Дело “1+1”: процессуальное продолжение

Поділитися:

Перегляди: 2 361

Опубликованное “ГОВОРИ!” в эксклюзивном порядке решение Печерского районного суда города Киева и юридический комментарий ситуации с возможным переходом права собственности на Студию “1+1” обозначили весьма весомый общественный интерес к данной проблеме.

В распоряжение “ГОВОРИ!” предоставлены апелляционные жалобы, поданные представителями проигравшей стороны, которые мы также предлагаем вашему вниманию. Мы надеемся, что начатая общественно-судебная дискуссия по поводу этого действительно сенсационного дела, будет иметь продолжение, ибо в споре проявляется истина.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА

01601 м. Київ вул. Володимирська, 15

Особа, яка подає скаргу: Мірошниченко Валерія Ігорівна

проживаю: (адрес)

№ тел. (телефон)

Роднянський Олександр Юхимович

адреса: (адрес)

№ тел. (телефон)

Відповідач по справі

Коломойський Ігор Валерійович

адреса: (адрес)

Позивач по справі

Іноземне підприємство „Інтер-Медіа”

04050 м. Київ вул.. Мельникова, 42

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору

(вказати представників

та їх реквізити – форма апеляційної скарги)

Дата подання заяви

про апеляційне оскарження 28.08.2006 р.

Апеляційна скарга

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2006 року у справі № 2-202-1/06 за позовом Коломойського І.В. до Роднянського О.Ю., третя особа ІП „Інтер-Медіа” про визнання права власності на частку в статутному фонді ТОВ телерадіокомпанія „Студія 1+1”

16.08.2006 року рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2006 року у справі № 2-202-1/06 /далі за текстом – рішення/ повністю задоволений позов Коломойського І.В. до Роднянського О.Ю., третя особа ІП „Інтер-Медіа” – визнано за Коломойським Ігорем Валерійовичем право власності на частку в статутному фонді ТОВ „Телерадіокомпанія „Студія 1+1” в розмірі 70 відсотків статутного фонду, що становить 7000 грн.

У відповідності до ч.1 ст. 292 ЦПК України право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції мають особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов‘язки.

Враховуючи ті обставини, що з 1982 року я є дружиною Роднянського О.Ю., який є відповідачем у справі, я неодноразово подавала до суду заяву про вступ у справу, так як вважала, що рішення суду може прямо вплинути на мої права та обов‘язки тому, що майно/майнові права є нашою з чоловіком сумісною власністю і розпорядження ними, відповідно до вимог закону, повинно здійснюватись за сумісною згодою співвласників. Враховуючи те, що судом мені було необґрунтовано відмовлено у вступі в справу, після чого суд виніс рішення, яке прямо впливає на мої права, обов‘язки та законні інтереси, вважаю, що на підставі ч. 1 ст. 292 ЦПК України я маю законне право на апеляційне оскарження рішення суду та подаю цю скаргу.

З рішенням не погоджуюсь, вважаю, що суд першої інстанції вирішив питання про мої права та обов‘язки, не залучивши мене до участі у справі. Крім того, вважаю, що рішення суду першої інстанції є таким, що винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права , виходячи з наступних підстав.

I. Порушення судом першої інстанції норм процесуального права України.

1) Вважаючи, що рішення у даній справі однозначно вплине на мої права та обов`язки як дружини Роднянського О. Ю., я неодноразово подавала до суду заяву про вступ у справу, тому що майно та майнові права є нашою з чоловіком сумісною власністю і розпорядження ними, відповідно до вимог закону, повинно здійснюватись за сумісною згодою співвласників.

Проте, суд першої інстанції не допустив мене до участі у справі ні в якості третьої особи із самостійними вимогами, ні в якості третьої особи без самостійних вимог.

При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що «…частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю взагалі не може бути об`єктом права спільної власності …» /стор. 15 рішення/.

Одночасно ст. 655 ЦК України чітко передбачає, що за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати іншій майно (товар).

Отже, зі змісту зазначеної статті вбачається, що предметом договору купівлі-продажу може бути виключно майно (товар).

Зазначеному вище кореспондує і стаття 656 ЦК України, яка містить вичерпний перелік предметів договору купівлі-продажу, а саме: 1) товар; 2) майнові права; 3) право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.

