Легенда про святого Андрія Первозваного

Чи існують книжні джерела легенди про Андрія Первозваного? І, зрештою, в чому полягає її ідеологічний зміст з погляду апофеозу Києва? Чи справді живий апостол Андрій проповідував на північному побережжі, зокрема в Таврії та у прилеглій до неї так званій Скіфії, – дуже сумнівно.

 


 

Якщо на переказ про виникнення Києва – типовий епонімний міф, що виходив з реальної топографії давнього міста, – не було накладено майже жодного ідеологічного навантаження, потрібного для формування своєрідного національного апофеозу довкола столиці імперії (бо й піднесення перевізника Кия до рангу міфічного князя не відіграло особливої ролі для формування образу про місто саме по собі), то вже цілком інакше створювалося уявлення довкола першого питомо київського, цілком уже свідомого ідеологічного конструювання міфу столиці, яке відбулось у XII ст. Маю на увазі легенду про св. апостола Андрія Первозваного та його перебування на Київських горах десь нібито в середині І ст. по Різдві Христовому.

 

Легенда про Андрія Первозваного

Пам’ятник Андрію Первозваному в Києві

 

Українська міфологія як фундамент державотворення

за матеріалами статті з книги Я. Дашкевича «Україна на перехресті світів» (с. 105 – 161). 

 

Істориками висловлювалися різні міркування про ступінь достовірності легенди про святого Андрія Первозваного. У наш час хотілося б, щоб ніхто не намагався боронити її – для І ст. – історичність. Хоча б також тому, що для тамтих давноминулих часів важко уявити собі дорогу з Таврії до Рима через місця, де пізніше виникли Київ та Новгород.

 

Очевидно, в Херсонесі, якщо в ньому справді проповідував апостол Андрій (що сумнівно), добре знали, які шляхи ведуть до Рима, бо й Херсонес сам належав до нього, – і що нічого використовувати шлях «до варягів з греків». Тепер дехто підозрює, що легенда народного походження й відображає ранню християнізацію території пізнішої Русі. Але з такими неаргументованими міркуваннями погодитися неможливо.

 

Протягом десяти сторіч на землях майбутньої Київщини надто часто відбувалися кардинальні політичні й етнічні зміни, за яких збереження відомостей з І ст. після Різдва Христового було просто неймовірним. Не кажучи про те, що ніхто із сучасників або авторів, близьких до тих подій, не згадував про подорож св. Андрія Первозваного вгору Дніпром та через Балтію до Рима.

 

Схиляюся до думки, що легенда про апостола Андрія Первозваного – відносно пізня (для київського літописання) вставка. Із тезою про те, що це вставка, погоджуються всі дослідники. Дискусія ведеться щодо часу її появи в «Повісті временних літ» – це вставка 60-х рр. XII ст. Можливо, справді, інтерполяцію могли виконати прихильники антивізантійської та антиновгородської орієнтації київського митрополита Климентія Смолятича (позбавленого кафедри 1155 р.).

 

Близька мені також думка, що легенда, в основному, книжного походження. Найімовірніше, спрепарована одним з редакторів літопису, який знав з агіографічної літератури про перебування св. Андрія Первозваного у т. зв. Скіфії, але не дуже уявляв, якою була ця Скіфія в І ст. (зрештою, тоді вже її не існувало).

 

Легенду частково оформили під фольклорний переказ, навіть з елементами народного анекдоту.

 

Чому лише 50-60-ті роки XII століття?

 

Те, що в XI і на початку XII ст. (до т. зв. Сильвестрової редакції 1118р.) цієї обширної вставки в літописі не було – не підлягає сумніву. З іншого ж боку, ім’я апостола перегукується з іменем Андрія Боголюбського, могутнього, правда, не київського, а північного князя, у 11 69 р. навіть руїнника Києва (що говорило б про вставку, здійснену до цього трагічного року). Літописець, можливо, хотів пригадати князеві його святого патрона. Антиновгородські тенденції, які пронизують закінчення легенди (насмішка над лазнями, в яких парилися й мучилися новгородці), співзвучні напрямові політики Андрія Боголюбського.

 

Був серед видатних князів ще один Андрій – в XI ст., з яким намагалися пов’язувати легенду, пропонуючи таку розв’язку, за якої переказ, обов’язково народний (а відкіля ж він взявся?), існував в XI ст. в усній формі, а лише у XII ст. його внесли до літопису. Цим Андрієм був князь Всеволод Ярославич (1030-1093, з 1076 р. київський князь), хресне, не слов’янське ім’я якого Андрій.

 

І сам князь, і його оточення справді пам’ятали про Первозваного. Доказами цього є андріївські церкви:

 

  • у Києві, заснована 1086 р.;
  • у Переяславі, згадка після 1089 р.;
  • у Новгороді, збудована вже після смерті Всеволода в його пам’ять.

 

Намагалися обґрунтувати наявність культу апостола Андрія за часів князя Всеволода, на який – культ – Всеволод нібито отримав навіть згоду візантійського імператора, котрий таким чином схвалив рівноправність Константинополя та Києва. Цей останній «доказ» виявився наслідком наукової помилки.

