Ірина Кременовська
Latest posts by Ірина Кременовська (see all)
- Кліматична тематика як зброя проросійських пропагандистів (розбір форуму «Глобальный кризис. Ответственность» від МГР «АллатРа») -
- Патріотичний ребрендинг «АллатРа» чи стара гра у новій обгортці? -
- Зняти плівку обману, або Як позбутися реклами проросійської секти -
- Серія робіт «Faces of war» Тамари Качаленко присвячена пам’яті жертв катастрофи на Каховській ГЕС -
- Клірик УПЦ (МП) Микола Данилевич виправдовував російську агресію та розпалював релігійну ненависть -
Цькування (булінг, у т.ч. кібербулінг та Інтернет-мобінг) є поширеним явищем не тільки серед школярів, але й серед дорослих. Сьогодні ми поговоримо про те, як захистити дитину.
Жоден закон не містить таких норм, які б могли заборонити чи обмежували б можливість користуватися Інтернетом і соціальними мережами як для дорослих, так і для дітей. Єдине виключення – блокування російських соціальних мереж «ВКонтакті», «Однокласники» та інших ресурсів. Однак незважаючи на заборону доступу до цих сервісів чимало користувачів стали застосовувати VPN-розширення для браузерів, яке дозволяє відвідувати навіть заблоковані в Україні ресурси й сайти.
У нашій країні користуються популярністю інші соцмережі, зокрема Facebook, що є у вільному доступі. Крім того, після блокування «ВКонтакті» й «Однокласників» значна кількість користувачів перемістилися саме до Facebook.
Зазвичай самі корпорації, що є власниками соцмереж, можуть установлювати вікові обмеження для користувачів. Наприклад, такі правила діють у Facebook. Проте це не завжди допомагає, якщо користувач під час реєстрації вказує інший вік.
Кібербулінг, або Інтернет-мобінг
Кібербулінг – відносно нове поняття, що вживається переважно для спрощення розуміння широким загалом сутності даного явища. Воно утворено від префіксу кібер-, що означає належність до сфери Інтернет-комунікацій і, власне, терміну булінг.
У наукових публікаціях і у сфері правозастосування більш прийнятним є використання терміну булінг, оскільки воно має легітимне визначення. Так, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)» від 18 грудня 2018 р. № 2657-VIII було запроваджене таке поняття:
Булінг (цькування) – діяння учасників освітнього процесу, які полягають у психологічному, фізичному, економічному, сексуальному насильстві, у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій, що вчиняються стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи або такою особою стосовно інших учасників освітнього процесу, внаслідок чого могла бути чи була заподіяна шкода психічному або фізичному здоров’ю потерпілого.
Як бачимо із самого поняття, булінг буквально означає цькування. А враховуючи те, що законодавцем тут застосовано фразу «у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій» поняття булінг, кібербулінг або ще один синонім – Інтернет-мобінг, фактично є тотожними.
Тому немає суттєвої різниці в тому, як називати це явище. Головне те, щоб його суть була всім зрозуміла, коли йтиметься про способи захисту дитини.
Своєю чергою, говорячи про дітей, тут ми будемо мати на увазі всіх неповнолітніх – хлопців і дівчат, які не досягли 18-річного віку.
Про шкільний булінг – з власного досвіду
Що стосується цькування дитини з боку однолітків, то воно траплялося не лише до появи Інтернету, а й практично в усі часи. Якщо раніше таке цькування відбувалося переважно у реальному (а не у віртуальному, як зараз) вимірі, то Інтернет сприяв більшому поширенню такого явища.
Діти й підлітки можуть виглядати більш жорстокими за дорослих через те, що в них наразі не сформований життєвий досвід і усвідомлення відповідальності за свої вчинки. Через вікові особливості вони наразі не повною мірою усвідомлюють, який біль і страждання спричиняють своїми діями іншій особі.
Мені особисто не доводилося бути об’єктом булінгу з боку однолітків, але зараз спали на згадку кілька красномовних прикладів, коли я була свідком цькування інших дітей. Про Інтернет у ті часи, звісно, ми навіть не знали.
