28 квітня 1947 р. шість дивізій Війська Польського розпочали виселення українського населення із західних окраїн українських етнічних земель, які в кінцевій фазі Другої Світової війни опинилися у межах Польщі. Це виселення дістало військову назву операції “Вісла”.
Операція тягнулася кілька місяців і, практично, закінчилася в жовтні 1947 р. Проводилася вона з великими знущаннями над українцями і з особливою брутальністю.
Було депортовано на захід і північ Польщі близько 150 тисяч осіб, одночасно арештовано і ув’язнено у післягітлерівському таборі Явожно, а також просто вбито кілька тисяч українців (у Явожно опинилися 3873 в’язні). Українців виселяли з Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств і розпорошено розселювали на понімецьких землях – в Ольштинському, Кошалінському, Щецінському, Вроцлавському, Зєльоноґурському і Ґданському воєводствах.
За повернення у рідні місця арештовували
Ця етнічна чистка проводилася під приводом боротьби з Українською Повстанською Армією, кількісний склад якої налічував тоді на даному терені близько 1400 бійців. Депортація мала знешкодити, нібито, допомогу, яку українське населення давало повстанцям. Така арґументація з військової точки зору не витримує критики. Бо невже замість бойових дій проти нечисленних сил українського збройного опору треба було застосовувати виселення 100 разів більшої кількости мирного цивільного населення? Безпосереднім поштовхом до проведення операції “Вісла” стало вбивство повстанцями 28 березня 1947 р. заступника міністра національної оборони Польщі ґенерала Кароля Свєрчевського, справжні обставини смерти якого досі дуже незрозумілі.
Депортація в рамках операції “Вісла” була насправді другим виселенням українців з тих українських земель, що опинилися під владою комуністичної Польщі. Перша депортація, яка офіційно мала виглядати як добровільне переселення українців з Польщі в Україну, відбувалася від вересня 1944 до початку серпня 1946 рр. Добровільними – і то частково – були ці заходи лише протягом першого року; пізніше відбулася примусова депортація типу недалекої вже в часі “Вісли”. З Польщі тоді усунули 482 тис. осіб. Українську етнічну територію в Польщі було зліквідовано, українські землі загарбано. “Українське питання” в Польщі було, як здавалося, остаточно вирішене методами тоталітарного терору.
Польська історіографія
Польська пропаґандивна машина, заідеологізоване стереотипне мислення, ксенофобне антиукраїнське виховання суспільства вплинули на польську історіографію цього питання. Зрештою, польська історіографія – і та серйозна, і та публіцистично нібито патріотична – в свою чергу також впливали саме на такий, а не інший стан панівної громадської думки.
Я намагався кинути сучасний погляд на події, які відбулися 50 років тому. Щоб уникнути звинувачення в упередженості, я старався розглянути деякі аспекти історичних проблем минулого на ширшому тлі явищ всесвітньої історії. Українська нація не була єдиною, що вела боротьбу за своє визволення, і не була єдиною, з якою розправлялися “вогнем і мечем”. В основу викладу покладено мої виступи під час круглого столу польських і українських істориків, який відбувся 4 квітня 1997 р. у Кракові на німецько-польсько-українському форумі “До 50-річчя операції “Вісла”. Від важкої історії до відвертого обміну молоддю”; доповідь на конференції “Депортації українців та поляків: кінець 1939-початок 50-х років. (До 50-річчя операції “Вісла”)” у Львові 15 травня 1997р. та на “круглому столі”, організованому під час цієї ж конференції 16 травня.
Так чи інакше, об’єктивна історична правда полягає в тому, що Польща, яка протягом століть була окупантом в Україні, здійснила багато злочинів супроти української нації. Найсвіжішою ланкою в довгому ланцюгу злочинів стали депортації українців із західних окраїн українських земель у 1944-1947рр. Останнім акордом була операція “Вісла” – остаточна ліквідація основної частини української етнічної території (крім Підляшшя). Було здійснено акт брутального етноциду. Ці події вимазати з історії українського народу неможливо.
Історичні джерела
Історики вже мають у своєму розпорядженні видані фахово збірники історичних джерел, які дають правдиву картину подій і є критерієм для перевірки висновків історіографії. Це такі видання як:
- Akcja “Wisla”.Dokumenty.-Opracowal Eugeniusz Misilo (Операція “Вісла”. Документи. Підготував Євген Місіло) – Варшава, 1993. – 524 с. Готується український переклад цієї збірки, а також друге доповнене видання польською мовою. До речі, історика Є. Місіла, наукового співробітника Інституту Історії Польської Академії Наук, після публікації збірки звільнили з роботи, він досі безробітний.
