Український націоналізм і асиміляція

The following two tabs change content below.
Олександр Ретівов
Заступник головного редактора загальнодержавного бюлетеня "ГОВОРИ!"

Без зайвих слів зрозуміло, що таке явище, як націоналізм, котре п’ять років тому піднялося на пік популярності, сьогодні стрімко піддається забуттю. Слід детальніше розібратися у причинах такого занепаду, адже націоналізм по праву вважається однією з найбільш стійких ідеологій, до основи якої покладено прості і зрозумілі кожному тези про національну єдність.

 

Перш за все слід зазначити, що незважаючи на повсюдні нападки на дане політичне спрямування, націоналізм у 2014 році був просто необхідним, і він відіграв свою важливу роль. Можна по-різному ставитися до процесів, що відбувалися тоді в країні. Однак їх результатом стали захоплення адміністративних будівель і силових відомств,  і ця хвиля прокотилася по всій країні, починаючи від західної України і закінчуючи Донбасом. Щоправда, у випадку з першими такі дії і мали якесь наближене до інтересів суспільства пояснення, а у випадку з Донбасом усе закінчилося дуже сумно.

 

Держава повинна була реагувати навіть не на самі захоплення адміністративних будівель, а, щонайменше, на те, що стало відбуватися у них (викрадення людей і незаконне позбавлення їх волі в підвалах адміністративних будівель; тортури, побої і навіть вбивства; інший терор над мирним населенням).

 

У відповідь на розпорядження тогочасного складу Уряду України щодо початку антитерористичної операції самопроголошені лідери окремих районів Донецької та Луганської областей стали повально штампувати формальні звернення до уряду РФ про введення контингенту для захисту російськомовного населення. Чому – формальні? Це просто: Росія протягом всієї своєї історії охоче і без жодних звернень розв’язувала сепаратистські конфлікти – від Молдови до Грузії. Тому було б помилкою вважати, ніби причиною вторгнення РФ на територію України стали саме ці звернення.

 

Аби не віддалятися від теми, досить лише підсумувати, що в результаті цих подій наша держава вперше зіткнулася зі збройним конфліктом на етнічному підґрунті.

 

З огляду на те, що основним інструментом виправдання дій сепаратистів і підтримки їх з боку РФ стали саме питання мови та «російського коріння», протиставити цьому можна було лише аналогічні аргументи, що апелюють до національної єдності і цілісності українського народу.

 

Безумовно, не всіх поголовно накрило хвилею національної ідеї. Проте, саме вона консолідувала значну частину суспільства, завдяки їй формувалися перші добровольчі батальйони, на рахунку яких – найбільші перемоги, включаючи звільнення українських міст: від Маріуполя до Щастя.

 

Однак надалі керівництво країни на чолі з екс-президентом досить швидко змінило тактику наступу на «договорняки» і поетапне здавання територій у форматі свідомо невигідних для України Мінських угод.

 

Націоналістичну риторику міняти ніхто не став. Водночас, народ стали відверто грабувати, а з трибун парламенту і з Банкової так само лунали все ті ж гасла націоналістичного характеру, неабияк приправлені погрозами про подальший наступ РФ.

 

Під цими гаслами й почалося «полювання на відьом». «Агентами Кремля» ставав кожен, хто насмілювався заявити про непривабливу правду, яка і без цього стала всім очевидною – країна занурилася в середньовічні хаос і безправ’я. Рейдерство, корупція, бідність і повальний відтік робочої сили за кордон буквально захлеснули пост-майданівську Україну і торкнулися практично кожної сім’ї (крім олігархів, звісно). Тим часом, ніби знущаючись над змученим і пораненим народом, містами марширували колони молодиків, які викрикували націоналістичні гасла або влаштовували факельні ходи.

 

Дуже швидко націоналістичними рухами стали називатися не добровольчі батальйони, які принесли найбільшу кількість перемог на фронті, а «ручні» («кишенькові») громадські рухи, що служили якщо не напряму конкретному олігарху (що було найчастіше), то, щонайменше, створювали ілюзію життя тієї самої ідеї.

 

 

Тож не дивно, що за такого стану справ за результатами дострокових виборів до Парламенту народ виніс вирок таким рухам, давши оцінку разом усім псевдонаціоналістичним організаціям, які об’єдналися в одну політичну силу.

 

Однак не тільки викладене є причиною спаду ідеї націоналізму. Сьогодні, в період глобалізації, коли кордони між розвиненими країнами фактично стираються, а народ все частіше відвідує Європу, робити ставку на закриття кордонів і протидію асиміляції є нерозумним. Часто й густо на озброєння нині непопулярних націоналістичних організацій приймаються саме такі тези. Їх суть можна звести до дивного намагання утриматися у середньовіччі, що йде в літа.

 

Культивація теми мови, етнічної ворожнечі, релігії – це саме ті явища, які цивілізовані країни європейської спільноти давним-давно викорінили. Саме в міру того, як українське суспільство знайомиться з країнами Європейського союзу, відвідує їх і спілкується з їх мешканцями, ідеї націоналізму (в українському варіанті), перестають знаходити в них відгук.

 

Слід також зазначити, що асиміляція як етнокультурне зрушення у свідомості українського суспільства по суті своїй є неминучою в разі приєднання нашої країни до ЄС.

 

Так склалося, що іншого курсу, крім європейського вектору розвитку, в України просто немає. Іншими словами, опираючись інтеграції до європейського співтовариства, націоналісти нерідко підштовхували Україну до радянського минулого, на чолі з «великою і могутньою». Саме через це відбувається їх занепад сьогодні. І така тенденція є зворотньою відносно підйому, що спостерігався п’ять років тому. Однак вкрай важливо розуміти, що сумувати за ними не варто. Для української держави це – безумовний стрибок уперед.