 

«Доказ» виявився помилкою

 

1875 року російський візантиніст В. Васильєвський висловив переконання, що імператор Михайло VII Дука листувався з князем Всеволодом, і в одному з листів погодився на ідею про одночасне в минулому проповідування християнства у Візантії та на Русі. Гіпотезу почали вважати фактом, хоча в листах не було імені ні Андрія, ні Всеволода. І незважаючи на те, що, як неодноразово доводили, листи адресовані Робертові Гвіскардові (1015-1085), творцеві норманської держави в Італії, що пізніше ще раз аргументовано підтвердив М. Левченко.

 

Однак чимало істориків й після висновків М. Левченка та інших нездатні розпрощатися з престижним для Русі-Росії науковим міфом. «Доказ» виявився помилкою, бо Візантія насправді ніколи не погодилася б на рівноправність і одночасність виникнення християнських традицій Візантії та Русі вже навіть не з престижних, але просто з ієрархічних міркувань. Це позбавляло б її прав зверхності над Руссю. На території пізнішої Русі – на відміну від Візантії – у І ст. ніхто християнства не проповідував.

 

Отже, легенда про апостола Андрія на Київських горах, освячення ним місця, на якому згодом мало вирости місто, ймовірно, виникла як переказ книжного походження із завуальованими реверансами в бік Андрія Боголюбського, поєднана з народним анекдотом антиновгородського спрямування. Дехто міг би сказати, що в цьому анекдоті відбився українсько-російський антагонізм. Існували й такі інтерпретації. Але це вже натяжка – були київсько-новгородські протиріччя, а новгородську націю два століття пізніше винищували й асимілювали якраз росіяни.

 

Які ж книжні джерела легенди і, врешті, її ідеологічний зміст з погляду апофеозу Києва?

 

Чи справді живий апостол Андрій проповідував на північному побережжі, зокрема в Таврії та в прилеглій до неї т. зв. Скіфії, – дуже сумнівно. Перші доведені сліди християнства на цьому побережжі датуються III ст. Ця його діяльність, якщо вона була, оповита легендарними мотивами (розгляд яких не є моїм завданням), відображена в творах видатних істориків та отців Церкви. Наприклад, у Григорія Назіанзького, Євсевія Кесарійського, Никифора Каліста, Орігена, у дуже багатьох апокрифічних сказаннях і діяннях. Цим питанням присвячена багата література і значна кількість джерельних текстів опублікована.

 

Для візантійської науки, також XII ст., характерна анахронізація географічних і етнічних назв, за якої Русь і русів часто називали Скіфією та скіфами. Київський книжник, знаючи про це і проповідницьку діяльність св. Андрія у т. зв. Скіфії – на докладніше не визначеній території, «домислив» його подорож разом з учнями вгору Дніпром (через пороги). Це, однак, зовсім не свідчило про північнопричорноморську «Скіфію», яка давно вже не існувала. Пишучи про подорож до Рима через Балтію, літописець частково повторив схему шляху «з греків до варягів», який передбачав і дорогу до Рима через край варягів.

 

Та шлях «з греків до варягів» у І ст. після Р. X. ще не функціонував. З іншого ж боку, легенду, в географічному відношенні, ледве чи варто пояснювати буквально. Мовляв, Візантії, в розумінні пізнішого міста Константинополя, у І ст. ще не було. Тому він мусив їхати до Рима через Балтію, бо з Херсонеса до Середземного моря і Рима вів інший морський шлях. Чого літописець не домислював – це проповідницької діяльності.

 

Загалом виходить, що, пробиваючись Дніпром на північ, св. Андрій не зустрічав людей аж до Новгорода. Та й там бачив їх лише в лазнях, – що дискредитувало новгородців з погляду як Києва, так і Володимира на Клязьмі у XII ст. Причина такої подачі легенди ясна. Якби зустрічали людей, то намагалися би проповідувати (якою мовою?) і треба було б згодом визнати поразку Христової науки в І ст., бо насправді християнство прийшло до Києва набагато пізніше, лише у ІХ-Х ст. Тому була подорож без проповіді.

 

Ідеологічне значення легенди про Андрія Первозваного

 

Найважливіше ж ідеологічне навантаження легенди, в якій воєдино злилася міфологема з ідеологемою. Невідомий чернець з Києво-Печерського монастиря наважився поставити Київ поряд з Константинополем. Правда, він мав у цьому плані деяких менш сміливих попередників. Нестор у «Чтеніи о св. мученикахъ Борись и Глъбъ» прирівнював князя Володимира до імператора Костянтина.

 

За апокрифічними сказаннями, св. Андрій у Візантії (ще невеликому поселенні, попередникові пізнішого Константинополя) проповідував, заснував єпископську кафедру, поставив хреста. На Київських горах св. Андрій хоча й не проповідував і не засновував кафедри, але також поставив хреста і благословив майбутнє місто. Генеалогія міста – столиці Русі, таким чином, продовжилася на кілька століть раніше міфічного Кия і здобула священний, по суті, автокефальний, незалежний від Візантії, ореол. Не кажучи вже про те, що Русь, за цією легендою, ввійшла до категорії тих країн, християнство яких пов’язувалося з часами апостолів.

 

Знаменна церковно-політична тенденція легенди. У ній вперто замовчується Константинополь. Пригадаємо: переказ вписаний до літопису в XII ст. вже після розколу єдиної Церкви, св. Андрій їде до Рима, а з Рима повертається просто до Синопа. Виразна проримська і ще більше виразна антивізантійська суть легенди – одночасно з київською престижно індепендентською – ясна.