Світланка
У нашому класі була дівчинка Світланка, котру виховувала самотня мама. Жінка працювала на підприємстві, де зарплату затримували місяцями, тому їй доводилося або шукати підробіток, або перебиватися буквально з хліба на воду.
Тому Світланка вдягалася дуже скромно. Вона ходила в одному й тому саме одязі щодня – у неї була одна спідниця, один светр, одне плаття та одні штани. Для того, щоб купити Світланці пуховик на зиму, її мама відкладала гроші зі своєї зарплати впродовж цілого року.
Ми товаришували зі Світланкою, жили у сусідніх будинках і часто ходили разом до школи й додому. Той факт, що дівчинка була не тільки з неповної, але і з малозабезпеченої сім’ї, в очах однолітків робив її якоюсь неповноцінною, тому деякі школярки нерідко глузували з її одягу чи з її худоби (у Світланки з дитинства була така конституція тіла).
Що стало причиною булінгу: негарний одяг або… українська мова?
Якось у 6 чи 7 класі на уроці фізкультури до Світланки причепилися дівчата з паралельного класу. Вони щось сказали про її спортивну форму та почали сміятися (це був старенький і «немодний» спортивний костюм). На це Світланка не реагувала, та вирішила відбутися жартом. На черговий глузливий вигук у її бік на кшталт «на какой помойкє ти нашла етот бомжацкій кастюм» вона відповіла: «недочуваю!» та намагалася не звертати на них уваги.
Саме так: недочуваю, – сказала вона українською. Що тут розпочалося! Четверо чи п’ятеро дівчат підбігли до неї, оточили та почали чіплятися: «ну скажи єщьо раз свайо нєдочуваю», поки не втрутилися вчителі. А діло було в Донецьку, до речі.
Світланка дуже любила українську мову та українські книжки та, як вона розповідала, їй особливо подобалося на канікулах у бабусі в Дружківці (Донецька область), де всі розмовляють українською. Цим вона виділялася серед інших. Тому Світланка завжди мала відмінні оцінки з української мови й літератури, а ще я пам’ятаю, як вона любила декламувати вірші.
Але повернемося до нашого уроку фізкультури. Знущання на цьому не закінчилися, а ті дівчати й не думали заспокоюватися. Коли урок закінчився (він був останнім) і всі стали розходитися, вони чекали на Світланку. Я їй сказала, щоб вона не виходила сама, та ми вийшли разом.
Переслідувачки групою ув’язалися за нами. Вони намагалися оточити нас і відтіснити Світланку від мене, але ми йшли, як нічого не сталося, розмовляли про своє та навмисно вдавали, що їх просто помічаємо. Я не знаю, як би все склалося, коли б мене не було поряд.
Це дратувало дівчат, які продовжували повторювати з усіх боків одне й те саме: «ну скажи єщьо раз свайо нєдочуваю!» знову і знову. Втім, нас вони не чіпали, і скоро їм самим це стало набридати. Від школи до наших будинків було не більше п’яти хвилин пішки. Вже коли ми дійшли до рогу Світланчиного будинку й повернули у двір, дівчата відстали.
Як булінг у дитинстві позначився на майбутньому Світланки
Тепер я розумію, який урок показала нам усім ця тендітна, але мудра не по роках дівчинка.
Перше: не варто відповідати на провокацію та поглиблювати конфлікт. Повний ігнор є дуже дієвою «зброєю» проти любителів висміювати інших.
Друге: якщо не звертати увагу на агресорів та їхні нападки, то їм самим це скоро набридне, адже вони хочуть привернути увагу, а не отримуючи уваги, змушені будуть ретируватися.
Третє: якщо на захист об’єкта цькування стане хоч один, то агресія інших дуже стрімко стане спадати.
Щодо Світланки, це був, на жаль, не єдиний випадок відвертого знущання з неї, і це тривало приблизно до 9 класу. У 10-11 класах такого вже не спостерігалося – можливо, тому, що самі агресивні діти «відсіялися», а у випускних класах залишилася більш серйозно налаштована публіка.
Як це на неї вплинуло у майбутньому? Ніяк. Принаймні, жодних ознак якоїсь психотравми я за нею не спостерігала, та й сама Світланка до всього звикла ставитися з гумором. Незважаючи на бідність і злидні, вона завжди прагнула добиватися кращого і допомагати мамі.
