуючи справу по суті та приймаючи Рішення повинен був застосувати до спірних правовідносин ч. 1 статті 215 ЦК України, яка однозначно вказує на недійсність правочину (усної угоди), нібито укладеного між Позивачем та Відповідачем 21.06.2005 у м. Женева стосовно придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, як такого, що порушує права інших осіб, а саме: переважне право Третьої особи на придбання частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 за ціною та на інших умовах, на яких ця частка пропонувалася для продажу особам, які не є учасниками ТРК 1+1.
Проте, судом першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення було порушено статтю 215 ЦК України (стор. 13-15 Рішення), у зв’язку з чим судом було помилково визнано правочин (усну угоду), який нібито було укладено між Позивачем та Відповідачем у місті Женева 21.06.2005, за яким нібито відбулося відступлення права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача, таким, що не є недійсним відповідно до норм ЦК України. Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
ІІ. ПОРУШЕННЯ НОРМ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
1) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом першої інстанції було порушено ст.ст. 57, 59, 63, 212 Цивільного процесуального кодексу України.
Судом першої інстанції під час розгляду справи по суті у якості належних доказів по справі було визнано показання свідка – Новікова Тимура Юрійовича, та пояснення Позивача, допитаного у якості свідка за його згодою. У Рішенні (стор. 6-7) судом зазначеними показаннями свідка та поясненнями Позивача, допитаного у якості свідка, обґрунтовано факт нібито укладення між Позивачем та Відповідачем 21.06.2005 у м. Женева правочину (усної угоди), за яким начебто відбулося відступлення права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача.
Проте, такі дії суду першої інстанції є грубим порушенням статтей 57, 59, 60, 63, 212 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – „ЦПК України”) з огляду на наступне.
1.1) У чинному ЦПК України наведено визначення поняття „докази”. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України доказами є „будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи”.
У частині 2 зазначеної статті наведено вичерпний перелік доказів (засобів доказування), на підставі яких у процесі судового розгляду певної справи може бути встановлено наявність або відсутність певних обставин, які мають значення для вирішення справи. Такими доказами є:
– пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків;
– показання свідків;
– письмові докази;
– речові докази (зокрема, звуко- і відеозаписи);
– висновки експертів;
1.2) Теорія цивільного процесуального права України передбачає, що докази повинні відповідати вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності. Науковці розрізняють також загальний та спеціальний характер допустимості доказів.
Загальний характер допустимості доказівполягає у тому, що по всіх цивільних справах, незалежно від їхньої категорії, має бути дотримано вимогу про одержання доказів (фактичних даних) із визначених законом засобів доказування. Порушення цієї вимоги має своїм наслідком визнання доказу недопустимим. Поняття загального характеру допустимості доказів закріплено у ч. 1 ст. 59 ЦПК України, відповідно до якої „суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом”.
Спеціальний характер допустимості доказів – це правила, що встановлюють використання певних доказів для встановлення обставин справи (позитивна допустимість) або заборону використання певних доказів (негативна допустимість). Поняття спеціального характеру допустимості доказів закріплено у ч. 2 ст. 59 ЦПК України, відповідно до якої „обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування”.
Таким чином, нормами ЦПК України прямо встановлюється, що для того, аби певний доказ вважався таким, що є допустимим по даній справі, необхідно додержання двох наступних умов:
– даний доказ має бути одержаний виключно у порядку, який прямо передбачений (встановлений) законодавством України;
– у разі, якщо законом прямо встановлено можливість підтвердження (спростування) певних обставин справи за допомогою конкретного виду доказів (певних видів доказів), доказ по певній конкретній справі має відноситися до такого встановленого законом виду доказу.
Лише наявність двох зазначених умов дає підстави стверджувати про те, що певний конкретний доказ по певній конкретній справі є допустимим, за допомогою нього може бути встановлено наявність або відсутність обставин, що мають значення для справи, і на такому доказі може ґрунтуватися рішення суду по даній справі.
1.3) Чинним ЦК України передбачений спеціальний порядок доказування факту вчинення сторонами певного правочину. Так, частиною 1 ст. 218 ЦК України визначено, що “недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків”.
Таким чином, норми зазначеної частини 1 статті 218 прямо вказують на те, що факт вчинення сторонами певного правочину не може бути підтверджено або спростовано на підставі свідчень (показань) свідків. Визнання існування правочину, з’ясування його змісту може бути встановлено судом на підставі будь-яких інших засобів доказування, як-от: письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, висновки експертів, речові докази. Наприклад, якщо за правочином, вчиненим сторонами, було передано однією стороною іншій певне майно (річ), то факт наявності такого майна у другої сторони може слугувати доказом вчинення такого правочину.
Випадки, коли показання свідків допускаються для доказування факту вчинення правочину, у Цивільному кодексі України зазначені прямо.
Такими випадками є: застосування свідчень свідків для доказування факту вчинення правочину та його умов у визначенні тотожності речі, що була прийнята на зберігання, і речі, яку було повернено поклажодавцеві (частина 3 статті 949), або при прийнятті речі на зберігання при пожежі, повені, раптового захворювання або за інших надзвичайних обставин (частина 2 статті 937).
Свідчення свідків також допустимі, якщо вони підтверджені судом у кримінальній справі. Здійснення правочину у даному випадку можна доводити свідченнями свідків, оскільки вина у скоєнні злочину доводиться всіма допустимими кримінально-процесуальними законодавством доказами.
Таким чином, ч. 1 статті 218 ЦК України встановлено негативну допустимість доказів, тобто – факт вчинення правочину сторонами, а також умови такого правочину, окрім трьох перерахованих вище конкретних випадків, не можуть доводитися за допомогою свідчень (показань) свідків, а у іншому випадку такі показання (свідчення) свідків є недопустимими доказами по справі, не повинні братися судом до уваги під час розгляду справи та на них не може ґрунтуватися рішення суду по даній справі.
Дане тлумачення частини 1 статті 218 ЦК України щодо недопустимості обґрунтовувати рішення суду показаннями свідків як при доведенні, так і при запереченні факту вчинення правочину, поділяється також авторським колективом Науково-практичного коментаря Цивільного кодексу України за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової та В.В. Луця (Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відповід. ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової та В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. І. – С. 376 – 377), авторським колективом постатейного коментаря до Цивільного кодексу України за редакцією А.С. Довгерта та Н.С. Кузнєцової (Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. – К.: Юстиніан, 2005. – С. 291 – 292), авторським колектив Науково-практичного коментаря Цивільного кодексу України за редакцією В.М. Коссака (Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004. – С. 192), а також розробниками проекту Цивільного кодексу України, серед яких А.С. Довгерт, Н.С. Кузнєцова, та В.Л. Мусіяка (Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина. 2004 – С. 184).
Такої ж позиції дотримуються судді Верховного Суду України у адресованому суддям виданні «Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України”: „… виходячи із принципу рівності учасників судового процесу, … на свідченнях свідків не може ґрунтуватися рішення суду за позовом не тільки про заперечення факту вчинення правочину чи про оспорювання окремих його частин, а і про визнання правочину вчиненим” (Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / Під редакцією Яреми А.Г., Ротаня В.Г. – К.: Реферат, 2005. – С. 72.).
1.4) Як вже зазначалося вище, судом першої інстанції у Рішенні (стор. 6-7) вказується на те, що факт вчинення Позивачем та Відповідачем правочину, відповідно до якого відбувся перехід права власності від Відповідача до Позивача на частку у статутному фонді (капіталі) ТРК 1+1 в розмірі 70 (сімдесяти) відсотків статутного фонду, що становить 7 000, 00 (сім тисяч) гривень, підтверджується поясненнями Позивача, допитаного судом як свідка по справі, а також показаннями свідка – Новікова Т. Ю.
Інші докази по справі, а саме: копії листів, переданих засобами електронного зв’язку, як-то: лист Фуксмана Б. Л та Позивача на адресу Компанії „СМЕ”, датований 13.05.2005; лист Позивача на адресу Компанії „СМЕ” та Фуксмана Б. Л., датований 26.05.2005; лист Компанії „СМЕ” на адресу Фуксмана Б. Л., Позивача та компанії „Innova Film GmbH”, датований 10.06.2005; лист Компанії „СМЕ” на адресу Позивача, датований 14.06.2005, підтверджують лише факт проведення переговорів у травні-червні 2005 року між Позивачем, Фуксманом Б. Л. та Компанією „СМЕ” щодо можливості укладання у майбутньому договорів купівлі-продажу, за якими Позивач має придбати у Фуксмана Б. Л. належні йому корпоративні права у ряді іноземних компаній, про що вказує сам суд на стор. 5 Рішення, та не стосуються правовідносин, які склалися між Позивачем та Відповідачем з приводу нібито укладеного правочину відповідно до якого відбувся перехід права власності від Відповідача до Позивача на частку у статутному фонді (капіталі) ТРК 1+1, про що вказує сам суд на стор. 9 Рішення. Крім того, представником Позивача Карташовим В. В. під час розгляду справи було наголошено на тому, що зазначені листи не створюють жодних правових наслідків для Позивача та не мають значення для укладеного правочину (угоди), а єдиним правочином (угодою), яка нібито створює такі правові наслідки для Позивача, є усна угода від 22 червня 2006 р.
Таким чином, єдиними доказами по справі, якими підтверджується факт нібито укладання між Позивачем та Відповідачем правочину, відповідно до якого відбувся перехід права власності від Відповідача до Позивача на частку у статутному фонді (капіталі) ТРК 1+1, та на яких ґрунтується Рішення суду в частині визнання факту вчинення такого правочину Позивачем та Відповідачем, є пояснення Позивача, допитаного як свідка у справі, та показання свідка – громадянина України Новікова Тимура Юрійовича.
Проте, як вже зазначалося вище, відповідно до ст. 59 ЦПК України та ч. 1 ст. 218 ЦК України Рішення суду, яким визнається факт вчинення певного правочину між сторонами, не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
1.5) Окрім того, ст. 212 ЦПК України передбачено, що „суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду насамперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності”.
Таким чином, зміст даної статті вказує на те, що встановивши певні обставини цивільної справи, суд перевіряє вірогідність та силу доказів. Тобто, судом перевіряється доброякісність джерела доказів, процесу формування доказів у свідка (наприклад, стан здоров’я свідка, його можливість сприйняти ті чи інші обставини, стосунки свідка зі сторонами тощо). Перевірка сили доказів означає перевірку того, чи можна на підставі певного даного доказу, сукупності доказів зробити висновок про наявність чи відсутність певного юридичного факту.
Отже, оскільки Позивачем для підтвердження факту укладання правочину між ним та Відповідачем було представлено у судовому засіданні у якості доказів показання свідка Новікова Тимура Юрійовича, суд, зокрема, повинен був перевірити доброякісність джерела таких доказів та процес формування таких доказів у свідка – Новікова Т. Ю.
Іншими словами, суд повинен був перевірити
– наскільки незацікавленим є свідок Новіков Т. Ю.;
– наскільки можна довіряти свідченням такого свідка;
– достовірність пояснень такого свідка.