- Repatriacja czy depоrtacja. Przesiedlenie Ukraincow z Polski do USSR 1944-1946.Dokumenty 1944-1945. Pod redakcja Eugeniusza Misily (Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі до УРСР 1944-1946).- Том 1. Документи. – За ред. Євгена Місіла.) – Варшава, 1996. – 336 с.
- Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У 3 т. – Ред. Юрій Сливка. – Т.1 (1939-45 рр.). – Львів, 1996 – 752 с.
Місце операції “Вісла” в політиці Польщі щодо українців
Виникає питання про те, чи була операція “Вісла” якимсь відокремленим, може, одіозним фактом в історії польсько-українських стосунків у ХХ століття. Чи, може, вона була тільки однією ланкою в політичній тенденції, що існувала, панувала, проводилася в життя, для прикладу, від другого десятиріччя ХХ століття?
Слід відверто сказати, що польсько-українські відносини принаймні від XVI ст. – якщо не від XIII ст. або і раніше – були погані і періодично вели до загострень, воєнних сутичок чи українських повстань проти польського панування.
Таке загострення панувало також в період Австро-Угорської імперії. Поляки посідали панівні позиції в Галичині – й використовували їх для національного гноблення. Польська сторона розгромила 1919 р. незалежну Західно-Українську Народну Республіку. А щодо Східної Галичини, заселеної переважно українцями, не виконала ухвали Ради послів 1923 р., що забезпечувала – формально – Східній Галичині статус автономного краю.
Не має сенсу розгортати історію польсько-українських стосунків 20-30-х рр., але можна подати кілька штрихів: дві пацифікації українських сіл (тобто застосування принципу колективної відповідальности), поступова ліквідація українських шкіл, недопущення до утворення українського університету, ізоляція і переслідування українського руху на Волині, насильницька латинізація (на практиці – полонізація) і руйнування церков Холмщини, концентраційний табір у Березі Картузькій, в якому ув’язнювали без судового вироку і т. д., і т.д.
Загострення україно-польських відносин
Висновок зводиться до того, що Польща до 1939 р. не була державою, що визнавала дух і букву закону та міжнародні зобов’язання. А державна національна політика вела не до злагіднення відносин між панівною та непанівними націями, а, навпаки, до їх загострення. У середовищі польської націонал-демократії (ендеки) дійшло, ще до 1939 р., до підготовки планів виселення і розселення українців (їх було понад 5 млн. людей) у Західній Польщі. Ці ідеї відбилися в таємній постанові Ради міністрів Польщі з березня 1939 р., що зводилася до поступового витіснення українців з їхніх етнічних земель. Відносини між поляками та українцями на західноукраїнських землях 1939 р. виявилися загостреними до краю.
Переходячи до операції “Вісла”, треба сказати, що вона стала цілком логічною ланкою – а не яким екстраординарним виявом – польської національної політики, в якій аґресивною стороною була польська. Тим більше, що політика етнічних чисток у ХХ ст. взагалі застосовувалася тоталітарними режимами дуже широко.
Є ще другий висновок
Протягом останніх років велися досить інтенсивні пошуки документальних даних про те, що, мовляв, команда здійснити операцію “Вісла” була дана з Москви. Поки що жодних переконливих доказів цього не знайдено. Немає наказу, розпорядження чи іншого документу з Москви до Варшави про проведення операції такого типу, скерованої проти українського цивільного населення.
Тому фантастичними, позбавленими джерельної бази, виглядають твердження, що Польщу нібито примусили (хто? де? коли?) провести операцію “Вісла”. Історія польсько-українських відносин у ХХ ст. говорить про те, що капітал ненависти з обох боків зібрався дуже великий і окремої команди з Москви не було потрібно. Вистачало команди з Варшави.
Не підлягає, однак, сумніву й те, що Москва – чи підпорядкований їй повністю Київ – не висловлювали жодних протестів проти операції “Вісла”, яка цілком відповідала широко застосованій Росією політиці етнічних чисток. З іншого боку, відомо, що, наприклад, під час переселення української людности (значною мірою насильницького) з території Польщі на територію України, ініціатива різних заходів виходила переважно з польського боку. Про це свідчать документи, які зберігаються в Києві, у Центральному Державному Архіві вищих органів державної влади й управління України – документи років три тому знову засекречені.