 

Інші версії трактування легенди

 

Є ще протилежні погляди дослідників, що, навпаки, прийняття св. Андрія в ролі апостола Русі якраз прив’язувало Київську Церкву до Константинополя, бо св. Андрія загально вважали апостолом Греції. Проте якраз із візантійського боку ніколи не було підтвердження легенди про апостола Андрія Первозваного на Русі. А цього треба б чекати, якщо легенду розцінювати як провізантійську.

 

У цьому разі необхідно відмовитися від гіперкритичного історико-географічного трактування легенди, що, мовляв, у І ст., коли проповідував св. Андрій, Візантія ще була невеликим поселенням, і тому апостол мусив прямувати до вічного міста Рима. Зрештою, в цьому ж самому поселенні, у Візантії, саме св. Андрій заснував, знову за іншою легендою, яку повинен був знати київський книжник, єпископську кафедру.

 

Автор XII ст. не намагався дотримуватися історико-географічних реалій – це ж була побожна вигадка. Тому в нього цілком вільно інтерпретується діяльність св. АндріяПервозваного у Причорномор’ї, а подорож до Рима здійснюється аж через Балтію, що не могло бути доцільним. Для автора тогочасне – у XII ст. – протистояння Рим – Константинополь було визначальним. І він свідомо заклав, поряд з індепендентською, також проримську орієнтацію до легенди.

 

Складно сказати, чи андріївська легенда – горда й навіть повна національної зарозумілості – пустила глибоке коріння в колишній уже столиці східнослов’янської імперії. Київ переживав період занепаду, вирвати з якого не могла його й надзвичайно престижна ідеологічна ін’єкція. Через 80 років місто лежало в руїнах. Спробу за допомогою штучно сконструйованої традиції стати – як по політичній, так і по церковній лініях – в одному ряді з блискучим Константинополем реальний розвиток подій жорстоко перекреслив.

 

Протиріччя у літописах

 

Необхідно згадати, що ідеологема про св. Андрія Первозваного – без сумніву, дуже видатного з погляду церковного престижу апостола (брата св. Петра, одного з учнів Івана Хрестителя, якого, Андрія, Ісус Христос покликав до себе на річці Йордані раніше від св. Петра – тому він і став Первозваним) натрапила на досить сильний опір на Русі.

 

Такі протиріччя, як не дивно, відобразилися в самому літописі. Це також свідчить про легенду як інтерполяцію. Радвілівська (радивилівська) копія Лаврентіївського літопису говорить під 893 р., що першим, хто вивчав слов’янську мову, був св. апостол Павло, який став учителем Моравії та Русі, поставив єпископа й намісника, а слов’янська мова, за літописцем, та сама, що й руська.

 

Інша, ще сильніша, київська інтелектуальна течія наполягала – згідно з правдою, – що жодних апостолів на Русі не було. Отже, не було ні св. Андрія Первозваного, ні св. Павла. Про це говориться двічі в «Повісті временних літ» під 983 та 988 рр. Заперечення є також в інших творах давньоруської літератури (наприклад, у Несторовому «Чтенію о житіи и погубленій св. страст. Бориса и Глъба», в житію Леонтія Ростовського – всі персонажі з XI ст.). Твердження літописів, житійної літератури XI ст. (Несторове «Чтеніе» написане в 1081-1088 рр.), що на Русі апостоли ніколи не проповідували, М. Приселков інтерпретував дуже штучно – виключно як опозицію до легенди, що виникла нібито в домі князя Всеволода.

 

Ідея рівноапостольності святого князя Володимира

 

Але і в цей спосіб врятувати датування часами Всеволода, як я вже згадував, ледве чи вдалося. Просто легенди тоді ще не існувало. Найвиразніше теза про відсутність апостолів прозвучала в митрополита Іларіона, у його «Слові о законі і благодаті» (це ще початок 50-х рр. XI ст.), в якому він конструює постать рівноапостольного князя Володимира Святославича, а перелічуючи тих святих, котрі поширювали вчення Ісуса Христа в тогочасній ойкумені, називає тільки святих Петра, Павла, Иоана Богослова, Фому і Марка. Їх він прирівнює до князя Володимира, ігноруючи цілком Андрія.

 

Очевидно, це він зробив продумано, свідомо замовчуючи у своєму переліку місіонерство Візантії (яку, зрештою, шанує за побожність) та її загальновизнаного апостола Андрія. І хоча більшість житій рівноапостольного князя Володимира, починаючи від найдавніших текстів XIII-XIV ст., згадують св. Андрія як апостола Греції. Інші тексти, залежні від похвального слова Іларіона (навіть пізні – XVII ст.), св. Андрія пропускають. Ідея рівноапостольності святого князя Володимира, на канонізацію якого Константинопольська Церква довго не погоджувалася.

 

Проголошення святим відбулося десь між 1240 та 1305 рр., найімовірніше 1284 р. Ця ідея йшла по національній лінії набагато далі від церковної ідеологеми. Св. Андрій, хоча й не грек за національністю, вважався апостолом Греції (Візантії). Для Русі ж був явно чужинцем. А рівноапостольний Володимир був своїм, власним, який, крім цього, дійшов до християнської віри самостійно, немов за голосом згори, за особливим одкровенням, а не під впливом якогось (єврейського, грецького) проповідника.