Підтвердженням даної думки є зміст статтей 50 та 63 ЦПК України, відповідно до яких свідком може бути „кожна особа, якій відомо будь-які обставини, що стосуються справи”, а показаннями свідка визнаються „повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи”.
Таким чином, свідком по справі повинна бути юридично незацікавлена особа, яка не є суб’єктом спірного правовідношення. Але це не виключає можливість певної зацікавленості свідка як знайомого, співробітника по роботі або родича учасників справи. Тому суд при допиті свідка повинен з’ясувати стосунки свідка із сторонами, на підставі цього судом має бути здійснено правову оцінку показань такого свідка, в т.ч. – оцінено достовірність його показань.
Достовірність показань свідка також може залежати від того, за яких умов він сприймав, запам’ятовував, а також відтворював події, свідком яких він був, наскільки його показання заслуговують на увагу, виходячи із особистих якостей свідка, його чесності, правдивості, від того, чи були на нього сторонні впливи, чи не є він у певній психологічній, службовій або іншій залежності від сторін тощо.
Справедливість даної думки поділяється вченими та юристами-практиками у галузі цивільного процесу, наприклад: Зейканом Я. П. (Коментар Цивільного процесуального кодексу України. К.: Юридична практика, 2006. – с. 112-123).
1.6) У судовому засіданні, яке відбулося 26.05.2006, свідок – Новіков Тимур Юрійович, повідомив про те, що він є Першим заступником Голови правління ЗАТ „ПриватБанк”. Позивач, у судовому засіданні 1 серпня 2006 року під час надання пояснень у судовому засіданні повідомив про те, що він є Головою спостережної ради ЗАТ „ПриватБанк”. Таким чином, свідок Новіков Т.Ю. перебуває з Позивачем у відносинах службового підпорядкування, а голос Позивача у спостережній раді може бути вирішальним при голосуванні з питань, що пов’язані зі службовим становищем Новікова Т.Ю.
Крім того, як неодноразово пояснювали представники Позивача, Новіков Т.Ю. був присутній при вчиненні правочину (усної угоди) між Позивачем та Відповідачем щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, якщо така мала місце, в якості помічника Позивача (том 1, аркуш справи 108). Водночас, Новіков Т.Ю. має повноваження діяти від імені Позивача, що підтверджується довіреностями для представників Позивача (том 2, аркуші справи 63 – 65).
Зазначену обставину під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом прийнято до уваги не було, правової оцінки їй судом у Рішенні не надано. А тому перебування свідка у службовій залежності від Позивача по справі викликає сумніви у достовірності показань свідка Новікова Т. Ю. щодо обставин нібито укладання правочину між Позивачем та Відповідачем стосовно набуття Позивачем у власність частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1.
1.7) Також судом першої інстанції під час розгляду справи та прийняття Рішення не було надано правової оцінки іншому доказу по справі, а саме: листа представництва Австрійської акціонерної компанії повітряних сполучень „Острієн Ерлайнз” в Україні від 07.07.2006 (є у матеріалах справи).
Зазначеним листом у відповідь на запит адвоката повідомлено розклад авіарейсів Дніпропетровськ – Відень – Женева, що були здійснені Австрійською акціонерною компанією повітряних сполучень «Острієн Ерлайнз» 21 червня 2005 року.
У своїх показаннях у судовому засіданні 26.05.2006 свідок – Новіков Т. Ю. повідомив, що двадцятихвилинна зустріч за його участю між Позивачем та Відповідачем, під час якої начебто було укладено правочин (усну угоду), відбувалася в офісі Позивача в місті Женева, куди свідок прибув близько 19 години за місцевим часом. Зі слів Новікова Т.Ю., він прилетів до міста Женева близько 18.00 – 18.30 за місцевим часом авіарейсом авіакомпанії «Австрійські Авіалінії» Дніпропетровськ – Женева через Відень.
Згідно із інформацією, яка міститься у листі Австрійської акціонерної компанії повітряних сполучень „Острієн Ерлайнз” в Україні від 07.07.2006, зазначеною авіакомпанією 21 червня 2005 року було здійснено один авіарейс Дніпропетровськ – Відень – Женева, а саме: виліт з Дніпропетровська о 14.55 – час прильоту літака у Відень 16.25, рейс OS 676; виліт з Відня о 17.45 – час прильоту до Женеви 19.25, рейс OS 575.
Листом № GN/032 від 20.07.2006 року Австрійська акціонерна компанія повітряних сполучень «Острієн Ерлайнз» на запит суду повідомила, що Новіков Тимур Юрійович не подорожував 21.06.2005 року літаком авіакомпанії «Острієн Ерлайнз» з міста Дніпропетровськ до міста Женева ні рейсом OS 676 за маршрутом Дніпропетровськ – Відень, ні рейсом OS 575 за маршрутом Відень – Женева.
За таких обставин, показання свідка Новікова Т.Ю. стосовно того, що він 21 червня 2005 року прибув до міста Женева авіарейсом авіакомпанії «Австрійські Авіалінії» близько 18.00 – 18.30 години за місцевим часом, а до офісу Позивача – близько 19 години, є неправдивими.
Ненадання правової оцінки зазначеному доказу (листу представництва Австрійської акціонерної компанії повітряних сполучень „Острієн Ерлайнз” в Україні від 07.07.2006) та невідображення результатів оцінки такого доказу у Рішенні є порушенням судом першої інстанції норм частин 3-4 ст. 212 ЦПК України, якими прямо встановлено, що „суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті”.
Таким чином, визнавши пояснення Позивача, допитаного як свідка у справі, та показання свідка – громадянина України Новікова Тимура Юрійовича належними доказами по справі, судом першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення було допущено порушення норм ст.ст. 57, 59 ЦПК України щодо допустимості доказів.
Не надавши правової оцінки листу представництва Австрійської акціонерної компанії повітряних сполучень „Острієн Ерлайнз” в Україні від 07.07.2006 та не відобразивши результатів такої оцінки зазначеного доказу у Рішенні суд першої інстанції порушив частини 3-4 ст. 212 ЦПК України.
Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
2) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом першої інстанції було порушено ст.ст. 1, 5, 10, 27 Цивільного процесуального кодексу України.
Під час розгляду справи по суті судом першої інстанції було безпідставно відмовлено представнику Відповідача у задоволенні клопотання про виклик для допиту у судовому засіданні у якості свідків президента Компанії „СМЕ” Роберта Бьорка та виконавчого віце-президента Компанії „СМЕ” Марини Вільямс, як осіб, що були присутніми під час розмови Позивача та Відповідача, яка відбулася 21.06.2005 у м. Женева, і на якій нібито було укладено правочин щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, та які могли підтвердити або спростувати факт самої такої розмови.
Така відмова суду першої інстанції є грубим порушенням статтей 1, 5, 10, 27 ЦПК України з огляду на таке.
2.1) Статтею 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства визначено „справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ”.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України „суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом”.
Статтею 10 ЦПК України встановлено, що „цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості”. Право сторін на подання доказів передбачено і ст. 27 ЦПК України.
Частина 4 статті 10 ЦПК покладає на суд обов’язок сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи.
Таким чином, змагальність сторін у судовому процесі є однією із ґрунтовних засад цивільного судочинства, встановлена та гарантована у т.ч. п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, та означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє усім учасникам справи відстоювати свої права, законні інтереси та свою позицію у справі.
Зміст статті 10 ЦПК України свідчить про те, що у першу чергу змагальність реалізується через процес доказування, тобто встановлення наявності чи відсутності обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного розгляду і вирішення справ.
Тому, головним завданням суду, виходячи із вищенаведеного, є організація такого процесу, в якому особам, що беруть участь у справі, створюються всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав, в т.ч. і щодо надання доказів. Найважливішою умовою цього є незалежність суду, його об’єктивне та неупереджене відношення до осіб, які беруть участь у справі, забезпечення їх процесуальної рівності у провадженні по справі.
Дане твердження поділяється також вченими і юристами практиками у галузі цивільного процесу, наприклад Зейканом Я. П, (Коментар Цивільного процесуального кодексу України. К.: Юридична практика, 2006. – с. 22-24), а також суддями судів загальної юрисдикції, наприклад, суддею Апеляційного суду Харківської області, головуючим судової колегії Луспеником Д. Д. (Застосування новел ЦК і ЦПК в судовій практиці. Х.: Харків юридичний, 2005. – с. 217-220).
2.2) Як вже зазначалося вище, судом першої інстанції під час розгляду справи по суті було безпідставно відмовлено у представнику Відповідача у задоволенні клопотання про виклик для допиту у судовому засіданні у якості свідків президента Компанії „СМЕ” Роберта Бьорка та виконавчого віце-президента Компанії „СМЕ” Марини Вільямс, як осіб, що були присутніми під час розмови Позивача та Відповідача, яка відбулася 21.06.2005 у м. Женева, і на якій нібито було укладено правочин (усну угоду) щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, та які могли підтвердити або спростувати факт самої такої розмови. Разом з тим, судом було задоволено клопотання представників Позивача про виклик свідка – Новікова Тимура Юрійовича та допит Позивача у якості свідка з метою підтвердження факту розмови між Позивачем та Відповідачем з приводу придбання Позивачем частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 та факту вчинення такого правочину між Позивачем та Відповідачем.
Отже, навіть якщо не брати до уваги наведену вище норму ст. 218 ЦК України, яка прямо забороняє доведення або спростування факту вчинення певного правочину на підставі показань свідків, дії суду щодо відмови одній стороні (Відповідачу) у залученні свідків для спростування факту вчинення такого правочину і, водночас, залучення судом свідків з боку іншої сторони (Позивача) для доведення (підтвердження) факту вчинення такого правочину поставила сторони у завідомо нерівні умови, створюючи штучні переваги для Позивачу перед Відповідачем. Така нерівність умов полягала у тому, що прийнявши показання свідків зі сторони Позивача для обґрунтування факту вчинення правочину, і водночас, відмовивши у прийнятті показань свідків зі сторони Відповідача та Третьої особи для заперечення факту існування такого правочину, надало право стороні Позивача, яка доводить факт вчинення правочину, послатися для цього лише на показання свідка, а сторона Відповідача, яка заперечувала факт вчинення такого правочину, повинна була збирати письмові чи речові докази відсутності такого правочину, тобто докази тих обставин, яких не було.
Такі дії суду прямо вказують на упередженість та зацікавленість суду першої інстанції у вирішенні справи, грубе порушення ним принципу здійснення правосуддя на засадах змагальності сторін та рівності їх перед законом і судом, відсутність у суду волі та бажання щодо повного та всебічного з’ясування усіх обставин справи.
Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
3) Судом першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення було порушено ст. 64 Цивільного процесуального кодексу України.
У Рішенні по справі судом першої інстанції було вказано на те, що письмові пояснення Роберта Бьорка від 05.07.2006 не є письмовим доказом по справі, і, відповідно, не є належним та допустимим доказом по справі (стор. 8-9 Рішення).
