В Україні міфологема «Київ – мати міст руських» діяла десь до початку XVIII ст., щоб поступово набирати ідеологічного – церковного і державного змісту в російському та українському варіантах. Церковний відтінок відійшов на другий план.
Київ у церковно-національній ідеології Русі – України
В українському минулому було дві, а може, й три-чотири автентичні концепції, що мали визначити духовну, а також політичну сутність столиці держави – Києва. Це були ідеї рівноправності Києва з Константинополем, Єрусалимом, Римом, а пізніше, частково – також із Москвою. Такі думки почали пробивати собі шлях, в основному, у XII – першій половині XIII ст. Спершу у вигляді легенди про св. апостола Андрія Первозваного та ідеї спадковості щодо колиски християнства – Єрусалима. Була ще й третя доктрина, в зародковому стані – про Київ як Великий Рим (мабуть, ще в середині XI ст.).
Цим трьом концепціям Києва як духовного та політичного центру високого рангу хочу присвятити головну увагу. До трьох від самого початку справжніх ідей, що стали здобутком творчості українських інтелектуалів, згодом, у Росії в XV ст., а в Україні у XVI ст., приєдналася перетворена з ідіоми-кальки з середньогрецької мови – міфоло- та ідеологема про Київ – матір міст руських. Змістові цієї штучно створеної концепції хочу також приділити трохи уваги – і свої міркування розпочну саме з неї.
У новішій українській історіографії ідейних течій виникло дивне переконання, що ідеологеми також у минулому треба було розгортати й обґрунтовувати цілими програмними трактатами. Це модернізація історії, яка для XII— XVII ст. не підходить. Ідеї в минулому формулювали у вигляді афористичної думки, гасла, заклику – і часто обмежувалися такими лаконічними виявами.
Інтерпретацію та захист цих ідеологем (або їх заперечення, бо не було трактатів і платформ) взяли на себе представники історіографії новішого часу. Максимальна лаконічність характерна для давніх ідеологем та ідіом: Київ – Другий Єрусалим, Київ – Великий Рим, Київ – мати міст руських. У белетризованих переказах – також лаконічних (легенда про св. Андрія) – ідеологічний зміст завуальований сюжетною лінією, в якій потрібно шукати основну ідею.
Усі ці питання мають велику літературу, на яку частково покликаюся в примітках, намагаючись, зі свого боку, кинути додаткове, хоча б фрагментарне, світло на історію київської церковно-політичної ідеології до нашого часу включно, а також сприяти усуненню (якщо можливо) певних стійких стереотипів.
Вислів «мати градомъ» і його інтерпретація
Виходячи з хронології літопису, можна б уважати, що першою ідеєю, яка мала оточити Київ особливим, передовсім політичним ореолом, повинен був стати один – пізніше широковідомий – вислів князя Олега, нібито 882 р. Захопивши разом з варягами Київ, він сказав: «Се буди мати градомъ русьскимъ». Залишаючи на боці питання, чи Олег справді княжив у Києві (щодо цього є певні сумніви), необхідно підкреслити, що ідіома «мати градомъ» ані в момент її застосування літописцем в XI ст.; ані пізніше – в домонголо-татарський період – не мала і не могла мати (як доводять лінгвістичні дослідження) жодного ідеологічного навантаження.
Не будемо тут докладно розглядати інтерпретації вислову «мати градомъ русьскимъ». Залишимо це на кінець розділу. Ці інтерпретації протягом останніх сторіч прокочувалися хвилями, часто шовіністично підфарбованими, через публіцистику, історичну та псевдоісторичну літературу, досягаючи нерідко істеричних висот. У підставі всіх цих споживацьких використань літописної цитати завжди була або нефаховість та неграмотність, у кращому разі – пуста риторика, а деколи ще й, відверто кажучи, свідомі фальсифікаторські звички.
Генеалогію неправильної та неправдивої інтерпретації вислову «мати градомъ» треба виводити з часів занепаду книжних знань у XIV ст., підсилених пізніше течією українського бароко з його нахилом до формалістичних вправ зі словами, з вкладанням особливого алегоричного й ідеологічного змісту в окремі фрази.
