Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини
Ірина Кременовська
Latest posts by Ірина Кременовська (see all)
На самому краю Переяслава, де ліси і поля шепочуться з вітром, просто неба розкинувся перший в Україні музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. Він став свого роду живою книгою історії, що розгортається на кожному кроці, коли тут пливеш сторінками минулого, в якому ще гомонить сільський ярмарок, рипить млин, а вітряк досі розмахує крилами в небі.
Цей музей має свою дату народження – 1964 рік, коли вперше з’явилася ідея зберегти пам’ять про традиційне українське село не у стінах, а просто на землі, якою воно жило. За півстоліття музей виріс у повноцінний культурний ландшафт площею 25 гектарів. Сьогодні тут розташовано понад 300 об’єктів, із них 122 є пам’ятками народної архітектури. Більшість будівель і споруд не є реконструкціями – це перенесені та відтворені оригінали, що колись дійсно слугували дахом над головою, місцем праці, святкувань.
Кожна хата, комора, кузня чи стодола тут зберігають у собі пам’ять про стародавні часи. Їх інтер’єри наповнені предметами, якими люди користувалися десятки, а то й сотні років тому.
Простір, у якому оживає історія
Загалом фонд музею народної архітектури і побуту Середньої Наддніпрянщини нараховує понад 20 тисяч експонатів: це речі побуту, сільськогосподарські знаряддя, народне мистецтво, археологічні артефакти, документи, фотографії.
Музей являє собою цілісний світ, розділений на кілька тематичних частин:
- матеріальна культура найдавнішого часу – із глибиною, що сягає тисячоліть;
- реконструкція українського села Середньої Наддніпрянщини кінця XIX – початку XX століття;
- секції, присвячені народним ремеслам, промислам, вітряним і водяним млинам.
Усе це розміщено у спеціально облаштованому середовищі – ландшафт відтворено так, щоб він говорив тією ж мовою, що й архітектура, зі своїми деревами, тінями, запахами, світлом.
Та є в музеї й інша глибина – тринадцять тематичних музеїв, кожен із яких покликаний стати окремою історією в межах великої розповіді. Деякі з них розміщені у справжніх історичних спорудах, інші – в сучасно зведених павільйонах, але, на жаль, побачити їх усередині вдається не кожному. Коли ми побували там (це було влітку серед будня), більшість музеїв стояли зачинені. Територією можна було вільно гуляти, розглядати архітектуру ззовні, відчути атмосферу, але зайти всередину не вдалося.
Виявилося, що така практика є звичною: музеї відкривають лише під час попередньо замовлених екскурсій для великих груп. У звичайні дні вони здебільшого зачинені через нестачу персоналу та хронічне недофінансування. І це особливо прикро, бо за замкненими дверима залишилося багато цікавих експозицій.
Початок мандрівки: від кам’яних ідолів до землянки
Музей має два входи, а до основи його концепції покладено принцип еволюції народного житла. Отже, заходячи з того краю, де стоять кам’яні ідоли, спершу ми бачимо реконструкцію Добраничівської пізньопалеолітичної стоянки.
Далі, трохи осторонь, в оточенні трав і тиші, причаїлася невеличка споруда з дахом, що здається надто низьким, аби в ній хтось міг жити. Але саме так жили люди в ХІ столітті. Це реконструкція житла, знайденого на Переяславщині поблизу села Соснова.
Це була землянка – заглиблене в землю майже на метр приміщення, яке обігрівалося глинобитною піччю. Стіни з плетеної лози, обмащені глиною й побілені, дах – очеретяний, опертий на дерев’яні стовпи. Усередині темно, низько, але затишно: навіть зараз у цьому просторі відчувається щось древнє. Оригінальні залишки печі, перевезені сюди з місця розкопок, досі зберігають форму.
Вхід – не в широкі двері, як ми звикли, а у вузенький прохід зі сходами. Так житло довше зберігало тепло. Ніякої брами, жодних прикрас – тільки функціональність і захист від природних стихій.
