Завзята боротьба проти історії України – справжньої, несфальшованої, цілеспрямовано велася впродовж довгих десятирічь, і зараз ми маємо долати її наслідки задля відродження історичної пам’яті народу.

 

---

 

Якщо ми зробимо екскурсію по львівських книгарнях, то побачимо, що, на відміну від давніших часів, вони досить добре забезпечені книжками з історії України.

 

Більші та менші за обсягом видання про окремі видатні постаті з минулого України, про гетьманів, деколи про інших політичних діячів, про українське військо давніших (козацтво) та новіших (Українські Січові Стрільці, Українська Повстанська Армія) часів.

 

Чимало так званих “загальних курсів” історії України: Іван Крип’якевич, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Наталія Василенко-Полонська, Микола Аркас. Правда, ціни на книжки стають чимраз солонішими, але книжки є.

 

Говорять, українська історична книжка переживає справжній видавничий бум – книжки, навіть зі солоною ціною, швидко знаходять шлях до читача.

 

Здавалося б, все у порядку, ми можемо самі читати, давати дітям правдиву, несфальшовану історію України, заспокоїти той голод, що десятиріччями існував в українському суспільстві, коли книжку, хоча б згаданих авторів – якщо й вдавалося роздобути (а частіше, незважаючи на всі зусилля, не вдавалося), отже, якщо вдавалося роздобути, то читати їх треба було крадькома, глибоко засовуючи в шухляду, ховаючи десь на дні скрині, часом – обриваючи титульні сторінки, щоб ті, яких аж надто цікавило, що читають люди, не могли гак просто пред’явити звинувачення: чого чигаєш забороненого автора.

 

Але в цьому явному бумі української історичної книжки є одна дуже своєрідна особливість: ми. читаємо книжки, видані вперше давно, часто століття тому, книжки авторів, які вже відійшли назавжди.

 

Чому ми читаємо такі, кажучи грубо, по-суті, вже застарілі книжки, чому ми змушені звертатися до цих давно виданих книжок, чому таких курсів історії України весь час не було з нами, поруч нас у великій, необхідній кількості?

 

І тут ми підходимо до явища, якому я хочу присвятити свій сьогоднішній виступ: довгими десятиріччями велася в Україні завзята боротьба з історичною пам’яттю народу, з справжньою, несфальшованою історією України.

 

 

Сутність «підручників-сурогатів» із історії України

 

Замість правдивої історії продукували підручники-сурогати, які ми сприймаємо сьогодні як книжки з немов повириваними сторінками – повириваними тими саме сторінками, на яких треба було прочитати про справжнє стародавнє коріння українського народу (замість цього підсовували казку про триєдину колиску), про Українську Державу княжих часів (писалося ж про “общерусское наследие”), про здобутки давньої української культури, яку нищили або загарбували, про нещасливе підданство України Росії про той фатальний крок Б. Хмельницького, з наслідками якого ми досі не можемо дійти до тями.

 

Там, де мало говоритися про зусилля української нації в новіші часи будувати свою власну державу, звільнитися від чужинецького ярма, про жертовну боротьбу синів нашого народу з загарбниками зі Сходу і Заходу – ми знаходили з пафосом написані сторінки про безконечний ряд зрадників українського народу (правда, зрадниками чомусь не вважали тих, що продавали Україну Москві), про українських буржуазних націоналістів, лютих ворогів українського народу…

 

За вказівкою згори, з московського центру, було зроблено спробу (до речі, спробу, аналогію якій важко підшукати в минулому інших великих націй світу) знищити правдиву історичну пам’ять, замінивши її історією російських царів та благодійних для України генеральних секретарів.

 

Спроба не вдалася, закінчилася жалюгідним крахом, але…але… Може я скажу трохи брутально, ми далі – в історичній науці – стоїмо біля розбитого корита. Пригадайте імена, які я навів раніше, для них немає рівноцінних прізвищ істориків – наших сучасників, тих, що повинні бути десь тут, між нами, яких книжки мають бути поруч з монографіями Грушевського, Крип’якевича, Дорошенка. Де вони, ці автори?

