Голова комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Стретович В.М. взяв ситуацію на контроль та звернувся до Генерального прокурора України з вимогою про належне забезпечення розгляду повідомлення про злочин та притягнення до відповідальності посадових осіб прокуратури, винних у бездіяльності і неповернення державного майна (коштів).

 

---

 

Дуже цікаво та неординарно (а іноді – алогічно) розвиваються події, що були предметом наших попередніх досліджень. Проте, така неординарність є показником стану корумпованості сучасних державний інституцій та дає нам наглядну можливість усвідомлення тієї простої істини, що сучасну систему державних органів та їх взаємодії слід змінювати та реформувати, при чому реформувати вичерпно, рішуче та, як іноді прийнято казати – капітально.

 

Запропонована ще Маккіавелі класична та практично довершена система стримувань та противаг, яка передбачала баланс владних повноважень та наявності взаємного контролю між усіма гілками влади і яка доволі успішно застосовується на макрорівні в Україні, вочевидь не дістала свого поширення в окремих внутрішніх моментах державного механізму.

 

Тому в Україні існують окремі органи, інституції та посадові особи, які за напрямами своєї діяльності є безконтрольними, що призводить до їхнього внутрішнього загнивання та виявлення знову ж таки класичної ситуації коли „низи не хочуть, а верхи не можуть” здійснювати свої органічні системні функції.

 

Таким органом є прокуратура України, яка, як ми вже неодноразово відповідально зазначали без зайвої та недоречної ввічливості, є збіговиськом ледарів, нероб, недоумків та люмпенів, які паразитують на тілі держави та суспільства, не забезпечуючи виконання належних і притаманних за законодавством функцій.

 

„Не забезпечують” – сказано доволі м’яко, адже, як показує практика, прокурорські працівники здебільшого схильні до різного роду зловживань, що періодично висвітлюється в ЗМІ різних спрямувань.

 

Ми повністю згодні з Юрієм Луценком, котрий практично в кожному своєму інтерв’ю, звітуючи про виконану органами міліції роботу стверджує, що всі справи, які в силу процесуального законодавства передаються до прокуратури – успішно лягають під сукно, губляться, або закриваються всупереч законодавству та здоровому глузду.

 

Великодержавні крадії доволі вільно почуваються за існуючої системи прокуратури в Україні, а виявлена безкарність поступово розбещує та призводить до зростання валу злочинності.

 

Єдине, на що спроможна сучасна прокуратура в Україні („фахівці” якої складаються з молодих „жовторотих” випускників заочних відділень ветеринарних технікумів або глибоких маразматиків післяпенсійного віку) – то іноді доводити до суду справи про кишенькові крадіжки або п’яні дебоші, та і то тому, що доказова база по даним справам зібрана органами міліції.

 

Будемо послідовними в наших висловлюваннях та проілюструємо їх наступним чином: багато хто пам’ятає та схвально оцінив раніше розміщений „ГОВОРИ!” матеріал  Не рий яму іншому, або як прокуратура сама себе покарала, котрий висвітлював доволі просту та зрозумілу ситуацію, яка склалася у зв’язку з порушенням кримінальної справи органами прокуратури відносно посадових осіб Департаменту з питань виконання покарань.

 

Ми сподівалися, що ситуація нами описана максимально детально та зрозуміло для сприйняття всіма верствами населення, включаючи пацієнтів психіатричних лікарень, що мають діагноз „слабоумство”. Ми навіть не пошкодували часу на ліричні відступи та порівняння і приклади, зрозумілі і дітлахам дошкільного віку.

 

Тезово згадаємо ще раз ситуацію, яка була описана. Прокуратура порушила кримінальну справу за фактом купівлі посадовими особами Департаменту з питань виконання покарань автомобілів та цукру за цінами, які не відповідають реальним та визначеним законом і є завищеними.

 

Кримінальна справа триває значний час, її перебіг доволі млявий, проте на цьому діяльність прокуратури і обмежилася.

 

Поряд з тим, за здоровим глуздом та єдино зрозумілою і послідовною логікою дій, прокуратура була б зобов’язана  негайно і в любому випадку не пізніше порушення кримінальної справи вжити заходів щодо оскарження укладених угод до суду на предмет визнання їх недійсними та повернення у попереднє становище всього, що сторони отримали за угодами, тобто, Департаменту з питань виконання покарань – кошти (які є державними коштами), а протилежним сторонам – майно, яке було продано Департаменту.