Стаття 190 ЦК України надає визначення поняттю «майно», а саме: майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

З вищенаведеного вбачається, що відповідно до чинного законодавства України предметом договору купівлі-продажу може бути виключно майно або право вимоги, що не має особистого характеру.

Законодавство України не передбачає інших об`єктів купівлі-продажу, аніж майно/майнові права або право вимоги, що не має особистого характеру.

Таким чином, можливість бути об`єктом купівлі-продажу є виключною ознакою майна або майнових прав.

В свою чергу немайнові права – це права, які не можуть бути об`єктом купівлі-продажу, наприклад, право на ім`я або авторські немайнові права.

Одночасно законодавством України, зокрема ст. 116 ЦК України, ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» передбачено право продажу та відступлення частки у статутному фонді товариства.

Таким чином, з урахуванням того, що частка в господарському товаристві може бути об`єктом купівлі-продажу, спірна частка є майновими правами/майном в світлі ст.190 ЦК України.

В своєму рішенні суд першої інстанції також дійшов висновку про те, що спірна частка у статутному фонді є майном. Так, в рішенні /стор. 5 рішення/ суд зазначив «Істотними умовами договору купівлі-продажу, у відповідності до ст. 655 ЦК України, є умова сторін про предмет договору – майно, майнове право (товар), яке продавець зобов`язується передати у власність другій стороні – покупцеві».

Частина 1 ст. 65 СК України надає мені право розпоряджатись майном, яке нажито мною та моїм чоловіком Роднянським О.Ю. за взаємною згодою. Відповідно до ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Крім того, відповідно до ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Таким чином, я, як дружина Роднянського О.Ю., мала право надавати чи не надавати згоду на укладання договору купівлі-продажу майна (в даному випадку – частки в товаристві з обмеженою відповідальністю), яку ми набули під час шлюбу.

Крім того, з урахуванням прав, наданих мені ст.ст. 63, 65 СК України, я мала і право на формування ціни за спірну частку за домовленістю із моїм чоловіком.

Вищезазначене підтверджується і тим беззаперечним фактом, що внесок до статутного фонду ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» був зроблений моїм чоловіком Роднянським О. Ю. з майна, нажитого нами під час шлюбу.

Відповідно, беззаперечним є і той висновок, що частка ТОВ ««Телерадіокомпанія «Студія 1+1» також є майном, нажитим нами під час шлюбу.

Проте, своєю фактичною відмовою у допуску мене до участі у даній справі в якості і третьої особи із самостійними вимогами, і третьої особи без самостійних вимог, суд дійшов висновку, що рішення по даній справі не стосується моїх прав як дружини Роднянського О. Ю.

З урахуванням вищенаведеного суд першої інстанції вирішив питання про мої права, передбачені ст.ст. 63, 65 СК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 311 ЦК України рішення суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд вирішив питання про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі.

Таким чином, вважаю, що рішення суду першої інстанції є таким, яке підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд, так як суд першої інстанції вирішив питання про мої права та обов`язки, не залучивши мене до участі у справі.

2) Суд першої інстанції в рішенні, на сторінках 5-6, виклав умови усного договору, який начеб-то був укладений між Коломойським І.В. та Роднянським О.Ю., при цьому зазначивши, що ці обставини повністю підтверджуються поясненнями Коломойського І.В., який був допитаний судом як свідок /стор.6 рішення/ та заступника голови правління АКБ „Приватбанк” Новікова Т.Ю., який надавав Коломойському І.В. консультаційні послуги та також був допитаний в суді в якості свідка /стор.7 рішення/.

Проте, суд не взяв до уваги показань свідка Фуксмана Б.Л., який заперечував факт укладання угоди між позивачем та відповідачем, зазначивши при цьому, що показання Фуксмана М.Л. є недопустимим доказом згідно ч.2 ст. 59 ЦПК України.

Безпідставно не взяв суд до уваги також листи Пенна Д., Гаріна М., Бьйорка Р., подані в порядку ст. 64 ЦПК України, в яких також заперечувався факт укладання такої угоди./стор.8 рішення/. Ці письмові докази суд не взяв до уваги, обґрунтувавши своє рішення власним тлумаченням статті 218 ЦК України.

