Сагайдак – унікальне урочище у гранітному каньйоні річки Мертвовод при впадінні річок Арбузинки й Арбузени.

Зараз цю місцевість всі знають як Актівський каньйон, який взяв назву від тут таки розташованого с. Актове.

Досліджуючи картографічний матеріал кінця 18 ст. і топографічні описи від 1774 р., доступні документи архіву Коша Запорозької Січі, вдалося розкрити деякі забуті сторінки історії цієї місцевості.

Сагайдак – це власна назва бувшого тут укріпленого караван-сараю часів Золотої Орди, біля бродів через річку Мертві води.

Назва городища пішла від рельєфу місцевості, характерний вигин каньйону по формі нагадує собою власне – сагайдак, тобто шкіряний футляр для лука зі стрілами, обладунок кінного лучника.

Тут проходила одна з гілок Шовкового шляху, від бродів на Богові, через Мертві води, р. Солену, р. Громоклію, р. Інгул, р. Інгулець, р. Ісунь до перевозу через р. Дніпро на Кизикирмень.

На кожному броду через річку стояв караван-сарай, доведені городища на р. Соленій, та на р. Громоклія (Аргамакли Сарай), які існували тут в 13-14 ст.ст. Потім Орда зазнала занепаду і степові містечка опустіли.

Пізніше Ногайці, які кочували в наших степах в межиріччі Богу та Дніпра, південніше цього шляху зі своїми отарами в 17-18 ст.ст. не знали, кому належали ті руїни, оскільки були переселені з-за Волги.

Запорожці називали цей шлях нижній Гардовий, починався він від Гарду на Богу, по ньому проходив досить таки умовний кордон між Вольностями Війська Запорозького і Османською імперією.

Поляки називали цей шлях Королівський, він зв’язував Варшаву з Кримським ханством. Запорозькі козаки по всій протяжності шляху виставляли на бродах через степові річки прикордонні пости, варта на яких несла сторожову службу. Також козаки збирали і митний, і проїздний збір на користь Війська з багаточислених чумацьких валок, які везли цим шляхом сіль з Перекопу в Подолію та Київ, також на рибні заводи Гарду на Богу. Без солі в ті часи переробляти і зберігати рибу було не можливо.

В самому урочищі, з боку території Вольностей в деякі роки, в весінньо-осінній час знаходилася й адміністрація Богогардової паланки – певне, з міркувань безпеки, якщо загрозлива ситуація на кордоні змушувала козаків розміщувати центр паланки ближче до Січі.

Гард на Богу – це рибні промисли на нерестову рибу в районі порогів, де обладнувати гарди й ловити рибу, яка протискалась проти течії поміж камінням порогів було легше. Враховуючи, що в урочищі Сагайдак річка Мертвовод тече в порожистому гранітному каньйоні, устя річок Арбузинка й Арбузени також прорізають каньйони, і присутність тут адміністрації Богогардової паланки обумовлена ще й чинником суто економічним: на тутешніх порогах козаки теж вели промисел нерестової риби.

Топонім Сагайдак зберігався в цій місцевості і при запорозьких козаках, і вживався до початку 19 ст.

Встановлення місця табору запорожців при Мертвих водах – це ще одна задача для нашого клубу. Також, само собою, слід розкрити сторінки історії скіфських часів: вважається, що саме річка Мертвовод в районі каньйону і є легендарний Ексампей.

Що стосується локалізації місцезнаходження золотординського Сагайдаку на лівому березі річки Мертві води, то ця задача вирішена. Де ж знаходився середньовічний татаро-монгольський Сагайдак? Вивчивши наявні картографічні матеріали, стало зрозуміло, що локалізація його одразу за селом Актове, на обзорному пагорбі, де перетинаються дороги з трьох бродів, та далі на Солену прямує шлях.

Вивчивши місцевість, увагу привернула територія цвинтаря, розташована так точно, як укріплення на мапі Томілова 1775 року. Там є територія більш сучасних поховань і більш давніших, цвинтар обвалований земляними валами. Є також якісь насипи на території, але саме головне – цвинтар по валам огороджений мурчиком, складеним з дикого, ломаного ракушняка.

Місцевість заселялась одразу після 1775 року, тож і кладовище заснували разом із селом Актове. На річці Мертві води і окружних балках не має ракушняку, там кругом виходи граніту – Актівський каньйон.

До ближніх покладів ракушняку на південь кілометрів з 10, тому село побудоване із саману, огорожі – з граніту, а тут – кладовище, огороджене чомусь диким, ломаним (не пиляним) ракушняком, зі слідами розчину на поверхні. Монголо-татари ж у нашій місцевості намагалися споруджувати будівлі тільки з ракушняку: легкий і теплий, він легко піддається обробці, та різним оздобленням будівель, то й привезли його сюди для будівель, городище ж було невелике.

Поселенці ж потім розібрали на будматеріал, а дрібніший камінь – просто зачистили територію під кладовище та склали огорожу на обваловку, навколо вже цвинтаря.

Вивчаючи територію старого кладовища, на розі одного з прямокутних насипів був знайдений цікавий плоский ракушняковий камінь розміром приблизно 100х100 см., з шестистороннім отвором посередині.  Після консультацій зі спеціалістами-археологами ми визначили, що він подібний до знахідок з таких само об’єктів, і є основою для дерев’яної колони, яка вставлялася всередину отвора.

Поставити крапку в цій справі ще зарано, дослідження потребують, як мінімум, археологічних розвідок і подальших розкопок.