Пенітенціарна ідея як принципово нова основа побудови оптимальної системи виконання покарань, що відповідає вимогам цивілізації, загальновизнаним людським цінностям, суспільній безпеці й нормам моралі, бере свій початок ще з давнього часу.

 

---

 

Каяття – основа ресоціалізації засуджених

 

Мораль і культура цивілізованих країн, проникнуті ідеями справедливості, рівності, а також утвердження й забезпечення прав людини визначили характер ставлення суспільства до тих, хто став на шлях злочину та пороку. До основи роботи із в’язнями у багатьох країнах світу було покладено широке коло завдань. А головною метою такої роботи завжди було рятування їхніх душ, примирення із суспільством і повернення до нього.

 

 

Головну сутність і назву цієї ідеї визначає каяття (каяття – з латинського poenitentia). Сутність пенітенціарної системи досліджувалася свого часу багатьма вченими, переважно у контексті вивчення тюремної практики, проблем злочинності та виправлення засуджених, історичних передумов становлення й розвитку каральної, зокрема, тюремної системи, зарубіжного досвіду в цій сфері тощо.

 

 

У IV столітті турбота про ув’язнених стала переходити з духовної сфери до законодавчої та адміністративної. Римський імператор Костянтин Великий (бл. 285 – 337 р.), був першим правителем, що зводом законів передбачив відокремлення найнебезпечніших злочинців від інших засуджених. Він же врегулював питання, що стосуються харчування засуджених, звільнення їх від кайданів, утримання тюремних приміщень у чистоті. Суддям і духівництву ставилося в обов’язки двічі на тиждень відвідувати в’язниці й перевіряти законність підстав вироку.

 

Створення суспільних інституцій для роботи з ув’язненими

 

У середині ХІV століття увага до проблем засуджених з боку духівництва значно знизилася у зв’язку з уведенням інквізиції. Але водночас позиція цивільного суспільства із цих питань значно активізувалася.

 

На початку XVI століття в передовій суспільній думці сформувалося розуміння того, що офіційна державна влада через свій об’єктивний менталітет нездатна забезпечити духовні й моральні інтереси суспільства при його пасивній ролі. Особливо це стосується тих членів суспільства, що утримуються під постійним наглядом держави – зокрема, в її в’язницях.

 

 

Визнання справедливості такого судження привело окремих представників суспільства до усвідомлення й необхідності здійснення практичних заходів щодо створення відповідних інститутів цивільного суспільства, які добровільно взяли на себе обов’язки піклуватися про тих, хто перебуває у в’язницях. Такі утворення мали стати альтернативою державним інститутам та духівництву. Вважалося, що вони є більш дієвими у вирішенні питання турботи про ув’язнених, більш гуманними у відношенні до них. І, крім того, вони не залежали від державних механізмів.

 

 

Одним з перших інститутів такого типу стала створена в 1506 році в Генуї «Спілка для нагляду за в’язницями». Діяльність членів таких організацій, абсолютно незалежних від державної влади, мала суто філантропічний характер. У 1541 р. у Мілані з ініціативи Карла V було створено «Колегію з нагляду за в’язницями». Крім філантропічної діяльності, колегія підготувала значну кількість пропозицій, які стосувалися правового регулювання і практичного поліпшення тюремної справи в герцогстві.

 

Соціальний контроль за станом в’язниць

 

У 1535 році указом короля Франції Франциска I особи світського й духовного звання зобов’язувалися відвідувати в’язнів і надавати їм допомогу у вирішенні їхніх проблем. Король Франції Генріх II пішов ще далі свого батька й поклав обов’язок відвідувати в’язнів на членів суду. Вони були зобов’язані не рідше трьох разів на рік відвідувати засуджених й аналізувати підстави вироку кожного, а також звітувати про результати роботи з в’язнями.