Відповідач вважає таке твердження суду порушенням ст. 64 ЦПК України з огляду на таке.
3.1) Визначення поняття „письмові докази” наведено у ч. 1 ст. 64 ЦПК України, відповідно до якої „письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги із них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи”.
Наукою цивільного процесу визначено певні характерні риси письмових доказів. Такими рисами є наступні:
– відомості, які мають значення для справи, відображаються у письмових доказах за допомогою знаків, що можуть сприйматися людиною;
– одержання відомостей у письмовому доказі виходить від осіб, які ще не займають процесуального становища сторони, інших осіб, які беруть участь у справі, експерта;
– як правило, але не обов’язково, письмові докази створюються до виникнення цивільного спору і поза зв’язком із ним.
Дана думка поділяється також вченими у галузі цивільного процесу (Зейкан Я. П. Коментар Цивільного процесуального кодексу України. К.: Юридична практика, 2006. – с. 124; Юдельсон К. С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956. – с. 195).
Визначений у ст. 64 Цивільного процесуального кодексу України перелік письмових доказів по справі не є вичерпним. А отже, це свідчить про те, що сторони можуть подавати до суду письмові докази у будь-якій іншій формі та будь-яких інших видів за умови наявності у таких доказах відомостей про обставини, що мають значення для справи, а також відповідають наведеним вище критеріям (характерним рисам) письмових доказів. У разі додержання цих умов стороною її докази мають бути визнані судом письмовими доказами по справі, залученими до справи, і судом має бути надано їм належної правової оцінки відповідно до ст. 212 ЦПК України.
3.2) Заява Роберта Бьорка (том 4, аркуші справи 42, 43, переклад – аркуші справи 45, 46) містить у собі інформацію (фактичні дані) стосовно обставин справи, і, зокрема, зустрічі, яка відбулася 21.06.2005 у м. Женева між Позивачем та Відповідачем, а саме:
«5. Як вже стверджував п. Фуксман під час своїх судових свідчень 8 червня 2006 року, пані Марина Вільямс і я прибули до зазначеного офісу приблизно о 19:00 за місцевим часом 21 червня 2005 року. В момент нашого прибуття ми зустрілись з п. Коломойським, п. Фуксманом і п. Роднянським, які сиділи разом у кімнаті для ділових зустрічей на 5 поверсі зазначеного офісу, де, як вони сказали, чекали на нас. Жодних ознак присутності п. Новікова не було, а також не робилось згадок щодо його присутності в зазначеному офісі під час нашого перебування там або до цього, чи його участі в будь-якій зустрічі в офісі до нашого прибуття. Насправді, п. Новіков з’явився лише приблизно о 23:15 місцевого часу разом з п. Геннадієм Корбаном і п. Борисом Філатовим. Пан Роднянський, п. Фуксман, п. Коломойський, пані Вільямс і я через скляні стіни кімнати для ділових зустрічей бачили прибуття панів Новікова, Корбана та Філатова, і я чітко пам’ятаю, як п. Коломойський залишив нашу зустріч для того, щоб переправити цих трьох панів до іншого поверху офісу. Я можу підтвердити, що ніхто інший, окрім п. Коломойського, не розмовляв з п. Новіковим чи двома іншими панами в момент їх прибуття до офісу.
7. Виходячи з зазначеного вище, я можу підтвердити, що гаданої зустрічі між п. Коломойським, п. Новіковим і п. Роднянським у зазначеному офісі між 20:00 і 21:00 місцевого часу 21 червня 2005 року однозначно не було».
Заява Роберта Бьорка, який перебував в офісі Позивача в місті Женева 21 червня 2005 року з 19 години за місцевим часом, містить інформацію стосовно часу прибуття Новікова Т.Ю. до офісу Позивача, а також стосовно того, що гаданої зустрічі між Позивачем та Відповідачем за участю Новікова Т.Ю. 21 червня 2005 року, як про це стверджують представники Позивача та свідок Новіков Т.Ю., не було.
3.3) Таким чином, заява Роберта Бьорка відповідає наведеним вище характерним рисам письмового доказу по справі, оскільки:
– є документом, викладеним за допомогою знаків, що можуть сприйматися людиною;
– містить відомості, які мають значення для справи;
– одержана від особи, яка не займає процесуального становища сторони, представника сторони по справі, свідка або експерта.
А отже, зазначена заява Роберта Бьорка відповідно до ст. 64 ЦПК України є письмовим доказом по справі, а, оскільки вона містить відомості, які мають значення для справи, одержана в установленому законом порядку, така заява є належним та допустимим письмовим доказом по справі.
На те, що письмові пояснення громадян мають прийматися судом у якості письмових доказів по справі вказує також і Пленум Верховного Суду України (п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” від 21.12.1990 №9 із змінами і доповненнями).
Таким чином, визнавши заяву Роберта Бьорка від 05.07.2006 такою, що не є належним та допустимим письмовим доказом по справі, і не взявши її до уваги, суд першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення допустив порушення норм ст. 64 ЦПК України.
Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
4) Судом першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення було порушено ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України.
Судом першої інстанції у Рішенні (стор. 10) зазначено про те, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31.05.2006 по справі за позовом Іноземного підприємства „Інтер-Медіа” до Роднянського Олександра Юхимовича та Товариства з обмеженою відповідальністю „Медіа Сервісез Україна” про зобов’язання вчинити певні дії та визнання переважного права не є підставою для звільнення Відповідача та Третьої особи від доказування обставин щодо нібито укладання між Позивачем та Відповідачем спірного правочину щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1.
Таке твердження суду є порушенням норм ст. 61 ЦПК України, виходячи із наступного.
4.1) Статтею 61 ЦПК України передбачено підстави звільнення від доказування під час розгляду цивільної справи. Відповідно до ч. 3 зазначеної статті „обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини”.
А отже, якщо якийсь певний конкретний факт або обставина вже встановлені рішенням суду у іншій справі, яке набрало законної сили, то такий факт або обставина не підлягає доказуванню у іншій справі, у якій беруть участь ті самі особи. Також, у випадках, коли такий факт або обставина встановлені стосовно певної особи, і ця особа бере участь у розгляді іншої справи, такі обставини або факт також не підлягають доказуванню під час розгляду такої іншої справи незалежно від того, чи брали участь у розгляді попередньої справи інші учасники справи, чи ні.
Учасниками справи було подано до суду рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31.05.2006 по справі за позовом Іноземного підприємства „Інтер-Медіа” до Роднянського Олександра Юхимовича та Товариства з обмеженою відповідальністю „Медіа Сервісез Україна” про зобов’язання вчинити певні дії та визнання переважного права (надалі – „Рішення Шевченківського районного суду”).
Зазначеним Рішенням Шевченківського районного суду було встановлено наступні обставини:
– Роднянський О.Ю. вів переговори щодо продажу своєї частки у статутному капіталі ТРК 1+1, однак вчиненням жодного правочину такі переговори не завершились;
– станом на 31 травня 2006 року Іноземне підприємство «Інтер-Медіа» має переважне право придбати частку Роднянського О.Ю. у статутному капіталі ТРК 1+1.
Роднянський О. Ю. та Іноземне підприємство «Інтер-Медіа» беруть участь у розгляді справи №2-202-1/06 у якості відповідно Відповідача та Третьої особи. Вказані вище обставини встановлені Рішенням Шевченківського районного суду щодо них, а саме:
– щодо Роднянського О. Ю. встановлено обставину ведення ним переговорів щодо продажу своєї частки у статутному капіталі ТРК 1+1, які не завершилися укладанням жодного правочину стосовно продажу (відчуження) такої частки;
– щодо Іноземного підприємства «Інтер-Медіа» встановлено обставину наявності у такого підприємства переважного права на придбання частки Роднянського О. Ю. у статутному капіталі ТРК 1+1.
4.2) Рішення Шевченківського районного суду станом на момент розгляду справи №2-202-1/06 набрало законної сили, не оскаржувалося ніким та не скасовувалося судом апеляційної чи касаційної інстанції.
Таким чином, та обставина, що жодні переговори, які проводилися Відповідачем щодо продажу своєї частки у статутному капіталі ТРК 1+1, не завершилися вчиненням жодного правочину стосовно відчуження такої частки, відповідно до ст. 61 ЦПК України не підлягала доказуванню у справі за позовом Коломойського І. В. до Відповідача про визнання права власності на частку у статутному капіталі ТРК 1+1 і Відповідач не зобов’язаний був повторно доводити (доказувати) зазначену обставину під час розгляду справи №2-202-1/06.
Таким чином, визнавши Рішення Шевченківського районного суду таким, що не є підставою для звільнення Відповідача та Третьої особи від доказування обставин щодо нібито укладання між Позивачем та Відповідачем спірного правочину щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, суд першої інстанції під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення допустив порушення норм ст. 61 ЦПК України.
Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
5) Судом першої інстанції під час розгляду справи по суті було порушено ст. 173 Цивільного процесуального кодексу України.
У судовому засіданні, яке відбулося 21 березня 2006 року, Позивач у особі свого представника змінив підстави позову порівняно із викладеними у позовній заяві від 11 жовтня 2005 року, визначивши їх як порушення Відповідачем зобов’язань за усною угодою, укладеною під час зустрічі між Позивачем та Відповідачем за участю Новікова Т.Ю. в місті Женева 22 червня 2005 року.
Відповідно до частин другої статті 173 Цивільного процесуального кодексу України „якщо позивач змінює свої вимоги, головуючий пропонує викласти ці зміни у письмовій формі, встановленій для позовної заяви”.
Закріплення у зазначеній статті законодавцем саме терміну „пропонує” вказує на те, що пропозиція головуючого судді на адресу позивача щодо викладення зміни своїх позовних вимог (в т.ч. підстав та/або предмету позову) є обов’язком, а не правом головуючого.
Проте, у зазначеному судовому засіданні головуючий – суддя Горяйнов А. М. після зміни підстави позову Позивачем у особі його представника не запропонував Позивачу викласти зміни підстави позову у письмовій формі, встановленій для позовної заяви.
Натомість, у судовому засіданні 20 квітня 2006 року представниками Позивача було подано до суду заяву Позивача від 19 квітня 2006 року (том 3, а.с. 117 – 118), якою Позивач повідомив, що повідомлення дати укладення усної угоди 22 червня 2005 року є прикрою неточністю, оскільки „додатково проведений аналіз подій, які мали місце в ті дні, дає підстави стверджувати, що зустріч … мала місце 21 червня 2005 року”.
Зазначену заяву, яка не відповідає формі, встановленій для позовної заяви ст. 119 ЦПК України (не містить зазначення доказів, які підтверджують викладені у ній обставини, або наявність підстав для звільнення від доказування), тим не менше було прийнято судом до розгляду.
Таким чином, з боку суду мало місце порушення статті 173 ЦПК України, якою визначено обов’язок головуючого судді запропонувати позивачу викласти зміни своїх позовних вимог у письмовій формі, встановленій для позовної заяви. Дана обставина, на думку Відповідача, суттєво вплинула на результат вирішення судом першої інстанції справи по суті.
