Податкові «заручники»: рекурсія проблеми

Про визначені ст. 67 Конституції України податкові обов’язки громадян навряд чи варто нагадувати. Однак, на жаль, поза увагою багатьох пересічних індивідів залишається та обставина, що податки та збори є невід’ємним елементом існування держави.

 


 

Податкові правовідносини як елемент взаємодії держави та громадянина

 

Податкові правовідносини та загалом наявність системи податків є однією з ознак держави, нарівні з наявністю території, існуванням компетентних органів, котрі забезпечують реалізацію державних функцій, системи правових норм, на підставі яких здійснюється регулювання.

 

Податки – це помірна плата кожного з нас за спокій, впевненість у завтрашньому дні, захищеність, адже виходячи з «договірної теорії» походження держави. Держава та її громадяни вступають між собою у відносини, наближені до відносин купівлі-продажу, виступаючи рівними суб’єктами відносин на засадах стабільності, поваги, взаємного обміну.

 

Зрештою, так чи інакше, без таких взаємних відносин між найбільшими «гравцями» (з одного боку держава, з іншого – громадяни і суб’єкти господарювання) відносин неможливе існування цивілізації та суспільного розвитку в усіх його вимірах (соціальному, політичному, економічному, технічному, правовому).

 

І держава, і громадяни взаємодіють між собою та доповнюють взаємні зусилля задля створення загального блага.

 

На превеликий жаль, у нинішніх умовах відбуваються численні «перекоси» та «викривлення» – як у сприйнятті ситуації в цілому, так і щодо окремих елементів взаємодії між державою та суспільством.

 

При чому особливо прикро, коли ініціатором непорозумінь такого роду є саме посадові особи держави, котрі перші починають порушення хиткого «перемир’я» та розпочинають недоречні і безглузді експерименти, наслідки яких ми всі відчуваємо.

 

Податкові заручники

 

Що ж мається на увазі?

 

Так, певні політичні сили, набувши владних повноважень та посівши крісла управлінців на хвилі популізму пообіцяли не зовсім свідомому електорату «роздачу слонів». Є серед них і ті, хто «купили за гречку» необхідні голоси. Тепер вони починають експериментувати з економікою та правом.

 

Під впливом чи то емоцій, чи то внаслідок відсутності базової освіти та знань, або ж, можливо, з відвертих мотивів заподіяти шкоду та зазіхнути на національну безпеку, ухвалююаються безглузді закони. Причому деякі закони розробляються практично «на колінах» за кілька годин до їх винесення на обговорення.

 

Не будучи економічно наповненими реальними доходами бюджету, або ж містячи органічні внутрішні суперечності до базових засад законів права та економіки – такі закони не діють. Причина в тому, що вони не інтегруються в загальну систему економіко-правових стосунків держави та є фактором дисбалансу взаємних інтересів.

 

При цьому фрагменти таких законів (окремі норми, «вирвані» із загального контексту) діють (застосовуються). Особливо яскраво це видно на прикладі певних пільг або надбавок малозахищеним верствам населення, про яких раптово вирішили «подбати» депутати в період боротьби за електорат.

 

Маючи те чи інше сподівання на отримання додаткових коштів чи пільг, люди змушені слідувати «букві закону» та звертатися до судових органів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав. Суди, відповідно, також змушені задовольняти позовні вимоги та визнавати за громадянами право на отримання коштів та інших ресурсів.

 

Але в реальності ресурсів взяти немає звідки

 

Рішення судів не виконуються, і держава дуже часто оголошує «внутрішній дефолт», відмовляючись (та і не маючи змоги) виконувати легковажно взяті незабезпечені зобов’язання.

 

Невиконані рішення осідають в органах державної виконавчої служби. Проблема виноситься на рівень Європейського суду з прав людини, який визнає порушені права (вже вкотре) та визнає державу порушником прав і свобод людини. Люди повертаються до держави вже з більшими вимогами. Однак ресурсів як не було, так і немає. І «ходіння по муках» повторюється.

