Наша країна переживає чи не найбільшу в її історії катастрофу, спричинену російським геноцидом проти українців. Але ми вивчили уроки минулого, і пам’ять про таких, як Діна Пронічева, додає нам сили. Її життя – це не лише про виживання, а про перемогу людського духу над злом. І цей урок із минулого, закарбований у бронзі, залишається з нами – як обіцянка, що свобода і правда завжди переможуть.

 

---

 

«Вижила, переховуючись…»

 

Звичайний київський ранок, метушливий і галасливий. Місто живе, любить, мріє та працює попри щоденні повітряні тривоги та тривалі «шахедні» нашестя. І я теж поспішаю у справах, сподіваючись за сьогодні владнати деякі робочі завдання. Після всього, що пережито, така буденність стала дивовижним, довгоочікуваним відчуттям. Мої підбори цокотять по тротуару, аж раптом я зупиняюся.

 

Просто переді мною – невелика скромна табличка, трохи приглушено сяє у ранковому світлі. На табличці викарбовано ім’я. Таке саме, як у мене.

 

 

Я стала на хвильку поруч із нею, хоча нас розділяло багато десятиліть. Усього декілька вибитих на бронзовій поверхні слів, від яких стискається серце: вижила, переховуючись. Від цих слів – вибух емоцій, немовби доторк до чогось рідного, знайомого. Якою була моя тезка? Що вона пережила? І чому саме її ім’я наздогнало мене тепер, коли я давно вирвалася з-під окупації та вільно йду вулицею нашої столиці?

 

Ось я стою, а в пам’яті оживає нещодавнє минуле. Я згадую довгі дні в окупованому Енергодарі, коли ми з родиною та друзями ховалися, і як ми щовечора, пошепки обіцяли одне одному: ми вистоїмо, ми виборемо, ми дочекаємося визволення. Як і тоді, серце наповнюється одночасно страхом, надією, впевненістю. І тепер мені хочеться знати більше – про те, ким була Діна Пронічева – жінка, яка переховувалася, балансуючи на межі між життям і смертю. Та вона, як і я, була приречена вижити.

 

Її історія нагадує, що ми не самотні у своїй боротьбі. Наш народ уже проходив подібне. Це додавало сил тим, хто наважився чинити спротив. У кожній жінці, кожній людині, яка сьогодні бореться за свободу, є часточка тієї нескореної Діни Пронічевої.

 

Бабин Яр і окупація Києва

 

Осінь 1941 року стала однією з найчорніших сторінок у житті української столиці. Німецька армія захопила місто у вересні, після чого розпочався період терору і масових знищень. Окупанти швидко розгорнули жорстоку антисемітську кампанію, спрямовану на винищення єврейського населення. Людям було оголошено про обов’язковий збір у призначений день, 29 вересня, на вулиці Дегтярівській, поблизу Бабиного Яру. Ніхто з них навіть не здогадувався, що йдеться не про примусове переселення (депортацію), а про розстріл.

 

 

Лише протягом перших кількох днів понад тридцять тисяч київських євреїв – чоловіків, жінок і дітей, були розстріляні й поховані у великій братській могилі. Нацисти здійснювали масові вбивства з безпрецедентною жорстокістю, не жаліючи нікого.

 

 

Серед тих, хто вирушив до Бабиного Яру того трагічного дня, була і Діна Пронічева. Її історія вирізняється на тлі інших, бо їй вдалося вижити, врятуватися із самого осередку цієї жахливої розправи. Згодом її свідчення стануть безцінним доказом на процесах проти нацистських злочинців. Вона виступала від імені тих, кого вже не було серед живих, нагадуючи світові про жахи, які відбулися в центрі Європи.

 

Для українців пам’ять про Бабин Яр і таких, як Діна Пронічева, має особливе значення. Це нагадування про те, що зло може повернутися, якщо про нього забути. Це історія про незламність і здатність до спротиву навіть у найбільш критичні моменти. І коли сучасна Україна знову бореться за свою свободу, пам’ять про цю трагедію не дає забути, що перемога можлива, навіть коли все здається втраченим.

 

Ми вшановуємо пам’ять загиблих і тих, хто вижив, як Діна Пронічева, бо їх боротьба нагадує нам про нашу силу і право на свободу. Історія Діни – це не просто історія жертви; це історія нескореного духу, який здатний вижити навіть перед лицем абсолютного зла.

