Олексій Святогор
Latest posts by Олексій Святогор (see all)
- «Психологічна діагностика» заподіяної моральної шкоди (особистий досвід) -
- «Вєртухайська» протидія мобілізації -
- «Порядні» та «непорядні» банки: офіційний перелік -
- Користування холодильниками в установах виконання покарань -
- Роз’яснення щодо правил користування засобами мобільного зв’язку в місцях несвободи -
Правники-практики чудово знають правову конструкцію «Намібійські винятки» («Namibia exception») як презумпцію того, що документи, видані окупаційною (невизнаною) владою мають братися до уваги країною (державою) яка має територіальні та інші претензії до окупанта.
Не зайвим буде наголосити, що ситуація, за якої стало необхідним застосування поняття «Намібійські винятки» є класичною, ба, навіть традиційною, існуючою з давніх-давен, як тільки існувала правова система і певна впорядкованість і стабільність стосунків, які контролювалися та реєструвалися державою.
Приміром, існує країна, в якій на певній території проживають якісь громадяни, котрі мають власність (землю, нерухомість, майно), вступають між собою в цивільно-правові відносини (укладають різноманітні договори), створюють (засновують) підприємства та, безумовно, в силу фізіологічних особливостей людського організму народжують дітей, одружуються-розлучаються, вмирають.
З останніми подіями виникає низка правових наслідків (право на спадок, право та обов’язок утримувати непрацездатне подружжя чи дітей або перестарілих батьків, право на поділ спільно набутого майна тощо). Новонароджені громадяни набувають прав і свобод, користуються природним правом на освіту, на охорону здоров’я, заявляють претензію на спадщину тощо. Всі ці стосунки, дії та події, акти реєструються та обліковуються державою, яка здійснює верховенство влади (суверенітет) на закріпленій території.
І вкрай часто виникають ситуації, коли певна держава-агресор (або безпосередньо, або під виглядом всіляких там сепаратистів чи різного ґатунку «попочленців») здійснює захоплення та «віджим» чи «відбій» (змушені користуватися тюремною термінологією) цієї території чи її частини.
Витіснена держава, звісно, не визнає своїх втрат та вважає агресора (окупанта) захопником, терористичною організацією, злочинним угрупуванням.
Однак, життя продовжується, і люди, які залишилися на окупованій території у своїх домівках, поруч з батьками та дітьми, поруч зі звичним місцем роботи, на своїй землі – продовжують розмножуватися, народжувати, помирати, одружуватися, розлучатися, вступати до навчальних закладів, сплачувати аліменти, набувати спадщини, купувати та продавати будь-яке майно.
Всі ці події вже контролює та реєструє (фіксує) «нова» (нехай злочинна) влада держави (угрупування) агресора (захопника, мітингувальників – не має значення, як їх називати). Це – юридичний факт, неспростовний, реальний та життєвий, так само, як і існуючі події.
Держава, що втратила суверенітет (верховенство влади) над вказаною територією, безумовно, може стверджувати: «то все терористи, то незаконно, ми горді та невизнаємо…». Але, вибачте, толку від таких заяв, коли можна визнавати чи не визнавати що завгодно, але ось по факту є новонароджена дитина (жива, лежить та голосно «агукає» не переймаючись, що десь є територіальні претензії і вона, дитина, народилася на «території контрольованій підлими терористами-негідниками», і її існування підтверджується документами, виданими «зрадливими терористами-найманцями»).
Тут вже очі не позакриваєш на очевидні життєві факти та у схованки і «гордощі» не пограєш, та не порозказуєш «ви злочинці і ми ваші маляви визнавати не можемо і не будемо», оскільки юридичні життєві факти та обставини завжди будуть превалювати над маячнею про суверенітет та єдність держави.
Крім цього, приматом міжнародного і будь-якого національного права є така конструкція як «права людини», тобто, з цієї точки зору кожному з нас байдуже, хто там себе як вважає, законною владою чи незаконною, набутою чи захопленою тощо – нас цікавить (а так само і спільноту, суспільство) лише забезпечення наших можливостей, гідного життя, прав, свобод та реалізацію нормальних, розумних і притомних обов’язків (сплачувати податки, дотримуватися правил (законів) тощо).
Тому й виникло таке поняття – «Намібійскі винятки». Україна, як і будь-яка цивілізована та нормальна держава просто змушена сприймати та враховувати свідоцтва про народження, шлюб, смерть, одруження, розлучення, освіту тощо, видані на території АР Крим та непідконтрольних територіях Донецької та Луганської області (вже склалась певна судова практика, яку достатньо можна споглядати після відвідування Єдиного державного реєстру судових рішень (за ключовими словосполученнями пошуку «Намібійські виключення» або ж «Намібійські винятки» тощо).
Ми ж схильні вважати, що в міжнародній практиці буде сприйняте інше поняття «Кримсько-Донбаські винятки», як розвиток «Намібійських винятків».