 

Відбувається рекурсія проблеми, і вона зростає в геометричній прогресії, поширюючись в усіх напрямах.

 

Громадяни втрачають довіру до держави

 

Держава позбувається легітимності як морально-психологічного сприйняття владних органів громадянами, визнання їх права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їм підпорядковуватися. Тобто, той збалансований договір суспільного порозуміння та взаємодопомоги – розривається, зв’язок втрачається.

 

І чому тоді слід дивуватися, що люди не є патріотами. Більше того, деякі громадяни стають на шлях державної зради. Шукати, хто перший став на цей шлях (чи держава, котра почала «видумувати» хибні правові та економічні конструкції чи громадяни, котрі обрали собі таких «представників» та вимагали від них нездійсненного і нерозумного) – безглуздо, адже винні всі.

 

Намагаючись вийти з замкненого кола, держава починає різного роду експерименти. Ухвалюються один закон за іншим. При цьому їх автори вже особливо не переймаються тим, що законопроекти починають прямо суперечити один іншому. Задля пошуку ресурсів задіюються технології, винахідливості ідеологів яких міг би позаздрити Остап Бендер.

 

Держава, наприклад, «заднім числом» починає визнавати тих чи інших суб’єктів господарювання порушниками. При цьому податкові органи та поліція фактично шантажуюють керівників і засновників останніх кримінальним переслідуванням. Або ж, як варіант, держава демонструє «дива винахідливості» іншим чином.

 

Групова відповідальність суб’єктів господарювання

 

Приміром, поширеною стала ганебна практика спроб застосування «групової відповідальності» всіх суб’єктів господарювання, які здійснювали господарські оборудки в певному «замкненому» проекті (ланцюжку взаємодії).

 

Тобто, приміром, віднайшовши неплатника податків, замість того, аби концентрувати свої зусилля на притягненню до відповідальності посадових осіб цього суб’єкта, держава намагається оголосити всіх контрагентів недобросовісного платника «заручниками» його боргів та «гріхів».

 

«Токсичність» згаданого нами неплатника поширюється на всіх, хто колись мав із ним справу. Оголошується презумпція того, що добросовісні платники податків, котрі придбавали у недобросовісного і «токсичного» (в економічному сенсі) контрагента товари, роботи, послуги – знали про те, що він не буде сплачувати податки з отриманих прибутків, а тому мають нести відповідальність нарівні з ним.

 

Це при тому, що у таких осіб немає ані права, ані обов’язку, ані можливості (навіть через законодавчу заборону збирати відомості про контрагента) контролювати іншу сторону взаємостосунків.

 

Держава, з одного боку, завжди ревниво ставиться до свого права на насильство. Вона захищає своє становище «монополіста на насильство». З іншого боку, держава у подібних випадках поводиться не зовсім гарно, оголошуючи «а треба було самим дивитися та контролювати». При цьому ані податкові органи, ані суб’єкти господарювання не отримують жодних механізмів такого контролю. Проте держава натякає, що свого права на насильство і монопольного становища в цій галузі позбудеться.

 

Втеча від реальності?

 

Тобто, для фахівців у галузі юриспруденції це звучить як форма самоусунення держави від участі в суспільних процесах як нейтрального та універсального регулятора. Фактично відбувається втеча від реальності, самозречення від своїх функцій, саморуйнування… Про небезпечність такої тенденції навіть говорити не хочеться.

 

Складається враження, що метою діяльності держави є не створення прозорих правил гри, стабільності, добробуту, а зовсім інша мета – створити неможливі умови для бізнесу, господарських стосунків, умисно загнати інших гравців на полі господарських стосунків у глухий кут. Вбивши підприємницьку ініціативу, можна лише знищити економіку остаточно… Тут і з цих позицій також наявна пряма загроза національній безпеці та суспільному благополуччю.

 

Щоправда, слід зазначити, що судові органи здебільшого правильно вирішують спірні питання, які виникають. Судами (особливо судам господарської та адміністративної юрисдикції) застосовується право Європейського союзу та дається оцінка тій обставині, що певні порушення податкового законодавства одним суб’єктом господарювання не дають підстав для поширення відповідальності на всіх контрагентів, які з ним співпрацювали.