 

Життя Діни Пронічевої до окупації

 

Діна Миронівна Мстиславська (дошлюбне прізвище) народилася 1911 року в Чернігові, у звичайній єврейській родині. Її молодість проходила в період великих потрясінь для України: революція, громадянська війна, голод, початок радянської окупації. Незважаючи на непрості часи, Діна переїхала до Києва і реалізувала себе у творчій професії. Вона працювала акторкою і лялькаркою у найстарішому ляльковому театрі України – Київському академічному театрі ляльок, де її талант допомагав відволікати людей від жорсткої буденності того часу.

 

 

Театр був її пристрастю, а сцена – місцем, де вона могла дарувати людям радість і втіху.

 

У 1932 р. Діна вийшла заміж за Віктора Пронічева, взяла прізвище чоловіка. У 1938 р. в подружжя народилася донька Лідія, а в 1940 р. – син Володимир.

 

Діна була людиною з великим серцем, відкритою до світу та людей. Її життя, хоч і було обмежене побутовими складнощами, було сповнене світлом. На сцені вона грала ролі, відображаючи радість, смуток, кохання – все, що було близьке кожній людині. Її життя, як і життя багатьох інших євреїв у Києві, було тісно пов’язане з містом, із його культурою і ритмом. Київ для Діни став рідною домівкою, творчим місцем, де вона могла натхненно працювати.

 

На початку 1940-х Діна разом із сім’єю жила щасливим життям. Але з початком Другої світової війни все змінилося. Коли війна прийшла до Києва, звичний ритм життя перервався. Люди опинилися у стані постійного страху, що тільки зростав із наближенням німецької армії.

 

З початком німецької окупації життя для київських євреїв стало нестерпним. Вони не могли почуватися у безпеці, адже окупанти вже з перших днів застосовували жорсткі заходи, які поступово перетворювалися на відвертий терор. У місті ширилися чутки про обов’язкову реєстрацію євреїв, про накази залишати домівки та збиратися у певних місцях. Але ніхто й подумати не міг, що все це закінчиться такою трагедією.

 

Діна не здогадувалася, що найближчим часом їй доведеться залишити сцену і почати боротьбу за виживання. Її спокійне, творчо насичене життя змінилося назавжди, коли 29 вересня 1941 року вона була змушена вирушити до Бабиного Яру разом з іншими київськими євреями, виконуючи наказ окупантів. Але тоді, коли її життя перетворилося на суцільний жах, саме в ній виявилися сила і незламність, які допомогли їй пережити це випробування.

 

Жахіття Бабиного Яру

 

29 вересня 1941 року. Діна Пронічева разом із тисячами інших київських євреїв іде вулицями Києва. Їм наказано з’явитися на збір поблизу Бабиного Яру, взявши із собою найнеобхідніше: документи, теплі речі, трохи їжі. Оголошення, розклеєні по всьому місту, попереджали: за непокору наказу – розстріл. Багато хто вірили, що на них чекає переселення або примусова праця. Але дійсність виявилася значно страшнішою.

 

На підході до Бабиного Яру людей зустрічали озброєні німецькі солдати та їхні пособники. Спершу вони забирали у людей усі речі та документи, потім відправляли на «огляд», який, насправді, був останньою перевіркою перед стратою. Діна швидко збагнула, що тут щось не так. Вона бачила страх і розгубленість в очах оточуючих, відчувала загрозливу тишу, що висіла над Яром. Але відступати було пізно.

 

Людей змушували проходити далі, вглиб Яру. В кінці цього шляху вони опинялися перед глибоким урвищем, де вже чекали кулеметники. Дітей, жінок, старих і молодих – нікого не щадили. Постріли, крики, сміх і плач – усе злилося в один жахливий хаос. Люди падали на тіла тих, кого розстріляли раніше, утворюючи багатошарові поховання.

 

Діну також поставили до ряду, прирікаючи на смерть. Коли пролунав постріл, вона впала в яр, прикидаючись мертвою. Її тіло вкрили тіла інших, що падали зверху, і Діна, затамувавши подих, залишалася нерухомою. Їй довелося годинами лежати серед трупів, стримуючи кожен порив дихання, кожен рух, щоб не видати себе. Вона розуміла, що навіть найменший звук чи рух можуть стати для неї смертним вироком.