Після школи Світланка сама, без зв’язків і грошей поступила на бюджетну форму навчання до Донецького національного технічного університету. Як вона сама тоді розповідала, після занять вона працювала там у студентській робочій бригаді на різних об’єктах. Тож, крім здобуття вищої освіти, Світланка з радістю вчилася штукатурити й фарбувати стіни, і це стало тоді її першим заробітком.
Сашко
У третьому класі в нас з’явився новий хлопчик. Прийшов він серед осені, коли навчальний рік розпочався, хоча його прізвище вже від 1-го вересня було у класному журналі. Власне, з прізвища, котре нам, дітям, здавалося дуже кумедним, розпочалося глузування ще до того, як ми побачили самого новачка.
У перший свій день він з’явився разом із батьками, а клас зустрів його загальним реготом. На голові хлопця була плетена шапочка. Тільки потім ми дізналися, чому він не знімав її на уроках. Голова Сашка була поголена – він переніс травму та якусь операцію. Звісно, дітей це анітрохи не турбувало, і Сашко одразу отримав прізвисько Лисий, яке приклеїлося до нього на всі шкільні роки.
Знущатися над Сашком почали від першого дня. «Лисий!» – кричали до нього хлопці, хтовхаючи. Той огризався, чим викликав нові прояви агресії до себе. Тоді нам було по 8-9 років, це ж третій клас…
Під час перерви у коридорі Сашка брали в коло шкільні хулігани та влаштовували штурханину. «Лисий! Бий лисого!», – підбадьорювали вони одне одного. Сашко закривався від стусанів руками, проте ніколи не нападав першим.
Безкарність хуліганів і щоденні знущання
Взявши хлопця в коло, вони, наче зграя здичавілих псів, не давали йому ані кроку ступити. На нього плювали, пинали ногами – один хуліган-двієчник з нашого класу на ім’я Сергій… До речі, кілька слів про Сергія: після 9 класу він залишив школу та розпочав свою кримінальну «кар’єру», отримавши перший термін ув’язнення за наркотики, потім знову сів за спричинення тілесних ушкоджень, але з ним – то окрема історія…
Так от, Сергій бив Сашка ногами у спину, навмисно залишаючи посеред спини брудний відбиток від чобота, попередньо натертого крейдою. І цей слід Сашку забороняли стирати: «толька папробуй стєрєть, ми тєбя по стєнкє размажем».
Інколи хтось приносив брудну ганчірку зі шкільного туалету і тикав Сашкові в обличчя чи натягував її на голову під радісний регіт решти.
Щоразу діти, переконані у своїй безкарності, вигадували дедалі нові способи знущання. Крім того, що Сашка обсипали крейдою, харкали на його одяг, підкидали йому в портфель огризки та різні недоїдки, що спеціально приносили зі смітника, його постійно обзивали та принижували.
Таке цькування, або, як зараз стали казати – булінг, відносно Сашка стало для хлопців звичною щоденною розвагою. Два чи три роки в нашому класі було 40 учнів, серед яких утворився осередок з двієчників і абсолютно неконтрольованих дітей, якими не займалися батьки та вчителі.
Куди дивилися вчителі?
Чи порушували проблему знущання (булінгу) на батьківських зборах? Я не була там присутня, але мої батьки розповідали, що збори відвідували дуже мало матерів і батьків. Тому щоразу, коли йшлося про хуліганство та побиття, виявлялося, що говорити нема з ким – батьків цих дітей давно вже у школі не бачили.
Потім, у старших класах, Сашко намагався чинити опір: інколи хуліганам, що оточували його колом і гуртом били, вдавалося розлютити врівноваженого загалом хлопця до такого стану, що у гніві він кидався на своїх кривдників.
Друзів у Сашка не було. У третьому та четвертому класі ми з ним сиділи за однією партою. До речі, він був сумлінним і добре вчився. Я навіть намагалася з ним потоваришувати, але згодом стала помічати, що він цю дружбу не цінує. Принаймні, таке у мене тоді склалося враження. Деякі його приколи здавалися мені відверто безглуздими, а інколи він поводився, як шкідник.