Спекуляції та фальсифікації навколо тлумачення вислову «мати градомъ»
Закид у фальсифікаторстві адресую насамперед тим вченим, які у т. зв. дореволюційні роки здобули класичну гуманітарну освіту. Вони прекрасно знали ще з гімназійної лавки, що «мати градомъ» – це абсолютна калька з грецького слова, тобто «столиця провінції, єпархії» в середньогрецькій мові (мові візантійського періоду). Як мовна калька у східнослов’янському середовищі словосполучення «мати градомь» зберігала своє первісне значення. Від цього слова (грецької його форми) пішло церковнослов’янське «митрополит».
До якого ступеня дійшло (і доходить досі) засліплення, що вимагає тлумачити ідіому «мати градомь» якось особливо, символічно – тим більше в поєднанні зі словом «русьскимь», – яке майже постійно перекладали й перекладають як «русским», тобто «російським» (незважаючи на те, що 882 р. чи в XI ст. Росії ще цілком певно не було), можна показати на прикладі ігнорування праць видатного вченого І. Срезневського. Він у «Матеріалах для словаря древне-русскаго языка по письменнымъ памятниками» ще на початку XX ст. пояснював ідіому «мати градомь» як «глава» (тобто «голова»), подаючи кілька рядків нижче, біля слів «мати градомь», грецьке першоджерело на підставі «Паремійника», мабуть, 1271 р.
Відносно недавно лексикографи знову підтвердили правильність семантики ідіоми. «Словарь русского языка» за редакцією відомого російського мовознавця Ф. Філіна тлумачить «мати градомь» як «головне місто, столиця» (саме стосовно вислову князя Олега). А «Словарь древнерусского языка XI-XIV вв.» за редакцією іншого видатного спеціаліста Р. Аванесова наводить ілюстративний матеріал з руських джерел ХІ-ХІІ ст., які пояснюють, що «мати градомь» – це якраз «митрополья».
Надуживали як першою («мати градомъ»), так і другою («русьскимъ») частинами звороту. З «мати градомъ» робили доказ, що Київ – найдавніше місто Русі (про це нібито мав знати князь Олег), всі інші міста виникли, мовляв, після Києва або були від нього залежними. Про тенденційне використання слова «русьскимъ» я тільки що згадував.
Столиця – мати міст
Лінгвістичне дослідження доводить, що ідіому «мати градомъ» у розумінні «метрополія», «столиця» – щодо Києва – поступово протягом XV ст. перестали вживати. Перестали вживати – і швидко немов забули її значення. Бо почалися різні спекуляції довкола цього словосполучення. Очевидно, ця ідіома в значенні «столиця» після XIV ст. вже була мертвою.
Варто, для порівняння, зазначити, що це слово як першооснову для відповідних кальок використовували також в інших мовах, які опинились у сфері візантійського культурного впливу. У вірменській мові «столиця» у буквальному перекладі означає «мати міст». У вірменських грамотах XIV ст. «мати міст» – це Львів (як королівська столиця Галицько-Волинської держави). У творах XV ст. – це Кафа (як столиця генуезьких колоній у Криму). Чомусь, опираючись на ці вірменські тексти, ніхто з істориків не намагається говорити про «матір міст» Львів чи «матір міст» Кафу, хоча для цього є формальні підстави. Мабуть, писати так про Львів чи Кафу було б недоречно, але писати так про Київ абсурдно не є.
Іншими словами, вислів «мати градомъ русьскимъ» для домонголо-татарського періоду означає сучасною українською мовою «руська столиця» – і тільки, без жодних ідеологічних акцентів, яких у літописному оригіналі немає. Треба шкодувати, що Л. Махновець, перекладаючи літопис, пішов по лінії консервування заідеологізованого в пізніших часах штампу, передаючи відповідне місце як «мати городам руським». Так само непродумано переклав цю фразу й В. Близнюк. Мабуть, зроблено це даремно, бо фальшивий стереотип підтримувати не варто.
Сучасні тенденції культивування стереотипу
Серед українських істориків т. зв. радянської (тобто москвоцентричної) школи є, однак, ще й сьогодні прихильники культивування стереотипу. Для прикладу, В. Ричка твердить, що «коннотація міфологізованої столиці вселенського християнства (Єрусалима – прим. Я.Д.) приєднується до стольного граду Київської Русі» і «простежується вона й у відомому вислові київського літописця середини XI ст.» – тобто до «се буде мати градомъ русьскимъ». У трактуванні цього автора – це «біблійна алюзія, запозичена з грецької Хроніки Георгія Амартола». І вона має підтвердити єрусалимське джерело міфічного вислову князя Олега та свідчити про існування ідеологеми вже в XI ст.
