Епідемії віспи відбирали сотні й тисячі людських життів. До того часу, коли англійський лікар Едвард Дженнер зробив своє відкриття і створив першу вакцину, одне лише згадування про віспу наводило жах на людей, що були безсилими перед згубною хворобою.

 

---

 

Майбутній видатний лікар народився в лихі часи

 

У минулому віспа була стихійним лихом – спустошливим, невблаганним, жорстокішим за повені, землетруси та пожежі. Будучи безпомічними у боротьбі з віспою, люди зверталися по допомогу до богів, читали молитви й закляття, купували талісмани, приносили жертви. А релігія завжди і всюди, в усі часи та в усіх країнах використовувала стихійні лиха для зміцнення свого впливу на темні, неосвічені маси народу. Лихо послане вищими силами (богами), – так завжди твердили всі релігійні діячі та містики, – значить, і допомоги слід просити у вищих сил.

 

«Посередниками» між людьми та вищими силами (богом) були служителі культів. І чи варто дивуватися з того, що відколи з’явився справжній засіб боротьби зі згубною віспою, то з’явилися й перші противники прогресу? Ними були релігійні фанатики, що одразу виступили жорстокими і непримиримими борцями проти традиційної медицини.

 

 

17 травня 1749 р. у родині англійського священника Дженнера з містечка Берклей у графстві Глочестер (Велика Британія) народився третій син, якого назвали Едвардом. Закінчивши церковну школу і не виявивши жодного бажання продовжувати справу батька, 13-річний хлопчик був відправлений на навчання до доктора Людлова, що жив у Седбері поблизу Бристоля.

 

Пацієнтка, яка запам’яталася на все життя

 

Одного разу до доктора Людлова прийшла селянка зі скаргами на нездужання. Лікар оглянув пацієнтку і заявив, що в неї віспа. Зі страхом і жалем дивився учень лікаря Едвард Дженнер на молоду жінку, вважаючи її приреченою на смерть або потворність. Несподівано для себе він почув у її відповіді категоричну незгоду з поставленим діагнозом:

 

– Ви помиляєтеся, пане докторе! Я не можу захворіти на віспу, тому що в мене вже була коров’яча віспа!

 

Впевненість, із якою були промовлені ці слова, здивували не одного Дженнера. Доктор Людлов узяв хвору жінку під нагляд. Невдовзі вона одужала, причому хвороба не залишила на ній жодних слідів. Чи була ця хвороба віспою або лікар помилився в діагнозі? А якщо це була віспа, то чи пов’язане дивовижне зцілення жінки з тим, що вона колись перенесла коров’ячу віспу? Ні в кого не міг отримати відповіді на ці запитання юний помічник лікаря Едвард Дженнер. Але той випадок він запам’ятав на все життя.

 

У 1769 р. для завершення навчання Дженнер вирушив до Лондона. Під керівництвом відомого природодослідника і анатома Гюнтера він блискуче оволодів природними науками. Одержавши звання лікаря, він відхилив численні запрошення, що обіцяли великі гроші та почесті. Натомість у 1772 р. Дженнер повернувся до рідного містечка Берклея.

 

Мешканці довколишніх селищ одразу оцінили глибокі знання, чуйність і уважність молодого лікаря. Пацієнтів у нього завжди було багато.

 

Чому молочниці ніколи не хворіли на натуральну віспу?

 

Епідемії віспи, що спалахували по кілька разів на рік, ставили лікаря у складне становище. На його очах у страшних муках вмирали десятки людей, а він був безсилим і не міг нічим допомогти їм. Та дивна річ: хворіли поміщики, священники, хлібороби і майстри, однак жодного разу не зустрів Дженнер серед хворих людей тих селян, які безпосередньо працювали з молочною худобою. Їх віспа наче «милостиво» оминала. В чому ж криється причина? Невже правдивою виявилася здогадка, що її висловила та селянка із Седбері?