Етнічні чистки ХХ ст. та місце серед них операції “Вісла”
Етнічні чистки ХХ ст. мали різні види та різні нюанси. Але, в основному, вони відбувалися за двома сценаріями: екстермінація (різня, масовий етноцид, здійснений іншими методами, наприклад за допомогою голодомору) і депортація.
І. Екстермінація
Екстермінація широко застосовувалася починаючи з другого десятиріччя ХХ ст.:
- масова різня вірменів у деспотичній Туреччині 1915-1916 рр.;
- голодомор українців 1932-1933 та 1946-1947 рр., заініційований комуністичною Москвою;
- голокост євреїв у першій половині 40-х рр., здійснений гітлерівською Німеччиною.
Етнічні чистки екстермінаційного типу здійснювалися, правда, у набагато менших масштабах, також на території Югославії під час Другої Світової війни і там же в останні роки.
ІІ. Депортація
Депортація в широкому масштабі почала вживатися Росією ще в період Першої Світової війни. Маю на увазі виселення німців з Волині 1916 р. Пізніше Росія почала застосовувати такий спосіб “вирішення” національних проблем як у мирний час, так і у воєнний період.
Подаю перелік народів, стосовно яких – повністю або частково – застосовувалися такі заходи:
- кубанські українці;
- месхетинські турки;
- німці з південної України, Криму і Поволжя;
- кримські татари, греки, болгари і вірмени з Криму;
- чеченці, інґуші, карачаївці, балкарці, а також румуни і греки – чужоземні громадяни з Північного Кавказу.
Часткові депортації українського і польського населення здійснювалися комуністичним режимом у кінці 30-х, на початку і в другій половині 40-х рр. Після війни депортували німців зі Східної Прусії.
Німеччина почала застосовувати депортацію євреїв незабаром після приходу Гітлера до влади, а широкомасштабні депортації вже під час війни – щодо поляків тогочасної Західної Польщі, пізніше – в Замойщині.
Про екстермінацію, що проводилися польським леґальним лондонським урядом і підпіллям та українським підпіллям, говоритиму ще окремо.
Депортації та етнічні чистки в період після Другої Світової Війни
Нова хвиля депортацій захопила Центрально-Східну Европу після закінчення Другої Світової війни. Масово депортували німців (т.зв. Фертрайбург) з новозахоплених західних і північних територій Польщі, з Судетів у Чехословаччині.
Якщо дивитися на ці масові етнічні чистки в Східній та Центральній Европі, то операція “Вісла” вписується в їхній контекст майже органічно – але органічно лише для тоталітарних режимів з терористичними методами правління. Бо таким шляхом не вирішували свої міжнаціональні проблеми – також деколи загострені до краю – ні на кордонах між Францією та Німеччиною, між Бельґією та Німеччиною, між Данією та Німеччиною, між Італією та Австрією. Навіть тоталітарна Румунія, по суті, не піддавалася спокусі, хоча й гнобила угорську меншину. Чи не найпізніше – і найближче до наших часів – комуністична Болгарія практично депортувала значну частину турків.
Не буду торкатися етнічних чисток типу екстермінацій і депортацій у Африці, де цей метод процвітає досі й дає періодично спалахи.
Висновок єдиний: екстермінації та депортації на етнічній підставі були і є можливі лише в державах з диктаторським тоталітарним режимом, який здійснює своє правління на користь панівної нації терористичними методами.
Є дві особливості операції “Вісла”
На ці особливості слід звернути увагу. Перша особливість полягає в тому, що не було ні співчуття, ні протестів з боку польської громадськости, ні, зокрема, з боку польської католицької Церкви, що мала і певну силу, і певну відвагу навіть при тоталітарному режимові. Це насторожувало і насторожує досі, бо є ознакою глибоко вкоріненої ксенофобної ментальности в широких колах польського суспільства.