 

Тобто, слід повернути сторони у попереднє становище, яке існувало до вчинення правопорушення, з приводу якого порушено кримінальну справу.

 

Такі дії будуть не зайвими не тільки тому, що поновлять між сторонами попереднє становище, але і зайвий раз зафіксують факт порушення законодавства при купівлі цукру та автомобілів, адже стверджувати про порушення законодавства без судового рішення про це та намагатися здійснити досудове слідство лише на домислах про незаконність угод – справа безперспективна.

 

Діє просте правило: кожен сумнів – на користь обвинувачених.

 

А в даному разі не те що сумнів, а цілий юридичний факт існування не скасованих та чинних угод (які презумуються, як законні, допоки їх не визнано недійсними) поставить хрест на любій кримінальній справі.

 

Проте, як ми вже зазначали, прокуратура укладені угоди до суду не оскаржувала, попереднє становище відновити не намагалася, та продовжувала з дивною упертістю фантазувати про існування правопорушень при здійсненні закупівель. Думається, що неспроста і з певною метою, далеко не правомірною…

 

Тому, ми зробили роздруківку попереднього матеріалу, оформили супровідний лист та направили до Генеральної прокуратури наші висновки у формі повідомлення про злочин, як того вимагає ст. 94, 97 КПК України. Ми вважали та вважаємо злочинною бездіяльність прокуратури міста Києва, яка виразилася в неоскарженні угод та недбалому ставленню до результатів злочинних дій, та попросили порушити проти недбалих прокурорів кримінальну справу.

 

Проте, Генеральна прокуратура вразила нас своєю поведінкою навіть більше, аніж до цього вразила прокуратура міста Києва (яка не бажала повертати злочинно набуте майно).

 

Всупереч усім формальним та неформальним правилам, Генеральна прокуратура України (цілий заступник начальника управління Гулицький) спрямувала повідомлення про злочин до Прокуратури міста Києва (на яку ми власне, і скаржилися).

 

Спробуймо здогадатися, які результати розгляду будуть в даному разі? Які є шанси, що Прокуратура міста Києва визнає саму себе винуватою в бездіяльності, та ще і порушить кримінальну справу? На це доволі важко сподіватися навіть з розрахунку існуючого рівня розумового розвитку столичних прокурорів…

 

При чому Генпрокуратура направила наше повідомлення не як повідомлення про злочин, а скромно перейменувала його, направивши заяву для загадкової та поки що невідомої в процесуальному плані „організації перевірки викладених доводів слідчим шляхом в частині…”.

 

Тобто: на вас скаржаться, віддаємо вам скаргу на вас же, а ви там щось придумайте, приміром перевірте підслідних у кримінальній справі, самі себе ж ви перевіряти не будете…

 

З таким успіхом, виявивши порушення у діях Департаменту виконання покарань, можна було б кримінальну справу не порушувати, а усі матеріали направити Департаменту з вимогою, аби він сам себе покарав…

 

На ці факти ми звернули увагу „сумлінних” прокурорів, які не забарилися з черговою відпискою.

 

Ці відписка також оригінальністю не виблискувала: перерахувавши ті ж обставини, що ми знали і давно до цього (коли, як та проти кого порушена), інший заступник начальника управління Артеменко (очевидно, не менш „талановитий” аніж Гулицький) вказав, що наша незгода з порушенням кримінальної справи не є підставою для проведення перевірки відповідно до вимог ст. 97 КПК України.

 

Отримавши таку відповідь, ми були шоковані.

 

По-перше, ніхто і ніколи не висловлював незгоди з порушенням кримінальної справи відносно посадових осіб Департаменту виконання покарань, що доволі легко зрозуміти зі змісту наших публікацій, начебто написаних зрозумілою літературною мовою. Порушили то порушили, на здоров’я, ми навіть підтримуємо порушення кримінальної справи, аби ніхто з високих прокурорів не сумнівався в цьому та згодні з порушенням кримінальної справи (навіть попросили ці обставини спеціально для прокурорів Генеральної прокуратури України (які не відрізняються гострим розумом) виділити в тексті.

