Ксенія. Історія повернення до життя

Поділитися:
Перегляди: 5 240

Розуміти й відчувати людей, що прибули для тренування на інвалідних візках, може тільки та, котрій самій довелося побувати в їх стані.

 

 

Якою має бути тренерка, що працює з особливими спортсменами?

 

– Привіт, я – Ксюша, – жвава і невгамовна, але світла, наче сонечко – такою я вперше побачила її. Напевне, якщо й існує десь випромінювач суцільного позитиву, то це точно Ксенія.

 

Складно повірити, що п’ятнадцять років тому вона сама опинилася прикутою до інвалідного візка через тяжку травму спини – під час змагань перекинулася разом з конем. Тоді не було надії повернутися до звичного життя, але сталося диво: саме коні допомогли одужати й підвестися, а потім міцно стати на ноги.

 

– Тому хочеться якомога більше допомогти людям, які цього потребують, – каже Ксенія Мерзликіна, майстер спорту міжнародної категорії (МСМК), інструкторка Кінного клубу «Кеніг».

 

 

– Чотири операції, півроку без руху, інвалідний візок – це був довгий, здавалося – безкінечний, етап у моєму житті. Спочатку перша операція не дала результату, потім друга… Був момент, коли опустилися руки й стали приходити думки припинити, кинути боротьбу та піти від усього цього. Потім у Ризі (Латвія – рідна країна Ксенії), в одній з лікарень ми знайшли хорошого лікаря і він поступово ставив мене на ноги. Так минув рік реабілітації. Весь цей час я безмежно сумувала за конями, і з цим несила було нічого вдіяти.

 

І одного дня я таки наважилася приїхати до рідної кінно-спортивної школи, в якій колись розпочиналася моя кар’єра. Спочатку я просто  споглядала, як тренуються новачки та як готуються до змагань хлопці, з якими я раніше протягом восьми років виступала пліч-о-пліч.

 

Коні… Я дивилася на все і мріяла хоча б погладити знову цей оксамитовий ніс.

 

Аж тут мене раптом покликала до манежу моя перша тренерка. Вона сказала, що у неї для мене є сюрприз.

 

Коли я прийшла, на манежі на мене чекали друзі, хлопці з команди та весь тренерський склад. Але головним серед них був він – рудий кінь на ім’я Белфаст! Він був «заслуженим пенсіонером» і катав діток з ДЦП, але я його пам’ятала ще молодим: особливо через незабутню історію однієї хворої маленької дівчинки, котра марила кіньми. Саме він, Белфаст, докорінно змінив її життя як справжній цілитель і добрий друг.  

 

Тепер і для мене він став першим провідником до світу кінного спорту. Це був непростий і болісний шлях, сповнений напруженої роботи і виснажливих вправ, сліз розчарування й радості маленьких перемог. Саме завдяки терпінню, наполегливості й сумлінності Белфаста я повірила в себе.

 

Лікарі дивувалися, що я дуже швидко йшла на поправку, однак я знала, в чому секрет: це була віра в мене того старенького, але такого відданого коня, який лікував своїх вершників, давав їм відчуття польоту.

 

Я завжди пам’ятаю цю дивовижну віру, поєднану з натхненною працею людей, які допомогли мені вибороти можливість не тільки жити, але і вчитися, змагатися й перемагати, а потім – передавати свої вміння іншим.

 


– Ось так кінь мене повернув до професійного спорту, – завершила свою історію Ксенія, – тепер я знову в сідлі й виховую підростаюче покоління.

 

 

Головне, що тоді поряд були люди, котрі вірили й хотіли допомогти.

 

 

А ще Ксенія – любляча дружина і мама двох діток. Найбільша радість у житті – Анжеліка і Владик. На цьому фото вони разом зі спортсменкою Юлією Ресенчук, з якою ви вже знайомі.

 

 

Тільки на перший погляд може здаватися, що робота інструктора – це суцільне задоволення й відпочинок на свіжому повітрі. Кожен робочий день у Ксенії – це щільний розклад і графік. Заздалегідь розплановано заняття з кіньми: з ким відпрацювати вправи у леваді, з ким виїхати в поле, кого об’їхати, кого сідлати до призначеного часу, коли приїдуть клієнти клубу.

 

 

Коней – двадцять сім, інструкторок – три, тому байдикувати немає часу.

 

 

Погода не тільки не заважає перемагати, а й додає азарту.

 

 

Тут завджди однаково раді тим, хто любить коней, хто мріє про спорт і захоплюючі змагання. Заняття з особливими спортсменами проводять кваліфіковані та досвідчені тренерки, яким можна довірити свою долю. Для декого вони вже стали добрими наставницями і провідницями в нове життя.

 

Завжди можна змінити те, що раніше здавалося безнадійним, і мрії людей мають здійснюватися незалежно від їх фізичного стану. Адже наразі тільки в Кінному клубі “Кеніг” розпочато проект, який спрямовано на становлення паралімпійського кінного спорту в нашій країні. Для людей з інвалідністю всі заняття проводяться за рахунок клубу. На простому завзятті, але з великою мрією – розбудити суспільство та змінити ставлення до людей з особливими потребами, щоб наша країна могла пишатися добрими справами свого народу та перемогами наших паралімпійців.

 

Ірина Кременовська

На часі, Спецпроекти