Ще одна хата, на перший погляд, звичайна сільська. Але варто зазирнути всередину, і стає зрозуміло: це не просто житло, а церковна сторожка, дім людини, яка охороняла святиню, наглядала за церковним двором, цвинтарем і дзвонила у дзвони.
Хату збудували на початку ХІХ століття в селі Рудяки, на Київщині. Сторож, якого утримувала громада, мав особливий статус: він був звільнений від тілесних покарань і податків, позаяк стояв на сторожі перед Богом.
Всередині все просто і глибоко символічно: піч на стовпчиках, щоб не затопила повінь, рушники з хрестами й берегинями, божниці, прикрашені різьбленням, і сволок із трьома вирізаними хрестами – на згадку про силу віри, що підтримувала українця не лише в храмі, а й у власному домі.
Музей як жива сцена сільського життя
У глибині музею височіє дерев’яна Покровська церква, зведена ще у 1774 році в селі Сухий Яр на Київщині. Тепер вона стала домівкою Музею історії Української православної церкви.
Усередині – не просто виставка, а багатий духовний простір. Тут – і розповідь про запровадження християнства на Русі, і про становлення церкви як опори державності, і про її роль у боротьбі за незалежність України у XVII–XVIII століттях. На стінах – портрети видатних діячів православ’я, у вітринах – стародруки, церковні речі, артефакти з монастирів, які ілюструють побут священників.
На окрему увагу заслуговують розписи трьох склепінь і кольорові вітражі, створені художником П. Тараненком. Вони утворюють цикл «Еволюція космогонії» – спробу передати, як змінювалося людське уявлення про світ і себе в ньому. Все – за допомогою кольору, ліній, символів. І хоча це вже мистецтво нового часу, воно вражає своєю тишею, майже як молитва.
В одну з перших хатин, на які натрапляєш дорогою серед фруктових дерев, веде доріжка, що наче переплітається зі спогадами. Тут розташований двір ткача, де кожна нитка – окрема історія, а кожен рушник – немовби легенда на полотні.
Ткацтво було серцем кожного українського дому. У хаті пряли, ткали, шили, тому що все, чим користувалися наші пращури, створювали власноруч: і одяг, і постіль, і рядна, і навіть святкові рушники. Тут, у хаті із села В’юнище кінця XIX століття, перенесеній до музею в 1970 році, відчувається саме це – дух праці, позбавленої пафосу. Хата велика, складна, з кількома приміщеннями, зі стінами, що обмащені глиною, підлогою дощаною або глинобитною, і вікнами, крізь які колись дивилися на світ майстри, зайняті роботою.
Усе довкола говорить про ремесло: повітка, саж – усе стоїть на своєму місці, як колись, у селі. І ця хата, в тиші, без галасу, наспівує голосами наших бабусь, що ткали не лише тканину, а й культуру.
Дух віри, життєдайне зілля і знахарське ремесло
Коли стоїш перед дерев’яною церквою Святого Георгія, щось усередині стихає. Побудована в селі Андруші в 1768 році, вона пройшла крізь століття, потрясіння і війни, була реставрована, перенесена до музею, та зараз вона знову приймає відвідувачів, хоч і не для молитви, а для споглядання.
Архітектурні тонкощі тут складні: куполи, бані, яруси, восьмерики, розкішне світло, що ллється з високих вікон. Але вражає не лише форма, а душа храму. Селяни пам’ятали її в різних кольорах: стіни – блакитні, куполи – зелені, зірки на фронтонах – жовті. Тепер її відтінки змінилися, але дух залишився.
Всередині можна побачити вівтар, наву, притвор, хори, панікадило, кіоти. Все тут ніби промовляє, як багато церква бачила за свою історію. Навіть Тарас Шевченко – так, саме він, – зробив її малюнок у 1845 році. І тепер ми бачимо те саме, що бачив він.
Упродовж століть носіями народної мудрості про лікування були сільські знахарі. Вони лікували не лише тіло, а й душу – відварами та настоянками трав, квітів і коріння. Наприкінці XIX – на початку XX століття, коли на село прийшла земська медицина, вплив знахарів поступово слабшав. Та попри це, люди продовжували звертатися до них, бо вірили не лише в досвід, але і в особливу, майже містичну силу, якою, здавалося, вони володіють.