Отже, рішення суду ґрунтується виключно на показаннях свідка позивача та поясненнях позивача. Показання свідків інших осіб (осіб, які заперечували факт укладання угоди) суд першої інстанції кваліфікував як недопустимі докази /стор. 8 рішення/.

Ця необґрунтована відмова суду у прийнятті доказів від представника позивача та третьої особи призвела до неправильності встановлення обставин, що мають значення для справи, і як наслідок, до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.

Таким чином, суд першої інстанції грубо порушив засади змагальності сторін, згідно яких сторони мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, у відповідності до вимог ст. 10, 202 ЦПК України.

II. Порушення та невірне застосування судом першої інстанції норм матеріального права України.

1) Позивач обґрунтував свої вимоги тим, що начеб-то між ним та моїм чоловіком – Роднянським Олександром Юхимовичем, 21.06.2005 року був укладений усний договір про те, що мій чоловік продає позивачу частку в статутному фонді ТОВ „ТРК „Студія „1+1”.

Рішення суду першої інстанції, яким задоволено вимоги позивача, вважаю незаконним з урахуванням наступного.

З 1982 року я перебуваю у законному шлюбі з Роднянським Олександром Юхимовичем.

Товариство з обмеженою відповідальністю „ТРК „Студія „1+1” створене в 1997 році під час мого перебування з відповідачем у шлюбі за рахунок майна, набутого у спільну сумісну власність подружжя, що підтверджується наданим в матеріали справи установчим договором та статутом, зареєстрованим 21.03.1997 року, а також копіями паспорту та свідоцтва про реєстрацію шлюбу, що додані до апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України „Про власність” – об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Частина 1 ст. 177 ЦК України встановлює, що об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Статтею 190 ЦК України передбачено, що майном як особливим об’єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Судом встановлено, що частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю є об‘єктом цивільних прав, а саме майном, комплексом майнових прав, як особливим об‘єктом /стор. 15 рішення/.

У відповідності до ч. 3 ст. 368 ЦК України та ст. 16 Закону України «Про власність» – майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю.

Згідно ст. 61 СК України об‘єктами права спільної сумісної власності можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Стаття 22 Кодексу про шлюб та сім‘ю УРСР, що діяв на момент створення ТОВ „ТРК „Студія „1+1”, також зазначає, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до ст. 63 СК України – дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Згідно ч.ч.2,4 ст. 369 ЦК України – розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Стаття 23 Кодексу про шлюб та сім‘ю УРСР передбачає, що майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою.

Також, у відповідності до ч.ч.1, 3 ст. 65 Сімейного кодексу України – дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

В судовому рішенні суд дійшов висновку про те, що вартість спірної частки за усним договором складає 70 мільйонів доларів США. Отже, своїм рішенням суд встановив, що спірна частка, нажита нами під час суду, є особливо цінним майном.

В такому випадку вважаю, що моя згода, як дружини відповідача, на укладання моїм чоловіком такого договору (договору про відчуження цінного майна) повинна була бути викладена в письмовому вигляді. Відсутність письмової згоди співвласника майна на продаж суперечить вимогам чинного законодавства України та моральним засадам суспільства.

У відповідності до ч. 1. ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Своєї згоди, як співвласника, на укладання договору про продаж моїм чоловіком частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю „ТРК „Студія „1+1”, я не надавала. Зі мною, як із співвласником, умови договору купівлі-продажу (ціна, предмет, строки та інші умови) не узгоджувались. У випадку, якщо усний договір був, вважаю його таким, що порушує мої права як співвласника майна.

За таких обставин, вважаю, що рішення суду першої інстанції про визнання права власності на частку в ТОВ „ТРК „Студія „1+1” за Коломойським І.В. є незаконним та таким, що підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

2) Згідно ч.4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Ч.1 ст. 639 ЦК України передбачає, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Згідно п.3 ч. 1 ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

В рішенні суду зазначено, що сума продажу частки за договором, згідно рішення суду, складає еквівалент 70 мільйонів доларів США, що значно перевищує дозволений законом розмір для укладання усних правочинів, який становить до 340 грн.