 

Відповідальність має бути індивідуальною

 

Ні про яке «взяття заручників»і йтися не може.

 

Дивно, але Верховною Радою України впродовж останніх років було ухвалено декілька законів, вже у назві яких (Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні») висловлено тезу про втрату довіри саме судами… Більшого безглуздя уявити собі годі. Це хибний самообман, ілюзія та формене неподобство, ница спроба ухилитися від відповідальності та «знайти крайніх».

 

Винними держава намагається зробити саме суди. А суди, як ми всі розуміємо, завжди обмежені у можливостях своєї діяльності процесуальним законом. Суди розглядають спори та справи, виходячи з того законодавства, яке їм дала законодавча гілка влади та практично втілила виконавча.

 

Якщо йдеться про втрату довіри з боку суспільства, то суди якраз в цьому процесі задіяні менше всього. Навіть варто сказати більш відверто – суди (і особливо адміністративні та господарські) зробили для стабілізації становища більше за всіх інших. Але як подяку – отримали звинувачення у втраті довіри, корупції та вимоги ліквідації ланки господарських судів.

 

Споглядати за цим «шараханням» з місця на місце неможливо. Тим більше ми, як науковці не маємо права стояти осторонь і залишатися пасивними.

 

Судова влада і академічна наука

 

Варто наголосити на очевидній подібності діяльності судової влади та фундаментальної науки. І суди, і науковці постають «споглядантами» ситуації. Однак, на цьому вони не мають обмежуватися і не обмежуються.

 

Хочу нагадати, що метою наукової діяльності (і особливо таких специфічних напрямів наукової діяльності, як економічні науки, юридичні науки тощо) є концентрація світового досвіду поєднання економіки та права, їх взаємодії, зв’язку, взаємного балансування, підтримання, критики та взаємного вдосконалення слабких сторін.

 

Неможливо проводити будь-які реформи (економічні, політичні, правові, соціальні) без строгого і глибокого системного, наукового аналізу ситуації, яка склалася, без урахування статистичних чинників і показників, застосування напрацьованих парадигм.

 

Жоден закон та інший нормативний акт (з перспективою на тривалу дію) не може прийматися за півгодини після його написання. Більше того, жоден нормативний акт не може прийматися без аналізу його змісту та ретельного вивчення, моделювання на практиці, апробування результатів без фахівців доктринальної науки в галузі економіки, права, соціології, статистики.

 

Фізичні закони та закони суспільного розвитку є непорушними

 

Всі мають розуміти, що фізичні закони не можна порушити в силу специфіки їх існування та відображення природніх подій. І так же само всі мають розуміти, що і закони суспільного розвитку, базові основи права та засади економіки також не можна порушити, в принципі. Точніше, написати на папері можна що завгодно. Можна викласти на папері будь-який закон. Але це призведе лише до руйнації того, що напрацьовувалося суспільством і багатьма поколіннями.

 

Відтак, ще раз маємо резюмувати, що за наслідком нашої спільної співпраці – науковці повинні консолідуватися в напрямі «м’якого» взяття влади та контролю за ситуацією в країні та в економіці держави. Хоча б у формі висловлення жорсткої та неприпустимої публічної позиції про недопущення будь-якого нормотворення за методом «а давайте спробуємо, може, щось вийде».

 

«Пробувати» на «авось» ми більше не маємо права. За подібні «експерименти» ми платимо занадто високу ціну – втрату державою суверенітету, нівелювання легітимності, крах економіки, зубожіння народу.

 

Наука має стати якщо не четвертою, то п’ятою владою (п’ятою гілкою влади). Саме академічній науці має бути відведено роль універсального внутрішнього контролера, ідеолога.

 

Лише в постійній та наполегливій праці, в застосуванні апробованих методик, конструкцій, засад, доктрин, розумному та логічному підході, усуненні будь-яких лозунгів та популяційних прагнень може бути досягнуто успіху на шляху ствердження та розвитку процвітаючої і незалежної держави.