Дослідник якось забув, що книжник-літописець знав грецьку мову (як обов’язкову складову знань тогочасної освіченої людини) і добре розумів значення слова «метрополія», навіть не заглядаючи до Георгія Гамартола і, тим більше, не надаючи ідіомі єрусалимського ореолу. Не кажучи вже про те, що В. Ричка дезорієнтує, не прочитавши як слід «Хроніку», бо в перекладі Георгія Гамартола якраз виразно написано, що римляни прийшли в Єрусалим, тобто в «митрополью рекше м[а]т[е]ри градомъ», як і зазначено у словнику давньоруської мови за редакцією Р. Аванесова.
Зрештою, слово «метрополія/митрополія» для позначення місця й ролі Києва вжив у латинському тексті з 1072-1076 рр. німецький хроніст Адам Бременський. Він також ледве чи думав про «біблійну алюзію», пишучи «Ruziae. Cuius metropolis civitas est Chive» («Русь, якої митропольним містом є Київ»), що є «aemula sceptri Constantinopolitani» («суперником константинопольського скиптру, найяснішою окрасою Греції»).
Митрополія: трактування терміну
Адам Бременський розумів слово «метрополія/митрополія» саме у візантійському трактуванні, тобто як столицю провінції, територію під юрисдикцією митрополита, залежну від Греції. Метрополія цієї провінції могла суперничати з Константинополем. Така інтерпретація ситуації Адамом Бременським збігається з тогочасною візантійською імперською ідеологією, що базувалася на церковному підпорядкуванні Русі Візантії. Можна вважати, що й літописець, згадуючи про «матір міст», намагався не виходити поза межі такої ідеології.
А вже цілком зайвою виявилася апострофа В. Рички про те, що лінгвістичне вивчення ідіоми «мати міст» з метою визначення її етимології й семантики – це підстава для звинувачення істориків та мовознавців. Бо, мовляв, такі дослідження допомагають «яскраво проілюструвати втрату теперішньою інтелектуальною елітою здатності сприймати релігійний образ у його абстраговано-символічному сенсі, вельми прозорому для середньовічної свідомості». Такий ненауковий роздратований «висновок» цілком певно треба б спокійно аргументувати, так як і довести, що ідіома «мати міст» – це «образ у його абстраговано-символічному сенсі». Не кажучи вже про те, що цей закид потрібно насамперед скеровувати до перекладачів періоду Давньої Русі, які, виходить, тоді також утратили здатність…
Зрештою, таке цілковито довільне порівняння літописної статті 882 р. з «Хронікою» Георгія Гамартола – це не відкриття В. Рички.
Раніше таку помилку допустив німецький дослідник В. Філіпп, на якого український автор чомусь не покликається. Можливо, вже пора припинити безплідну дискусію й погодитися з історичною правдою.
Коли та чому ідіома про «мати міст» перетворилася на ідеологему
Міфологема, перетворена з ідіоми «мати міст», з’являється в XV ст., як не парадоксально, саме тоді, коли Київ утратив політичне та церковне значення колишньої (провінційної?) столиці-метрополії. Й міфологема могла в такому плані нагадувати хіба що про її, столиці, минуле, відновлюючи міф про могутність. Тепер уже явно було придумано родоначальницьку («мати») роль Києва. Бо, як відомо, Київ такого родоначальницького значення в минулому не мав. Міста Русі виникали й незалежно від Києва. Міфологема набула тепер виразного церковного змісту, атестуючи Київ, позбавлений політичних впливів, як духовний центр східнослов’янського православ’я.
Саме тоді колишня ідіома «мати міст» почала поступово обростати особливою піднесеністю, святковістю, побудованими на буквальному розумінні елементів словосполучення. Іншими словами, вона стала перетворюватися на ідеологему.
Ідіома вже демонтувалася на складові: окремо «мати» й окремо «градомъ»
У XIV ст. грецька ученість на Русі – на півдні (в Україні) та на півночі (в Росії) різко підупадає. Розквіт цієї вченості в добу Київської держави належить до далекого минулого. Одночасно зникає розуміння ідіоми як «метрополія», «столиця». В Україні ця вторинна семантика стилізується ще пізніше, в епоху бароко. Ось кілька прикладів, починаючи з XV ст.
У Володимирському стихирі (текст у збірнику 1414 р., який цитував І. Срезневський) визначається верховне значення Києва такими словами:
«На высотъ стола съдя м[а]т[е]ре градовомъ б[о]г[о]сп[а]с[е]наго Кіева».