 

Якщо порівнювати силу антивізантійської тенденції, то вона була більшою в поєднанні з іменем князя Володимира, ніж у зв’язку з апостолом Андрієм, незалежно від того, що літописець поєднував його з Римом, ігноруючи Грецію. Кажучи сьогоднішньою термінологією, ідеологема про рівноапостольного Володимира – свідчення високої національної свідомості Русі в XI ст., що відбилася в політично-церковній сфері.

 

Ідеологеми св. Андрія Первозваного і князя Володимира

 

Була, однак, принципова різниця між ідеологемою з постаттю св. Андрія Первозваного та другою ідеологемою з апофеозом князя Володимира. У першій ішлося про ідеологізацію головного міста – столиці Русі, із залученням для цього образу апостола-місіонера, у другій – лише про особу князя.

 

Можна повністю погодитися з тезою А.П. Власто, що пошуки апостола Русі були пов’язані з потребою мати для найважливіших християнських центрів (рівня патріархатів) обов’язково засновника-апостола. Тому й приховане або й неприховане антивізантійське спрямування обох ідеологем – про св. апостола Андрія та про св. рівноапостольного Володимира – досить ясне.

 

Необхідно згадати, що не так давно в історичній науці з’явився напрям із запереченням будь-яких тенденцій у легенді. «В сказанні взагалі немає ясної політичної або церковно-політичної тенденції», – пише Л. Мюллер. На його думку, легенда призначена лише для того, щоб звеличувати Київ. З таким трактуванням легенди як виключно белетристичної вставки до літопису погодитися не можна. Тим більше, що тенденційність легенди добре розуміли автори наступних сторіч (до XVII ст. включно), і тому або зберігали чи підсилювали її антивізантійське, або вносили цілком нове антиримське спрямування.

 

Л. Мюллер у своїй студії змішував часові детермінанти (І ст., неактуальне для легенди – XI—XIII ст. – інтерпретації ХІХ-ХХ ст.), що зробило пропоновані ним висновки непрозорими й малопереконливими. Немов на противагу такій негативістичній гіпотезі Л. Мюллера виникла різко завульгаризована інтерпретація легенди М. Муряновом, що, мовляв, «феодальна влада була зацікавлена в тому, щоб виховувати народ у потрібному їй дусі на наочній, можливій для сприйняття картині традиції – християнській, але з ознаками державного суверенітету». Залишаю цю тезу без коментарів.

 

Апостольське благословення Києва

 

Ідея апостольського благословення для Києва не зникла для України цілковито. Проте її культивували якось в’яло, в матових тонах. Та й на Півночі легенду згадували рідко: у Єпіфанія Премудрого – в «Житіи св. Стефана Пермскаго», бл. 1420 р., в ігумена Волоколамського монастиря Иосифа Саніна «Сказаніе о новоявившейся ереси новгородскихъ еретиковъ…», кінець XV – початок XVI ст.

 

У XVI ст. легенду вже міцно бере на своє озброєння не Україна, а Новгород, підкорений Москвою 1478 р., однак із ще збереженою міфотворчою традицією. Джерела ж новосконструйованого міфу сягали до первісної літописної легенди зі згадкою про новгородське відгалуження подорожі св. Андрія.

 

Біля Новгорода, за повістю про життя Михайла Хлопського (Салоса), написаною в Новгороді 1537 р., св. Андрій «жезлъ свой погрузи мало въ землю и оттоль мъсто оно прозвась Грузино». Цей жезл, з яким пов’язано багато чудес, нібито зберігся до тамтого часу в церкві св. Андрія, збудованій у селі Грузіно.

 

«Книга степенная царского родословия», складена придворним духівником Андрієм (пізніше – митрополитом Афанасієм; твір 1560-1563 рр.), модифікувала легенду для обґрунтування абсолютної влади царя. Виявляється, що св. Андрій «прообразоваше же божественнимъ крестомъ въ Рустей земли (тобто в Києві. – Я. Д.) священное чиноначаліе. Жезломъ же прообрази въ Руси самодержавное царское скипетроправленіе, иже начася отъ Рюрика». Подібні думки проходять у написаних у той же період житіях княгині Ольги та князя Володимира.

 

Каплиця Андрія Первозваного

Хрестовоздвиженська каплиця (Аскольдова могила, Київ)

 

Апостольська Православна Церква

 

У середині XVI ст. Московська Православна Церква, ґрунтуючись на легенді про св. Андрія Первозваного, почала звати себе апостольською, чим проголосила себе рівною Константинопольській, а навіть вивищувала себе над нею. Бо, мовляв, лише у Росії збереглося справжнє православ’я. Московська переробка легенди сягає своїми початками часів царя Івана III, коли дуже загострилися відносини з греками. Одночасно вона була спрямована і проти Рима. Легенду вміщували в прологах і збірниках різних редакцій. Наприклад, у «Тверском сборнике» (літописному, середина або кінець XVI ст.), у патериках – хоча б у Волоколамському патерику Досифея Топоркова (середина XVI ст.) .