Ще на уроки часто приходила його мама. Так з усіх батьків вчиняла тільки вона одна, і ми не могли зрозуміти, навіщо вона ходить до нас. Вона сідала позаду всіх на останню парту й нотувала щось у блокнот. Це ще більше відштовхувало дітей від Сашка, бо його вважали пихатим «мамчиним синком».
Після 4-5 класу знущання над Сашком з боку однокласників і учнів із паралельних класів ставали дедалі більш жорстокими. Якось чергові підмели сміття у класі й висипали йому в портфель. Стусани, підніжки, плювання у зошит були практично щоденними забавками. На нього малювали карикатури, йому підкладали кнопки на стілець і ще багато, багато всього…
А під час перерви Сашка постійно обзивали, в тому числі брутальними нецензурними висловлюваннями та штурхали. А нерідко, коли в хуліганів був настрій поглузувати з когось, Сашка починали бити гуртом – руками і ногами, провокуючи на відповідь.
А куди ж дивилися вчителі? – спитаєте ви. Учителі були зайняті своїми справами. Проходячи коридором, вони могли сказати, хіба, «нє бєгайтє, нє шумітє!» та йшли собі далі. Дуже рідко хто з них намагався втрутитися. Та й самі хулігани, побачивши когось із дорослих, одразу відступали, вдаючи, що нічого не відбувається.
Особливості керівництва школи
Вчителі в нас довго не затримувалися, класні керівники змінювалися практично щороку. Деякі вчительки пиячили та думали про влаштування свого особистого життя, а не про роботу.
Як я дізналася кілька років тому, колишнього нашого класного керівника вже після мого випуску звільнили з роботи за те, що вона пиячила разом зі своєю колегою в кабінеті біології в той час, як на першому поверсі такі ж хулігани забивали хлопця.
Власне, зміни на краще розпочалися лише тоді, як було змінено директора школи.
Попередній директор був сектантом – активним членом псевдохристиянської громади, я зараз точно не пам’ятаю, якої само. Одночасно він був депутатом районної ради. Директор проводив у нас уроки фізики, але ми його рідко бачили. Фізику нам доводилося вивчати самостійно, як і математику.
Відповідно, підлеглі – педагогічні працівники, його бачили не частіше за нас. Дві його родички пенсійного віку працювали вчительками праці та вели у нас уроки (вели обидві, в різні роки). На уроках вони або їли пиріжки та ходили одна до одної в гості, або розповідали нам свою сектантську маячню, змушуючи слухати проповіді.
Чимось наш директор школи нагадував колишнього мера Києва Леоніда Черновецького – практично той саме «космос» не від цього світу. Тому проблеми школярів його цікавили менше за все.
У директора школи була коханка – одна молода вчителька, і вся школа знала, де він орендував квартиру для зустрічей із нею, де їх постійно бачили разом.
Так тривало, допоки директора не звільнили. На його місце була призначена адекватна людина (нею стала моя улюблена вчителька хімії). Вона повністю замінила керівну верхівку, зокрема завучів середньої та старшої школи, та нарешті вчительок-нероб і алкоголічок попросили «на вихід». Але все це було вже за кілька років після того, як ми закінчили школу.
Як булінг у дитинстві позначився на майбутньому Сашка
І тут повернемося до нашого Сашка. Як вплинуло цькування на його життя? Це краще за всіх знає лише він сам.
Одинак і вигнанець Сашко з образливим прізвиськом Лисий терпів знущання до 9 класу включно. Потім хулігани випустилися, і у старшій школі залишилося тільки три випускні класи. Ми з ним опинилися у паралельних класах.
Сашко і до цього добре вчився, а тут став відмінником. У нього були чудові здібності до математики й фізики, він неодноразово брав участь в олімпіадах. Однокласники більше не дражнили його лисим, а називали по імені.
Діти подорослішали та були налаштовані на навчання і вступ до вишів, а підбурювати на різні дурощі більше було нікому.
Сашко закінчив школу з відзнакою, отримав золоту медаль і вступив до Донецького національного технічного університету. Наскільки я знаю, його фах і напрям роботи пов’язані з ІТ-технологіями. Невдовзі після закінчення вишу, коли Сашко почав працювати, його помітили й запросили на роботу до Німеччини. Зараз вони разом з дружиною живуть там і виховують донечку.
