Реабілітаційним центрам – бути!

Поділитися:
The following two tabs change content below.

Реабілітаційним центрам часто приписують темну сторону, асоціюючи їх із примусовою працею та шахрайством, проте для багатьох людей вони стають єдиним шансом повернутися до нормального життя. Реальні історії тих, хто пройшов цей шлях, доводять: правильна реабілітація змінює долі.

 


 

Останнім часом у мережі медіа та інтернет-видань поширюються дописи негативного забарвлення, які принижують роль і функції реабілітаційних центрів. Періодично правоохоронці доповідають, що затримали керівників того чи іншого реабілітаційного центру за звинуваченнями у торгівлі людьми та використанням рабської примусової праці. Менеджерам реабілітаційних центрів закидають те, що вони накопичують (іноді обманом, іноді погрозами або з використанням безпорадного безвихідного становища) потерпілих – безхатьків, осіб, які нещодавно звільнилися з ув’язнення, осіб, які мають алкогольну або наркотичну залежність, втратили соціальні зв’язки тощо) і запроторюючи їх у своєрідні «гуртожитки», що більш нагадують тюремні камери або підвали, де збираються маргінали, – надалі використовують на тяжких фізичних роботах. Це може бути будівництво, вивезення будівельного сміття, руйнування споруд, вантажні роботи тощо.

 

Платою за таку роботу є утримання у напіввільних умовах, вкрай помірне харчування (т. зв. «суп Румфорда» або звичайна баланда зі шматком хліба), ношений одяг із секонд-хенду та місце на двох або трьох ярусних саморобних «нарах».

 

Реабілітаційним центрам бути

Коли життя підкосило, а гравітація не пробачає

 

Замовники виконуваних брудних робіт платять менеджерам реабілітаційних центрів чималі гроші, які, звісно, не потрапляють до самих знедолених трударів.

 

Так, подібні випадки мають місце. Однак у кожної медалі є дві сторони. Дійсно, не все так однозначно.

 

Розповім про свій приклад – нещодавно я змушений був переселитися в мальовниче місце Ірпінь з Харківської області, куди почали добиратися окупанти з російської педерації. Розриваючи старі соціальні зв’язки, прощаючись з друзями та рідними та переміщуючись у цій жахливій колотнечі, я отримав глибокого стресу та душевних страждань, що змусило мене стати на слизький шлях вживання алкоголю та психоактивних речовин. При цьому я перебував на вкрай престижній посаді (та перевівся на аналогічну) в сфері юриспруденції, працював з людьми, приймав дуже важливі рішення, які стосувалися та стосуються долі людей. І, будучи весь час під прискіпливим оком громадськості – просто не мав права виявляти публічно свої схильності. Однак, стрес треба було якимось чином долати, чому я і став на хибний шлях отруєння алкогольним та психоактивним дурманом.

 

Не знаю, де я міг би опинитися на цей час, але дуже своєчасно доля звела мене з відомими волонтерами та учасниками реабілітаційних програм – Євгенієм Адамчуком, Євгенієм Василенком, Іваном Назарчуком, Павлом Лукомським, які також свого часу через бурхливі буремні події в їхньому житті (зокрема, потрапляння до місць відбуття покарань) змушені були звернутися до реабілітаційних центрів і долати свої залежності та вади. І найголовніше – їм це вдалося! Чоловіки віднайшли в собі достатньо сил, аби сказати рішуче «ні!» алкоголю, наркотикам, ігроманії та іншим вадам, котрі штовхали їх у прірву занепаду.

 

Хлопці тривалий період перебували у реабілітаційних центрах різних підходів і спрямувань. Там вони отримали певні дороговкази та шанси розпочати нове життя. Вони пройшли складний шлях від тяжкої фізичної праці до виснажливих релігійних процедур. Це – один з напрямів діяльності окремих реабілітаційних центрів, котрі діють із застосуванням релігійних програм оновлення душі, реабілітації та єднання з Богом.

 

Але пізніше всі вони виявилися учасниками програми дистанційної реабілітації колишніх засуджених, започаткованої загальнодержавним бюлетенем «Говори!». І кожен з хлопців є журналістом згаданого видання, кожен за своїм напрямом. Хлопці фактично пройшли шлях від тих, хто потребував допомоги до тих, хто її надає, від пересічних жертв обставин – до журналістів і волонтерів, самі несучи світло та допомогу знедоленим.

 

Хтось із них особисто пише статті та ілюструє їх самостійно зробленими фотознімками. Хтось – збирає інформацію або ж є консультантом з приводу окремих аспектів кримінального життя. Хтось просто допомагає виданню в інший спосіб, популяризуючи діяльність бюлетеня, залучаючи інших волонтерів абощо. Про кожного з них, їхні здобутки та навички, тернистий життєвий шлях – поговоримо окремо наступного разу.

 

Від себе я можу лише з глибокою подякою повідомити, що не всі реабілітаційні центри є «злом» у публічному висвітленні ЗМІ. Точніше, мабуть, буде сказати, що лише одиниці з «реабілітаційних центрів» є не тими, за що себе видають, а банальними шахраями та крадіями людських душ, експлуататорами тяжкої праці бідолах, які опинилися у скруті.

 

Я в будь-якому разі щиро вдячний долі, що звела мене як з волонтерами та журналістами бюлетня «Говори!» так і за безпосередню нагоду особисто долучитися до реабілітаційно-відновлювальних програм позбавлення від своїх залежностей та згубних звичок. Результат я спостерігаю безпосередньо. І мої близькі, знайомі, друзі та колеги, не стримуючись, зазначають, що я істотно змінився – як зовнішньо, так і внутрішньо.

 

Не варто залишати поза увагою життєдайний вплив та діяльність і державних реабілітаційних структур, які діють у межах процесуального закону. особливо слід відзначити здобутки Оболонської філії у місті Києві Державної установи «Центр пробації» та використання широких важелів та механізмів пробаційних програм згаданої установи. Попри короткий період запровадження та реалізації пробаційних мезанізмів – вони довели свою ефективність, і слід лише очікувати, що судові органи більш активно впроваджуватимуть ці надзвичайно важливі програми впливу, викорінення злочинності та позбавлення постраждалих від вад і залежостей.

 

Вважаю, що це лише початок, перші кроки на шляху тривалих послідовних змін на краще.

 

Реабілітаційним центрам, волонтерському руху, якщо вони правильно зорганізовані, дотримуються законодавства та стандартів надання допомоги – бути.