Може виглядати неймовірним, але ще наприкінці 80-х рр. у польських правих колах (Взаємопорозуміння незалежницьких партій і організацій ПП і ОН) розроблялися і публікувалися в позацензурній пресі (журнал “Zamek”, Варшава, 1989, лютий, вип. 3) плани нової депортації українців на схід, поза лінію Збруч-Буг, бо, як там арґументувалося, в Східній Галичині є “прекрасні врожайні орні ґрунти, газ, нафта, калійні солі, сірка, ліси, гори, клімат”, а Львів та Вільнюс мусять бути польськими, бо “в історії нашого народу і культури вони відіграли надто велику роль, щоб змагання до їх новоповерення не було природним відрухом, обґрунтованим правом і мораллю”. Здається, такі цитати не потребують коментування, хоча може виникнути питання про які право і мораль ідеться.
Інша особливість – ми займаємося тепер операцією “Вісла”, на якій фокусується основна увага. Насправді ж, була не одна , а дві насильницькі депортації, бо т.зв. обмін населення між комуністичними Польщею та Україною здійснювався у 1946-1947 рр. шляхом, здебільшого, саме примусового виселення українського населення на схід, за лінію Керзона.
Військові аспекти операції “Вісла”
Більше тепер, як у часи проведення операції “Вісла”, її захисники наводять арґумент, що депортація була необхідна з військової точки зору, бо навіть те, вже не дуже численне українське населення, яке залишилося після депортації на схід, допомагало – добровільно або й під примусом – партизанам Української Повстанської Армії.
Справді, такі військові заходи при боротьбі з партизанським рухом застосовувалися також в інших місцях. Утворення “великих” чи “укріплених”, “стратегічних” поселень в Індокитаї, пізніше у Південному В’єтнамі, у деяких реґіонах Африки (Анґола). На практиці це були більші або менші концентраційні табори, до яких колонізатори та диктатори заганяли вороже, непокірне або непевне сільське населення. Всі ці заходи – як і у випадку “Вісли” – переважно супроводилися жорстокостями й грабунками. Однак між цими військовими заходами та операцією “Вісла” є принципові відмінності.
Чим операція “Вісла” відрізнялася від військових заходів
По-перше, після ліквідації партизанського руху (або після його перемоги) т.зв. “укріплені” поселення розформовувалися і їх поселенці – після періоду виселення, який тривав від кількох місяців до двох-трьох або й більше років – поверталися в рідні місця. Після припинення українського партизанського руху в Польщі виселенців у рідні місця не повернули.
По-друге, у всіх згаданих випадках, відомих з азійського або африканського театрів воєнних дій, відбувалася концентрація, а не розпорошення населення. Під час проведення операції “Вісла” про концентрацію населення в поселеннях-селах – таборах не йшлося (бо табір Явожно важко вважати селом!), а виразно була поставлена мета асиміляції.
По-третє, у багатьох реґіонах Польщі діяв партизанськими методами польський антикомуністичний збройний рух (АК, ВІН, НСЗ). Він користувався підтримкою населення польських сіл і міст, які часто були базою для розгортання дій польського руху опору. Незважаючи на це, не було спроб застосувати депортацію як військовий засіб боротьби з польським підпіллям.
У даному випадку висновки можуть бути лише такі: якщо виселення було продиктоване військовою стратегією і тактикою, то після ліквідації партизанського руху виселене тимчасово (бо виселення мало бути тимчасовим) населення мало повернутися до рідних сіл. Якщо цього не трапилося, то мета першої (за лінією Керзона на схід) і другої (на захід і північ) депортацій була суто політична – намагання насильницьким способом вирішити українське національне питання, ліквідуючи одночасно багатовікову українську етнічну територію на східних окраїнах комуністичної Польщі.
Справа колективної відповідальності
Друга Світова війна піднесла терор щодо цивільного населення (який раніше засуджувався) до – як почали вважати – одного з найбільш дієвих методів ведення війни.
Терор щодо цивільного населення застосовували всі воюючі сторони (Німеччина – щодо Англії; Англія та США – щодо Німеччини; США – щодо Японії) у різних масштабах: від розстрілів закладників до бомбардування міст методом “розстеляння килиму”, ракетами “земля-земля”, атомними бомбами.
Такий терор, дарма що його лицемірно засуджували т.зв. ліберальні кола, залишився засобом ведення війни особливо в неоколоніальному оформленні (США – в Кореї, В’єтнамі, Іраку; Ірак – у Курдистані; Росія – в Чеченії й т.д.). Про такий терор згадують – вже після подій – або з засудженням, або з виправданням, або його намагаються цілком не згадувати. Майже як правило, терор застосовувався досі – державами, що претендують на статус супердержав, здійснюють або намагаються здійснювати свої імперські мрії на практиці. Виходить, якщо все це дозволяється безкарно і без реального засудження великим державам – то чому б це не дозволяти також малим? Це нериторичне питання для сучасних західних т.зв. лібералів.