 

В 1636 році монах-бернардинець Мобільйон розробив проект устрою в’язниці, розрахованої на пробудження в душах злочинців каяття, і цей проект передбачав належні умови для життя, роботи і навіть сад для прогулянок. На базі ідей Мобільона з ініціативи папи Климента IX (1704 – 1735 р.) був відкритий виправний будинок святого Михайла для малолітніх злочинців, які вдень працювали в повному мовчанні, а на ніч розводилися по окремих келіях. В 1766 р. була побудована в’язниця такого типу в Мілані, а в 1772 р. з ініціативи графа Віконта Білена XIV – в Генуї.

 

Разом із цими прикладами в історії мали місце й інші спроби як державної, так і приватної суспільної діяльності поліпшити долі засуджених. Однак усі вони, не знаходячи розуміння й підтримки у масах, проіснували недовго. Суспільна свідомість того часу занадто різко дисгармоніювала з людинолюбством і гуманною діяльністю цих формувань, відмовляючись розуміти більшу правду, яку формування і впроваджували в життя.

 

Тюремне ув’язнення як каральний захід є порівняно недавнім винаходом

 

У дослідженнях А. Міттермайєра про стан тюрем в Англії та досвід англійців у сфері виконання покарань ішлося про те, що в Англії XVIII століття найсуворішим і широко розповсюдженим покаранням була страта через повішання. На шибеницю відправляли за дуже різноманітні провини, у тому числі за вбивство, насильство, крадіжку майна, вартість якого перевищувала певну суму, за крадіжку зі зламом, підпалення, викрадення частин Вестмінстерського моста. Крім того, судді охоче застосовували пороття й таврування. Іноді злочинця, прив’язавши до ганебного стовпа, виставляли на загальний огляд, щоб перехожі могли обсипати його лайкою й образами. Переважна частина покарань, включаючи страту, провадилася привселюдно – масовість уважалася важливим елементом процесу. Передбачалося, що кращий спосіб залякати потенційних злочинців – показати навіч, яка на них може очікувати кара. У в’язницю попадали тільки дрібні злодюжки, шахраї й боржники, а також засуджені на страту (до виконання вироку).

 

З перебігом часу випадки повішання стали менш поширеними. Присяжні перестали відправляти на шибеницю винних у незначних правопорушеннях, і це підтверджує статистика. Так, у період з 1749 по 1758 рік суди звинуватили у тяжких злочинах, що заслуговують повішення, 527 чоловік, але страчено було лише 70 % з них. З 1799 по 1808 рік відсоток повішених за злочини такого роду зменшився до 16. Іноді судді пом’якшували покарання, оцінивши вартість украденого майна в 39 шилінгів (повішання заслуговувала крадіжка на суму 40 шилінгів, зроблена в будинку або на великій дорозі), виступали проти ухвалення смертного вироку.

 

У минулі століття сутністю покарання було заподіяння тілесних страждань, ізоляція злочинця шляхом його вигнання або висилки на каторгу, або, як вища міра, смертний вирок. Тепер же панівною стала інша точка зору, зовсім інший підхід. Відкидання правопорушників суспільством або заподіяння злочинцям фізичного страждання перестало бути головним завданням: відтепер передбачалося впливати не на плоть порушника, а на його розум. Така точка зору закріпилася на кілька десятиліть.

 

Поєднання методів «покарання тіла» і «покарання розуму»

 

Романіст Генрі Філдінг, автор «Тома Джонса», який був у 50-х роках XVIII століття мировим суддею в графстві Мілдсекс, ратував за якийсь «проміжний метод», що сполучає «покарання тіла» з «покаранням розуму». Він пропонував увести «одиночне утримання у нових виправних будинках із системою камер». «Самотність і піст», на його думку, могли б стати дуже ефективним способом повернення «найбільш закостенілих злочинців на шлях розуму й порядку».

 

 

Ці мислителі XVIII століття розглядали злочин приблизно так само, як лікарі – хворобу. Злочин – річ заразна. Отже, «пацієнти» повинні бути ізольовані одне від одного. Однак це заразне явище піддається лікуванню. Якщо можна вилікувати тіло, що страждає через хворобу, то, як вважали фахівці того часу, можна вилікувати й хворобу моральну.

 

Найбільший та найвпливовіший реформатор пенітенціарної системи Джон Говард, що відвідав багато в’язниць в Англії й Західній Європі, повернувся, обурений їхньою занедбаністю й переповненістю, розповсюдженими в них хворобами і … смородом.