Для диякона Троїцько-Сергієвого монастиря в Москві Зосими, коли він описував своє паломництво на Схід, Київ 1419 р. «бъ мати и глава всъмъ градовомъ рускимъ».
У статті 1483 р. Волинського короткого літопису – раніше званому Київським скороченим літописом – говориться, що Менґлі Ґірей здобув і спалив «славный Велики градъ, Кіевь, матере градовомъ» . Правда, копія цього літопису датується початком XVI ст.
Міфологема вже як стійкий стереотип проходить через XVI і наступні століття
У фальсифікованій грамоті для Печерського монастиря, виданій нібито константинопольським патріархом Максимом з датою 1481 р. та внесеній до луцьких земських книг 1670 р., Київ «наречется мати градовомъ Руское земли, и не инако». Уважають, що цей фальсифікат був виготовлений за володимирського і берестейського єпископа, архимандрита Києво-Печерської лаври Мелетія Хребтовича (пом. 1593 р.).
Пізній бароковий стиль відбився на тих пишних формулюваннях, які застосовував на початку XVIII ст. відомий панегірист Феофан Прокопович. У нього міфологема, що перетворюється в ідеологему, отримала вишукане обрамування:
«…кому бо нъсть явно, яко богоспасаемый градъ сей Кіевь маты градовомъ, а всея земли нашея пространная слава и великое украшеніе».
Не підлягає сумніву, що ці квітисті вислови – вияв самобутньої української словесної культури. Немає підстав бачити в них якесь особливе наближення Єрусалима до Києва, як цього хотів В. Філіпп.
Ідеологема набуває політичного забарвлення
Наприкінці XIX та протягом XX ст. ідеологема «мати міст» змінює свій відтінок на виразно політичний – у дусі російської імперіалістичної концепції держави, що починалася нібито від святого міста Києва. Немає потреби наводити безліч прикладів такої саме інтерпретації давньої ідіоми-міфологеми, але на деяких проявах еволюції варто спинитися.
Поступово російська державна генеалогічна пропаганда виходить за межі Російської імперії, де ідеологема «мати міст російських» знаходить собі прихильників. Барон Жозеф де Бай, французький мандрівник, до речі, особистий знайомий В. Антоновича, В. Горленка, видає 1896 р. в Парижі брошуру про Київ «матір російських міст». У подібному ж дусі – та з жалем за втраченим – публікує у Франції свій розкішний альбом російський мистецтвознавець-емігрант Георгій Лукомський, даючи йому заголовок «Святе місто Росії. Київ – мати російських міст».
Боротьба білогвардійців за Київ у 1918-1919 рр. здійснювалася під гаслом захисту «матері російських міст». Не даремно генерал-лейтенант Бредов під час переговорів з українським генералом А. Кравсом 31 серпня 1919 р. в Києві заявив тому, що «Киев – мать русских городов, никогда не был украинским и не будет».
Політична платформа для загарбання України
Так, коротка літописна фраза-ідіома перетворилася в політичну платформу загарбання України Росією. Відповідно до цього гасла, відомий російський письменник М. Булгаков, описуючи Київ тамтих часів, наводив слова свого белетризованого героя полковника Щеткіна, з якими той звертається до російських офіцерів-дружинників, що мають захищати столицю формально українського гетьмана – Київ – від військ С. Петлюри: «виправдайте довір’я матері російських міст, що гине», а генерал Картузов формував у Києві дружини для оборони «матері російських міст». М. Булгаков писав як учасник цих подій.
Тоді ж були також спроби пристосувати ідеологему до українських політичних цілей. М. Шкільник, згадуючи Київ на початку 1918 р., зазначав (щоправда, вже набагато пізніше від самих подій): «здійснювались мрії, що золотоверхий Київ став матір’ю всіх городів вільної України». Юрист та історик С. Шелухин, інтерпретуючи назви Мала Русь і Велика Русь, доводив, що «тамтешня Русь (Велика. – Я. Д.) була колоніальною з Малої Русі і пішла туди з України, яка була для неї метрополією, корінною, матерною і головне місто якої Київ тому й звалося “матір’ю городів руських”».
Київ у радянській історіографії
Новий спалах ажіотажу довкола «матері міст» виник в українській т. зв. радянській москвоцентричній історіографії під впливом і як наслідок фальшивого ювілею 1500-річчя Києва. Це було чергове жонглювання ідеологемою, зрозуміло, в дусі не української національної, а загальноросійської ідеології. У такому ж напрямі працювали не лише для українського, а й для чужинецького читача М. Котляр, С. Кульчицький та, особливо, П. Толочко.