 

З несамовитою наполегливістю понад 20 років продовжував Едвард Дженнер дослідження коров’ячої віспи, спостерігав, як вона передається людині та як протікає хвороба в людей, робив велику кількість щеплень від одних тварин іншим. Зараз на Едварда Дженнера накинулися б вегани і «зоозахисники» зі звинуваченнями в тому, що він, мовляв, проводив досліди на тваринах. Але його відкриття врятувало людство від загибелі, і ми з вами чудово бачимо всю абсурдність доводів, які висувають противники використання тварин у лабораторних дослідженнях.

 

Повільно, але впевнено відкривалася завіса таємниці, що приховувала дивну стійкість молочниць до віспи. Майже вся молочна худоба хворіла на віспу, проте тварини хворіли відносно легко. Молочниці заражалися коров’ячою віспою через гнійники на вим’ї та переносили хворобу на ногах, відбуваючись незначним нездужанням і без будь-яких наслідків. Після цього їхній організм набував здатність протистояти людській – натуральній віспі. Чи не є це свідченням того, що під час боротьби з легкою, коров’ячою віспою в організмі людини виробляється якийсь захисний засіб, який успішно захищає проти набагато більш страшної, натуральної віспи?

 

Якщо все дійсно так, якщо ця гіпотеза є правильною, то необхідно зробити штучне щеплення коров’ячої віспи людині й тим самим убезпечити її від загрози епідемії згубної хвороби, що періодично лютує в усіх селах і містах.

 

Настав час провести вирішальний експеримент

 

Все розпочалося 14 травня 1796 р. Що принесе цей день невтомному дослідникові? Чи міг уявити переконаний у правильності своєї теорії Дженнер, що разом із розквітом його життя насуваються сумні часи переслідувань і цькування?

 

Того ранку в приймальні доктора Дженнера зібралося чимало допитливих глядачів. Посередині кімнати на стільці сидів 8-річний Джон Фіпс. За деякий час до цієї кімнати швидко ввійшла молода жінка з пов’язкою на руці. Це була молочниця Сері Нельмс, яка нещодавно заразилася віспою від своєї корови. Тепер можна було розпочинати.

 

Доктор Дженнер протер спиртом шкіру хлопчика на лівому плечі, зробив невеличкий надріз. Потім він узяв трохи жовтої речовини з віспини у молочниці та переніс його в подряпину на плечі Джона. Впродовж трьох наступних днів хлопчик відчував нездужання, вередував, погано їв. А після цього він швидко одужав.

 

Тепер потрібно було довести ключову ідею гіпотези – вона полягала в тому, що віднині Джону Фіпсу не загрожує натуральна віспа.

 

Коли віспинки у хлопчика піджили, Дженнер взяв гній у хворога на натуральну віспу та прищепив його Джону.

 

Настали напружені дні – дні страху та сумнівів. А раптом дитина захворіє? Та минув тиждень, потім минув і другий. Хлопчик був абсолютно здоровим. Це була перемога! Дослід виявився вдалим!

 

Перемогу над віспою одержано!

 

Чи варто описувати, в якому захваті були доктор Дженнер і його друзі?

 

Збадьорений успіхом, Дженнер направив у 1797 р. до Королівської спілки (наукової установи Англії, статус якого прирівнювався до академії наук) свою працю «Дослідження причин і впливу коров’ячої віспи». На жаль, тоді на нього спіткало гірке розчарування. Королівська спілка відмовилася друкувати працю, що несла людству визволення від лютої хвороби.

 

Однак перешкоди не зупинили Дженнера. Рік потому він видав свою працю за власні кошти, накладом у кількасот примірників.

 

З великою недовірою зустріли відкриття Едварда Дженнера у середовищі медиків. Але не спротив надто консервативних лікарів становив найбільшу небезпеку для відкриття Дженнера. Все нове у науці зазвичай впроваджується не одразу, тому в недовірі медичної спільноти не було нічого надзвичайного. На справжню небезпеку наразився Дженнер з його відкриттям з іншого боку.