У даному конкретному випадку не підлягає сумніву, що операція “Вісла” – це акт здійснення колективної відповідальности, продиктованої не військовими, а політичними вимогами згідно з правилами етнічної чистки, чи, кажучи узагальнювальним терміном, методами етноциду.
Мотив – помста
Є ще один мотив, яким пояснювали майже офіційно колись та й пояснюють вже неофіційно ще й тепер операцію “Вісла”. Мотив помсти. Тут я хочу торкнутися подій, загальновідомих під назвою “справа Волині”.
З точки зору історика, справа Волині була логічним наслідком подій попередніх двох десятиріч. Не повторюючи історію польсько-українських протиріч 20-30-х рр., необхідно погодитися з тим, що польське панування на Волині мусило бути жахливим, якщо викликало такий спалах насильства. Так само як жахливими були німецьке гітлерівське і російське комуністичне панування, що розпалили пекло.
Ми мусимо дотримуватися хронології подій і мусимо погодитися, що польський терор на Холмщині ще у 1941-1942 рр. став тою запальною іскрою, яка викликала вибух і спалах міжетнічного насильства. Кваліфікувати його інакше як польсько-українську війну важко. Як польсько-українську війну типу “війни сіл”, що покотилася через Югославію в часах, формально, німецької окупації. Як війну безжалісну, безмежно криваву і зайву та непотрібну як для польської, так і для української сторін. Незайву та потрібну для двох інших гравців – німецького та російського. Останній на послугах мав ще й німецького райхскомісара, радянського аґента Еріха Коха (про його відповідальність та взагалі німецьку відповідальність за волинські події якось ніхто не згадує).
Польська сторона, слід сказати відверто, була дуже недалекоглядною, беручи допомогу з німецьких та російських рук і віддаючи на поталу десятки тисяч своїх комнаціоналів. Жорстокості волинських подій, що незабаром стали також східногалицькими – з українського боку – можуть мати пояснення. Але вони не можуть мати виправдання. Так само як не можуть мати виправдання жорстокості з польського боку. Думаю, що визначення, яке дав видатний бандерівський діяч та військовий історик Лев Шанковський для польсько-української війни 1942-1944 рр. – “непотрібний третій фронт” – дуже добре визначає суть справи.
Незважаючи на велику літературу, переважно польську і, як правило, малонаукову про справу Волині, досі залишається нез’ясованим низка принципових питань.
Нез’ясовані питання
Не було опубліковано документи польського лондонського уряду часів Владислава Сікорського і Станіслава Міколайчика, а також Головного Командування АК про т. зв. вирішення українського питання (на українській землі, до речі). Яким чином 27 дивізія АК опинилася на Волині? Як виникли: операція “Бужа” (похід, зрештою розгромлений УПА, відділів АК з Люблінщини на Львів 1944 р.), спроби захоплення Львова (“Przedwiosnie”) і Вільнюса перед приходом російських т.зв. радянських військ? Хто висував безвідповідальну концепцію збереження польського “стану посядання” на українських землях? Хто пропаґував і намагався здійснювати тактику “доконаних фактів”?
За чиїм наказом польські села Волині й Східної Галичини підтримували червоні рейди на Волинь, у Галичину, в Карпати, де т.зв. радянських партизан винищили відділи УПА? Хто конкретно з польського боку несе велетенську відповідальність за такі самовбивчі дії? (Не публікувалися, до речі, також відповідні німецькі та російські документи).
Польська історіографія досі не з’ясувала тла пружин усіх цих подій, не визначила персональних винуватців. Чому лондонський уряд, який, без сумніву, мав набагато більший політичний досвід від “безурядових” українців, не хотів реалістично підходити до ситуації? Як можна було провокувати бої в Холмщині й на Волині, на українській етнічній території, при абсолютній перевазі українського населення? Що довело до такого засліплення? Важко повірити, що тут не обійшлося без анахронічних пережитків імперського мислення.
Великі злочини полягали не лише і не виключно у різанині
Висвітлювати треба не лише питання про те, хто, де і коли був ініціатором терору (Холмщина), але і хто не був ініціатором конструктивних переговорів по суті. Відомо, що було принаймні три спроби польсько-українських переговорів, під час яких польська сторона наполягала на status quo ante, тобто на підтвердженні кордонів 1939 р., а не погоджувалася на звичайне перемир’я і відхід польських збройних формувань з українських земель. Це могло зберегти життя тисячам і десяткам тисяч людей.