Філософ М. Попович дійшов досить дивного висновку, що «міста бували як люди і роди, “старші” й “молодші”, й “матерю городов руських” Київ вважався цілком не в літературно-метафоричному сенсі. Це було осмислення взаємовідносин міст за прикладом архаїчних міжлюдських відносин».
Очевидно, що за такого трактування звичайної кальки з середньогрецької мови не могло бути й мови про відновлення первісної семантики ідіоми.
Протягом останнього десятиріччя – 90-х рр. XX ст. – використання ідеологеми далі продовжується, переважно в проросійському руслі. Бо й в українських, наприклад, посібниках не уточнюється, що треба розуміти під прикметником «руський», до того ж, що не менш дивно, питання розглядають у дусі надавання звань міст-героїв. П. Орбінський пропонує вчителям середніх шкіл поширювати думку, що «в IX ст. Київ отримав гучний титул “матері городів руських”».
Українська столиця в церковній ідеології
В українському церковному русі використовує ідеологему Українська Православна Церква Київського патріархату. Патріарх Володимир (Романюк) проповідував, що:
«Київ є духовним центром східних слов’ян; саме кияни-русичі, наші предки, проповідували віру Христову на безмежних просторах тодішньої Володимирової імперії […]. Ця ідея київської духовності, або, як її назвав літописець, “матері городів руських”, повинна фігурувати й сьогодні».
Ідеологема продовжує бути продуктивною в політичному сенсі, запліднюючи намагання утворити єдину державу трьох слов’янських народів з центром у Києві, саме тому, що це місто – «мати городів руських». У 1993 р. один з лідерів тогочасного Фронту національного порятунку, народний депутат Росії М. Павлов, який їздив по Україні з пропагандою єдинодержавності, заявив, що він висуває ідею утворення держави Київська Русь від Берестя до Курильських островів, у якій «столицею держави міг би стати Київ – “мать городов русских”. У трохи відмінному дусі висловлювався 1999 р. російський письменник В. Аксьонов:
«…якщо Україна проковтне колись Росію, це буде повернення до Києва, “матери городов русских”, до джерел».
Звичайна калька із середньогрецької мови, тобто «столиця» (словосполучення «мати міст»), пройшла на українському та, загалом, на східнослов’янському ґрунті довгий, майже тисячолітній шлях від ідіоми через міфологему до ідеологеми церковного та політично-державного змісту. Ця еволюція – і престижна кар’єра – відбувалася поступово. Від ідіоми із зазначенням метрополії – столиці візантійської провінції та, в кожному разі, країни в зоні візантійського впливу (про що писав Адам Бременський) у XI ст. до столиці Київської держави.
Від ідіоми – до міфологеми
Ідіома не стала стійким терміном для позначення столиці (як, скажімо, у вірменській мові). У східнослов’янських мовах місце кальки зайняло інше слово «столиця», утворене від поняття князівського стола (престолу). У XV ст. ідіома перетворилася в міфологему духовно-церковного змісту. Подібні міфологеми з використанням образу матері виникали також в інших культурних ареалах, наприклад, в арабському (пригадати б назву для Каїру: Міср-умм-абд-дунья, тобто «мати світу», «столиця світу»). Може, й варто висловити припущення, що такий спосіб мислення – з алегоричним образом матері – характерніший для східної, християнської й нехристиянської, ментальності (греки-візантійці, вірмени, араби), ніж для західної.
Перетворення на ідеологему «мати міст руських», наповнену гіпертрофованим політичним змістом, негативно вплинуло на наукове, історичне та лінгвістичне дослідження її первісних джерел, вуалюючи початкове значення ідіоми. Без сумніву, за наукового підходу до проблеми необхідно позбутися стереотипного мислення й відмовитися – для першого етапу існування ідіоми, зокрема, – від необгрунтованих манівців (наприклад, від єрусалимських паралелей). Вивчення міфологеми й ідеологеми на пізніших етапах їхньої еволюції вимагає конкретно-історичного підходу до обставин їхнього функціонування в різних періодах церковної та політичної історії України.
За матеріалами: Українська міфологія як фундамент державотворення, стаття з книги Я. Дашкевича «Україна на перехресті світів» (с. 105 – 161).