 

Іван Грозний 1582 р. без жодних вагань включив легенду до системи доказів про стародавність північного, московського християнства, нібито безпосередньо отриманого від апостолів. Відповідь царя послові з Ватикану Антонієві Поссевіно звучала так (у конденсованому – на підставі кількох текстів – викладі єпископа Макарія):

 

«Ми прийняли християнську віру від самого початку християнства, коли апостол Андрій приходив у наші краї і відки відправився до Рима […]. Таким чином, в один і цей же час, коли ви прийняли християнську віру, прийняли її також ми. Але вона досі збереглася непошкодженою, а у римській вірі сьогодні сімдесят вір, як ти сам говорив мені в Стариці».

 

Царева доктрина, проголошена в присутності багатьох духовних і світських, стала на довший час визначальною для московського православ’я.

 

Поширення легенди про св. Андрія Первозваного у Західній Європі

 

Легенда про св. Андрія Первозваного здійснила в XVI – на початку XVII ст. своєрідний переможний похід по Західній Європі. Її повторило чимало авторів, модифікуючи легенду за власним почином або на підставі докладніше не відомих московських джерел. Ось кілька авторів для прикладу.

 

Іоганн Фабер, освічений домініканець, віденський єпископ, присвятив одне зі своїх посланій – до австрійського архикнязя Фердинанда 1525 р. – викладові релігійної ситуації у Росії, зазначаючи при цьому, що християнство туди прийшло після проповідей св. Андрія Первозваного.

 

Зиґмунд Герберштейн, дипломат на службі німецького імператора, після посольств до Москви 1517 та 1526 рр., пишучи монографію про Московщину, згадав про хрещення Русі св. Андрієм ще до Володимира й Ольги. Апостол, виїхавши з Греції, а далі пливучи Дніпром проти течії, «прийшов до гір, на яких тепер розташований Київ, там він поблагословив і охрестив усіх мешканців, а також поставив хреста і пророкував, що ласка хреста проявиться щедро, а на цих місцях буде багато християнських церков».

 

Алессандро Ваніні (Ґваґнін), італієць на польській військовій службі, обережно писав, що «Русь твердить і хвалиться, бо прийняла християнську віру від апостола Андрія». Він приплив з Греції «до Києва, що був тоді столицею Русі й там поблагословив і охрестив цілу руську землю та поставив на місці знак хреста» (у виданні 1584 р.). Пізніше А. Ваніні доповнив, що не лише охрестив, але й «навчив віри», про що свідчать руські літописи та про що широко пишуть в інших творах (у виданні 1611 р.) .

 

Німецький протестантський проповідник Пауль Одерборн, який виконував свої обов’язки в Прибалтиці, також уважав, що св. Андрій виїхав з Греції та «подався потім до Києва, який був раніше (від тих часів, у яких жив автор. – Я. Д.) найважливішим руським торговельним містом і всюди навчав народ про велике одкровення Бога, охрестив цілу країну та вказав їм на знак хреста, яким вони повинні себе благословляти».

 

Мавр Орбінич, далматійський історик, зачинатель південнослов’янської історіографії, дотримувався скептичного погляду, викладаючи відомості, запозичені від 3. Герберштейна.

 

Трактування легенди у Московській Русі

 

Незважаючи на проблиски критицизму, західноєвропейська історична наука зробила чимало для того, щоб поширити й обгрунтувати сумнівну достовірність московської редакції ідеологеми про св. Андрія, схиляючись до думки, що саме св. Андрій охрестив мешканців Києва, який уже існував у І ст. по Р. X.

 

У Московській Русі легенду почали активно експлуатувати в середині XVIII ст. Тоді противники реформи в дусі еллінізації московського православ’я знову намагалися довести – перед греками – його, московського православ’я, первісну чистоту (полемічні виступи Арсенія Суханова в «Проскинитаріи» 1649-1653 рр.).

 

У Москві дивилися на легенду про св. Андрія Первозваного не лише як на підставу для існування окремої, незалежної від Константинополя Православної Апостольської церкви, Церкви навіть кращої від Візантійської, але також як на фундамент політично-теологічної доктрини московського самодержавства, символом якого став хрест св. Андрія на Київських горах та його жезл біля Новгорода.

 

У Києві ж і взагалі в Україні послідовно підкреслювали залежність Київської Православної Церкви від Константинополя (й, очевидно, незалежність від Москви, хоча про це голосно не говорилося, – принаймні до 80-х рр. XVII ст.), ґрунтуючись на генетично цій самій андріївській легенді. Це було викликано боротьбою з уніатством та Римом. Про державно-правове використання легенди – також у Росії – не могло бути й розмови.

 

Зміна ідеологічних акцентів

 

Починаючи від середини XVI ст., можна говорити про фактичне протиставлення київської та московської традицій адаптування легенди про св. Андрія. При цьому в XVI-XVII ст. різко змінилися ідеологічні акценти. Антивізантійський міф домонголо-татарської Русі перетворили на провізантійський.

 

Невідомий автор (мабуть, кінця XVI – першої половини XVII ст.) українського київського житія князя Володимира, значно розширеного (порівняно із взірцями княжих часів) і переписаного в збірниках XVII ст., твердив, не допускаючи сумнівів, що «первое крестилася Русь й народь словенскій от святого славнаго й всехвалнаго первозваннаго Андръя», який поставив хрест там, де тоді (в часах автора нової редакції житія) була церква Св. Симеона. Цей сюжет незабаром поширили, намагаючись ще більше зматеріалізувати легенду, підвести під неї пам’ятки матеріальної культури (храм, хрест).

