Презумпція “кози”, або Безглузді гримаси адміністративного правосуддя

Сучасне процесуальне законодавство, створене, ясна річ, «для простого народу і захисту його прав» містить іноді такі відверті безглуздості, що виникає сумнів в адекватності і розумовій повноцінності осіб, причетних до таких змін. Ці моменти просто не можуть залишатися без уваги дослідників, теоретиків і практиків. Саме з цієї причини ми не могли пройти осторонь і спробуємо описати максимально зрозуміло і доступно для широкого загалу (не тільки професійних юристів) із тим, щоб стало зрозуміло істинне призначення і походження цих новел та їх відверта шкідливість і небезпека для правосуддя в цілому (всупереч задекларованим цілям «турботи про народ»).

 

 

Отже, ст. 160 сучасної редакції Кодексу адміністративного судочинства України декларує вимоги до форми позовної заяви, та, зокрема містить такі положення: «Позовну заяву може бути складено шляхом заповнення бланку позову, наданого судом. На прохання позивача службовцем апарату адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви».

 

Аналогічна норма була і в «старій» редакції Кодексу, і вона ж відсутня в інших процесуальних кодексах (у Господарському процесуальному і Цивільному процесуальному, не кажучи вже про Кримінальний процесуальний).

 

Хто не зрозумів сенс описаного – пояснюємо: ви, наприклад, приходьте до суду адміністративної юрисдикції (який розглядає позови, переважно, простих людей проти органів, наділених владними повноваженнями (державних органів) з наміром домогтися справедливості за допомогою одного з поширених питань: вам не так нарахували пенсії (допомоги), неправильно (незаконно) звільнили з державної служби, неправильно нарахували податки (збори), прийняли незаконне (на думку ініціатора) рішення про будівництво дороги (за яким потрібно знести цілу купу будинків і поміняти конфігурацію району), заборонили партію (релігійну організацію) та ін…

 

І тут, – о диво, – дізнаєтеся, що не потрібно наймати дорогих адвокатів (хто не в курсі – то саме вони за останніми віянням законодавчої моди є практично єдиними легальними посередниками між громадянами і судами) і самому занурюватися у надра законодавства, блукаючи безкрайніми нетрями указів, наказів, законів, постанов, розпоряджень, судових актів і вишукуючи на їх теренах способи обгрунтування вимог.

 

Виявляється, ваш позов, який ви хочете подати – максимально типовий і всі його доводи вже відомі, апробовані, викладені на бланку (або як ще кажуть у формі «кози») і позивачеві досить лише взяти готовий бланк, прописати свої ПІБ, поштову адресу, ідентифікаційний код, телефон, назва і реквізити відповідача, який порушив права (вони теж уже будуть прописані в бланке- «козі»), якщо позов майновий – то вставити суму вимог, підписати, заплатити держмито, прикріпити додатки і подати в віконце прийому документів.

 

Все зроблено максимально просто і «шаблонно» – живи та радій.

 

Але це, дорогі читачі, як раз доводить зворотне. Існуюча ситуація з шаблонними (бланковими) позовами – це винятковий цинізм, «розводилово» і відверте махлювання і шахрайство з боку держави, нице маніпулювання, дискримінація самої ідеї правосуддя (і адміністративного правосуддя) взагалі.

 

Пріоритетно слід віддавати собі звіт в тому, що коли у суду готові «кози» позовних заяв по абсолютно типовим (подібним) випадків, де громадяни вимагають свої кровні пенсії (наприклад) або соціальні пільги-нарахування, то безперечно, що ситуація з такими позовами і спорами вже має однотипний завершений характер і принципове єдине рішення.

 

Тобто, якщо працівники апарату адміністративного суду вже зглянулися до того, що зробили «козу» позову, то ясно, як Божий день: позови такого роду були виграні позивачами, пройшли всі подальші апеляційні-касаційні суди і устоялися, іншого варіанту їх вирішення бути не може (не допускається).

 

Наприклад, за позовами декількох сотень-тисяч громадян в судах сформувалася практика, що їх право на пенсію або яку там надбавку (виплату) було неправомірно порушено компетентним органом, такі дії були оскаржені і всі позови були задоволені. Тоді працівники апарату суду, втомившись від напливу натовпів стражденних пенсіонерів-інвалідів-ветеранів вирішили, що простіше зробити «шаблон» позову і роздавати його усім бажаючим, в деяких випадках навіть і допомагати оформляти (перевіряти повноту наданих документів (довідок, свідоцтв, посвідчень, розрахунків) позови без будь-якого ризику, що позов такого роду може бути програний (в його задоволенні може бути відмовлено).

 

Просто уявімо розвиток подій: як буде виглядати ситуація, коли працівник суду підготує текст позову, допоможе його оформити (з додатками, доповненнями), наприклад, для бабусі, яка у своєму зверненні скаржиться на утискання з боку Пенсійного фонду, що не нарахував якусь пільгу дітям війни. Буде заплачено судовий збір, позов поданий – і… гіпотетично програний через його неправильної мотивування чи недоведеність.