 

По-друге, прокурору Артеменко не завадило б трохи підвищити свою кваліфікацію та фаховий рівень (який навіть ми, за нашої багатої фантазії „достойно” оцінити не можемо), оскільки будь-яка заява, яка надсилається у відповідності до ст. 94, 97 КПК України підлягає обов’язковому та беззастережному розгляду, оскільки це є заява про злочин, і відмова її розглянути (що дозволив собі спочатку прокурор Гулицький, а потім і прокурор Артеменко) є прихованням злочину.

 

Відписка зазначених „гідних” представників прокуратури за логічним наповненням та загадковістю ходу думок схожа на формулу „навіщо твоїй бабці півтора кілограми цвяхів, якщо кенгуру не палять цигарок…”.

 

Нагадаємо, що порушене нами питання максимально просте: є злочин, по ньому порушена кримінальна справа (що ми аж ніяк не оспорюємо), але слідство та припинення вчинених злочинних діянь належним чином не відбувається, тому винні особи (працівники Прокуратури міста Києва), які не забезпечують відновлення державних інтересів мають понести покарання. Просто та зрозуміло.

 

Проте прокурори Генеральної прокуратури України, симулюючи слабоумство, ці обставини всіляко перекручують, та приймати рішення відмовляються, намагаючись „покрити” колег-нероб, навіть власними спинами та наближеними до них анатомічним частинами тіл…

 

Яка самопожертва, що навіть граничить з мазохізмом! Благородство навіть вражає! Таке „благородство” було б виправданим, якби згадані прокурори здійснили за повідомленням про злочин належну перевірку та, якщо впевнені в правоті колег, дали б логічний висновок по суті звернення, описавши, чому бездіяльність міських колег по поверненню Департаменту виконання покарань грошей не є злочином. Просто та зрозуміло, чи не так?

 

Але не хочуть прокурори приймати рішення, і не вміють, очевидно в силу виродження та втрати залишків честі та гідності. Краще виставити себе на посьмиховисько, стерпіти публічний сором (видно не в перший раз), аніж приймати вольові та відповідальні рішення… А ми дивуємось, чому злочини не розкриваються…

 

Тим часом, поки прокурори Гулицький та Артеменко (як і сотні їм подібних) байдикують та експериментують з відписками, ситуація дістала доволі резонансне продовження, оскільки нею зацікавився Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

 

Голова комітету Стретович В.М. взяв ситуацію на контроль та звернувся до Генерального прокурора України з вимогою про належне забезпечення розгляду повідомлення про злочин та притягнення до відповідальності посадових осіб прокуратури, винних у бездіяльності і неповернення державного майна (коштів).

 

Ось так і виходить: прокурори займаються справою, відомою як „крутіння волам хвостів”, а за все це має відповідати Генеральний прокурор України. Хоча досить одного разу, аби показово вигнати з роботи хоча б одного „любителя експериментів” на зразок Гулицького або Артеменка, як решта почнуть намагатися хоча б щось робити. Треба виробити умовний рефлекс, класичний рефлекс для правопорушників, який полягає у невідворотності покарання за вчинення правопорушення.

 

Це буде корисно для суспільства та держави. Адже Гулицький, Артеменко та сотні їм подібних так безглуздо та злочинно себе поводять за однієї простої причини: безкарності та не контрольованості. Якщо на міліцію або СБУ можна поскаржитися в Прокуратуру, то на Прокуратуру поскаржитися вже майже нікуди, що і породжує безкарність.

 

Лише у випадках, коли контролюючі функції починають здійснювати парламентські комітети (як це є в даному разі), тоді можна сподіватися на успіх та дієвість розгляду ситуації.

 

На наш погляд, доцільним є збільшить повноваження парламентських профільних комітетів по контролю за діяльність Прокуратури, яка себе скомпрометувала та занапастила і продовжує вироджуватися та занепадати… Тоді може щось зміниться на краще. Це на перспективу. І це буде заслужено та доцільно.

 

А поки що, залишається невирішеним питання притягнення до відповідальності посадових осіб прокуратури, які маючи факт вчинення злочину та порушену кримінальну справу, навіть не намагаються визнати незаконним через суд угоди та повернути по ним майно та кошти. Враховуючи тривалий час зволікання (чому, до речі сприяли своїми мазохістським експериментами Гулицкий та Артеменко) кримінальне переслідування прокурорів міської (а можливо і генеральної) прокуратури – невідворотне, і комусь із них доведеться опинитися за гратами та спробувати смаку баланди…

 

Буде цікаво їх там спостерігати…