 

Архимандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський у «Палинодіи или книгь оборони кафолической святой апостольской всходней церкви» (перша версія датується 1617-1619 рр.; друга, ширша – 1620-1624 рр.) пропагує ідею, що Андрій, перший проповідник християнства на Русі, який прийшов з Константинополя, поставив у Києві на горі Вздихальній (Вздихальниці; назва, як пояснював автор, можливо, від того, що св. Андрій відпочивав – «отдохнул» – на ній) церкву Воздвижения Чесного Хреста, що збереглася до часів 3. Копистенського, і хрестив тут багато людей.

 

«Нехай теди вьдають ясне, – писав архимандрит, – аж Андрей святый апостоломь росскимь быль». Легенду він виклав за «Синаксаром» («Прологом»), де вона вміщена під 30 листопада. З перебування св. Андрія в Києві (так немовби він уже існував) 3. Копистенський зробив «право божественное й апостольское» належності Київської Церкви до Константинополя. При цьому в самій літописній легенді, як пам’ятаємо, про Константинополь не йшлося, лише про Рим, якого, зрештою, і згадує за «Синаксаром» також 3. Копистенський, не надаючи, однак, цій згадці значення.

 

Прихід св. Андрія до Києва і хрещення князя Володимира

 

Прихід св. Андрія до Києва цей автор кваліфікує як диво. Він вважає, що внаслідок пророцтва апостола відбулося пізніше хрещення князя Володимира. Основна ідея «Палінодії» – вірність константинопольському патріархові й ворожість до Рима.

 

З іншого ж боку, приїзд єрусалимського патріарха Феофана для відновлення православної єрархії в Україні 3. Копистенський порівнює з прибуттям у минулому св. Андрія. Також у своїх творах архимандрит глорифікує св. Андрія, наприклад, у передмові до Йоана Золотоустого «Бесъдъ на 14 посланій святого апостола Павла…» (Київ, 1623), де сказано, що св. Андрій «як учитель преславний приходив (…) на Русь»; у присвяті князеві С. Святополк-Четвертинському в цьому ж виданні  і у ще іншій передмові до Йоана Золотоустого «Бесъдъ на дьянія святых апостолъ…» (Київ, 1624), в якій пишеться, що Київ існував у часи св. Андрія на цьому ж місці, де тепер, та що це був «царствующій тогда градъ».

 

Аналогічну ідею проводить у той же період ігумен Києво-Михайлівського монастиря Йов Борецький (правда, авторство його не є певне) в «Совьтованіи о благочестіи». У цій, мабуть, пропозиції на собор 1621 р. св. Андрій мав титул «руського апостола». І тому Русь «ничимь не єсть оть иныхъ народовъ всходнихъ меньшая, мъла бовъмъ и оная апостола въ себъ проповъдника». Київський собор 1621 р. дав санкцію на свято в честь апостола.

 

Культ Андрія Первозваного

 

Густинський літописець початку XVII ст. записав, що при «первомъ крещеніи росскомъ» св. Андрій поставив хреста недалеко від тогочасної південної брами міста. Київський митрополит Петро Могила, згідно з акростихом про нього, вміщеним у збірці «Mnemosyne» (Київ, 1633), твердив, що християнство на Русь приніс св. Андрій. Як видно, у 20-30-х рр. XVII ст. у Києві був справжній спалах культу св. Андрія Первозваного, спровокований антиунійною боротьбою, який не минув безслідно також для наступних десятиріч.

 

Київський митрополит Сильвестр Косів 16 січня 1654 р., зустрічаючи в Києві московського посла Василя Бутурліна, заявив гордо: «цълуетъ васъ святий апостолъ Андрей Первозванный, провозвьстившій на съмъ мъстъ велію просіяти славу Божію».

 

Того ж року, близько 1 серпня, ігумен Іннокентій Гізель, посол київський до Москви, висунув апостольство св. Андрія як аргумент за підпорядкування Церкви Константинополеві (й, відповідно, мовчазно, за непідпорядкування Москві). Складаючи «Znvoyc;» (перше видання в Києві 1674 р.), І. Гізель використав легенду про св. Андрія, який є «изрядний заступникъ нашь россійскій с[вя]тый ап[осто]ль», що приїхав з грецької землі, для зміцнення тези, що саме Київ – «верховный и всего народа россійского головный градъ».

 

Цей автор модифікував вістку «Палінодії» про храм, поставлений нібито самим св. Андрієм на горі Вздихальній, на ззовні реалістичнішу, що там св. Андрій поставив хреста, на місці якого пізніше збудували церкву Воздвижения Хреста Господнього. Відомо, що ці горді заяви з підкресленням ролі Києва та підпорядкування – в церковному відношенні – Греції нічого не дали.

 

Українську Київську Православну Церкву підкорили Москві

 

У XVII ст. у Києві цілком конкретно показували місце, де мав стояти хрест св. Андрія Первозваного, рештки якого, як дехто вірив, відкопали 1832 р.