 

Спрогнозуємо: буде цілком закономірним публічне обурення не тільки позивача, а й цілої групи співчуваючих (таких само позивачів (що відбулися і потенційних), родичів, громадськості, активістів-пасівістов, депутатів та ін.) На адресу працівників суду, які «сфабрикували» явно некваліфікований, програшний і некомпетентний документ, допомагали його складати-подавати, обнадіяли і потім цинічно зруйнували надії, вбили віру в правосуддя (як же це так, в суді і могли обдурити, нелюди), остаточно вбили шанс на відновлення правосуддя (нагадуємо, що судитися вдруге з того ж самого приводу і тими самими доводам закон забороняє).

 

Тому, однозначно, якщо «кози» позовів складені і «в ходу», то позови такого роду апріорі вирішуються однотипно і на користь позивачів (відповідно, проти державних органів, суб’єктів владних повноважень). Іншими словами – кількісні зміни в диспозиції щодо народ-влада (відповідно до одного з принципів і законів діалектики) переросли в якісні та закріплені.

 

Ось тут і виникає питання: як таке може відбуватися в принципі? Коли якась категорія спірних ситуацій з порушеними (оспорюваними, невизнаними) правами, свободами та інтересами громадян вже має стабільний дозвіл, негативний для держави (її органу, який порушив права і свободи величезної маси людей, які виграли позови і довели неправомірність дій держави) – то чому, навіщо і як ця ситуація не усувається і не виправляється централізовано, єдиним способом, однотипно, а продовжує існувати і «мусолиться» в кожному конкретному і окремому випадку? Навіщо і чому?

 

Чи не простіше буде передбачити єдиний розумний механізм загального відновлення прав та інтересів усіх сторін у типовому правопорушенні (окремі кроки в цьому напрямі зроблено шляхом запровадження інституту типових і зразкових адміністративних справ (ст. 290 Кодексу адміністративного судочинства України), але вони (ці механізми) явно не досконалі, тому що лише дозволяють сформувати єдину судову практику, обов’язкову для судів. При цьому кожна сторона, яка вважає, що її права порушено, отримує захист своїх прав не автоматично, а знов таки, за допомогою подання «типових» позовів в індивідуальному порядку (ч. 3 ст. 291 згаданого Кодексу).

 

Якщо, скажімо, Іванов, Петров, Сидоров (прізвища взяті абсолютно рандомно) виграли і довели своє право на пенсію (надбавку), то чому за явної очевидності і типовості встановлених порушень органу виплати пенсій (надбавок) Ігнатов, Павлов і Сьоміна, котрі наразі не зверталися до суду (в кого немає грошей на судовий збір, хто хворів, був у від’їзді та ін.) – повинні проходить цей самий формальний шлях, і при цьому все (включаючи суд і відповідача) знають, чим цей відвертий цирк закінчиться?

 

Про яку процесуальну рівність і рівність прав і свобод громадян можна говорити в даному контексті взагалі? Це, виходить, якийсь ценз – природний (точніше, дуже навіть неприродний) «природний відбір» не на користь самих слабких і знедолених.

 

Виходить, що самі везучі, здорові, забезпечені (оплатити мінімальний судовий збір – не нижче 700 з гаком гривень) і активні пенсіонери-піонери позовної справи змогли довести в суді типовість порушень і захистити свої права на жалюгідні копійки-гривні, а найбідніші, хворі, нетраспортабельні, неадекватні (хвороба, вік, відстань) – за таких само процесуальних параметрах і маючи аналогічний правовий статус фактично є людьми другого ґатунку, й таки зобов’язані з останніх сил сходити до суду і заповнити бланк-«козу» позовної заяви, котрий держава «милостиво» скинула їм як жалюгідну подачку, зобов’язавши здійснювати ці «гуманістичні» (як це намагаються представити) дії працівників апарату судів.

 

Це не турбота про народ (позивачів), а цинічне знущання з відвертим визнанням з боку держави: «ми порушуємо права позивачів, знаємо, що порушуємо, але нічого робити і виправляти не будемо, судіться за шаблоном, досить і цього».

 

На виході ми маємо тотальне завантаження судів однотипними безглуздими і дурними за своєю природою позовами. Суди зобов’язані робити таку ж «мавпячу» роботу, яку роблять і працівники апаратів суду – одні ксерокопіюють однотипні «позовні заяви» – другі розгрібають і своїми шаблонними рішеннями фактично утилізують цей відверте процесуальне сміття, якого не повинно бути.

 

Судовий збір сплачується, каса працює, всі зайняті та при справі, а орган, який порушував права позивачів – і далі їх порушує, передбачено чекаючи і знаючи, що буде «покараний без покарання» (зі скрипом і тяганиною йому доведеться виплатити те, що він і так зобов’язаний виплатити ). Собаки гавкають – караван іде…

 

При цьому принижується саме правосуддя як система, як напрям правозастосовної діяльності – суди з висококваліфікованих органів, компетентних вирішувати суперечки (реально існуючі нетривіальні ситуації, непереборні конфлікти, що вимагають ретельності у підходах і вищої кваліфікації) перетворюються на жалюгідні посібники канцелярських контор з папуговими клоунськими функціями навіть без права на маневр. Суд стає не вершителем правосуддя, а всього лише рядовою установою, що займається безглуздою тяганиною з повноваженнями не вище рівня ЖЕКів або приватних охоронних підприємств.