Серед зелені на околиці музею стоїть невелика шестигранна хатинка, зведена з лози та глини, з білими побіленими стінами й очеретяним дахом. Двері виходять на північ, як веліла традиція. Це не житло, а лікарська комора, де знахарка сушила трави, зберігала зілля та коріння, а ще вела прийом хворих. Споруда скромна, майже непомітна, але саме з таких хатин, за уявленням селян, починалося зцілення.
Народне мистецтво та глибини науки
Музей декоративно-ужиткового мистецтва, що розташувався в старовинному дворянському будинку з Іванківщини, відкриває двері до кольору, візерунку, уяви.
Тут виставлено роботи гончарів, ткаль, різьбярів, склодувів. Розписи Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак, Марії Буряк, зіркові сволоки, акварелі, казкові герої, глина, скло, фарба, дерево. Все українське, народне, світле. Тут можна не просто дивитися, а вчитися бачити. Бо тут – ті самі руки, що ткали в хаті, малювали біля печі, випікали хліб, будували церкву. Тільки тепер вони творять вічність у візерунку.
Зі стежки, що веде до водойми, відкривається дивовижна панорама: невеликий, але вишуканий маєток у зелені дерев. На перший погляд – просто поміщицький будинок. Та варто зайти, і ти опиняєшся в оселі генія, який подарував людству електричне дугове зварювання. Так, саме тут розташований музей Миколи Миколайовича Бенардоса.
Цей музей відкрито у 1981 році до 100-річчя винаходу, який змінив інженерію всього світу. Ім’я Миколи Бенардоса, винахідника методу «Електрогефест», занесене до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО. Історія оживає в кожному залі: тут макети, справжні прилади ХІХ століття, креслення, апарати, робочі столи, книги, рояль, навіть дзвін, зварений за методом самого Бенардоса.
Дивишся на ці експонати і розумієш, що тут реально жива лабораторія епохи, де, здається, ще лунає дзижчання струму, скрип пера по папері, скрегіт металу. Дійсно, геній не завжди працює в тиші. Часто він вибухає іскрою, яка залишає слід у світі на століття.
Поруч – розділ, присвячений Патонам, батькові та сину, які продовжили справу Бенардоса вже у ХХ столітті, перенісши зварювання навіть у космос і… медицину. Ця частина музею стала своєрідним містком між поколіннями інженерів, від вугілля до титану, від ковадла до ракети.
Від оселі мисливця до поштової станції
Ще кілька кроків, і знову перенесення до іншого виміру. Перед нами – мисливська дача князя Олександра Горчакова, що стояла колись серед переяславських лісів, біля озера з поетичною назвою Біле.
Будинок побудований у 1908 році. Це двоповерхова садиба, в якій усе дихає спокоєм і достатком: антикварні меблі, мисливські трофеї, рояль, рельєфна різьба, дзеркала, альбоми, книги – все автентичне. Перед входом стоять скульптури лицарів XVIII століття, мовчазні охоронці спогадів.
Коли заходиш усередину, тиша стає оксамитовою. У вітальні – меблі, виготовлені майстрами Полтавщини за ескізами художника Аполлінарія Васнецова, у їдальні – блакитна скатертина на столі. На стінах – портрети господарів. Кімнати не перевантажені декором, але кожен предмет сповнений символізму.
Мисливські рушниці, африканські трофеї, книжкова шафа з історичними томами – все це є віддзеркаленням характеру людини, яка володіла землею, але не була їй чужа. Князь Горчаков був землевласником, і він знався на полюванні, подорожах, книгах і естетиці.
Наступний будинок схожий на звичайну міську хату, але варто зайти, і перед тобою постає поштова станція XIX століття. Відкритий у 1993 році, музей переніс нас у часи, коли дорога була пригодою, а кожна зупинка – подією.
Тут – і канцелярія з різьбленим письмовим столом, і житло доглядача, і кімнати для відпочинку. На стінах – мапи старих трактів. У вітринах – проїзні документи, «подорожні» Шевченка, Гоголя, Максимовича. Тут працювали ті, хто перевозив пошту, грошові перекази, газети. Тут втомлено грілися ямщики, лагодили упряж, розповідали історії. І кожна кімната – немов епізод із повісті, яку ще не дописали.