 

 

Прояви московинського духу в українській історичній науці

 

Десятиріччями здійснювалася спроба не просто фальшувати минуле України при допомозі щедро оплачуваного пера горе-істориків, виробників підробок, але й було намагання встановити таке густе сито, такий майже непроникний фільтр, щоб у когорту вірнопідданих істориків не потрапив ніхто з неперевірених, з підозрілих осіб. Думаю, багато хто пам’ятає ті часи, коли для молоді пройти конкурс на історичний факультет означало мати або знайти такі могутні плечі, які гарантували б, що біля прізвища вступника не з’явиться малопримітна крапка – сигнал для екзаменаторів: “не пропустити”.

 

В результаті – ми не маємо сьогодні прізвищ, які повинні б стояти поруч з іменами Грушевськогюо, Крип’якевича, Дорошенка, Василенко-Полонської.

 

В результаті – маємо й досі становище, коли командні висоти в т.зв. “українській історичний науці” тій академічній, і тій вузівській – далі посідають люди, в яких перелічені вище імена викликають пароксизм люті й злоби. Ці псевдоісторики, незважаючи на все, далі намагаються маніпулювати історичною пам’яттю народу – час від часу ми бачимо їхню продукцію.

 

 

Справжній науковий і громадський скандал викликала недавно “Історія України для 10-11 класів”, схвалена Науковою радою Інституту історії Академії наук України, надрукована тиражем 360 тисяч примірників, у якій за старими рецептами фальсифікується нова історія України. Як відомо, цей підручник, призначений хіба що для отруювання свідомості українських дітей, викликав гнівні відгуки в пресі – в “Голосі України”, 8 лютого ц.р., в “Українському слові”, 6 лютого ц.р.

 

Майже непоміченим для преси – поки що, наскільки мені відомо (єдина згадка в журналі “Український час”, Львів, 1992, №1, с.13) – став вихід у світ 1991 р. іншого антиукраїнського фальсифікату – курсу лекцій “Історія України”, Т.1: Від найдавніших часів до кінця XIX ст., підготованого Київським університетом, тираж 100 тис. примірників. У цій “Історії України” проповідуються такі “істини”, що ще до другої половини XVIII ст. не було. сформованого українського народу (отже, була якась така собі темна аморфна маса), а гетьман Мазепа був просто колаборантом шведських окупантів.

 

В підручнику зберігається панівний десятиріччями москвоцентризм: “наша держава” – це Росія. Цілком закономірно, що такий наклепницький курс лекцій було затверджено Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР як навчальний посібник для студентів вузів.

 

Боротьба в сучасній історичній науці України продовжується – продовжується, треба шкодувати, нерівними силами. Для того, щоб оберігати свої монопольні позиції, в Академії наук з 1990 р. сліпо, але дуже послідовно дотримуються розпорядження, згідно з якими на наукові посади, навіть молодших наукових працівників, можна приймати лише осіб з кандидатськими ступенями – молоді, навіть найталановитішій, в академічну науку шлях заборонено. Клан збудував міцні бар’єри.

 

Не менші бар’єри встановлено у вузівській науці, в якій, правда, в останній час з’явилися кафедри з дуже дивними назвами (наприклад, політичної історії, навіть політології), але й ці назви не гарантують, що працівники таких кафедр культивують справжню історію України і припинили, зрештою, безплідну затію – деформувати і фальсифікувати історичну пам’ять української нації.

 

 

Шляхи відродження правдивої історичної науки 

 

Висновок єдиний: відродження справжньої української історичної науки, справжніх українських гуманітарних наук мусить іти не лише зверху, від нечисленних чесних істориків-фахівців, але також знизу, з рядів тих істориків, часто любителів, часто краєзнавців, а дуже часто саме працівників музеїв різного рангу, бібліотек, архівів, які своїм девізом на ціле життя поставили збереження правдивої непідфальшованої пам’яті про минуле України.