 

Ворогом нового способу боротьби з віспою виступила церква

 

Проповідуючи смиренність перед «волею божою», благословляючи сліпу покірність перед усіма стихійними лихами, що нібито були небесами за гріхи людей, церковники твердили, що і натуральна віспа – це милосердний дар провидіння, посланий бідолашному людству. Вони переконували віруючих і в тому, що нечестивим вчинком і справжнім святотатством є будь-які спроби виривати з рук всемогутнього творця подібний дар.

 

Скромний сільський лікар Едвард Дженер для церковників перетворився на лютого ворога, котрий своїм відкриттям підривав авторитет релігії, тому що наочно спростовував доктрини про неможливість змінити природний хід подій, нібито визначений богом.

 

Значну роль відіграла й та обставина, що своїм відкриттям Дженнер позбавляв священнослужителів їхніх доходів. Останні гроші несли бідні люди до храмів, аби вимолити в бога захисту від страшної хвороби. З відкриттям Едварда Дженнера мільйони людей дістали можливість врятувати свої життя, звернувшись по допомогу до лікаря.

 

Дженнеру було оголошено війну. З церковних амвонів лунали загрозливі проповіді на адресу вченого та його відкриття. «Стикання з худобою є плюндруванням образу творця», – заявляли одні священники. «Щеплення проти віспи – диявольська вигадка», – переконували інші.

 

Дієва тактика на випадок переслідування та цькування

 

Дженнер, якому було нестерпно витримувати таке цькування, все одно продовжував боротися зі звинуваченнями, що градом сипалися на нього звідусіль. Він зайняв активну позицію і не став мовчати. Тому оспорювання і спростування звинувачень давало позитивні результати.

 

Кількість людей, які вмирали внаслідок віспи, стрімко зменшувалася. Відкриття само боролося за себе. В одній тільки Англії воно щороку рятувало від смерті 45 тисяч людей.

 

Всупереч усім переслідуванням, Дженнер дожив до дня визнання, і йому вдалося побачити перемогу своєї справи.

 

У 1800 р. профілактичне щеплення проти віспи було запроваджене в англійському флоті. До Середземного моря було відправлено корабель з вакциною, щоб поширити відкриття доктора Дженнера в Гібралтарі, на Мальті, на Сицилії, в Неаполі.

 

Твір Едварда Дженнера було перекладено багатьма мовами: французькою, іспанською, німецькою, голандською, російською та китайською. В Парижі під портретом Дженнера було розміщено напис: «Благодійникові матерів – дітей – народів». На його честь заснували медаль.

 

Знання завжди перемагає над невіглаством

 

Дженнер отримав урядові нагороди: в 1802 р. – 10 тис. фунтів стерлінгів і в 1806 р. – 20 тис. фунтів стерлінгів. За кошти першої з отриманих державних премій доктор Дженнер побудував будинок для Джона Фіпса і власноруч висадив троянди в його саду.

 

Також Едвард Дженнер був обраний на пост довічного президента нового Інституту щеплення проти віспи.

 

Ім’я скромного сільського лікаря облетіло весь світ. Дженнер так само продовжував лікувати селян, усіляко допомагав усім, хто до нього зверталися. Церква вже не могла продовжувати відкриту боротьбу проти вченого, чиє відкриття виявилося таким благодіянням для людства.

 

Залишив цей світ Едвард Дженнер у 1823 р. Його поховали там, де він бажав сам – у рідному містечку. В 1858 р. у Лондоні відкрили пам’ятник Дженнеру. Скульптор зобразив фігуру лікаря, який робить щеплення дитині.

 

Чудове відкриття Едварда Дженнера одержало перемогу над забобонами та містичними віровченнями. Воно довело, що знання, спрямоване на благо людства, є непереможним.