Якщо «Намібійскі винятки» є характерними та більш-меньш чітко сформульованими і стосуються передусім документів щодо актів громадського стану, то «Кримсько-Донбаські винятки» будут характеризуватися анархією, рандомністю, плутаниною та всілякими зловживаннями і поширеннями їх дії на досить широке коло відносин.
Ось, приміром, приклад.
Виникла потреба з’ясувати наявність у ряду осіб освіти психолога, отриманої в Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського (АР Крим) в 1997 році. На наш запит університет повідомив ось таку інформацію:
Через втрату внаслідок окупації архівів відомостей про освіту психолога за вказаний рік встановити/підтвердити неможливо.
Можливо, на території окупованої АР Крим існує «новий», інший університет імені В.І. Вернадського чи його «клон» (аналог) на базі «фрагментів» та залишків дійсного та чинного Таврійського національного університету, який переїхав, як і багато наукових установ, на «Велику землю» і продовжує свою наукову та освітню діяльність.
Архіви, записи, дипломи, печатки та штампи залишилися в Криму, і яким чином ними там користуються «мирні мітингувальники, спраглі до свободи та повернення до рідної гавані» – невідомо. Можливо (а скоріше так і є) – до складу наукових співробітників, викладачів, професорів та доцентів, академіків та науковців нашвидкоруч набрали місцевих бомжів, котрим оперативно видали/роздали дипломи на залишених старих бланках і особи, котрі могли і не закінчити навіть якоїсь притомної «бурси» – може вже і якісь там впливові науковці…
Хтось може (та чому може – так і є), користуючись таким «липовим» дипломом, зараз лікує людей (оперує мозок чи сердце), хтось проектує атомні станції чи гальма автомобілів, хтось є пілотом літаків чи здобуває постедукативну освіту якого небудь кандидата психологічних або філософських наук, називає себе адвокатом чи академіком (гуманітарії, принаймні, великої шкоди не зроблять, хіба що когось затягнуть у якусь секту).
Частина бланків дипломів «гайнула» на «Велику землю» і використовується різними пройдисвітами та шахраями – якщо перевірити, чи закінчила людина український ВНЗ можливо шляхом запиту до архівів вітчизняної установи на «Великій землі» чи різного роду реєстрів, то розібратися, що там було насправді в АР Крим чи на Донбасі – неможливо, окрім лише як через залучення до цих процедур компетентних (а вони такими і є по факту) органів, установ та структур окупаційних властей та організацій.
Тобто, без певного «прогинання» перед компетентними органами окупаційної влади все одно не обійтись, якщо хочеться порядку, справедливості та законності і впевненості, що самозвані проФФесори та, як зараз модно казати докторкині не засідають на вчених радах та симпозіумах, перевіряючи знання неофітів з «глибини» свого підвального досвіду.
Аналогічна ситуація буде мати місце, і не тільки з освітніми документами, але і з водійськими посвідченнями, паспортами, свідоцтвами про шлюби (можна дізнатися, що в Україні померла багата людина-мільйонер – і виявиться, що декілька років тому в Ялті між такою особою та місцевим мешканцем було укладено шлюб, і тепер подружжя, що залишились в живих, сумуючи від смутку втрати прагне отримати спадщину, демонструючи бланк свідоцтва про шлюб) та різною купою інших довідок і матеріалів.
У судовій практиці з кримінальних справ дуже часто трапляються випадки, коли щодо особи є інформація, що вона була засуджена за вчинення тяжкого злочину, але перевірити ці відомості не має можливості, так само як і перевірити, чи дійсно така особа відбула покарання тощо. Ці відомості, зазвичай, перевіряються шляхом аналізу судової чи особової справи, а коли суд (котрий засудив особу) чи колонія (в якій відбувалося покарання) знаходяться на захопленій території – то як це з’ясувати? Тим більше, що в людини «на руках» довідка про звільнення чи інший папірець, перевірити дійсність якого неможливо, так само як і особу володаря документа, в принципі…
Розгрібати ці «авгієві стайні» доведеться дуже довго та нудно, з великими труднощами, виявами викривлень, несправедливості, шахрайств, ошукань, махінацій і тому подібного, фільтруючи шахраїв, пройдисвітів, нероб та самозванців усіх ґатунків. На заваді подібним викрутасам стала б т.з. модна нині «діджиталізація». І це дійсно так, але що робити по відношенню до «старих» обставин та фактів, які фіксувалися на папері?
Тому «вигрести» від існування «Кримсько-Донбаських винятків» нашій державі доведеться сповна. Але, можливо, це і на краще, оскільки дозволить «з нуля» створити та апробувати дієву систему захисту інформації, документообігу, верифікації та архівування даних, їх збереження й поширення з максимальним дотриманням прав і свобод громадян без викривлень та прогалин. Тобто Україна має чудовий шанс ці випробування використати як елемент навчання, напрацювання та апробування навичок та нових горизонтів.
Олексій Святогор, адвокат
Євгеній Адамчук, експерт з кримінального права