 

Дещо вже робиться в такому напрямі. Виникають неакадемічні наукові об’єднання і організації, які ставлять своєю метою розкрити історичну правду – я б згадав тут на першому місці львівське Наукове товариство ім. Т.Шевченка з його історико-філософською секцією. Я б згадав ті історичні комісії та гуртки, що виникають довкола товариства “Меморіал”, при наших комбатантських об’єднаннях.

 

Я б згадав тут недавно організований у Львові Центр документації національно-визвольної боротьби, що займається збором відомостей про те, що робиться в ділянці дослідження архівів, збирання спогадів, документальних матеріалів з тих часів, які нам усім так болять-і які за всяку ціну намагалися вимазати з пам’яті народу – з часів боротьби 40-50-х рр.

 

Я не перелічуватиму всі спроби, зусилля, намагання розбудовувати історичну науку знизу – їх багато, і всі вони заслуговують на увагу, на координацію, на допомог j тої неофіційної, але фахової історичної науки, яка, треба шкодувати, з такими страшними труднощами торує собі шлях у вищі ешелони, академічні й вузівські.

 

 

І саме тут, на цьому етапі й такому рівні, я хотів би зупинитися йа долі й недолі (бо, відверто кажучи, не все гаразд у даній ділянці громадських музейних закладів нашого вужчого регіону. Музейне будівництво, якщо так висловитися, мало періоди піднесення і занепаду. У кінці 60-х рр. організації народних музеїв приділяли багато уваги. Ще тоді – та й в пізніші роки – я мав можливість познайомитися з багатьма музеями, міськими, меморіальними, пришкільними та позашкільними. Рівень їхній був різний – все залежало від щирого серця і розуміння завдання музейної справи в організатора, опікуна музею, від ступеня зацікавлення місцевої влади. Добре пам’ятаю народний музей в Одеську, де його організатор, вчитель М. Андрощук, зумів зібрати цінний етнографічний та археологічний матеріал, чимало унікального документального матеріалу не лише з ХІХ-ХХ, але й XVIII ст. В інших музеях переважав плоский, малооригінальний матеріал, а від таких музейчиків тягнуло формалізмом – сказано, має бути музей, ось він і є.

 

 

Панування духу деформації народної пам’яті в Україні

 

Не будемо створювати ілюзій: залежно від місцевих умов, від ступеня пильності місцевої влади, від інструктажу, згідно з яким музей мав бути засобом виховання відомо в якому дусі – в дусі деформації народної пам’яті найчастіше, створювалися, існували, часто лише животіли, ниділи та й зникали народні, громадські, шкільні, часом меморіальні музеї, музейні кімнати.

 

Здається, всі ми розуміємо, що в цій музейній праці в наш час повинен відбутися якийсь злам. Не буду акцентувати на політичних змінах, на тому, що, мовляв, червоний прапор треба міняти на синьо-жовтий. Річ, очевидно, не в тому. Суть нашого громадського музейництва, мабуть, повинна полягати в тому, що музей, музейна кімната мають давати правдиву, непідфарбовану, об’єктивну картину місцевого життя і фрагмент ширшого історичного, краєзнавчого, етнографічного, часом політичного, військового, літературного і навіть мистецького життя, яке пов’язане з даним тереном, даною місцевістю, її традиціями, з дуже нелегким, сповненим протиріч минулим.

 

 

Мені дуже хотілося б застерегти від поверхового кон’юнктуризму: ось це експонати погані, фальшиві, експонати шкідливі – їх треба скинути на купу, викинути, знищити, спалити. Цілі десятиріччя з життя народу, десятиріччя важкі, в кайданах, безпросвітні, неможливо так просто викинути, знищити, спалити. Ми мусимо зберегти пам’ять і про ті часи, хоча в них було, в кращому випадку, чимало гіркого, а також смішного, чимало такого, чого ми сьогодні соромимося і на що ми хотіли заплющити очі.