6) Судом першої інстанції під час розгляду справи по суті було порушено ст. 180, 181, 184, 194 Цивільного процесуального кодексу України.
6.1) Судом першої інстанції було здійснено допит Позивача – Коломойського І. В. у якості свідка після проведення судових дебатів сторін.
Відповідно до статті 194 ЦПК України „якщо під час судових дебатів виникає необхідність з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі”.
Таким чином, зазначеною статтею визначено можливості повернення до з’ясування обставин у справі лише у разі виникнення необхідності з’ясування нових обставин (тобто, обставин, які не були відомі до моменту початку судових дебатів) або дослідження нових доказів (тобто доказів, про які не було відомо учасникам та суду до моменту початку судових дебатів), що мають значення для справи. В усіх інших випадках повернення до з’ясування обставин у справі після початку судових дебатів не може мати місце.
Обставини, які повідомив судові Позивач, допитаний у якості свідка, не є новими; вони вже були предметом судового розгляду та не містять ніякої нової інформації стосовно предмету спору, яка не була б відома учасникам спору та суду до моменту початку судових дебатів.
Тому, підстав для повернення до з’ясування обставин у справі у суду не було.
Крім того, Позивача як свідка було допитано в тому ж самому судовому засіданні, в якому його було викликано для допиту як свідка. Головуючий не надав особам, які беруть участь у справі, часу для підготовки до допиту Позивача (Коломойського І.В.) як свідка.
6.2) Статтями 180 та 181 ЦПК України встановлено порядок допиту свідків.
Відповідно до ч. 10 ст. 180 ЦПК України „кожен допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін”.
Статтею 181 ЦПК України встановлено також можливість використання свідком письмових записів під час дачі показань. Зазначені записи подаються свідком судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду.
Закріплення у зазначеній статті законодавцем саме сполучення „записи подаються” вказує на те, що подача записів, якими користувався свідок під час дачі показань є саме обов’язком, а не правом свідка.
Згідно із ст. 184 ЦПК України якщо сторони за їх згодою допитуються судом як свідки, то такий допит проводиться відповідно до ст. 180-182 ЦПК України.
Оскільки Позивача було допитано у якості свідка по справі, то на нього відповідно до ст. 184 ЦПК України також мали розповсюджуватися норми статтей 180-182 ЦПК України, в т.ч. і стосовно подання записів, якими користувався Позивач, судові та особам, які беруть участь у справі.
Записів, якими користувався Позивач під час дачі показань, надано ним суду, Відповідачу та Третій особі не було, а суд у витребуванні таких записів у Позивача відмовив, посилаючись на ст. 184 ЦПК України, з якої, на думку головуючого, випливає, що до позивача, допитаного як свідка, не застосовуються положення статті 181 ЦПК України.
Проте, зазначене твердження суду є порушенням ст. 184 ЦПК України, яка прямо розповсюджує на сторін (в т.ч. Позивача), допитуваних у процесі розгляду справи у якості свідків, норми ст.ст. 180-182 ЦПК України, зокрема, і щодо обов’язку подання записів, якими користувався свідок під час дачі показань, судові та особам, які беруть участь у справі.
6.3) Крім того, після завершення допиту Позивача як свідка судом не ставилося та не вирішувалося питання про можливість залишення Позивачем (Коломойським І. В.) зали судового засідання до закінчення розгляду справи (відповідно до частини третьої статті 208 ЦПК України судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду), хоча Позивач залу судового засідання залишив до моменту закінчення розгляду справи.
Таким чином, з боку суду мало місце порушення статтей 180, 181, 184, 194 ЦПК України, відповідно до яких у разі бажання свідків залишити залу судового засідання до моменту закінчення розгляду справи, рішення стосовно цього має бути прийнято судом за згодою сторін.
Вказані вище обставини, на думку Відповідача, суттєво вплинули на результат вирішення судом першої інстанції справи по суті.
7) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом першої інстанції було порушено ст. 34 Цивільного процесуального кодексу України.
Судом першої інстанції під час розгляду справи по суті було відмовлено у залученні дружини Відповідача – Мірошниченко В. І. до участі у справі №2-202-1/06 у якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Таку відмову мотивовано тим, що частка у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя Роднянського О. Ю. та Мірошниченко В. І. (стор. 15-16). А тому, на думку суду, підстави для залучення Мірошниченко В. І. до участі у справі відсутні.
Проте, із таким застосуванням судом першої інстанції норм ст. 34 ЦПК України не можна погодитися, з огляду на наступне.
7.1) Як було встановлено під час розгляду справи по суті, з 24 квітня 1982 року Відповідач перебуває у шлюбі з Мірошниченко Валерією Ігорівною, що підтверджується Свідоцтвом про укладання шлюбу №434189 (є у матеріалах справи).
Відповідач є засновником та учасником ТРК 1+1 з моменту заснування, тобто з 5 липня 1996 року, що підтверджується Статутом та Установчим договором ТРК 1+1, а також Свідоцтвом про державну реєстрацію ТРК 1+1 серії А00 №043902 (є у матеріалах справи).
Розмір частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, як це встановлено судом першої інстанції під час розгляду справи, становить 70% статутного капіталу (фонду) ТРК 1+1.
Відповідно до Установчого договору ТРК 1+1 та Статуту ТРК 1+1 частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 було внесено шляхом її сплати грошовими коштами у національній грошовій одиниці України у розмірі 7 000 (сім тисяч гривень).
7.2) Поняття спільної сумісної власності подружжя врегульовано ст. 368, 369 ЦК України та главою 8 Сімейного кодексу України (надалі – „СК України”).
Відповідно до частини 3 статті 368 ЦК України “майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом”.
Згідно з частиною 1 статті 60 СК України “майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)”.
Таким чином, і ЦК України, і СК України відносять до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя саме майно.
Статтею 190 ЦК України встановлено, що “майном як особливим об’єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки”.
У ч. 1 статті 177 ЦК України передбачено, що “об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери…”.
Таким чином, виходячи із наведеного, гроші (грошові кошти) є річчю, а отже є майном, і тому, у відповідності із ч. 3 ст. 368 ЦК України та ч. 1 ст. 60 СК України можуть бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя.
7.3) В момент заснування ТРК 1+1 та після цього Відповідач уже перебував у законному шлюбі із Мірошниченко Валерією Ігорівною. А отже, грошові кошти, які Відповідач вносив до статутного капіталу (фонду) ТРК 1+1 були набуті ним за час шлюбу і були об’єктом спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України “розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників”.
Аналогічне за змістом положення міститься у статті 65 СК України, згідно з частиною першою якої “дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою“.
Окрім того, згідно ч. 1 ст. 63 СК України дружині та чоловікові надано рівні права на володіння, користування, розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між такими чоловіком і дружиною.
Частиною 1 статті 65 СК України передбачено, що “дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою”.
7.4) Стаючи засновником ТРК 1+1 Відповідач здійснив розпорядження грошовими коштами (майном), які є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, внісши такі грошові кошти до статутного капіталу (фонду) ТРК 1+1. Такі дії Відповідача було вчинено у відповідності із діючим на той час законодавством України, в інтересах подружжя Роднянського О. Ю. та Мірошниченко В. І. за згодою іншого члена подружжя.
В обмін на внесені до статутного капіталу (фонду) ТРК 1+1 грошові кошти Відповідач став учасником ТРК 1+1 та отримав частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 у розмірі 70%. Разом із часткою Відповідач набув прав та обов’язків учасника ТРК 1+1, визначених установчими документами ТРК 1+1, Законом України „Про господарські товариства” та законодавчими актами України. В тому числі, Відповідач набув право брати участь в управлінні ТРК 1+1 в порядку, встановленому законодавством та установчими документами ТРК 1+1, брати участь у розподілі прибутку ТРК 1+1 і одержувати його частину у вигляді дивідендів, а також інші права.
Одержувана частина прибутку ТРК 1+1 відповідно до розміру частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 відповідно до встановленого законодавством України та установчими документами ТРК 1+1 порядку виплачується Відповідачу у грошовій формі. Таким чином, внаслідок цього Відповідач одержує від ТРК 1+1, учасником якої він є, грошові кошти, що, у відповідності із ст. 368 ЦК України та 60 СК України є спільною сумісною власністю подружжя Роднянського О. Ю. та Мірошниченко В. І. та мають використовуватися ними за взаємною згодою у інтересах подружжя.
7.5) Як встановлено судом першої інстанції під час розгляду справи по суті (стор. 6 Рішення) було встановлено, що однією із умов нібито укладеного між Позивачем та Відповідачем правочину (усної угоди), за яким до Позивача начебто перейшло право власності на частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 у розмірі 70% статутного капіталу (фонду) було складання Відповідачем заяви про вихід з ТРК 1+1 та складання заяви про скликання у зв’язку з цим зборів учасників ТРК 1+1.
Таким чином, якби правочин (усна угода) між Позивачем та Відповідачем, на підставі якої до Позивача начебто перейшло право власності на частку Відповідача в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 дійсно мав місце та був укладений на тих умовах, про які зазначено у позовній заяві Позивача та показаннях свідка Новікова Т. Ю., внаслідок укладання такого правочину (усної угоди) Відповідач зобов’язаний був би вийти зі складу учасників ТРК 1+1.
Чинним законодавством України, зокрема, ст. 148 ЦК України, ст. 53 та ст. 54 Закону України „Про господарські товариства” встановлено порядок виходу учасника із товариства з обмеженою відповідальністю.
Ч. 2 ст. 148 ЦК України передбачено, що “учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці в статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством з обмеженою відповідальністю виплата вартості частки майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі”.
А отже, якби такий правочин (усна угода) дійсно мав місце, то Відповідач, виконуючи свої зобов’язання за таким правочином (усною угодою) мав би вийти зі складу учасників ТРК 1+1 в порядку, передбаченому установчими документами ТРК 1+1 та законодавством України, і для нього настали б пов’язані із таким виходом правові наслідки. Зокрема, Відповідач отримав би право на одержання вартості частини майна ТРК 1+1, пропорційної його частці у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1. Тобто, фактично, Відповідач мав би право отримати вартість 70% майна ТРК 1+1 або, у разі досягнення відповідної домовленості із ТРК 1+1, Відповідач мав би право на отримання такого майна в натурі.
Відповідно, оскільки Відповідач станом на сьогоднішній день перебуває у законному шлюбі із Мірошниченко В. І., то отримана Відповідачем внаслідок виходу із ТРК 1+1 вартість майна ТРК 1+1, у розмірі 70% від загальної вартості майна ТРК 1+1, або отримане за домовленістю із ТРК 1+1 таке майно в натурі також стало б об’єктом спільної сумісної власності подружжя, і стосовно нього рівні права мали б як Відповідач, так і його дружина Мірошниченко В. І.
