Про «патріотизм» УПЦ МП (історичні факти)
Ірина Кременовська
Latest posts by Ірина Кременовська (see all)
Представники УПЦ МП запопадливо поширюють легенду про якийсь особливий «патріотизм» московської церкви впродовж усієї історії Київської Русі. За їхніми словами виходить, що тільки «благотворному» впливу УПЦ МП український народ зобов’язаний своєю національною незалежністю, тільки «релігійний дух» згуртував його і допоміг відбити наступ «католицького Заходу» і «мусульманського Сходу».
Легенди та реалії «патріотизму» УПЦ МП
Особливо часто говорять священнослужителі про «патріотичну роль» московської церкви церкви у боротьбі з «безбожними татарами» та поваленні монголо-татарського ярма. Однак історичні факти не лише не підтверджують цих заяв, але і цілковито суперечать їм.
На території сучасної України вже в ХІІ–ХІІІ ст. сформувалися значні міські центри, серед яких Київ посідав особливе місце. Київська Русь мала власні адміністративні та військові структури. Київ був справжнім політичним, економічним і культурним центром регіону. Саме на його захист організовувався опір монголо-татарським загарбникам, а місцеве населення та князівські дружини вели активну оборону. Повстання 1262 року відбулося на території північних князівств, не на Київщині, і не стосувалося безпосередньо Києва. Місто вже мало багатовіковий досвід боротьби із загарбниками та організовувало власні системи опору ще задовго до появи московії, яка тоді була невеликим князівством із обмеженим впливом.
Чернець-літописець міг приписувати перемогу «божій волі» та молитвам єпископа. Проте реальна історія показує, що саме українські міста, зокрема Київ, Чернігів і Переяслав, будували оборонні стіни, організовували дружини і стратегічно планували відсіч загарбникам. Православне духівництво Київської Русі часто діяло у тісному зв’язку з місцевою владою. Але його роль не зводилася до «чудесних» перемог – справжня сила була в організованому опорі українських міст, у здатності громади об’єднуватися проти зовнішньої агресії. На відміну від московії, яка формувалася століттями пізніше і лише поступово набирала політичну вагу, Київ уже тоді був центром державного життя, культури та військової організації, що робить усі твердження про «патріотичну роль» московської церкви у визволенні від татарського ярма цілком абсурдними.
Ціною численних жертв українці зірвали плани монгольських феодалів поширити свою кочову імперію до «моря франків» і врятували країни Західної Європи від завоювання кочівниками. Як же поводилися в цю добу лихоліття церковники?
Церква і золотоординське ярмо: співпраця чи опір?
Московські попи швидко визнали владу золотоординського хана, вірою і правдою служили завойовникам. Православна церква на болотах проголосила владу татарського «царя» Батия даною від бога. Ось як було написано про це у відомому церковному «Житії святого князя Михайла Чернігівського», чий духовний автор вклав у вуста «святого мученика» князя Михайла слова божественного походження влади хана: «Тобі, царю, кланяюся, тому що тобі бог доручив царство цього світу».
Ні, геть не проти іноземних завойовників виступали церковники. Що для них були страждання народу? Адже самі попи були звільнені ханом від сплати данини, мали інші привілеї. Московське духівництво більше бентежило інше: аби не проникла на болота католицька церква, та не перетягнула на себе частину доходів з віруючих. Церква московського патріархату воліла бачити у Київській Русі татарське ярмо, від якого її статки не зменшувалися, ніж допустити представників католицької церкви збирати пожертви від вірян.
Згодом у столиці Золотої Орди місті Сараї було створено православний єпископат, і «благовірний» єпископ Феогност чудово уживався з «безбожним» ординським ханом. Між московськими церковниками і татарськими завойовниками встановилися стосунки повного порозуміння. Православна церква визнала владу золотоординських ханів, проголосила татарське ярмо карою божою за гріхи, закликала народ не боротися із загарбниками, а смиренно і покірно чекати на милість божу. Зі свого боку, ординські хани надали церковникам значні привілеї.
Коли у 1257–1259 роках проходив перепис руських земель і татарські «численці» обкладали всіх людей тяжкою даниною, попів це оминуло. В подальшому привілеї православної церкви було закріплено та дедалі більше розширено у спеціальних ханських грамотах – ярликах. Церковники були звільнені від усіх поборів, повинностей, грошових і натуральних, їх володіння проголошувалися недоторканними. Страшною карою погрожував ординський хан за будь-яке посягання на православну церкву. В ярлику хана Менгу-Теміра було записано: «а хто намагатиметься хулити їх – та людина помре».
Але і цього жадібним церковникам здалося замало.
Виправдання поневолення та самодержавства у XVIII столітті
Єпископ Кіріл двічі їздив до Орди, випрошував у хана Берке нові подачки. Йому буцімто двічі вдалося зцілити молитвами ханського сина, і Берке наказав давати річні оброки в церкву. Причому, звісно, ці оброки не давалися з Орди, а збиралися з руських земель. Їздив по подачки до Орди і «чудотворець» єпископ Ігнатій.
Отці церкви не зупинялися і перед тим, щоб у своїх корисливих інтересах закликати на руські землі ординські раті. Відомо, що одним з винуватців кривавих діянь 1293 р., під час якої була спустошена і розграбована значна частина Київської Русі, був єпископ Тарасій Ростовський.
Автор відомого «Житія благовірного Петра» описував, як син і онук цього святого за кожної нагоди бігали до Орди з доносами на своїх противників. А коли на Ростовську землю напала татарська рать Ахмила, онук святого Петра, Ігнат з мечем у руках, погрожуючи «посікти», примусив єпископа ростовського Прохора покірно вийти з міста назустріч татарам і змиритися перед завойовниками.