З чого розпочинається булінг
Враховуючи те, що тут ідеться про нові форми булінгу (кібербулінг, Інтернет-мобінг), слід зазначити, що віртуальні атаки на дитину зазвичай мають хвилеподібний перебіг.
Вони можуть розпочатися з трьох причин:
- Після події, учасником якої була дитина, котра після цього стала зазнавати переслідувань. Ця подія чи нагода можуть бути взагалі надуманими чи абсолютно нікчемними, але однолітки починають роздмухувати її до масштабів катастрофи. Наприклад, дитина щось комусь сказала, на когось особливо подивилася, посварилася з кимось із друзів, та за це їй вирішили помститися.
- Через те, що відрізняє дитину серед інших (рудий, лисий, в окулярах, худий, повненький тощо).
- Після цілеспрямованих дій іншої особи з числа оточення дитини – однокласники, друзі, знайомі, коли ця особа свідомо обирає «жертву» для загального цькування. Мотивами такої поведінки у більшості випадків стають заздрощі, особиста неприязнь або прагнення самоствердитися за рахунок більш слабкого. Агресор розпочинає хвилю образ або навіть ненависті, що спрямовується на конкретну особу. За рахунок цієї «жертви» агресор намагається зміцнити свій авторитет серед однолітків.
До участі у переслідуванні агресор прагне залучити якомога більше однодумців, та із цією метою намагається постійно підживлювати настрої неприязні. У випадку безкарності та відсутності реагування з боку дорослих далі вже утворюється група агресорів-однодумців, яка бажає продовження знущань.
Мотиви агресорів, які розпочинають булінг обраної жертви
Парадоксально, але основним мотивом дій агресивної групи підлітків, які продовжують знущатися над кимось з однолітків є бажання здобути підтримку з боку друзів – як у віртуальному, так і в реальному вимірі.
Підлітки вже починають переймати «дорослі» моделі поведінки та усвідомлюють, що наявність спільного «ворога» об’єднує їх.
Коли агресор втрачає інтерес до своєї жертви або переключає увагу на щось інше, то «хвилі» переслідування на певний час затихають. Подія, що стала нагодою для цькування, за кілька днів витісняється іншими подіями, тому про неї можуть забути так само швидко, як усе і розпочалося. Але за збігу певних обставин «хвилі» можуть штучно здійматися знову, допоки такі дії залишатимуться без реагування з боку дорослих.
Булінг у реальному та віртуальному вимірах
Переслідування (булінг) дитини у віртуальному вимірі (кібербулінг/Інтернет-мобінг) відрізняється від переслідування у реальному житті:
- Інтернет-простір дає відчуття анонімності.
- Анонімність дає відчуття безкарності.
- Сучасні Інтернет-технології та соцмережі забезпечують можливість дистанційно впливати на настрій обраної жертви, пригнічувати її, висміювати чи знущатися.
- Безкарність породжує нові прояви цькування.
- Мовчання жертви та приховування фактів кібербулінгу породжує нові хвилі переслідувань, і вони поступово переходять з Інтернет-простору в реальне життя.
Прояви кібербулінгу
Форми, в яких може проявлятися переслідування дитини у віртуальному вимірі, є різноманітними.
Телефонне хуліганство: на мобільний телефон дитини надходять смс-повідомлення з незнайомих номерів, в яких містяться образи, висловлювання ненависницького характеру, погрози чи вимоги вчинити певні дії (наприклад, це може бути пов’язане з вимаганням грошових коштів).
Так само, можуть надходити «порожні» дзвінки: абонент просто мовчить або вмикає якийсь звук на аудіозаписі. Коли такі дзвінки надходять у пізній час доби або вночі, вони особливо виснажують жертву, лякають її та змушують нервувати сильніше.
Повідомлення у соціальних мережах або на форумах. Вони можуть бути як від знайомих осіб, так і надіслані з фейкових акаунтів. У цих повідомленнях можуть міститися якісь подробиці з життя дитини, розголосу яких вона не бажає, або погрози чи елементи залякування.