7.6) Оскільки одержувана Відповідачем частина прибутку ТРК 1+1 у розмірі, пропорційному розміру його частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя Роднянського О. Ю. та Мірошниченко В. І., то дружина Відповідача має такі самі права на розпорядження цією частиною прибутку, як і сам Відповідач, або на те, щоб при розпорядженні такою частиною прибутку Відповідачем було дотримано її права та охоронювані законом інтереси (для чого законом передбачено надання обов’язкової згоди іншого з членів подружжя на розпорядження об’єктами права спільної сумісної власності подружжя).
Наслідком нібито укладеного між Позивачем та Відповідачем правочин (усна угода), за яким Відповідач начебто набув права власності на частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 мав би бути вихід Відповідача із ТРК 1+1. Наслідком такого виходу для Відповідача була б втрата ним усіх прав та обов’язків учасника ТРК 1+1, передбачених установчими документами ТРК 1+1 та законодавством України. Зокрема, Відповідач був би позбавлений права отримувати частину прибутку ТРК 1+1 у вигляді дивідендів.
Відповідно до ст. 15 Закону України „Про господарські товариства” „прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання”.
Таким чином, прибуток господарського товариства не є та не може бути усталеною величиною, а залежить від результатів господарської діяльності товариства за певний період. Розмір частини прибутку товариства з обмеженою відповідальністю, яка використовується для виплати учасникам такого товариства у вигляді дивідендів пропорційно до розміру їхніх часток у статутному капіталі (фонді) встановлюється самим товариством, а точніше – рішенням зборів учасників товариства відповідно до ст.ст. 41, 59 Закону України „Про господарські товариства”.
А отже, розмір частини прибутку ТРК 1+1, який отримує Відповідач як учасник ТРК 1+1 за результатами звітного періоду може бути як менше, так і більше тієї суми грошових коштів, яку отримав би Відповідач при виході із ТРК 1+1 відповідно до ч. 2 ст. 148 ЦК України.
Відповідно, така втрата Відповідачем права на отримання частини прибутку ТРК 1+1 суттєво вплинула б на охоронюваний законом інтерес іншого з членів подружжя, а саме: Мірошниченко В. І., який полягає у прагненні до користування та розпорядження такою частиною прибутку ТРК 1+1 (який є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя) Мірошниченко В. І. на рівні із її чоловіком – Відповідачем.
Зазначений інтерес Мірошниченко В. І. виражається не тільки у отриманні можливості користуватися та розпоряджатися частиною прибутку ТРК 1+1, отриманою Відповідачем за наслідками звітного періоду як учасником ТРК 1+1 на даний конкретний момент, але й у прагненні мати таку можливість і надалі, допоки ТРК 1+1 існує, провадить господарську діяльність, отримує прибутки та не є ліквідованою відповідно до чинного законодавства України. А отже, дружина Відповідача Мірошниченко В. І., хоча й не є сама учасником ТРК 1+1, а частка Відповідача, як вже зазначалося раніше, не є власністю Відповідача, і, відповідно, об’єктом спільної сумісної власності подружжя, проте є зацікавленою в участі її чоловіка – Відповідача – в ТРК 1+1 і надалі для отримання і у подальшому частини прибутку ТРК 1+1 у вигляді дивідендів, яка буде об’єктом спільної сумісної власності подружжя, і щодо якої і Відповідач, і його дружина – Мірошниченко В. І. – матимуть рівні права (в т.ч. і щодо користування та розпорядження такою частиною прибутку).
7.7) Ст. 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права, у разі його порушення, а також на захист свого інтересу. Згідно із ст. 16 ЦК України для здійснення такого захисту особа має право звернутися до суду.
У зв’язку з цим, Мірошниченко В. І. 14 липня 2006 року під час розгляду справи №2-202-1/06 до моменту прийняття судом Рішення було подано позов, у якому нею було заявлено самостійні вимоги на предмет спору – частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 у розмірі 70% статутного капіталу.
Таким чином, відповідно до ст. 34 ЦПК України дружина Відповідача Мірошниченко В. І. фактично набула статусу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору та мала всі, передбачені законом, права та обов’язки позивача.
На користь того, що Мірошниченко В. І. фактично мала набула статусу третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, свідчить те, що:
– Мірошниченко В. І. заявила свої позовні вимоги щодо предмету спору (частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 у розмірі 70% статутного капіталу) у спорі, що вже виник;
– Мірошниченко В. І. заявила свої позовні вимоги щодо предмету спору (частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 у розмірі 70% статутного капіталу) та вступила у процес, що вже розпочався та розглядався судом першої інстанції по суті.
Подача такого позову Мірошниченко В. І. також не суперечила вимогам ст. 34 ЦПК України, яка передбачає право третіх осіб на пред’явлення позову до однієї, або до обох сторін по справі. Позовні вимоги щодо предмету спору Мірошниченко В. І. було заявлено до моменту прийняття судом Рішення.
А тому, у зв’язку із додержанням Мірошниченко В. І. усіх вимог закону щодо заявлення нею самостійних вимог на предмет спору, Мірошниченко В. І. мало бути залучено судом до участі у справі №2-202-1/06 у якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
Зміст статті 34 ЦПК України, зокрема, оперування зазначеною статтею терміном “можуть вступати у справу”, свідчить про те, що заявлення самостійних вимог на предмет спору є правом третьої особи, яким вона може скористатися у будь-який час до моменту закінчення розгляду справи по суті якщо вважатиме це за можливе і доцільне для захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Крім того, ст. 34 ЦПК України не передбачає права суду відмовити третій особі, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, у вступі в справу. Іншими статтями ЦПК України такого права суду також не передбачено.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що “правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.
Оскільки в Україні суд, відповідно до ст. 6 Конституції України та ст. 1 Закону України „Про судоустрій” є органом державної влади, то, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України він повинен діяти лише у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України.
У зв’язку з цим, оскільки ЦПК України не передбачено права суду на відмову третій особі, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, у вступі в справу, то, відповідно до ст. 34 ЦПК України, суд зобов’язаний був прийняти заяву дружини Відповідача – Мірошниченко В. І. та здійснювати розгляд її пред’явлених на предмет спору вимог разом із основними позовними вимогами по справі.
Проте, судом першої інстанції під час розгляду справи №2-202-1/06 по суті було порушено норми ст. 34 ЦПК України та відмовлено Мірошниченко В. І. у її залученні до участі у справі та розгляді її вимог разом із основними позовними вимогами Позивача по справі. Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
8) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення судом першої інстанції було порушено ст. 58 Цивільного процесуального кодексу України.
Судом першої інстанції при прийнятті Рішення було вказано на те, що інформація, яка міститься у листах адвокатської компанії „Андреас Софоклеус & Ко” від 11 серпня 2005 р., від 19 серпня 2005 р., які було передано засобами електронного зв’язку, не стосується безпосередньо укладеного нібито між Позивачем та Відповідачем правочину (договору купівлі-продажу спірної частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1), а тому зазначені письмові докази було визнано судом такими, які не містять інформації щодо предмету доказування по даній справі (стор. 9 Рішення). Тому, на думку суду, зазначені листи не є належними доказами по справі.
Проте, із таким застосуванням судом першої інстанції норм ст. 58 ЦПК України не можна погодитися, з огляду на наступне.
8.1) Позовні вимоги заявлено Позивачем про захист його порушеного права шляхом визнання права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1. Зазначені позовні вимоги ґрунтуються на тому, що стосовно зазначеної частки 21 червня 2005 р. між Позивачем та Відповідачем нібито було укладено правочин (усну угоду), за якою до Відповідачем начебто було передано у власність зазначену частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1.
У матеріалах справи (том. 2, арк. 14-15, 20-21, переклад – арк. 36-37, 42-43) містяться листи адвокатської компанії „Андреас Софоклеус & Ко” від 11 серпня 2005 р., від 19 серпня 2005 р., тобто, датовані пізнішою датою, аніж дата, коли, за твердженням Позивача та його представників нібито було вчинено вказаний вище правочин.
Зміст зазначених листів адвокатської компанії „Андреас Софоклеус & Ко” прямо вказує на те, що насправді між Позивачем та Відповідачем не було вчинено ніякого правочину щодо частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, а Позивач мав лише наміри придбати таку частку у майбутньому.
Так, у листі від 11 серпня 2005 року, вказано наступне:
“… від імені нашого клієнта ми вимагаємо розпочати трансакцію з купівлі нашим клієнтом [Позивачем] ваших [Відповідача] акцій в Studio 1+1 Group …”;
“… У разі Вашої відмови здійснити трансакцію наш клієнт зберігає за собою право звернутись до суду з позовом щодо відшкодування матеріальних збитків, спричинених йому Вашою бездіяльністю чи відмовою …”.
Листом від 19 серпня 2005 року зазначається про те, що:
“… ми приходимо до висновку, що Ви маєте змогу та зобов’язані продати Вашу участь в статутному капіталі моєму клієнту …”;
“… Ми просимо Вас підтвердити Вашу готовність здійснити трансакцію …”;
“… У разі, якщо Ви відмовитесь здійснити трансакцію, наш клієнт зберігає за собою право звернутись до суду з позовом щодо відшкодування матеріальних збитків, спричинених Вашою бездіяльністю та/або відмовою здійснити трансакцію …”.
Таким чином, зміст зазначених листів однозначно вказує лише на наміри Позивача придбати у майбутньому частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 та вимагає від Відповідача здійснити трансакцію (продаж) такої частки у майбутньому. Тобто, твердження Позивача та його представників стосовно факту нібито укладання між Позивачем та Відповідачем 21 червня 2005 р. у м. Женева правочину (усної угоди) щодо начебто придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 змістом зазначених листів спростовується. А тому, зазначені листи у будь-якому разі містять інформацію, що стосується предмету доказування у даній справі, а тому, безперечно, такі листи є належними доказами по справі відповідно до ст. 58 ЦПК України.
Визнавши зазначені вище листи адвокатської компанії „Андреас Софоклеус & Ко” такими, що не є належними доказами по справі, суд першої інстанції порушив ст. 58 ЦПК України.
Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті.
ІІІ. НЕДОВЕДЕНІСТЬ ОБСТАВИН, ЩО МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ СПРАВИ, ЯКІ СУД ВВАЖАЄ ВСТАНОВЛЕНИМИ
1) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення не було доведено факт затвердження (надання згоди) трансакції на передачу майнових прав на частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача.
У Рішенні (стор. 6) судом першої інстанції зазначено про те, що трансакцію на передачу майнових прав на частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача затверджено (надано згоду) Радою директорів Компанії „СМЕ”.
Проте, зазначену обставину в справі не доведено Позивачем жодними засобами доказування. Документ, який надійшов на електронну адресу Позивача 14 червня 2006 року в жодному разі не може вважатися допустимим доказом затвердження такої трансакції Радою директорів Компанії „СМЕ”, оскільки:
– документ надійшов із невстановленої електронної адреси;
– документ не містить підпису особи, яка зазначена як така, що мала його підписати відповідно до установчих документів Компанії „СМЕ”;
– Позивачем не надано суду оригіналу зазначеного документу із підписами посадових осіб Компанії „СМЕ”.