Чи може, згодом московські попи інакше, по-новому оцінили ставлення православної церкви до татарського ярма? Виявляється, ні. Всім відомо, що монголо-татарська навала була страшним лихом для українського народу. Спустошливим ураганом прокотилися полчища хана Батия по Київській Русі, залишивши по собі гори вбитих людей, порожні села, спалені міста. Монголо-татарська навала відкинула нас на століття назад, надовго затримала економічний, політичний та культурний розвиток.
А ось як оцінювали це страшне народне лихо церковні автори ХVIII століття. Анонімний автор статті «Пути промысла Божья о России и порабощении ее татарами» називав навалу Батия «перстом божим» і твердив, що воно було «однією з найбільш благотворних подій і для церкви, і для нашої вітчизни: для церкви тим, що зберегло і зміцнило у нас православ’я, для вітчизни – тим, що породило у нас самодержавство». Церковник схвалював страждання і муки народу. Головним для нього було «усиление в наших предках, по случаю владычества татарского, духа благочестия, духа усердия и приверженности своей православной вере».
Совєцький «патріотизм» РПЦ і роль церковників у КГБ
Про те, що монголо-татарське ярмо принесло користь Київській Русі, писав інший функціонер московського патріархату, єпископ Макарій. Цей «духовний пастир» радів, що християнство поширилося серед татарських ханів і мурз, а на захоплених ними територіях продовжувала збільшуватися кількість храмів і монастирів. Інший церковний автор, П.Н. Соколов, хвалив князів, які визнали залежність від ординських ханів, за смирення і розсудливість і намагався довести, що ярмо геть не було тяжким: «…дань, платимая татарам, была невелика и сносна для народа». Це лише невелика частина фактів, яка викриває думки священників московського патріархату про «патріотизм» руської православної церкви за доби татаро-монгольської навали. Та й наведених прикладів достатньо для того, аби переконатися у неспроможності намагань служителів УПЦ МП приписати своїй церкві те, чого насправді не було.
Навіть у XVIII столітті духовні функціонери московського патріархату вважали татаро-монгольську навалу «корисною» для церкви та держави, виправдовуючи страждання народу і зміцнення самодержавства. Такі твердження яскраво ілюструють логіку, закладену в московському світогляді. Покірність та підпорядкування зовнішній владі ставали «добром», а боротьба і свобода розглядалися як загроза. Натомість українські міста, громади та князі завжди обирали активний опір – будували оборонні системи, організовували дружини і стратегічно захищали власну землю. Боротися за свободу було природною і необхідною рисою українців, тоді як у московських землях рабство та покірність були елементом системи влади і суспільної моралі.
У совєцький період «патріотизм» московської церкви набував іншої форми – церква часто виступала інструментом тоталітарного контролю. Попи РПЦ ставали співробітниками КГБ або діяли в тісній координації з органами державної безпеки, контролюючи духовенство та віруючих. Служителі церкви, які мали вплив на маси, часто використовувалися для пропаганди офіційної ідеології, забезпечення лояльності населення і виправдання дій режиму. Підпорядкування і відсутність критичного ставлення до влади стали нормою, а духовна автономія – винятком. Ті ж самі механізми влади і контролю повторюються у сучасній історії московського патріархату, лише у нових умовах і з іншими методами.
Сучасні методи УПЦ МП: колабораціонізм, дезінформація та зарубіжні осередки
З початку повномасштабної агресії Росії проти України у 2014 році стало відомо про численні випадки прямого або опосередкованого колабораціонізму деяких священнослужителів УПЦ МП з ворогом. Подекуди в церквах на тимчасово окупованих територіях переховувалися бойовики, а в сакральних приміщеннях приховували зброю та боєприпаси. Також зафіксовані випадки, коли священнослужителі передавали ворогові інформацію про пересування українських військ або місцевих активістів. Крім того, в церковній мережі здійснювалося поширення проросійських наративів, які дискредитували українську владу та армію, створюючи атмосферу страху та недовіри серед місцевого населення. Така діяльність підтверджує, що УПЦ МП часто ставала інструментом інтересів агресора, а не духовною опорою для українців.
Сучасні функціонери УПЦ МП активно працюють у створених ними закордонних єпархіях, використовуючи їх для поширення пропаганди та дезінформації про Україну. За допомогою цих структур поширюються наративи про нібито «утиск свободи віросповідання», «дискримінацію московської церкви» та «загрозу православ’ю» в Україні. Водночас реальна мета таких кампаній – формування симпатій до росії серед зарубіжної громадськості та легітимація дій агресора на міжнародній арені. Такі дії є логічним продовженням історичної традиції московських церковників. Адже вони завжди ставилися до влади та загарбників з позицій покірності і власної вигоди, а не захисту народу.
Історичний аналіз демонструє, що твердження про «патріотизм» московської церкви не витримують перевірки фактами. Українці завжди самостійно боролися за свою свободу та державність, організовували опір загарбникам і захищали власні міста, тоді як московське духівництво часто співпрацювало з чужинськими правителями та шукало особистих привілеїв. Навіть у XVIII столітті церковні автори московського патріархату виправдовували татаро-монгольську навалу як «благотворну» для церкви та самодержавства, повторюючи наративи, які сучасні функціонери використовують для виправдання власних дій. Сьогоднішня діяльність УПЦ МП лише підтверджує системну підступність цієї структури – вона традиційно використовує релігію як інструмент контролю та впливу.