Треба шкодувати, що сучасна польська історіографія намагається обороняти явно втрачені позиції за допомогою позаісторичних мітів. До таких мітів належить не лише, згадане вище, шукання пружини операції “Вісла” у вигляді “руки Москви”, але й, наприклад, твердження, що ОУН(р)- прийняла політичну ухвалу про винищення польського населення на своїй III конференції у лютому 1943 р. Документів з такою ухвалою немає.
Антипольські акції здійснювалися тоді стихійно як відплата за польські, а у випадку масштабніших операцій – рішення приймали на військовому рівні. Про ухвали III конференції я вів свого часу розмови з колишнім крайовим провідником ОУН(р) Михайлом Степаняком (до речі, учасником польсько-українських переговорів 1943 р., пізніше провідником на Волині, де він намагався злагіднити міжнаціональний конфлікт; мої розмови з ним у 1951, 1954-1955 рр. у Карабаху, Караґанді та Спаську в Казахстані (та з членом і деякий час фактичним керівником Головного Проводу ОУН (р) Миколою Лебедем (розмови 1994 р. у Києві, 1995 р. у Нью-Йорку).
Жодних політичних ухвал про екстермінацію польського населення тоді не приймали. Польські історики, здебільшого, правильно уявляючи собі силу підпільної мережі ОУН (р) в лютому 1943 р., не хочуть усвідомити, що наявність політичної ухвали ОУН(р) такого типу довела б у цей час до справжньої майже повної екстермінації польського населення по селах і містечках західноукраїнських земель – або до його поголовної втечі на захід.
Братовбивча боротьба?
Інший позаісторичний міф – про братовбивчу боротьбу. Цей скомпромітований інтернаціоналістичний термін (нещодавно “старшим братом” рекламували себе росіяни) тут ні до чого. Польський і український народи – дві окремі повноправні й рівноцінні нації, в яких взаємних братерських почувань завжди було мало. А лише справжня взаємодопомога і рівноправність можуть стати підставою нормалізації стосунків.
Є певні загальновизнані світовою історією істини, що стосуються не лише польсько-українських стосунків. Кожний поневолений народ має право вести національно-визвольну боротьбу за незалежність своєї нації і Батьківщини. Національно-визвольна боротьба не вимагає виправдання, а її цілі є загальнозрозумілі й святі. Методи боротьби накидають гнобителі. Коли мирні засоби не дають результатів, залишаються збройні. Крайні жорстокі методи заслуговують засудження та аналізу з точки зору їх причин та доцільности.
Поведінка аґресивної частини польської меншини в Західній Україні взагалі не вкладається в будь-які логічні рамки. Бої велися на українській етнічній території – будьмо відверті – проти колонізаторів, які в кардинально змінених умовах не зуміли (і не захотіли) нормалізувати свої відносини з українським корінним населенням, а намагалися втримати вже неіснуючий “стан посядання”.
В остаточному підсумку польська сторона з великими втратами програла війну на Волині та в Східній Галичині, – і тому вважала, що має право на помсту й відплату. Докладніше, – на польську помсту за українську відплату польській стороні. У вигляді операції “Вісла”.
Не буду спинятися на морально-етичному аспекті проблеми, бо ставлення до таких подій – як ми бачили на багатьох прикладах зі світової історії ХХ ст. – далеке від задовільного, але не підлягає сумніву, що з погляду політичної та державно-політичної мудрости було виявлено цілковиту їх відсутність.
За який програш помстилися поляки
Повертаючись до оцінки депортацій українців, вважаю, що слід відмовитися від намагання подавати неправдиві мотиви подій, а відверто сказати правду, що це був акт помсти за великий волинсько-галицький програш. Акт помсти, що виявився у застосуванні принципу колективної відповідальности до цивільного населення лише тому, що воно українське, а не до безпосередніх винуватців. Правда, тут треба ще внести певну поправку на ментальність: не лише помста за Волинь і Східну Галичину, але й за те, що український народ був нечемним, підступним і невдячним. Лише невідомо, за що він мав бути вдячним.
Ставити на одну площину – навіть чисто формально – Волинь і операцію “Вісла” неможливо. Волинь і Східна Галичина – це усунення колонізаторів з українських земель. “Вісла” – ліквідація віковічної української етнічної території.