– у протоколах засідань Ради Директорів Central European Media Enterprises Limited, згода на укладення такої угоди не надавалась, а Деніел Пенн, ім’я якого зазначене як особа, що мала підписати цей лист, не був уповноважений на його підписання.
У зв’язку з цим, відповідно до ст.ст. 57, 59 ЦПК України зазначений документ не є допустимим доказом по справі.
Іншими доказами (засобами) доказування факт затвердження (надання згоди) трансакції на передачу майнових прав на частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача не доведено, докази зворотного у матеріалах справи та у Рішенні відсутні.
Навпаки, у листі компанії „СМЕ” від 27.06.2005 на адресу Позивача, підписаним головним виконавчим директором компанії „СМЕ” Майклом Н. Гаріном, зазначено, що „ми розуміємо Ваше [Позивача] рішення припинити Трансакцію, доки ми не завершимо реструктуризацію”.
У листі компанії „СМЕ” від 16.08.2005 на адресу Бориса Фуксмана та Відповідача зазначається про те, що „у нас [компанії „СМЕ”] не було якого би там не було наміру погоджуватися на будь-яку угоду із ним [Позивачем]”. У листі компанії „СМЕ” від 16.08.2005 на адресу Позивача, підписаному Головою компанії „СМЕ” Рональдом Лаудером, прямо зазначається наступне:
“Повторюю ще раз: цей лист [лист компанії „СМЕ” від 27.08.2005] не є вираженням згоди, необхідної для здійснення угоди, про яку йшла мова у зазначеному листі. Ваші радники із юридичних питань навмисно викривили його зміст (помилково інтерпретували його). І якщо Ви або вони вважаєте (вважають), що таку згоду – чітко виражену або таку, що мається на увазі – було надано, ви глибоко помиляєтеся. Як би там не було, пропозиція з боку СМЕ щодо розгляду такої угоди безумовно (остаточно) відкликається)”.
Про відсутність згоди компанії „СМЕ” на вчинення будь-яких правочинів стосовно частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача свідчить також лист Бориса Фуксмана та Відповідача від 30 серпня 2005 року на адресу адвокатської компанії „Андреас Софоклеус & Ко”, у якому вказується на те, що “як Ви можете встановити з листа СМЕ від 16 серпня 2005 року, СМЕ до цього [надання згоди на вчинення правочину] не готова”.
Проте, як зазначено вище, суд першої інстанції вважав даний факт затвердження (надання згоди) трансакції таким, що є встановленим.
Таке твердження суду не зважаючи на недоведеність зазначеної обставини мало наслідком неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті, оскільки із вищезгаданої обставини судом було зроблено висновок про нібито правомірність начебто укладання правочину Позивачем із Відповідачем та усіх подальших дій Позивача, направлених на нібито виконання своїх обов’язків за таким спірним правочином.
2) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення не було доведено факт перебування свідка Новікова Тимура Юрійовича при нібито укладенні правочину щодо частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 між Позивачем та Відповідачем у місті Женева 21 червня 2005 року о 19:00 за місцевим часом.
У Рішенні (стор. 7) судом першої інстанції зазначено про те, що на зустрічі між Позивачем та Відповідачем, яка відбулася 21.06.2005 у м. Женева у будинку №29 по вул. Рю де ля Ротісері о 19:00 за місцевим часом, був присутній також свідок – Новіков Тимур Юрійович, якому завдяки такий присутності стало відомо про нібито вчинення правочину (укладання усної угоди) між Позивачем та Відповідачем щодо продажу Позивачем Відповідачеві своєї частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1.
Проте, зазначену обставину в справі не доведено Позивачем жодними засобами доказування.
Вище (у частині 1 розділу ІІ „Порушення норм процесуального права” цієї апеляційної скарги) зазначалося про те, що свідчення свідка Новікова Т. Ю., дані ним під присягою, стосовно його прибуття до м. Женева авіарейсом Австрійської акціонерної компанії повітряних сполучень „Острієн Ерлайнз” 21.06.2005 близько 18:00-18:30 за місцевим часом, спростовуються листом представництва Австрійської акціонерної компанії повітряних сполучень „Острієн Ерлайнз” в Україні від 07.07.2006 (є у матеріалах справи), який вказує на здійснення зазначеної авіакомпанією 21.06.2005 єдиного авіарейса за маршрутом Дніпропетровськ – Відень – Женева (14:55-17:45) №OS575 та відсутність серед пасажирів такого рейса громадянина України Новікова Т. Ю.
Іншими доказами (засобами) доказування факт перебування свідка Новікова Т. Ю. у 21.06.2005 у м. Женева у будинку №29 по вул. Рю де ля Ротісері о 19:00 за місцевим часом не доведено, докази зворотного у матеріалах справи та у Рішенні відсутні.
Більше того, показання іншого свідка по справі Фуксмана Б. Л. у судовому засіданні 08 червня 2006 р. (є у матеріалах справи), а також заява Роберта Бьорка від 05.07.2006 (є у матеріалах справи) свідчать про те, що зазначений Новіков Т. Ю. з’явився у зазначеному будинку лише близько 23:15 за місцевим часом, а тому ніяк не міг бути присутнім на зустрічі Позивача та Відповідача, яка відбулася о 19:00 за місцевим часом.
Проте, як зазначено вище, суд першої інстанції вважав факт присутності свідка Новікова Т. Ю. на зустрічі Позивача та Відповідача у м. Женева о 19:00 за місцевим часом у будинку №29 по вул. Рю де ля Ротісері таким, що є встановленим.
Таке твердження суду не зважаючи на недоведеність зазначеної обставини мало наслідком неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті, оскільки із вищезгаданої обставини судом було зроблено висновок про те, що Новіков Т. Ю. як присутній під час нібито вчинення правочину (укладання усної угоди) між Позивачем та Відповідачем щодо передачі Відповідачу частки Позивача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 є обізнаним із умовами такої угоди, а тому може бути допитаний у якості свідка по справі, і на таких показаннях Новікова Т. Ю. фактично ґрунтується саме Рішення суду першої інстанції.
3) Під час розгляду справи по суті та прийняття Рішення не було доведено факт належного виконання Позивачем своїх зобов’язань за нібито вчиненим між Позивачем та Відповідачем 21.06.2005 у м. Женева правочином (усною угодою), відповідно до якої Відповідачем було передано у власність Позивача частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1.
3.1) У Рішенні (стор. 16-17) судом першої інстанції зазначено про те, що у зв’язку із нібито ухилянням Відповідача від отримання авансового платежу за придбану Позивачем частку у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, Позивачем 07.10.2005 в особі його повноважного представника Олійника С. В. було внесено у депозит приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Козіної А. В. авансовий платіж у сумі 10 100 000 (десять мільйонів сто тисяч) грн.
Проте, зазначену обставину в справі не доведено Позивачем жодними засобами доказування. Наявна у матеріалах справи заява повноважного представника Позивача Олійника С. В. від 07.10.2005 на адресу приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Козіної А. В. із проханням прийняти у депозит в якості авансового платежу суми 10 100 000 (десять мільйонів сто тисяч) грн. (надалі – „Заява від 07.10.2005”) не може вважатися належним доказом по справі з огляду на таке.
3.2) У Заяві від 07.10.2005 прямо зазначено, що авансовий платіж на користь Відповідача у розмірі 10 100 000,00 гривень вноситься у депозит нотаріуса у зв’язку з домовленостями між Позивачем та Відповідачем, нібито досягнутими ними 10 червня 2005 року, стосовно продажу Позивачу частки Відповідача у статутному капіталі Студії 1+1.
Разом з тим, вимоги Позивача про визнання за ним права власності на частку Відповідача у статутному капіталі Студії 1+1 пов’язані з невиконанням так званої усної угоди, начебто укладеної Позивачем та Відповідачем 21 червня 2005 року. Жодні домовленості між Позивачем та Відповідачем від 10 червня 2005 року не є підставою позову у цій справі. Позивач відмовився від такої підстави позову та стверджував, що ніякої угоди 10 червня 2005 року він з Відповідачем не укладав.
Ані Позивач, ані його представники не вносили у депозит до нотаріуса авансового платежу на користь Відповідача за правочином (усною угодою) щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі Студії 1+1, начебто укладеною Позивачем та Відповідачем 21 червня 2005 року.
Докази зворотного у матеріалах справи відсутні.
Таким чином, Заява від 07.10.2005 не є належним доказом по справі, яким підтверджується факт належного виконання Позивачем своїх зобов’язань за правочином (усною угодою), начебто укладеною між ним та Відповідачем 21.06.2005, оскільки така Заява не стосується предмету доказування, а свідчить про внесення представником Позивача у депозит нотаріуса в якості авансового платежу суми 10 100 000 (десять мільйонів сто тисяч) грн. з метою виконання угоди між Позивачем та Відповідачем, нібито укладеної 10 червня 2005 року, оскільки зазначена угода від 10.06.2005 не є предметом судового розгляду по даній справі.
3.3) Не підтверджує факт належного виконання Позивачем своїх зобов’язань за угодою від 21.06.2005 також повідомлення на ім’я Відповідача №129 від 10.10.2005 року (том 1, аркуш справи 23), яким нотаріус Козіна А.В. начебто повідомила Відповідача про внесення у депозит нотаріуса авансового платежу на користь Відповідача, також не містить вказівки на усну угоду між Позивачем та Відповідачем від 21 червня 2005 року. Як підстава для внесення у депозит до нотаріуса такого авансового платежу вказано якусь домовленість про продаж Позивачу частки Відповідача у статутному капіталі Студії 1+1. Порівнюючи текст повідомлення №129 та заяви Олійника, очевидно, що мова в документі № 129 йде про певну «домовленість» від 10.06.2005 року, а не про угоду від 21.06.2005 року.
З огляду на вищевикладене, таке повідомлення №129 також не є належним доказом по справі.
3.4) Так само, не підтверджує факт належного виконання Позивачем своїх зобов’язань за угодою від 21.06.2005 меморіальний ордер від 07.10.2005 №101, відповідно до якого в депозит приватного нотаріуса Козіної А. В. Позивачем нібито було внесено авансовий платіж у сумі 10 100 000 (десять мільйонів сто тисяч) грн.
Порядок заповнення меморіальних ордерів в Україні регулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Національного банку України від 21.01.2004 №22 (надалі – „Інструкція”).
Відповідно до п. 1.4. Інструкції під меморіальним ордером слід розглядати „розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку для оформлення операцій зі списання коштів з рахунку платника, внутрішньобанківських операцій відповідно до нормативно-правових актів Національного банку”.
У додатку №8 до Інструкції наведено вказівки Національного банку України щодо заповнення реквізитів розрахункових документів на паперових носіях, їх реєстрів та заяви про відкриття акредитива (надалі – „Вказівки”).
У зазначених Вказівках встановлено порядок заповнення окремих реквізитів меморіального ордеру, зокрема: реквізитів „платник”, „код” та „призначення платежу”.
У графі „платник” зазначається назва платника, якщо платник є юридичною особою, або прізвище та ініціали платника, який є фізичною особою.