Там, де починалася оборона України
За поштовою станцією праворуч розташована козацька залога – відтворення старовинної оборонної споруди, якими козаки захищали кордони своєї землі. Фортеця оточена глибоким ровом, що сягає шести метрів завширшки. Перед ровом – ряд загострених дубових паль, а над ровом насипано земляний вал. На ньому стоїть частокіл із дерев’яними бійницями, які в минулому слугували як оборонна лінія, так і вогнева позиція. Над в’їзними ворітьми – вартова вежа, звідки можна було бачити все довкола.
Всередині знаходиться двоповерхова споруда, де розміщувалися житло козаків і конюшня. Все влаштовано просто, функціонально, без надмірностей – так, як це було в реальному козацькому побуті.
А трохи далі, на пагорбі, видніється дерев’яна козацька вежа, яку в народі називали «хвігура», «маяк» або «гляда». Це була частина самобутньої системи оповіщення: дерев’яні «маяки», що передавали сигнал про небезпеку з вежі на вежу, на десятки кілометрів. І сьогодні ця вежа нагадує про те, що оборона починається з уважного погляду вдалину і готовності до бою.
Якщо обійти весь музей по колу та повернутися до того ж самого входу, то за козацькою залогою потрапляємо до Музею хліба, відкритого в 1984 році. Тут хліб – не лише продукт, а символ, ритуал, праця, біль і любов.
У п’ятнадцяти розділах музею показано історію хліборобства: від мотик і серпів до наукової селекції, показано річний цикл роботи селянина, стародавні знаряддя, піч, снопи та хлібини.
Тут, у затишку між виставковими залами та дерев’яними лавками, відчуваєш, як пахне земля, дощ, і свіжий, щойно спечений хліб – не буквально, а на рівні пам’яті. Усе довкола безмовно нагадує, що хліб на столі є перемогою у боротьбі за врожай.
Доволі майстерно зроблена історія, в якій образно відтворено трудові будні, сезонність життя, повагу до землі як до живої істоти. В цих мозаїках виразно закарбоване глибоке розуміння того, що хліб завжди був і залишиться мірилом людської гідності.
У серці Середньої Наддніпрянщини
Після кількох годин неспішної мандрівки цим музеєм з’являється неймовірне відчуття, ніби пройдено не шлях у просторі, а відстань у часі. Кожна хата, кожен тин, кожен подих вітру над водоймами, кожна тінь розповідають про людей, які тут жили, працювали, мріяли й творили. Тут оживає Україна справжня – самобутня, велична, сильна і з душевною глибиною, яку не підробиш.
Та разом із захоплюючими враженнями після відвідування музею залишається і те, що бентежить. Порівняно з музеєм просто неба в Пирогові (Київ), який теж має свої проблеми, музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини у Переяславі має значно більший потенціал – і при цьому, на жаль, майже не використовує його. Тут багатша колекція, цікавіші експозиції, а сама місцевість створює особливу атмосферу. Але більшість хат і музеїв зачинені. Бракує працівників, уваги, фінансування.
Того дня, коли ми приїхали, тут було чимало інших відвідувачів, і навіть групу школярів привезли автобусом на екскурсію. Та довкола все наче завмерло: не працювали музеї, зачинені були хати, навіть відомі експозиції виявилися не доступні для огляду зсередини. Гуляти територією можна хоч цілий день, а от глибокий пласт історії лишається схованим за замкненими дверима. І це дуже прикро.
Така спадщина потребує не лише формального пошанування, а й дієвої підтримки. Щоб не лише екскурсійні групи за попереднім замовленням могли побачити справжнє багатство, а й кожен мандрівник, який приїде сюди за натхненням, мав змогу його знайти.
Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини має і надалі залишатися простором, де увічнена пам’ять про минуле. Це місце, яке варто відвідати, щоб відчути себе частиною великого українського простору, де історія – не десь у книжках, а поруч.