 

І хоча спротив Києва стосовно Москви було зламано, міфологема продовжувала жити в Києві в кінці XVII – на початку XVIII ст. Але це вже не була престижна церковно-політична ідеологема, що раніше робила Київ центром цілої Русі. Апостолом Андрієм, як важливим компонентом ідеологічного й політичного міфу, врешті-решт скористалися чужинці, змінивши національний одяг міфу. З ідеї, що мала оповити святістю столицю Русі-України й цілу Україну, у петрівські часи зробили символ Московщини-Росії. Так виникли 1699 р. андріївський орден з написом «S[anctus] A[ndreas] P[rotektor] R[ussiae]» та, одночасно, андріївський прапор. Проголошення св. Андрія патроном Росія зуміла використати до кінця.

 

Українські пропагандисти легенди – за царя Петра – явно «перебудувалися». Професор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, людина з добре розвиненим кон’юнктурним відчуттям (результат єзуїтської школи), апофеозуючи Київ за допомогою «мати градомь» та «Другий Єрусалим», не лише перетворив князя Володимира Святославича на виконавця пророцтва св. Андрія, а й вже зовсім утилітарно примусив св. Андрія разом з ангелами виступити в драмі «Владимірь» (написана бл. 1705 р.) з панегіриком на честь царя Петра та гетьмана Івана Мазепи (тоді вони ще йшли разом).

 

Ф. Прокопович зумів укласти в слова хору ангелів згадку про те, що І. Мазепа був кавалером новоствореного ордена св. Андрія. Андріївський хрест, накладений зверху на герб І. Мазепи, опублікований на звороті титульної сторінки Євангелія арабською мовою, надрукованого в Галебі (Алеппо) 1708 р., віддзеркалює якраз цю царську нагороду. Як на курйоз можна вказати, що руки св. Андрія приковані не до хреста, а до вилки, яка становить горішню частину герба І. Мазепи.

 

Спроба відродити новгородське відгалуження легенди

 

На початку XIX ст. несподівано проявилася спроба відродити новгородське відгалуження легенди. Відомий царський підручний граф О. Аракчеев поставив у каплиці свого маєтку Грузіно статую апостола з написом на фризі – нібито власними словами св. Андрія: «Да будеть благословенна страна сія отнынъ й до въка». Таке відродження легенди викликало глузування українського просвітителя В. Каразина.

 

У Російській імперії легенда про св. Андрія Первозваного була недоторканним табу (навіть у науковому плані) до самого кінця XIX ст. – в її достовірності не можна було сумніватися.

 

Під час та після Української революції 1917-1923 рр. легенда про св. Андрія відживала часом у досить дивній формі. Масонське братство св. Андрія, що постало в Києві наприкінці 1917 р., відверто виступало за приєднання України до Антанти. Паралельно жеврів культ св. Андрія, що проявлявся також у Західній Україні. Пишно, натомість, розквітав він у середовищі російської білої еміграції, що користувалася андріївським прапором та творила організації імені апостола.

 

Політизовані спроби відродити у 30-х рр. XX ст. міф апостола Андрія як «живу історіософську традицію України» із завданням «задуматися над грядучим втіленням апостольства св. Андрія на Україні» (Ю. Липа), а також аналогічні висловлювання деяких інших ідеологів XX ст. через свою туманність не досягли якоїсь кристалізації, а тим більше реалізації.

 

Заперечення і знецінення легенди

 

У т. зв. Радянській Україні після Другої світової війни міфологему про св. Андрія практично майже не досліджували. У «кращому» разі її огульно заперечували і знецінювали або висміювали. 1000-річчя християнства в Україні відзначали лише по церковній лінії.

 

Російська Православна Церква – також її філія в Україні – далі будувала свою апостольськість на легенді про св. Андрія Первозваного. Від цієї міфологеми, явно перетвореної вже на релігійну ідеологему, не зуміла відмовитися й українська Церква різних відгалужень, наївно намагаючись захистити історичність легенди та всі наслідки, що з неї випливають.

 

У цьому відношенні характерні праці П.Б.Т. Біланюка. Автор дійшов до категоричного твердження, що «сучасна українська Церква – це церква апостольського походження або церква Св. Андрія Первозванного і від нього до наших часів християнство існувало без перерви». Українська історична наука в еміграції виступила проти таких некритичних підходів. Однак чимало авторів далі відстоює достовірність легенди з фанатичним блиском в очах.

 

Після проголошення незалежності України бар’єри на шляху наукового вивчення проблеми зникли

 

Та спробу розташувати легенду в її давньоруському контексті десь між Візантією та Римом – зрештою, переважно шляхом вивчення майже виключно російської літератури (П. Толочко) не можна вважати вдалою. В українських православних церковних колах у цей час яскраво виявився нахил до стимулювання культу св. Андрія.

 

У Києві виникло активне братство св. Андрія Первозваного. А І. Ісіченко, відомий діяч Української Автокефальної Православної Церкви, вважав, що «легенда про св. Андрія, утверджена в Києві у 20-х рр. XVII ст., стала підставою для трактування Української Православної Церкви як апостольської» та що «апостольські корені Української Церкви (св. Андрія) – це наскрізна ідея».

 

Цілком об’єктивно доводиться констатувати, що в питанні апостольства українські Церкви виявилися звичайними епігонами Московської Церкви ще з середини XVI ст., маючи, до речі, повні права на оригінальну ідеологему про рівноапостольного Володимира Святого, постать і роль якого не може викликати заперечень з боку історичної науки. У дусі такого проросійського епігонства потрібно розглядати спорудження пам’ятного знака й каплиці св. Андрія Первозваного в Києві неподалік Аскольдової могили.