 

 

Професор Шон Макконвіль пише:

 

«Активно відвідуючи в 1770 роки в’язниці, Говард змушений був пересуватися верхи на коні, оскільки його одяг, навіть після декількох годин контакту, настільки просочувався огидним смородом, що він не міг подорожувати в диліжансі. Своєю записною книжкою він користувався, тільки попередньо продезінфікувавши її над вогнем».

 

Говард запропонував нову, упорядковану, гігієнічну тюремну систему. На розвиток тюремної справи у Великобританії та її колоніях вплинули дві запозичені в США моделі: режим «мовчання» (заборона спілкування ув’язнених між собою) і «одиночний» режим. У обох моделей були свої прихильники й свої критики.

 

Реформування пенітенціарної системи

 

Не випадково, що відновлення громадського руху на підтримку пенітенціарних реформ і зміна ставлення суспільства до засудженого почалося в Північноамериканських штатах, відомих своєю прихильністю до ідей демократії та прав людини.

 

В 1776 році у Філадельфії було засновано першу тюремну спілку з ініціативи монахів-квакерів. Під впливом цієї спілки відбувся перегляд каральних законів, зведено до мінімуму застосування страти, запроваджено покарання у вигляді позбавлення волі як засобу виховання.

 

 

На цьому етапі пенітенціарна система вже сформувалася в науково-практичному смислі як цілісна система уявлень про природу, соціальну роль і зміст виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. Її основу становили ідеї видатних філософів і мислителів минулого, істинність яких пройшла випробування впродовж всього часу існування людської цивілізації. Новий поштовх для розвитку й трансформації саме для пенітенціарної ідеї дав вихід у світ в 1777 році твору Джона Говарда «Стан в’язниць».

 

Цей твір привернув до тюремного питання увагу філантропів практично всіх країн світу. За висловлюванням французького дослідника тюремної справи першої половини XIX століття Моро-Кристофа, «це питання стало канвою, на якій ідеологи всіх країн займалися вишивкою своїх теорій, і темою, який бавилися філантропи всіх країн, на всі лади й у всіляких варіаціях».

 

 

На світ з’явилося безліч літературних розробок з питань тюремної діяльності. Багато дослідників, серед яких найбільш видатні місця займають Блекстон, Россель, Крауфорд, Юліус і Токвіль, відкривають новий, більш раціональний напрямок подальшого розвитку пенітенціарної системи.

 

Українська пенітенціарна система

 

У перші десятиліття ХХ століття надії, що раніше покладали на релігію, трансформувалися, породивши інші форми взаємодії, включаючи психологічні. Почалася нова ера пенітенціарної політики.

 

 

Ув’язнених стали розглядати як хворих, що потребують лікування. В’язниці перетворилися в полігони для фахівців. Уважалося, що якщо правильно розділити ув’язнених на категорії й відповідним чином їх «лікувати», вони позбудуться своїх злочинних схильностей. Але часи змінилися, ілюзії розвіялися. Багато досліджень показали, що загалом ця система не дала бажаних результатів. Тюремне ув’язнення не стало панацеєю від зла, іменованого злочинністю. Перебування у в’язниці далеко не завжди сприяло виправленню – скоріше, навпаки.

 

 

За час свого історичного розвитку пенітенціарна практика пройшла багато етапів та форм втілення у суспільне життя. Але вона не змінила свого призначення – виправлення засудженого та повернення його до суспільства морально оновленою людиною.

 

 

На сучасному етапі розбудови України як демократичної, соціальної, правової держави розуміння сутності пенітенціарної системи повинне враховувати як історичний досвід її становлення в Україні й у світі, так і реалії сьогодення та національні особливості українського народу.

 

У контексті визначення змісту цього поняття можна дійти висновку, що пенітенціарна система України являє собою цілісне, функціонально-інтеґральне утворення повноважних суб’єктів державного управління, інститутів громадського суспільства та їхніх узгоджених дій щодо забезпечення ресоціалізації засуджених.