Тому вважаю, що даний договір, у випадку навіть якщо він і був, не відповідає вимогам п.3 ч. 1ст. 208 ЦК України та ч.4 ст.203 ЦК України.

Таким чином, при винесенні рішення суд допустився порушення норм матеріального та процесуального права.

3) Умови усного договору, зазначені у рішенні суду /стор.5-6/, не відповідають вимогам законодавства через те, що таке грошове зобов‘язання за договором не виражене в гривні.

Відповідно до ст. 524 ЦК України, зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні.

Частина 2 цієї статті надає сторонам за договором лише право на додаткове зазначення еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті.

Проте, ч. 2 ст. 524 ЦК України, не дозволяє сторонам виражати грошове зобов‘язання тільки в еквіваленті іноземної валюти, не виразивши його в гривні.

Інакше кажучи, у випадку, якщо сторони діють на підставі ч. 2 ст. 524 ЦК України, грошове зобов’язання повинно бути виражено в гривні із зазначенням еквіваленту в іноземній валюті. При цьому, в договорі може бути зроблено застереження про те, що у випадку зміни курсу іноземної валюти ціна, визначена в договорі, буде переглянута.

В рішенні суду встановлено, що сторони за договором не визначили грошове зобов’язання в гривні, а зазначили лише еквівалент в іноземній валюті.

Отже, з рішення суду вбачається, що в будь-якому випадку договір не був укладений через недодержання сторонами істотної умови договору (ціни) у відповідності до вимог ст. 524 ЦК України.

З вищенаведеного вбачається, що суд першої інстанції порушив та невірно застосував ст. ст., 203, 215, 524, 638 ЦК України.

Враховуючи наведене, вважаю, що рішення ухвалене з порушення судом вимог ст.203 ЦК України, 215 ЦК України, ч. 3 ст.368 ЦК України, ч.ч.2,4 ст. 369 ЦК України, 524, 638 ЦК України, ст. 16, 55 Закону України «Про власність», ст. 23 Кодексу про шлюб та сім‘ю УРСР, ст. 63, ч.ч.1, 3 ст.65 Сімейного кодексу України, ст. 10, 57, 64, 213, 311 ЦПК України.

Керуючись ст.. 292, 296,297, 311 ЦПК України, –

Прошу:

1) Прийняти апеляційну скаргу до розгляду.

2) Скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2006 року у справі № 2-202-1/06 за позовом Коломойського І.В. до Роднянського О.Ю., третя особа ІП „Інтер-Медіа” про визнання права власності на частку в статутному фонді ТОВ телерадіокомпанія „Студія 1+1” і передати справу на новий розгляд.

Додаток : апеляційна скарга, копія паспорту, копія свідоцтва про шлюб, копії апеляційної скарги з доданими документами по числу учасників справи докази сплати судового збору та витрат на ІТЗ.

Мірошніченко В.І. _______________________

29.08.2006 року.

Законом України від 23.06.92 р. N 2488-XII)

Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Стаття 206. Правочини, які можуть вчинятися усно

1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

Стаття 208. Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі

1. У письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Стаття 214. Відмова від правочину

1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Стаття 28. Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна

В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Стаття 1. Завдання Сімейного кодексу України

1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:

зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Стаття 2. Учасники сімейних відносин, які регулює Сімейний кодекс України

Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Стаття 355. Поняття і види права спільної власності

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Стаття 368. Право спільної сумісної власності

1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

2. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 368. Право спільної сумісної власності

4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності

1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Стаття 177. Види об’єктів цивільних прав

Об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Стаття 190. Майно

Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Стаття 190. Майно

1. Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

2. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Стаття 191. Підприємство як єдиний майновий комплекс

1. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності.

2. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

3. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

4. Підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

Стаття 100. Право участі у товаристві

1. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.

2. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов’язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року.

3. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.

Стаття 167. Зміст корпоративних прав

1. Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

2. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

06 р.

Стаття 22. Спільна сумісна власність подружжя

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Стаття 23. Укладення подружжям угод щодо спільного майна

Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою.

Стаття 13. Об’єкти права приватної власності

Об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Стаття 16. Право власності подружжя

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім’ю України.

Стаття 48. Загальні положення

1. Україна законодавчо забезпечує громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності.

2. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків.