Дослідження націоналізму. Вступні нотатки

Вибір редактора – Вільне слово рекомендує:

 

Дашкевич Я. Дослідження націоналізму. Вступні нотатки. (1995) / Я. Дашкевич …Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстка. – Київ.: «Темпора», 2011. – 828 с.

 

Уже хотілося б, щоб дискусії про націоналізм врешті-решт стали науковими і коректними, тобто, щоб вони не перетворювалися на публіцистику, на рекламу, чи, навпаки, на апріорне огульне засудження ідеології, бо, як відомо, ідеальних ідеологій ніколи не було. Тим більше не було ідеальної їх реалізації. Ми повинні при цьому рішуче відмовитися від міркувань по лінії аналогій («ось, там було таке, тому, очевидно, й тут має бути таке саме»). Аналіз мусить бути конкретний, пов’язаний з певним означеним місцем і часом. Метод аналогій найгірший у науковому мисленні. Не вестиму дискусію про визначення націоналізму, бо література питання налічує десятки книжок і сотні статей — наукових, напівнаукових, білянаукових.

 

Тут і далі подаю літературу переважно чужоземними мовами, бо в українській науці, поза окремими винятками, така тематика далі є поза межами серйозних досліджень хоча б у ділянці етносоціології, етнології та політології.

 

Чужоземні праці різних напрямків такі:

 

Lemberg Е. Nationalismus. — Hamburg, 1964. — Bd 1-2.; Smith A. D. Theories of Nationalism / 2nd ed — London, 1983;

GeUner E. Nations and Nationalism. — Oxford 1983; Anderson B. Imagined Communities: Reflexions on the Origin and Spread of Nationalism. — London, 1983 (new ed 1991);

Nationalism and the State. — Chicago, 1985;

New Nationalism of the Developed West Toward Explanations / Eds. E. A. Tiryakian, R. Rogowski — Boston, 1985;

Szporluk R. Nationalism and Communism. — Oxford, 1988;

Berlin I. Der Nationalismus. Seine fruhere Vemachlassigung und gegenwartige Macht. — Frankfurt a M., 1990;

Motyl A. ]. The Modernity of Nationalism: Nations,

States and Nation-States in the Contemporary World // Journal of International Affairs. — New York, 1992. — Vol. 45, no 2 (Winter). — P. 307-323;

Chatterjee P. Nationalist Though and the Colonial World, A Derivative Discource. — Minneapolis, 1993) незалежно від ідеологічних трактатів на цю тему.

 

Важливішою від дефініції є позиція та атмосфера, згідно з якими утворювалося таке, а не інше визначення. Ззовні це позиція:

 

1)      ворожа, засуджуюча;

2)      прихильна, апологетична;

3)      нейтральна, об’єктивна — може, докладніше, псевдонейтральна і псевдооб’єктивна.

 

Вживаю термін «псевдо», бо на практиці байдужого, безстороннього відношення до націоналізму немає. Те, що назовні подається як ворожа позиція, насправді є також націоналістична, але з тактичних міркувань завуальована під «нейтральність», «об’єктивність» (про завуальований націоналізм див. далі). Націоналізм сьогодні — незалежно від того, чи його декларують у позитивному розумінні, чи засуджують пронизує всі політичні ідеологічні позиції.

 

Він є, практично, саме тим всепроникливим інтегральним націоналізмом, для засудження якого зокрема на українському матеріалі — намагання об’єктивізувати ставлення до українського націоналізму див:

 

Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era — The Hague, 1980; Simon G. Nationalismus und Nationalitatenpolitik in der Sowjetunion. Yon der totalitaren Diktatur zur nachstalinistischen Gesellschaft. — KB In;

Baden- Baden, 1986 (Osteuropa und der intemationale Kommunismus. — 16);

Motyl A. J. Sovietology, Rationality, Nationality. Comming to Grips with Nationalism in the USSR.—New York, 1990) як найекстремістичнішої, найрадикальнішої течії, використано море чорнила.

 

Якраз тому правилом контрасту питання нації глибоко хвилює ренегатів (вони ціле життя намагаються забути свою націю) і космополітів (вони демонстративно підкреслюють свій анаціоналізм, національний індеферентизм, нігілізм бо їх також надзвичайно хвилює питання нації).

 

У моєму розумінні такі патологічні стани й переконання – це вже ділянка етнічного психоаналізу.

 

Дослідження націоналізму як ідеології і як суспільного феномену, який здійснюється на практиці, дійшло до такого рівня, що сьогодні ми можемо говорити не просто про теорії націоналізму, а про похідні від них теорії про теорії націоналізму.

 

Є кілька питань, на яких варто зупинитися окремо:

 

1)      історія, зокрема, початки націоналізму;

2)      місце націоналізму в різних полях суспільного життя;

3)      типи націоналізму з таких точок зору:

а)       декларованості — недекларованості,

б)      різних стадій розвитку націй на рівні їх недержавного та державного існування,

в)      етнічності — громадськості,

г)       елітарності — дисперсності;

4)      еволюція та значення націоналізму.

 

 

ІСТОРІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ.

 

Не підлягає сумніву, що «націоналізм» – не лише слово етимологічно похідне від слова «нація», але й те, що націоналізм виникає одночасно з перетворенням етносу на націю, що (не буду доводити окремо) відбувається або в початковому процесі державобудування.

 

Так траплялося з першопочатками української нації в період утворення української держави, див.:

 

Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. (1) Націогенез — національне відродження — національна свідомість українців на зламі XVI— XVII ст. // Україна, Наука і культура — Київ, 1993. — Вип. 26-27. — С. 44-53;

Він же. Нація і утворення Київської Русі. — Львів, 1993. — 8 с. Препринт на круглий стіл істориків України «Формування української нації: історія та інтерпретації». Львів; Брюховичі, 27 серпня 1993 р.;

Це ж // Ратуша — Львів, 1993,4 вересня. № 90; 9 вересня. №91) або ще й перед процесом державотворення.

 

Паралельно відмічу, що і націю, і націоналізм не вважаю фіктивними, ірраціональними, міфічними категоріями, бо у процесі утворення нації крім державотворчого фактору добре вловимі конкретні антропологічні та етнопсихологічні особливості, а не видумані, нереальні. Тому й є цілком раціональні підстави існування націоналізму як ідеології, що об’єднує і захищає націю, що будує націю на раціоналістичних підставах. Це положення не вимагає, мабуть, особливого доведення, хоча його довести можна без великих труднощів.)

 

Нація не виникла, як пропагували, ігноруючи історичні факти, марксизм, неомарксизм і псевдомарксизм (пор., наприклад: Davis Н. В. Toward a Marxist Theory of Nationalism. — New York, 1978), в епоху французької революції, а як вища стадія еволюції етносу ще в античні часи. До речі, ідея пізнього виникнення (чи формування, мовляв, ще и досі) націй і націоналізму здобула несподівано міцну підтримку багатьох політичних діячів XIX—XX ст., яким було дуже приємно, що саме вони або їхні політичні напрями, організації, партії можуть виступати в ролі «батьків», «творців» нації. Бо це зворушливо, коли нація починається від «нас»…

 

Однак вже від двох-трьох десятиріч оборонці, теорій пізнього виникнення націй і націоналізму почали під натиском історичних фактів почувати себе досить незручно. Так виникла модифікація, що йдеться про утворення в епоху французької революції та пізніше не просто націй, а «модерних націй» (отже й «модерного націоналізму»). Тоді з’явилася наступна проблема, а що ж таке «немодерні нації» і коли та в який спосіб ці «немодерні нації» (та «немодерні націоналами») потрапили на історичний небосхил. Отже, утворили гіпотезу про «народний протонаціоналізм», який мав передувати модерному націоналізмові (див.: Hobsbaum Е. Nation and Nationalism since 1780. Programme, Myth, Reality / 2nd ed. — Cambridge, 1994. — P. 46-79). Зразу ж дійшло до нових ускладнень, бо, по-перше, виходило, що народний протонаціоналізм виник раніше від націоналізму національних еліт (а вважалося ж навпаки: націоналізм мав бути винаходом національних еліт), бо, по- друге, стало неясно чому, під впливом яких факторів, народний протонаціоналізм мав перетворитися в модерний націоналізм… Нехтування історичним матеріалом, яке дійшло до рівня фальсифікації історії, завело цей напрям у сліпу вуличку.

 

Не буду викладати історію національних конфліків від Фермопілів (перси-греки, 480 р. до Р. X.; очевидно, це не був перший міжнаціональний удар, відомий в історії) через національні чистки Карла Великого (винищування лангобардів та полабських слов’ян за етнічною ознакою у XIII ст.) та Чинґісхана і чинґісхані- дів (вирізування чжурчженів, тангутів держави Сі-ся та половців у XIII ст. саме з національних мотивів: «ми свої, а вони чужі»), через повстання Жанни д’Арк чи, на українській землі, від погромів не лише євреїв, але й новгородців четвертої східнослов’янської нації, пізніше по-насильницькому асимільованої московитами, у Києві XI—XII ст, через різанину поляків і євреїв, як польських колаборантів, саме за етноконфесійною ознакою під час Хмельниччини та вирізування, з іншого боку, українців Стефаном Чарнецьким саме тому, іцо вони українці, або ліквідацію українців, протатарськи настроєних, виведених з Криму Іваном Сірком. До акцій цієї ж категорії належить винищування корінних народів («нижчої раси») під час імперіалістичних колоніальних воєн, які вели як європейці, так і неєвропейці багато десятиріч, якщо й не сторіч до Французької революції. До речі, в середньовічній та новочасній Польсько-литовській державі окремі нації існували не як якісь видумані, а як докладно визначені юридично спільноти.

 

Реакція проти ненаукового (але оформленого як науковий), однак дуже агресивного стереотипу, сформованого марксизмом-сталінізмом (як відомо, Йосифа Сталіна вважали видатним спеціалістом з питань націогенезу), почалася ще в 40-х роках XX ст. Ревізію проводили і проводять на підставі докладного вивчення джерел, що стосуються історії Західної Європи, зокрема Франції, Бретонїї, Каталоні.

 

Поволі, дуже поволі, цей напрям досліджень пересувається до Східної Європи (Johansen Р. Nationale Vorurteile und Minderwertigkeitsgefuhle als sozialer Faktor im mittelalterlichen Livland // Alteuropa und die modern6Gesellschaft. Festschrift fur Otto Brunner. — Gottingen, 1963. — P. 88-115), а іце важче проникає в Україну, де пострадянська москвоцентрична академічна наука досі з замилуванням культивує міф пізнього виникнення не то що української надії, але й українського народу (етносу) взагалі (Смолій В. А., Руржій О. І. Як і коли почала формуватися українська нація. Київ, 1991. — 108 с. Порівняй ледве чи не істеричний і (належно від цього) ненауковий виступ П. Толочка: «Українцями ми стали лише в XV—XVI ст., і про це треба говорити відверто. Нічого витикатися безрідними неуками, заявляючи, що ми зі своєю мовою, шароварами, вишиванками і писанками жили ще раніше». Цей же автор, названий у публікації «хранителем правди», вимагає від Кабінету Міністрів, Верховної Ради та Президента утворити комісію, «яка контролювала б те, що відбувається в ділянці історичної науки», тобто для того, щоб не висловлювалися погляди, зокрема етногенетичні, відмінні від тих, які сповідує «хранитель правди».

 

Історія націоналізму (відповідно до параметрів нації, а їх деякі прискіпливі дослідники налічують більше десятка) від античного часу до сьогодні в світовому масштабі ще чекає своїх авторів. (Поки що існують окремі не дуже сміливі спроби розглядати націоналізм в історичному плані, але в досить вузьких хронологічних рамках та в обмеженій території і, врешті, в засуджувальному або «об’єктивному» освітленні. При цьому необхідно пам’ятати, що історія націоналізму починається не від писаних джерел, декларацій, маніфестів, а від національно вмотивованих дій.

 

Підкреслюючи ще раз, що історія нації не є залежна від т. зв. (за марксизмом-сталінізмом), переходу від феодалізму до капіталізму, бо і ряд етносів-націй не знало такого різкого (обов’язково, нібито, революційного) переходу, усвідомлюю дуже добре, що практично боротися з науковими, чи радше наукоподібними стереотипами в ділянках етнології, етносоціології, політології набагато важче як з багатьма стереотипами у повсякденному житті.

 

МІСЦЕ НАЦІОНАЛІЗМУ В РІЗНИХ ПОЛЯХ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ.

 

Дуже некоректним в наукових дослідженнях (та не лише в них) виглядає протиставлення таких категорій як демократія — соціалізм (комунізм) — націоналізм. Справа в тому, що всі три ідеології і спроби здійснювати їх на практиці лежать у різних полях (рівнях) суспільної діяльності:

 

  • демократія це категорія державного ладу (її протилежність: тиранія, диктатура);
  • соціалізм, комунізм це суспільний лад (їх протилежність: капіталізм);
  • націоналізм ідеологія по етнічній лінії (з протилежними їй космополітизмом, національним нігілізмом).

 

Мабуть, про ці три рівні, які не накладаються один на другий, а існують незалежно, мають самостійні лінії розвитку, треба постійно пам’ятати. (В зв’язку з цим питанням див.: Дашкевич Я. Націоналізм і демократія // Українські проблеми. — Київ, 1994. — № 3. — С. 6-8; Він же. Комунізм, демократія, націоналізм: український варіант // Уні- версум. — Львів; Київ; Париж; Варшава, 1994. — № 11-12, — С. 15-20).

 

Інша справа, що, виходячи з того поняття інтегрального націоналізму, про який я згадував на початку, фоном і субстратом для ідеологій державного ладу, існування тих чи інших суспільно-економічних формацій завжди бр, є і буде націоналізм, який, незважаючи на свою субстратність, може відігравати роль вирішального фактору. Тому: російський, китайський, кубанський соціалізм, американська, шведська, французька демократія, російська (радянська) псевдодемократія і т. д.

 

Читайте докладно: 

 

Дашкевич Я. Дослідження націоналізму. Вступні нотатки. (1995) / Я. Дашкевич …Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстка. Київ.: «Темпора», 2011. – 828 с.