 

Коли настала ніч, Діна, зібравши всю свою силу, почала повільно вибиратися з-під тіл. Вона була виснажена і страшенно налякана, але жага до життя спонукала її рухатися вперед. Повільно, крок за кроком, жінка виповзла. Холодна київська ніч огортала її, але вона була жива. На те, щоб вибратися з території яру до міста, пішло цілих три наступних дні.

 

Діна Пронічева – одна з 28 людей, кому вдалося вижити після масового розстрілу в Бабиному Яру.

 

Спротив і виживання під окупацією

 

Після втечі з Бабиного Яру Діна Пронічева опинилася у справжньому пеклі: їй потрібно було не тільки вижити, але й залишитися непоміченою у власному місті, де тепер на кожному кроці чатувала небезпека. Київ був охоплений страхом і підозрою. Нацисти продовжували розшукувати тих, хто змогли уникнути їхніх пасток. Для єврейських утікачів, таких як Діна, кожен день перетворився на безперервну боротьбу за життя. Кожен крок, кожне рішення могло стати фатальним.

 

23 лютого 1942 р. гестапівці заарештували Діну та її чоловіка. Невдовзі Віктора Пронічева розстріляли, а Діна опинилася у в’язниці. За місяць її врятував звідти партизан, який для прикриття вдавав із себе поліцая.

 

Діна знову була вимушена переховуватися, часто покладаючись на милість малознайомих людей, які ризикували життям, надаючи їй прихисток.

 

 

Незважаючи на таке становище, Діна все одно продовжувала, нехай і епізодично, працювати в театрі. Час від часу вона змушена була залишати Київ під загрозою викриття.

 

Крім того, Діна розуміла, що її історія має значення. Вона бачила своїм обов’язком вижити, щоб колись розповісти світові про ті злочини, свідком яких вона стала. Усвідомлення цієї місії надавало їй сил, особливо у моменти, коли здавалося, що надія втрачена. Її воля до життя і бажання донести правду стали для неї своєрідним «внутрішнім фронтом», на якому вона вела свою особисту боротьбу з окупантами.

 

Пронічева змушена була приховувати своє єврейське походження та своє минуле. Незважаючи на всі випробування, Діна продовжувала боротися і виживати в умовах тотального контролю, де на кожному кроці її могла чекати зрада або арешт.

 

Виживання стало для неї актом опору. Кожен день, коли їй вдавалося обдурити окупантів, кожен день, коли вона уникала арешту, був маленькою перемогою над режимом, який намагався її знищити.

 

Свідчення після війни

 

Після завершення війни Діна Пронічева стала однією з небагатьох свідків трагедії Бабиного Яру, кому вдалося вижити й донести до світу правду про те, що відбулося у вересні 1941 року. Вона знала, що її свідчення можуть стати вирішальними у розумінні масштабів нацистських злочинів в Україні. Це був її обов’язок, данина безневинно загиблим, її особиста місія – зробити все, аби ті страшні події не пішли в забуття.

 

Діна не побоялася виступити на судових процесах проти нацистських злочинців. Її слова пролунали з такою силою, що кожен, хто їх чув, не міг залишитися байдужим. Вона розповідала про масові розстріли в Бабиному Яру, про те, як тисячі людей гнали на смерть і як вона сама дивом уціліла, вибралася з-під мертвих тіл, щоб вижити і стати голосом для загиблих. Її свідчення були простими, але страшними у своїй правдивості: без зайвих прикрас вона описувала жахіття, які пережила, передаючи увесь жах безглуздого знищення невинних людей.

 

Завдяки її розповідям світ дізнався про масштаби нацистських злочинів в Україні. На її свідченнях ґрунтувалося багато матеріалів у справі про злочини нацистів, і вони допомогли визнати Бабин Яр одним із символів Голокосту. Діна стала не просто свідком – вона стала голосом усіх загиблих, для яких не залишилося ні імен, ні історій, окрім однієї спільної долі.

 

Однак її історія – це не лише про жах війни, але і про незламність. Пронічева показала, що, навіть переживши таке горе, можна знайти в собі сили жити далі, ставати свідком, який допомагає людству відновити справедливість. Вона ризикувала своїм життям, коли втекла з Бабиного Яру, і не менший ризик брала на себе, коли погодилася розповідати правду після війни. Її слова залишили глибокий слід у свідомості тих, хто їх чув.

 

Це був її особистий внесок у те, щоб зберегти історію для майбутніх поколінь і не допустити повторення такого зла. Діна Пронічева стала символом правди, яка перемогла мовчазність забуття. Завдяки її свідченням ми сьогодні пам’ятаємо про Бабин Яр як про символ геноциду, що нагадує про невідворотне покарання катам.