 

Можливо, причина в тому, що з позивачів через їх масовість держава має непогані суми судового збору (за загальним правилом один позов мінімально обійдеться в суму трохи вище 700 гривень). Є механізми відстрочення та розстрочення, але їх ніхто застосовувати не зобов’язаний, і вони залишені суто на розсуд суду, який може і відмовити, навіть з мотивацією «та вам же дали бланки позовів, чого ще хочете, і так вже все зробили…». Судовий збір теж повертається (компенсується) на користь того, хто виграв справу, але то буде потім, з формальностями-складнощами, та й від того, щоб прогнати гроші до бюджету – з бюджету теж можна мати свій профіт (поговоримо про це окремо, іншим разом).

 

Або, для нас це більше очевидно: такими «футболами» держава банально чекає і прогнозує, що якась частина пенсіонерів (позивачів у таких однотипних справах) вимре (мають вони таку тенденцію), і за час поки триває суд (а враховуючи некомплект судів, ускладнення процесуального законодавства та штучне підвищення кількості «соціальних» справ (у тому числі за допомогою схеми, яку ми описали) – справи такого роду можуть «ходити» по суду до півроку і більше. Таки не всякий доживе…

 

Для теоретиків права та спеціалістів у галузі філософії права (зокрема) буде цікава тема дослідження «працівники апарату судів та їх роль в наданні професійної правової допомоги» (не треба дякувати за ідею, даруємо). За декларованими канонами реформи судової системи правову допомогу можуть надавати тільки адвокати (блакитна кров юристів). Але виявляється, що з цією справою за законом цілком і навіть краще справляються працівники апаратів судів, штампуючи бланки позовів і допомагаючи позивачам оформляти позовні заяви. Який сенс тоді вперто стверджувати про високий статус адвокатів та їх величне значення для правосуддя і його статусу?

 

Можна навіть поміркувати на тему можливої ​​відповідальності працівників апаратів судів за неправильні консультування і неправильне оформлення документів (адвокати несуть дисциплінарну відповідальність за «косяки», працівники апаратів судів – нічим не обмежені, так само, як і за законом, знову ж таки, не зобов’язані цього робити (надавати правову допомогу і робити шаблони позовів, адже немає ні стандартів таких дій, ні їх підстави (після скількох «виграних» однотипних справ можна формувати шаблони позовів – невідомо, все здійснюється на власний розсуд у тому чи іншому суді – так само, як і обсяг «допомоги при оформленні документів»).

 

Хто, чого, як, у яких обсягах, за рахунок якого часу (без порушення будь-яких обов’язків) і за чий рахунок буде робити цю «позасудову діяльність» – незрозуміло. І хто буде відповідати за порушення прав інших позивачів (не типових), що не зможуть бути прийняті працівниками апаратів судів та отримати свою частку уваги, поки ті зайняті ефемерною допомогою в оформленні позовних заяв?

 

На відкуп теоретикам віддаємо і очевидно корупційні моменти такої діяльності працівників апаратів судів: чому в робочий час одним особам вони допомогли (ні, не за якусь винагороду – боронь Боже!), а іншим – ні (і чому така дискримінація взагалі відбувається?), а також і очевидну наявність конфлікту інтересів між позивачем, відповідачем і судом (який, складаючи і «просуваючи» позови явно і прямо «підіграє» одній зі сторін спору (позивачам), надаючи доказову базу і мотивування проти відповідача)…

 

У працівників апарату судів, до речі, в посадових інструкціях чітко закріплено обов’язки, визначено час роботи, окреслено компетенцію, регламентовано навантаження і оплату праці. А тут під час «оформлення шаблонів позовів» і «допомоги при їх складанні» виходить якийсь авральний щоденний «суботник» поза розкладом довільного і неконтрольованого характеру в робочий час, якийсь узгоджений спектакль абсурду, перформанс, утренник, циркова вистава за участю всіх, хто братиме участь у ній…

 

На закінчення ще раз зазначимо, що подібні ігрища з правосуддям і спотворення його завдань є неприпустимими в цивілізованому суспільстві, оскільки вони яскраво демонструють відсталість і реально антинародну сутність існуючого ладу і чинного процесуального законодавства. Дурного, безглуздого, «заспамленого», принизливого, несистемного, – як і весь державний устрій в Україні в новітній час. Нагадаємо: саме існування механізму «шаблонних» позовів – відвертий плювок в обличчя правосуддя і сторін, публічна демонстрація принципу «порушуй і далі, нехай скаржаться», та аж ніяке не «правосуддя для народу».

 

 

Олексій Святогор, адвокат

Ірина Кременовська, к. ю. н., с. н. с.,

директор Центру економіко-правових досліджень