Є дві дуже зловіщі геополітичні й військово-політичні фігури, оперті на північно-причорноморському регіоні, обидві звернені стратегічно проти України. Це фігури «кривавої дуги» і «кліщів». Територіальні претензії Росії до України сконцентрувалися сьогодні на намаганні загарбати Севастополь і Крим.
«Дуга кризи»
Фігура «кривавої дуги» (дехто вживає м’якший термін – «дуга кризи»), яку тепер рекламують як російську воєнну доктрину, становить лінію нібито російських, державних інтересів: Чорногорія і Сербія – українське Закарпаття – Придністров’я – Крим – Абхазія – Чеченія – Осетія та Інгушетія – Карабах. Також продовжують цю дугу до Таджикистану, Афганістану. «Кліщі» – схоплення України між Півднем (Закарпаття – Придністров’я – Крим з Севастополем) та Північчю (Росія – Білорусь) з роллю Криму як багнету, скерованого в живіт України. В інтересах України – щоб обидві геополітичні – і військово-стратегічні – фігури були знешкоджені у їхніх причорноморських і позапричорноморських ланках.
До речі, про термін «російські державні інтереси» чи, навіть, «особливі російські державні інтереси» в чорноморському регіоні. Термін цей російські політики не розшифровують. Складно зрозуміти, чим саме російські державні інтереси мають різнитися від державних інтересів інших чорноморських держав. Єдине можливе розшифрування «особливих інтересів» полягає в тому, що Росія хоче за будь-яку ціну не лише зберегти гегемоністичну позицію в регіоні, але й просуватися знову на південь. А навіщо Росії ця гегемоністична позиція і хто чекає її на півдні, в басейні Середземного моря?
.
Територіальні претензії Росії до України сконцентрувалися сьогодні на намаганні загарбати Севастополь і Крим. При цьому вимоги «віддати» Севастополь ґрунтуються не лише на згаданих вище геополітичних та військово-політичних міркуваннях. Ці вимоги також є проявом російської імперської ментальності. Бо лише такою ментальністю можна пояснити виведення початків міста від часів Катерини II – з цілковитим ігноруванням грецького величного Херсонесу і татарського Сари-Кермену. Бо лише така ментальність здатна перетворити дві велетенські поразки Росії під Севастополем – під час Кримської війни і під час Другої світової війни – в ореол «міста російської слави». Російсько-українські умови 28 травня 1997 p., незважаючи на їхню офіційну українську інтерпретацію як відмову Росії від Севастополя, насправді не зменшують сили і натиску російських загарбницьких претензій.
Особливий правовий статус міста Севастополя
.
Про правовий статус Севастополя – міста, що не входить до складу Кримської автономії, а підпорядковане безпосередньо Києву, складно навіть вести серйозну дискусію. Таким був статус Севастополя від лютого 1954 р. Таким він є сьогодні. Юридичну базу під перетворення Севастополя на місто Росії підвести не можна. Всяка інша спроба захопити Севастополь буде лише воєнною окупацією, анексією з застосуванням зброї, результатом збройної агресії з порушенням міжнародного права.
.
Не підлягає сумніву, що Росія залишає свій флот у Севастополі як у головній базі. Це має бути сукупність усіх об’єктів: кораблів, берегового війська, морської авіації, відповідної інфраструктури і т. д. Тим самим Росія отримує можливості шантажувати не лише українську владу в місті, в Криму, але й в цілій Україні, перетворюючись одночасно в опору російського шовінізму на півострові.
Україна, – треба сказати відверто, ще донедавна вела у справі Севастополя подвійну гру, що не личило державі. Бо, або вимагала демілітаризації міста з виведенням спершу української та poсійської піхоти (проект міністра оборони Олександра Кузьмука, який покликався на Леоніда Кучму), а потім очищення причалів від воєнних кораблів. Як тепер виявилося, це було звичайнісіньке ошукування громадської думки. Або за цим проектом хотіли здати базу в оренду Росії (як говорив Президент). Тоді вже без демілітаризації, а, навпаки, з мілітаризацією. Що й було зроблено. Виходило, якщо платиш, то можеш залишатися. Для національних інтересів України, насправді, далі існує єдиний вихід – усунення всіх чужоземних військ з українських земель.
.
За матеріалами книги Я. Дашкевича «…Учи неложними устами сказати правду» – К.: «ТЕМПОРА», 2011 – 827 с.