 

Паралелі із сучасністю

 

В умовах, коли Україна знову змушена протистояти окупанту, ця історія відлунює в серцях тих, хто, залишаючись на тимчасово окупованих територіях, так само виборює своє життя, гідність і право на свободу.

 

У 1941 – 1942 роках Діна Пронічева пройшла крізь справжнє пекло. Тоді навряд чи хтось міг уявити, що подібні трагедії можуть повторитися у ХХІ столітті. Але сьогодні, на тимчасово загарбаних росіянами територіях України, тисячі людей живуть у страху, переховуються, шукають способів зберегти своє життя і допомогти іншим, не втрачаючи надії на визволення. Їхній спротив є взірцем стійкості, що не залежить від національного походження. Як колись Діна, сучасні українці, татари, євреї, караїми, кримчаки та люди інших національностей опинилися перед обличчям абсолютного зла, але не здаються.

 

На окупованих територіях російські війська, як колись нацисти, переслідують тих, хто не підкоряється. Вони без вагань убивають кожного, хто чинить спротив або підозрюється у співпраці з українськими спецслужбами.

 

Мирні жителі змушені жити під загрозою репресій, насильства, а іноді – навіть смерті. Як і Діна Пронічева, ці люди продовжують свою боротьбу щодня. Багато хто з них знаходить у собі сили допомагати іншим. Вони поширюють правду про події на окупованих територіях, не дозволяючи ворогу вводити нас в оману або зламати дух.

 

Ця паралель – не просто історичний зв’язок. Це нагадування всім сучасникам будь-яких національностей, що ми – нащадки сильних людей, які, незважаючи на невимовні страждання, змогли вижити і зберегти правду.

 

Діна Пронічева своєю історією дає надію та силу кожному нашому громадянинові, хто зараз лишається на окупованих територіях, а також тим, хто відчули на собі жахіття війни. Її життя нагадує, що кожен акт спротиву, кожен день, прожитий без страху, і кожна розповідь про правду мають значення. Як і тоді, сьогодні наш народ знаходить у собі силу, щоб зберегти свою гідність і продовжувати боротьбу.

 

Пам’ять про Діну Пронічеву сьогодні

 

Розповідь про Діну Пронічеву живе не тільки в архівах і книгах, а й на вулицях Києва, де встановлені пам’ятні знаки, такі як невелика бронзова табличка біля будинку, в якому вона жила. Ці таблички – частина міжнародної ініціативи «Камені спотикання», яка увічнює пам’ять жертв Голокосту і нацистських переслідувань у Європі. Для киян і гостей міста вони є нагадуванням про трагедію Бабиного Яру, про тисячі втрачених життів.

 

Інші меморіали в Києві та місця пам’яті у Бабиному Яру також стали важливими символами, які привертають увагу до подій тих часів. Щороку сюди приходять люди вшанувати пам’ять загиблих, покласти квіти або просто помолитися за всіх дорослих і дітей, чиї життя відібрали нацисти. Кожен крок до цих меморіалів – це мовчазне свідчення того, що злочини не забуті, що пам’ять про них жива і передається наступним поколінням.

 

Діна Пронічева є частиною цієї колективної пам’яті. Її історія дістала відображення в художніх творах, документальних фільмах, на сторінках книг і статей. Вона стала символом не лише трагедії Голокосту, а й людської незламності. Кожна згадка про неї – це наш внесок у боротьбу проти зла, що допомагає нам усвідомлювати цінність кожного життя.

 

Діна Пронічева залишила по собі безсмертний приклад того, як одна людина здатна не тільки пережити найстрашніші випробування, але й дати надію іншим, що пам’ять і правда здатні перемогти навіть найтемніше зло.

 

Читаючи її історію, я бачила себе та інших українців, які зараз лишаються на окупованих територіях. Мене переповнювала гордість і відчуття сили: ми, як і вона, не здамося. Ми продовжуємо жити, працювати, битися з ворогом, допомагати армії, підтримувати постраждалих людей та біженців. Люди, які потрапили в лещата війни, під загрозу втрати всього, що мають, знаходять у собі неймовірні ресурси для опору. Діна стала для мене прикладом – її історія, цей маленький бронзовий камінь на тротуарі, що зміг стати таким потужним нагадуванням про нескореність.