Про перспективи 50-ти років і результати компаративізму
Не думаю, що за п’ятдесят років ставлення до операції “Вісла” – маю на увазі ставлення мужніх і чесних істориків та звичайних розумних людей – могло змінитися. Як акт брутального етноциду вона заслуговує лише засудження та виправлення тих її наслідків, які ще можна виправити. Засудження “принципу” колективної відповідальности і розуміння того, що жодна людина не є і не може бути власністю держави та не може бути визнана винною без доведеної вини.
Як відомо з історії, етнічні чистки були піднесені до ранґи державної національної політики у Росії, що існувала певний час під назвою Радянського Союзу. Реабілітація депортованих народів проходила важкий шлях, але, незважаючи на всі перешкоди, була здійснена як юридичний акт, а сам “принцип” засудила історія. Хочу нагадати, що все це було проведено в той час, коли в Радянському Союзі ще не пахло демократією, коли були спалахи антинаціонального терору (в Грузії, в Литві), коли ще сьогодні в російському середовищі далеко до ліквідації ідей і практики патологічної ксенофобії. Польща, як досі, не пішла шляхом повного засудження злочину і виправлення зла. Не буду тут аналізувати причин – вони зрозумілі. Не варто подавати рецепти, що треба робити і як треба міняти спосіб мислення – ці проблеми також зрозумілі.
Етнічні чистки не були, не є і не будуть внутрішньою справою однієї держави
Хоч як би цього добивалися ті держави, що займаються етноцидом. Це не лише справа двох уплутаних у конфлікт сторін, особливо тоді, коли для однієї з них етнічна територія продовжується в сусідній державі (як у випадку українців у Польщі), але й справа цілого людства, бо порушуються права людини. Тому й нічого деяким опортуністам на зразок колишнього депутата польського сейму Володимира Мокрого, пропаґувати думку, що операція “Вісла” та виправлення її – це суто внутрішня справа Польщі.
І Україна, і держави Західної Европи зацікавлені в нормалізації українсько-польських стосунків. А казус “Вісли” – складова частина цієї нормалізації. Це ще раз підкреслює міжнародний характер цілої справи. Зрозуміло, що в такій нормалізації не зацікавлена Москва і проросійські кола у Польщі. Бо не раз у минулому Росія і Польща знаходили спільну мову за рахунок України.
Хочу висловити свою думку щодо різних сентиментальних і символічних акцій типу “прощаємо і просимо прощення” та щодо висування якихось “попередніх умов чи вимог”, від яких, мовляв, залежить остаточне вирішення справи.
Звідки було нав’язано формулу прощення
Конґрес українців у Польщі, що відбувся у квітні 1997 р., вважаю, не мав права оголошувати формулу “прощаємо і просимо прощення”.
По-перше, не зрозуміло, чи Конґрес справді мав повноваження всіх українців взагалі.
По-друге, немає рівнорядної польської організації (типу Конґресу поляків Польщі, скажімо), тому покаянна формула прозвучала як голос волаючого в пустелі.
По-третє, така ухвала Конґресу порушила повільний, але неминучий процес реабілітації жертв операції “Вісла”. І, після вже наявного позитивного рішення сенату, треба було відчекати будь-якого (навіть негативного, з яким можна боротися) рішення сейму.
По-четверте, врешті – й це основне – польське суспільство (як постараюся довести далі) ще не готове до рівноправного діалогу. Без сумніву, у випадку Конгресу треба б знати, хто стояв за лаштунками справи – хто саме персонально підштовхував до такої формули. Якщо це діячі з почуттями громадської відповідальности та особистої гідности, вони повинні відверто викласти свою арґументацію.
Необхідно ще підкреслити, що формула “прощення” розрахована на сценічний ефект. Вона не компенсує реально заподіяного зла.
Справедливість, якщо про неї думати серйозно, не залежить від “попередніх умов” – вона або є, або її немає. Відносини між націями і державами, це здається ми вже засвоїли, будуються не на сентиментальності, а на взаємоповазі, рівноправності й правильному розумінні національних і державних інтересів. І знову і лише на справедливості.
*За матеріалами статті Я. Дашкевича з книги «Учи неложними устами сказати правду», К.: «Темпора», 2011, 828 с.: «Подзвінне операції «Вісла»» с. 262-282.