 

Йдеться не про виключення цілих десятиріч з пам’яті народу, а про те, щоб показати де і як під тою червоною набридливою бутафорією, яка мала закрити все живе, ще жевріло важке людське горе. Що були не лише орденоносці, але й депортовані; що були не лише ті, які, згідно з штампом, “загинули від рук українських буржуазних націоналістів”, але й ті, що гинули в боях за краще майбутнє української нації, за ті ідеали, які поступово здійснюються на наших очах.

 

 

Шляхи вирівнювання балансу між добром і злом

 

Річ в тому, щоб збирацькою роботою, яка подекуди починається заново, показати те, що наказували забути; визвольні змагання 1914- 1919 років, роки антипольського, антинімецького, антирадянського підпілля. Вирівняти баланс між добром і злом; показати справді кращих людей, краще героїчне минуле. Каргина, однак, не буде повною, якщо ми не покажемо те сіре і чорне минуле: обставини, людей, також тих людей, що самі наказували забути, що почували себе панами над життям і смертю десь там, у нібито глухих закугинах нашої землі.

 

Хотів би я звернути увагу на збір матеріалів на військову тематику – ще починаючи з часів першої світової війни; на питання арештів, вбивств, знущань, депортацій. Експонатів таких, мабуть, збереглося не багато, але вони є і вони заслуговують на належне місце в експозиції музеїв, музейних кімнат. Експонати того фальшивого, помпезного, ззовні нібито заможного і повного достатків життя я б не намагався знищувати – для них, якщо вони справді мають музейну документальну вартість, є місце у фондах. Нам не треба іти за більшовицькими рецептами – документи, свідчення фальшивої епохи також знайдуть своїх дослідників.

 

Ми переживаємо неповторний час, коли гноблений і зацьковуваний ще в недалекому минулому український народ піднімається на весь зріст як господар власної незалежної держави. За швидкоплинним часом часто забуваємо про те, що й наші сьогоднішні переживання швидко, дуже швидко перетворюються на історію. Преса, відозви, афіші, прапори, відзнаки, інші прояви нашого часу – це вже також музейні експонати. Пам’ятаймо про це.

 

Хочеться мені закінчити цитатою з твору видатного американського письменника і філософа Р.П.Уоррена:

 

“…Ніщо не зникає без сліду, ніколи не зникає. Завжди знаходиться якась нитка, … хоча б біль у давній рані, перший дитячий черевичок, збережений на спомин… І всі часи – це єдиний час, і всі ті, хто давно помер, немов і не жили, й не житимуть, аж поки ми не дамо їм життя, заговоривши про них і про очі їхні, благально звернені до нас з мороку. Ось у що віримо ми всі, дослідники історії. І ми любимо істину”.

 

 

(за матеріалами статті Я. Дашкевича «Відновлення історичної пам’яті народу та розвиток музейництва». Із книги «…учи неложними устами сказати правду». К.: «Темпора», 2011 – с.353-360)

 

Ключові ідеї Я. Дашкевича:

 

• Домінування книг із історії України авторів, які відійшли в минуле і праці яких вперше видані понад століття тому.
• Реакційна роль московинів, польських, румунських і угорських шовіністів по фальшуванню історії України, відсутність в належному обсязі сторінок історії про визвольну боротьбу України за власну державність, свідоме фальшування дій борців за незалежність України як «зрадників».
• Штучне створення ситуації «розбитого корита» в українській історичній науці шляхом штучного вмонтування місцевих «істориків» – носіїв московинського духу.
• Утримання на керівних посадах наукових установ історії України та в Міністерстві освіти і науки України осіб, які є псевдоісториками.
• Легалізація московинської сфальшованої «науки» в українських підручниках.
• Формалізм при створенні і функціонуванні музеїв та деформація ними народної пам’яті починаючи з 20-30 рр. ХХ ст.
• Актуальність розгортання в Україні громадського музейництва та збиральницької роботи для вирівнювання балансу між добром і злом.