У графі „код” якщо платник є фізичною особою, зазначається ідентифікаційний номер платника за Державним реєстром фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів.
Графа „призначення платежу” заповнюється з урахуванням вимог, встановлених главою 3 Інструкції.
Відповідно до ч. 4 п. 3.3. глави 3 Інструкції „операцію з перерахування коштів з відповідного рахунку на рахунок отримувача банк отримувача оформляє меморіальним ордером, у реквізиті “Призначення платежу” якого зазначає номер і дату електронного розрахункового документа, а також повторює текст реквізиту “Призначення платежу” цього електронного розрахункового документа”.
Таким чином, виходячи із вищенаведеного, реквізити такого меморіального ордера мають бути заповнені наступним чином:
– у графі „платник” мало бути зазначено „Коломойський І. В.” або „Коломойський І. В. в особі представника (прізвище та ініціали представника)”, якщо внесення грошових коштів здійснювалося представником Позивача.
– у графі „код” мало бути зазначено ідентифікаційний номер Коломойського І. В. за Державним реєстром фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів або його представника, якщо внесення грошових коштів здійснювалося представником Позивача.
– у графі „призначення платежу” мало бути зазначено підставу внесення грошових коштів в депозит приватного нотаріуса (наприклад: „виконання зобов’язань за угодою між Коломойським І. В. та Роднянським О. Ю. щодо продажу Роднянським О. Ю. Коломойському І. В. частки у статутному капіталі ТОВ „Телерадіокомпанія „Студія 1+1” в розмірі 70 % відповідно до усної угоди, укладеної 21.06.2005 у м. Женева о 19:00 за місцевим часом”), а також вказано номер та дату електронного розрахункового документа, на підставі якого було здійснено перерахування коштів.
Натомість, зазначені графи меморіального ордеру №101 від 07.10.2005 заповнені із порушенням вимог зазначеної Інструкції, а саме:
– у графі „платник” заміст прізвища та ініціалів платника зазначено: „КРЕД.ЗАДОЛ.ПО ПРИН.ПЛАТЕЖ”;
– у графі „код” зазначено „14360570”, що не є як ідентифікаційним кодом Позивача (Коломойського І. В.), зазначеним у позовній заяві – 2305400891; ані ідентифікаційним кодом представника Позивача Олійника С. В., зазначеним у Заяві від 07.10.2005 – 2773100078, ані взагалі ідентифікаційним кодом будь-якої фізичної особи, оскільки складається із 8 цифр, натомість відповідно до додатку №6 до Положення про картку фізичної особи – платника податків, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 27.01.1998 №43 такий код має складатися із 10 цифр.
Таким чином, окрім того, що меморіальний ордер №101 від 07.10.2005 заповнено з порушенням вимог глави 3 та додатку №8 до Інструкції, у зв’язку з чим банк повинен був повернути його без виконання, зміст зазначеного ордеру не містить жодних вказівок на те, що грошові кошти було внесено у депозит приватного нотаріуса Козіної А. В. саме Позивачем і саме відповідно до усної угоди між Позивачем та Відповідачем від 21 червня 2005 року.
З огляду на вищевикладене, такий меморіальний ордер також не є належним доказом по справі, оскільки сплата грошових коштів була здійснена невстановленою особою на користь Роднянського О. Ю. на невідомій підставі.
3.5) Іншими доказами (засобами) доказування факт належного виконання Позивачем своїх зобов’язань за нібито вчиненим між Позивачем та Відповідачем 21.06.2005 у м. Женева правочином (усною угодою), відповідно до якої Відповідачем було передано у власність Позивача частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 не доведено, докази зворотного у матеріалах справи та у Рішенні відсутні.
Проте, як зазначено вище, суд першої інстанції вважав даний факт належного виконання Позивачем своїх зобов’язань за нібито укладеною усною угодою від 21.06.2005 таким, що є встановленим.
Таке твердження суду не зважаючи на недоведеність зазначеної обставини мало наслідком неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті, оскільки із вищезгаданої обставини судом було зроблено висновок про нібито правомірність вимог Позивача, направлених на визнання за ним права власності на вказану частку у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1.
IV. НЕВІДПОВІДНІСТЬ ВИСНОВКІВ СУДУ ОБСТАВИНАМ СПРАВИ
Під час розгляду справи по суті судом першої інстанції було зроблено висновок про те, що Фуксман Б. Л., підписуючи документ від 10.06.2005, в якому зазначалося про наміри Відповідача продати належну йому частку у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 Позивачу, діяв як засновник Третьої особи та від імені Третьої особи відмовився від свого переважного права на купівлю такої частки.
1.1) У Рішенні (стор. 13) судом першої інстанції було зроблено висновок про те, що підписавши зазначений документ від 10.06.2005 Фуксман Б. Л. таким чином виразив волю засновника ІП „Інтер-Медіа”, яка полягала у згоді на продаж Відповідачем своєї частки у ТРК 1+1 Позивачу та фактичну відмову від переважного права її купівлі.
Зазначений висновок суду ґрунтується на даних офіційного роздруку торгового реєстру, відділ „Б” суду першої інстанції м. Дюссельдорф (Німеччина) станом на 17 жовтня 2005 року щодо товариства „Innova Film GmbH”, яке є засновником ІП „Інтер-Медіа”. Проте, такий висновок суду не відповідає обставинам справи, виходячи із наступного.
1.2) Під час розгляду справи по суті Фуксманом Б. Л., який є свідком по даній справі, у засіданні 08 червня 2006 року було повідомлено суду про те, що в усіх переговорах з Позивачем або його представниками він діяв виключно як фізична особа – Борис Фуксман, власник корпоративних прав у певних компаніях групи компаній Студія 1+1, які Позивач виявив бажання придбати.
Свідком Фуксманом Б. Л. було також повідомлено суд про те, що у відносинах з Позивачем або його представниками він не діяв від імені Іноземного підприємства «Інтер-Медіа», а також від його імені ані не надавав Відповідачу згоди на продаж частки у статутному капіталі ТРК 1+1, ані не відмовлявся від переважного права придбати цю частку, якщо б Відповідач виявив такий намір.
1.3) Відповідно до пункту 6.1 статті 6 Статуту Третьої особи в редакції, чинній на момент укладення так званої усної угоди між Позивачем та Відповідачем стосовно частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 (том 3, аркуш справи 6), „управління Підприємством здійснюється Засновником та виконавчим органом Підприємства (Дирекцією) відповідно до їх компетенції». Згідно з пунктом 6.4 цієї ж статті «усі рішення Засновника є обов’язковими для Підприємства, якщо вони складені у письмовій формі та затверджені згідно з установчими документами Засновника”.
1.4) Офіційний роздрук (витяг) торговельного реєстру, відділ „Б” суду першої інстанції м. Дюссельдорф (Німеччина) станом на 17.10.2005 не є тим документом, що містить, або може містити дані про повноваження органів Innova Film GmbHта порядок прийняття такими органами рішень стосовно діяльності товариства, оскільки витяги із торговельного, банківського або судового реєстру лише підтверджують факт реєстрації юридичної особи в країні її місцезнаходження, і не містить даних стосовно повноважень органів такої юридичної особи. На це, зокрема, прямо вказує ч. 7 ст. 24 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”. Доказів зворотного (зокрема, посилання на конкретну норму законодавчого акту Федеративної республіки Німеччина, яка спростовує дане твердження та прямо вказує на те, що витяг із торговельного реєстру містить дані про повноваження органів юридичних осіб) судом першої інстанції у Рішенні не наведено.
Таким чином, єдиним документом, яким встановлено повноваження органів Innova Film GmbHта порядок прийняття ними рішень, і, зокрема, визначає повноваження директора Innova Film GmbHє статут зазначеної компанії. Проте, судом першої інстанції у залученні такого статуту у якості доказу по справі було відмовлено з посиланням на те, що зазначений статут не відноситься до належних доказів по справі.
1.5) Ані Засновником Третьої особи – Innova Film GmbH, ані його Дирекцією, ані Генеральним Директором, який відповідно до пункту 6.6 Статуту Третьої особи є членом Дирекції, не надавалося ані усної, ані письмової згоди на відчуження Відповідачем його частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, а також не відмовлялися від переважного права Третьої особи придбати цю частку, у разі її продажу Відповідачем.
Докази зворотного у матеріалах справи відсутні.
Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що підписавши документ від 10.06.2005 Фуксман Б. Л. таким чином виразив волю засновника ІП „Інтер-Медіа”, яка полягала у згоді на продаж Відповідачем своєї частки у ТРК 1+1 Позивачу та фактичну відмову ІП „Інтер-Медіа” від переважного права її купівлі, не відповідає обставинам справи.
Наслідком цього стало неправильне вирішення судом першої інстанції справи по суті, оскільки на підставі зазначеного висновку судом першої інстанції було зроблено інший висновок про те, що нібито вчинений між Позивачем та Відповідачем правочин (усна угода) щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 не порушує гарантованого ЦК України переважного права Третьої особи як іншого учасника ТРК 1+1 на купівлю такої частки Відповідача у разі її продажу.
V. НЕНАДАННЯ СУДОМ ПРАВОВОЇ ОЦІНКИ ІНШИМ ВАЖЛИВИМ ОБСТАВИНАМ, ЩО МАЛИ СУТТЄВИЙ ВПЛИВ НА РЕЗУЛЬТАТИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ ПО СУТІ
Під час розгляду справи по суті судом першої інстанції не було надано належної правової оцінки обставинам, які свідчать про зловживання Позивачем своїм правом на звернення до суду за захистом порушеного права.
1) Відповідно до частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України „кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів”.
Як повідомили представники Позивача, його право на звернення до суду з позовом до Відповідача про визнання права власності на частку Відповідача у статутному капіталі ТРК 1+1 пов’язане з начебто невиконанням Позивачем умов правочину (усної угоди) між Позивачем та Відповідачем, укладеної, зі слів представників Позивача, 21 червня 2005 року в місті Женева.
Висловлена представниками Позивача позиція полягає в тому, що Позивач сплатив на користь Відповідача авансовий платіж у розмірі 10 100 000,00 гривень шляхом його внесення у депозит до нотаріуса. З моменту сплати цього авансового платежу, на думку представників Позивача, за так званою усною угодою право власності на частку Відповідача у статутному капіталі ТРК 1+1 перейшло до Позивача.
2) Позовна заява Позивача від 11 жовтня 2005 року зареєстрована в Печерському районному суді міста Києва 13 жовтня 2005 року. Документи, які начебто підтверджують повідомлення Відповідача про внесення у депозит до нотаріуса на його користь авансового платежу за так званою усною угодою про придбання Позивачем частки у статутному капіталі ТРК 1+1, були надіслані Відповідачу 10 жовтня 2005 року.
Враховуючи зміст спірних правовідносин, за час з 10 до 11 жовтня 2005 року Відповідач не порушив і не міг порушити право власності Позивача, якщо припустити, що таке могло виникнути, на частку Відповідача у статутному капіталі ТРК 1+1.