Автор повідомлення нерідко прямо натякає жертві на те, що йому відомо місце її проживання, при цьому він висловлює погрози «навідатися в гості». Інколи агресори організовують «масовану атаку» та одночасно розсилають повідомлення на телефон, електронну скриньку, в соцмережі.
Нерідко зловмисники використовують фото дитини для створення копії її профілю в соцмережах (клону). Він імені клону вони розміщують дописи провокативного характеру, розсилають повідомлення друзям, учителям, іншим особам.
Спеціально створені теми (дописи, публікації) у соцмережах або на форумах, які присвячено конкретній дитині. Найчастіше в них міститься неправдива чи спотворена інформація. Метою таких публікацій є провокування жертви, висміювання чи знущання з неї. Зловмисники можуть використовувати фото і відео дитини, котрі вона сама розміщувала в Інтернеті, глузувати з цього, вигадувати різні подробиці.
Наприклад, дівчинка-школярка вирішила зняти відео, в якому показує своїх ляльок Барбі. Після того, як вона розміщує його на YouTube, у коментарях з’являються негативні відгуки та образливі висловлювання. Її починають звинувачувати в тому, що нібито вона не вміє знімати, нудно розповідає, що вона сама негарна, її Барбі є підробкою, і що взагалі їй слід закрити свій канал і не бути загальним посміховиськом.
Звісно, всі подібні коментарі їй залишили знайомі чи однокласники, котрі вчинили так через заздрощі або просто через бажання напаскудити. Незнайома людина точно не стане витрачати стільки часу, щоб виливати свій негатив на дитяче відео.
З Інтернет-простору – до реального життя
Продовженням кібербулінгу стає перехід знущань з віртуального виміру до реального. Так трапляється у випадках, коли дитина мовчить і не розповідає батькам про те, що відбувається.
Ще однією причиною поглиблення конфлікту є те, що дитина просто не знає, яким способом вона може захистити себе від переслідувань, адже наразі не має такого життєвого досвіду, як у дорослих, або залякана настільки, що це заважає їй приймати зважені рішення.
Приклади, в яких насильство серед дітей і підлітків набуває фізичного прояву, ми з вами неодноразово бачили. Згадаймо, зокрема, якого резонансу набув випадок в Одесі, де якому школярки знімали на відео побиття дівчини групою осіб.
Варто підкреслити й те, що всі описані форми кібербулінгу застосовують не лише діти, а й дорослі. Іншими словами, є такі дорослі люди, котрі вважають, що примітивні «школярські» методи мережевих війн є прийнятними і стосовно їхніх опонентів. Цю тему ми також розглянемо окремо у наступних публікаціях.
.
Відповідальність за булінг (цькування)
Законодавство України встановлює адміністративну відповідальність за булінг. Санкція статті 1734 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від двадцяти до сорока годин.
Якщо таке діяння було вчинено групою осіб або повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, то це вже тягне за собою накладення штрафу від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин.
Коли булінгом займаються діти віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років, то відповідальність нестимуть їхні батьки. Згідно з ч. 3, 4 ст. 1734 це тягне за собою накладення штрафу на батьків або осіб, які їх замінюють, від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від двадцяти до сорока годин.
У випадках, коли керівник закладу освіти не повідомляє уповноваженим підрозділам органів Національної поліції України про випадки булінгу (цькування) учасника освітнього процесу, це також тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням до двадцяти процентів заробітку.
У наступних публікаціях ми продовжимо висвітлювати тему булінгу серед дітей і підлітків, а також серед дорослих. Ми неодмінно поговоримо про такі його різновиди, як політичний булінг і булінг у медіапросторі. Тому запрошуємо до дискусії психологів, інших фахівців та всіх небайдужих людей, котрі налаштовані зупинити поширення цього ганебного явища. Участь психологів дозволить розширити зміст порад і рекомендацій щодо запобігання і припинення булінгу як серед дітей і підлітків, так і серед дорослих громадян.
На фото до цієї статті – звичайний урок фізкультури в одній з київських шкіл. Група підлітків просто зайнята грою в баскетбол. Сподіваємося, що в колективі цих школярів усе гараз і так буде завжди.
Читайте також:
Смертельний булінг. Аманда Тодд: її боротьба і трагедія