 

 

Дії громадян України:

 

1. Придбання і щоденне читання книг з історії України – І.Крипьякевича, М.Грушевського, Д.Дорошенка, Н. Василенко-Полонської, М.Аркаса, Я.Дашкевича, І.Гірича, Я.Грицака, С.Плохія, С.Палія та ін. Особливо актуальним є проведення сімейного читання із залученням дітей.
2. Оприлюднити всі проблеми, насамперед в Міністерстві оборони України, які блокують розвиток української історичної науки.
3. Створення блогів українськими краєзнавцями, любителями історії України, працівниками музеїв, бібліотек, архівів для збереження і поширення правдивої історії України.
4. Створення громадського музейництва в кожній громаді для надання правдивої і об’єктивної картини місцевого життя в системі координат українського державотворення.
5. Розгорнути збиральницьку роботу серед українців Півдня, Сходу та Криму щодо визвольних змагань 1917-1921 рр., насамперед щодо антибільшовицького і антисовєтського підпілля.
6. Розгорнути збирання матеріалів на військову тематику з часів Першої світової війни по сьогодення із збереженням всіх доказів фальшивої московинської епохи.
7. Науково-експертному середовищу розробити проекти законів із захисту українського архівного і музейницького простору від будь-яких дій по незаконному привласненню баз інформації.

 

Дії Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України:

 

1. Реалізація проектів по виданню історії України вищезазначених авторів українською і англійською мовами та їх авторитетній презентації в початкових і середніх школах, а також ПТУ, коледжах та вузах в державі та за її межами.
2. Урядове сприяння проведення оцифровування архівних і музейницьких фондів на базі успішного досвіду українців в США і Канаді по створенню баз даних українства.
3. Реалізація проектів по підтримці громадських об’єднань українського державницького спрямування серед краєзнавців, працівників музеїв, бібліотек, архівів, які конкретними діями довели свою позицію щодо збереження пам’яті про минуле українського народу та держави – «Наукове товариство ім. Шевченка», «Меморіал», «Центр документації національно-визвольної боротьби» та ін.
4. Провести конкурси для призначення фахівців – українських державників на керівні посади у науково-дослідні інститути НАН України та вузи, а також заклади культури.
5. Реалізувати сучасні проекти по сприянню і розвитку громадського музейництва.
6. Законодавчо врегулювати механізми захисту українських архівних і музейних фондів від спрямувань спецслужб іноземних держав, насамперед Московії по упередженню нанесення будь-яких збитків.
7. Кабінету Міністрів України профінансувати створення спеціалізованого підрозділу поліції по упередженню антиукраїнських і кримінальних дій «чорних археологів, музейників» та реальному захисту спадщини української держави та народу.
8. Кабінету міністрів України сприяти Міністерству освіти і науки України у творчій адаптації стандартів Франції і Польщі у підготовці і виданні підручників із історії України. Це також стосується запровадження сучасних стандартів підбору і підготовки у вузах фахівців із історії України.
9. Кабінету Міністрів України скоординувати діяльність по проведенню ЗНО із історії України та української мови та літератури серед фахівців Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури України та їх відповідних департаментів і управлінь в регіонах і на місцях; в усіх без виключення науково-дослідних інститутах академій наук України. Це стосується насамперед вчителів історії України в школах, бібліотеках, музеях та ін. закладах культури.
10. Кабінету Міністрів України створити українську державницьку робочу групу по дослідженню причин та умов реального блокування розвитку української історичної науки, насамперед на Півдні та Сході України. Особливу увагу слід приділити дослідженню причетності до цього кадрових та фінансових ресурсів Московії.
11. Спільно із авторитетними міжнародними правниками із числа українців розробити та реалізувати комплекс дій по поверненню в Україну викрадених та незаконно вивезених з її території московськими та ін. окупантами історичних та культурних цінностей.

фото: Ірина Кременовська

 

Читайте також:

Українська мова та державотворення

Новели про голодомор. “Бидло-їдло”