Разом з тим, виходячи з викладеного вище, документ-повідомлення нотаріуса Козіної А.В. Відповідача №129 від 10.10.2005 року не підтверджує повідомлення Відповідача про внесення у депозит до нотаріуса авансового платежу на користь Відповідача саме за усною угодою між Позивачем та Відповідачем, начебто укладеною 21 червня 2005 року в місті Женева. Про здійснення якогось авансового платежу Відповідач довідався лише після отримання позовної заяви.
За таких обставин, Відповідач не знав про перехід до Позивача права власності на частку Відповідача у статутному капіталі ТРК 1+1, якщо припустити, що для переходу такого права були правові підстави, а тому на момент подання позовної заяви не порушив і не міг порушити права Позивача шляхом невиконання усної угоди від 21 червня 2005 року, якщо така взагалі мала місце.
Ці обставини свідчать про те, що Позивач не мав права на звернення до суду з позовом про визнання за ним права власності на частку у статутному капіталі ТРК 1+1, і дають підстави вважати, що Позивач зловживає своїм правом на звернення до суду за захистом.
3) Про зловживання Позивачем своїм правом на звернення до суду за захистом свідчить також те, що Позивач неодноразово докорінно змінював підстави позовних вимог.
Так, у позовній заяві Позивач зазначав як підставу позову укладення письмового договору стосовно частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, яким є лист від 10 червня 2005 року.
У судовому засіданні 21 березня 2006 року представники Позивача змінили підставу позову, пославшись на те, що юрист, який готував позовну заяву, надав невірну правову оцінку обставинам переговорів щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, оскільки насправді, начебто було укладено усну угоду під час зустрічі між Позивачем та Відповідачем за участю Новікова Т.Ю. в місті Женева 22 червня 2005 року.
20 квітня 2006 року представники Позивача подали у судовому засіданні заяву Позивача від 19 квітня 2006 року, якою Позивач повідомив наступне:
„… попереднє повідомлення мною дати 22 червня 2005 року, як дня проведення переговорів з паном Роднянським О.Ю. щодо придбання мною належної йому частки у ТОВ «ТРК «Студія 1+1» та укладення у результаті цих переговорів договору купівлі-продажу цієї частки, є прикрою неточністю, яку я маю намір виправити цим зверненням до суду, і повідомити, що додатково проведений аналіз подій, які мали місце в ті дні, дає підстави стверджувати, що зустріч між мною та паном Роднянським О.Ю. в результаті якої між нами було укладено договір купівлі-продажу належної йому частки в розмірі 70% у ТОВ «ТРК «Студія 1+1», мала місце 21 червня 2005 року”.
Також Позивач до моменту завершення розгляду справи по суті та прийняття Рішення не було надати правової оцінки начебто вчиненого ним правочину щодо частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1, а саме:
– у позовній заяві цей правочин він називає договором купівлі-продажу (уступки) частки;
– у заяві від 19 квітня 2006 року – договором купівлі-продажу частки;
– представники Позивача неодноразово називали гаданий правочин і договором купівлі-продажу частки, і уступкою частки, звертаючи, водночас, увагу на те, що за умовами цього правочину Відповідач начебто повинен був написати заяву про вихід зі складу учасників ТРК 1+1. В той же час, вихід з товариства і уступка частка є за своєю суттю різними інститутами права, які не можуть поєднуватися в одному правочині між Позивачем та Відповідачем.
Таким чином, Позивач або не усвідомлює, на укладення якої угоди він посилається, або умисно вводить суд в оману.
Вказане свідчить про дійсну відсутність будь-якого правочину, вчиненого Позивачем та Відповідачем стосовно частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1.
Проте, зазначеним вище обставинам, які свідчать про зловживання позивачем своїм правом на звернення до суду за захистом порушеного права та мали суттєвий вплив на результати розгляду справи по суті, належної правової оцінки судом надано не було.
Таким чином, підсумовуючи усе вищевикладене, Відповідач вважає, що у суду апеляційної інстанції відповідно до ст. 309 ЦПК України є всі підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення з огляду на:
1) порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права:
– ст.ст. 113, 140, 143, 144, 147, 148, 155, 177, 179, 190, 194, 316 Цивільного кодексу України, а також ст. 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” (віднесено частку у статутному капіталі ТОВ до об’єктів цивільних прав);
– ст.ст. 16, 89, 317, 334, 392, 611, 622 Цивільного кодексу України (визнано право власності Позивача на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1);
– ст.ст. 13, 203, 204, 208, 218, 220 Цивільного кодексу України, ст. 53 Закону України „Про господарські товариства”, ст. 29 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (визнано правочин, який нібито було укладено між Позивачем та Відповідачем в усній формі у місті Женева 21.06.2005, за яким нібито відбулося відступлення права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача, таким, що не є нікчемним та недійсним відповідно до норм ЦК України);
– ст. 215 Цивільного кодексу України (визнано правочин (усну угоду), який нібито було укладено між Позивачем та Відповідачем у місті Женева 21.06.2005, за яким нібито відбулося відступлення права власності на частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача, таким, що не порушує переважного права Третьої особи на придбання частки Відповідача у разі її відчуження);
2) порушення судом першої інстанції норм процесуального права:
– ст.ст. 57, 59, 63, 212 Цивільного процесуального кодексу України (визнано пояснення Позивача, допитаного як свідка у справі, та показання свідка – громадянина України Новікова Тимура Юрійовича належними доказами по справі, не надано правової оцінки листу представництва Австрійської акціонерної компанії повітряних сполучень „Острієн Ерлайнз” в Україні від 07.07.2006 та не відображення результатів такої оцінки зазначеного доказу у Рішенні);
– ст.ст. 1, 5, 10, 27 Цивільного процесуального кодексу України (порушення принципу здійснення правосуддя на засадах змагальності сторін та рівності їх перед законом і судом шляхом безпідставної відмови представнику Відповідача у задоволенні клопотання про виклик для допиту у судовому засіданні у якості свідків і задоволення аналогічних клопотань представників Позивача);
– ст. 64 Цивільного процесуального кодексу України (визнано письмову заяву Р. Бьорка від 05.07.2006 такою, що не є належним та допустимим письмовим доказом по справі та не взято її до уваги);
– ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України (визнано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31.05.2006 по справі за позовом Іноземного підприємства „Інтер-Медіа” до Роднянського Олександра Юхимовича та Товариства з обмеженою відповідальністю „Медіа Сервісез Україна” про зобов’язання вчинити певні дії та визнання переважного права, таким, що не є підставою для звільнення Відповідача та Третьої особи від доказування обставин щодо нібито укладання між Позивачем та Відповідачем спірного правочину щодо придбання Позивачем частки Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1);
– ст. 173 Цивільного процесуального кодексу України (не виконано обов’язку щодо пропонування позивачу викласти зміни своїх позовних вимог у письмовій формі, встановленій для позовної заяви);
– ст. 180, 181, 184, 194 Цивільного процесуального кодексу України (порушено порядок допиту свідка та повернення до з’ясування обставин справи після початку судових дебатів);
– ст. 34 Цивільного процесуального кодексу України (відмовлено дружині Відповідача, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, у її залученні до участі у справі в якості третьої особи та не розглянуто її вимоги разом із основними позовними вимогами Позивача по справі);
– ст. 58 Цивільного процесуального кодексу України (визнано листи адвокатської компанії „Андреас Софоклеус & Ко” від 11 серпня 2005 р., від 19 серпня 2005 р., які було передано засобами електронного зв’язку, такими, що не містять інформації щодо предмету доказування по даній справі, і, відповідно, не є належними доказами по справі).
Зазначені порушення судом норм процесуального права у своїй сукупності є такими, що мали наслідком неправильне вирішення справи, а тому, відповідно до ч. 3 ст. 309 ЦПК України вони можуть бути підставою для скасування Рішення.
3) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими:
– недоведеність факту затвердження (надання згоди) трансакції на передачу майнових прав на частку Відповідача у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 на користь Позивача;
– недоведеність факту перебування свідка Новікова Тимура Юрійовича при нібито укладенні правочину щодо частки у статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1 між Позивачем та Відповідачем у місті Женева 21 червня 2005 року о 19:00 за місцевим часом;
– недоведеність факту належного виконання Позивачем своїх зобов’язань за нібито вчиненим між Позивачем та Відповідачем 21.06.2005 у м. Женева правочином (усною угодою), відповідно до якої Відповідачем було передано у власність Позивача частку в статутному капіталі (фонді) ТРК 1+1.
4) невідповідність висновків суду обставинам справи:
– висновок суду про те, що Фуксман Б. Л., підписуючи документ від 10.06.2005, яким Компанією „СМЕ Ukraine Holding GmbH” було надано згоду на передачу майнових прав Відповідача у ТРК 1+1 на користь Позивача або підприємств, що контролюються Позивачем, не відповідає обставинам справи.
Крім того, під час розгляду справи по суті судом першої інстанції не було надано належної правової оцінки обставинам, які свідчать про зловживання Позивачем своїм правом на звернення до суду за захистом порушеного права та мали суттєвий вплив на результати розгляду справи по суті.
Усі зазначені вище порушення, яких припустився суд першої інстанції під час розгляду справи та прийняття Рішення, у своїй сукупності мали наслідком прийняття незаконного та необґрунтованого рішення по справі №2-202-1/06 в порушення норм ст. 213 Цивільного процесуального кодексу України стосовно законності та обґрунтованості судового рішення. Відповідно до зазначеної статті „законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені на судовому засіданні”.
Про обов’язок суду неухильно дотримуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення у цивільній справі наголошується також і у постанові пленуму Верховного Суду України „Про судове рішення” від 29.12.1976 №11 із змінами і доповненнями.
З огляду на вищевикладене, Відповідач вважає, що рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2006 по справі №2-202-1/06 має бути скасовано повністю Апеляційним судом м. Києва і постановлено нове рішення про відмову у позові Коломойського Ігоря Валерійовича.
Керуючись ст.ст. 307, 309 ЦПК України міста Києва,
прошу:
1. Прийняти апеляційну скаргу Відповідача на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2006 по справі №2-202-1/06 до розгляду.
2. Апеляційну скаргу задовольнити.
3. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2006 по справі №2-202-1/06 скасувати повністю.
4. Постановити нове рішення, яким у позові Коломойського Ігоря Валерійовича до Роднянського Олександра Юхимовича про визнання за Коломойським І.В. права власності на частку у статутному фонді Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у формі товариства з обмеженою відповідальністю у розмірі 70 відсотків статутного фонду товариства, що становить 7 000,00 гривень відмовити.
Додаток:
1) Доказ сплати судового збору (державного мита) за подачу апеляційної скарги;
2) Доказ сплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду цивільної справи;
3) Копії апеляційної скарги із доданими матеріалами для відправлення Позивачу, представникам Позивача, Третій особі та представникам Третьої особи, прокурорам.
Представник Відповідача
за довіреністю О. М. Конопольський
(довіреність у матеріалах справи)
„___” вересня 2006 року