 

Аскольдова могила

Аскольдова могила

 

Неясність ситуації поглиблюється тим, що якщо навіть прийняти легенду на віру, то й це не дає права називати Церкву апостольською. Св. Андрій не проповідував і не міг творити церковної адміністрації, бо не мав довкола себе навернених на християнство.

 

Легенда залишається легендою

 

Треба шкодувати, що міфологему про св. Андрія Первозваного намагаються прищеплювати як реальний факт в українській науково-популярній літературі та у белетристиці. Деякі автори забувають про те, що сьогодні гуманна та романтична легенда вимагає зовсім інших, а не псевдонаукових підходів. Бо легенда залишається легендою. А науково-популярна література і белетристика, так чи інакше, має дидактичну мету. Неможна ж говорити неправду, навчаючи. Історія України настільки багата подіями, що немає потреби заповнювати її штучно утвореними міфами.

 

Чи в такий спосіб Україні варто відстоювати «свою» міфологему про св. Андрія Первозваного – дуже сумнівно. Бо, як досі, і легенду, і всю пов’язану з Первозваним символіку дозволили використати чужинцям – і скерувати її в антиукраїнському напрямі.

 

Андріївську тему, неросійську за походженням, активно експлуатує Росія, часто надаючи такому використанню дуже шовіністичного відтінку. В цьому напрямі, незважаючи на явно фальсифіковані вихідні позиції, інтенсивно працює Російська Православна Церква. Не так давно, з нагоди 1000-річчя хрещення України-Русі, Московська патріархія встановила найвищу нагороду для священиків та мирян – орден св. апостола Андрія Первозваного, хоча саме такий орден, здавалося б, мала встановити Україна. Цим орденом нагороджують і в Україні.

 

Відповідну місію в цьому плані здійснює також Чорноморський флот Російської Федерації, на якому андріївські прапори (пригадаю: білогвардійські) почали піднімати в 1993 р. Сьогодні флот має свого герольдмейстера, який придумує різноманітні емблеми з поєднанням андріївського і т. зв. радянського флотського прапорів.

 

У липні 1999 р. монахи з гори Афон приносили мощі св. Андрія на борт російського десантного корабля «Цезарь Куников» морякам на поклоніння і для того, щоб за цієї нагоди відправити молебень «во славу русского воинства». У липні 2000 р. мощі привезли до Одеси, а пізніше до Києва. Всеросійська геральдична колегія зі своїм герольдмейстером діє «во ім’я св. апостола Андрія Первозванного», розсилаючи свої дипломи також по Україні.

 

Настав час, щоб Україна приділила увагу власній давній ідеологічній спадщині

 

Наші науковці мусять знайти належне місце для легенди про св. Андрія Первозваного як у церковній, так і в культурній та в політичній сферах. Це необхідно для того, щоб підтвердити наявність незалежної ідеологічної думки в Русі-Україні у XII ст. та відзначити ореол святості столиці, що виник ще в княжу добу.

 

У легенді про св. Андрія Первозваного на Русі примхливо переплелися міфологема та ідеологема. Причому ця остання не тільки з церковним, а й політичним забарвленням. Св. Андрій вважається не лише апостолом Греції, але також апостолом Грузії. Така версія, очевидно, набагато ближче до історичної правди, бо там він міг проповідувати. Він є патроном Шотландії, де широко використовується його символіка (андріївський хрест), хоча там його ніколи не було. Але туди, згідно з переказом, чудесним способом була перенесена частина його мощей.

 

Св. Андрія обрали апостолом України та Росії. Хоча у Росії він цілком теологічних та державно-церковних ідей, які мають своє джерело в уявленні про новий Єрусалим, про новий Ізраїль і про новий Сіон, що по-різному трансформувалися на східному та західному грунті. Заслуговує все ж таки на увагу спроба матеріалізувати такі ідеї шляхом наповнення їх конкретним етноконфесійним змістом у Східній Європі. У Московській державі, зокрема, ці уявлення досягнули свого апогею у твердженнях, що богообраний народ і новий Ізраїль – це московити, пізніше – росіяни, та Московщина-Росія.

 

1480 року архиєпископ Васіан Ростовський у посланні до великого князя Івана Васильовича закликав його звільнити від татар «Новий Ізраїль, христоіменитих людей». А 1610 р. патріарх Гермоген вживав у своєму титулі ідіому «Новий Ізраїль» як синонім Московської держави. Ця етнічна термінологія викликає шокуюче враження – якщо в неї глибше вдуматися – за панівної в Московщині політики державного антисемітизму. Очевидно, цей «Ізраїль» асоціювався лише з атрибутом «Богообраного народу», а не з етносом.

 

Сучасна київська православна єрархія різних напрямів не знає, як використовувати давню ідеологему, хоча вживає дві інші – легенду про св. Андрія та фразу про «матір міст руських». Ідеологему «Новий Єрусалим» для визначення Києва пробують пристосувати т. зв. нові релігії, наприклад, Велике біле братство, що бачить у Києві – Новому Єрусалимі столицю нової формації Золотого віку. Але навряд чи це продовження багатовікової традиції.