Сьогодні знову актуалізується проблема проток між Чорним і Середземним морями. Для українців орієнтація на Південь – це природна тисячолітня орієнтація нації, яку немає підстав міняти на іншу.
Босфор і Дарданели
Варто пригадати, що в російській імперіалістичній політиці, починаючи з кінця XVIII ст., періодично виринало питання збройного захоплення Стамбулу. Саме ще від Грецького проекту Катерини II 1781 р. про відновлення Візантійської імперії під російським кесарем та від закликів письменника Федора Достоєвського 1877 р. до російського десанта для захоплення Стамбулу. Лінія ця, зрештою вже без прямого захоплення проток, продовжувалася присутністю т. зв. совєтського Чорноморського флоту в східній частині Середземного моря для того, щоб мати під реальним чи уявним контролем Балкани, Малу Азію, Левант, Суецький канал. Чорноморський флот був тоді реально Середземноморським флотом. Таким він намагається стати знову, тепер вже при реальній допомозі України.
Балтійське і Чорне моря
«Путь з варяг у греки» – це, мабуть, найдавніша та дуже часто відновлювана, але ніколи не реалізована символіка скандинавсько-балтійсько-чорноморського політичного і економічного єднання. Хоча Литовське велике князівство в один час справді сягало від моря до моря – це була лише одна гегемоністична держава, а не союз націй, розташованих на балтійсько-чорноморській осі. Кілька свідчень таких планів з давніх та новіших часів.
Богдан Хмельницький у 1655-1657 pp., тобто в останні роки перед смертю, посилено працював над створенням Балтійсько-чорноморської коаліції (Швеція – Україна – Трансільванія Туреччина). До речі, великий гетьман ще у 1650 р. українсько-турецьким договором забезпечив вільне плавання українських кораблів по турецькому Кара-деніз Чорному морі.
Цю ж вісь бачимо в концепціях Івана Мазепи (Швеція – Україна – Туреччина). У 1916-1918 pp. український дипломат граф Михайло Тишкевич опрацював проект українсько-литовської унії. 1938 р. Осип Губчак пропагував українсько-білоруську унію. 1949 р. керівник націоналістичних сил опору генерал Роман Шухевич висував ідею Скандинавсько-чорноморського союзу. Цю ідею, що виникла як альтернатива до російського «федералізму», розглядало тоді Британське міністерство закордонних справ. 1995 p. ІІ з’їзд Ліберальної партії України висловився позитивно про ідею Балтійсько-чорноморської дуги.
Правда, в інтерпретації Олега Соскіна (тепер представника українських консервативних кіл) 1996 p., така дуга зводиться чомусь, в основному, лише до дуже щільного українсько-польського єднання. Подібних прикладів можна наводити більше. Хочу коротко зупинитися на польському проекті конфедерації держав «Міжмор’я» в модифікаціях, опрацьованих у 80-х pp. XX ст. (маю на увазі нелегальний журнал «Zamek», 1989, № 3. – карта 3) польськими інтелектуалами «крайнє» правого крила, зокрема Лєшеком Мочульським. Згідно зі згаданою картою, зрештою, Львів має відійти до Польщі. Подібний проект не так давно (на міжнародній міжпартійній конференції 29 липня 1994 р. в Києві) отримав ледве чи не ентузіастичну підтримку Української республіканської партії.
Створення єдиної енергетичної системи в обхід Pociї
Конфедерація держав «Міжмор’я» мала б охоплювати не менше 10-15 країн (Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна, Болгарія, Угорщина, Польща і, в момент опрацювання концепції 1989 р., існуючі ще тоді Чехословаччина та Югославія). В рамках конфедерації мала б існувати ще щільніша федерація з прибалтійських держав, Білорусі, України, Польщі. «Міжмор’я» мало б яскраве антиросійське політичне і економічне скерування (єдина енергетична система в обхід Pociї, нафтопровід Північ-Південь» вільний рух капіталів і товарів у межах конфедерації).
Українські ентузіасти проекту якось не помітили, що під ним прихована ностальгічна ідея Польської Речі Посполитої від моря до моря. Майбутня конфедерація мала б існувати під лідерством Польщі. Характерна риса переважної більшості балтійсько-чорноморських концепцій полягає в тому, що основний наголос у них роблять на північній стороні осі, приділяючи південній мало уваги. В очах авторів таких концепцій чорноморський кінець осі обривається Україною.
Чорноморський простір
Чорноморський простір в цілому не беруть до уваги, а найсильнішу державу південної частини простору – Туреччину – що мала б бути, по суті, опорою осі з південного боку, взагалі не враховують. При реалістичному підході до скандинавсько-балтійсько-чорноморських проектів як північна, так і південна сторона осі мусять трактуватися рівноправно та рівноцінно. Бо лише в такому випадку скандинавсько-балтійсько-чорноморська вісь здатна витримати натиск Сходу (Північного Сходу) і Заходу та не допустити до виникнення гегемоністичних настроїв у різних ланках (наприклад, Польщі) згаданої осі.
Можливо, деякі ходи України останнього часу можна розглядати як зондування можливостей утворення такої осі. Можна згадати заходи Л. Кучми відносно договірного оформлення балтійсько-чорноморської безатомної зони; зустріч президентів Естонії, Латвії, Литви, Польщі, України в Таллінні 27 травня 1997 p., викликану як бажанням балтійсько-чорноморського співробітництва (це після втрати Білорусі), так і страхом опинитися в «сірій зоні безпеки»; активізація праць над проектом нафтопроводу Південь – Північ (Одеса – Броди – Ґданськ). Бо з іншого боку, проект транспортного коридору Гельсінки – Москва – Південь важко зарахувати до потрібних Україні «трансєвропейських» (так!) досягнень. Російсько-українські чорноморські угода 28 травня 1997 р. позбавляють Україну також у цьому секторі необхідного політичного довір’я.
Українська ідея та чорноморська орієнтація
Що робиться в Україні для вивчення Чорноморської проблеми хоча б у науковій та навколонауковій, не кажучи вже про політологічну (визначення статусу України як чорноморської держави, характеру її контактів з країнами регіону) ділянках? Нічого, або майже нічого.
Це велика прогалина в політичній, економічній, а також ідеологічній сферах. У не надто далекому минулому, в умовах німецького окупаційного режиму (1940-1944 pp.), міг діяти у Варшаві – завдяки ентузіастові справи Левкові Биковському – Український чорноморський інститут, що продовжив свою діяльність до 1949 p. у Німеччині тa США, видав ряд цінних до сьогодні публікацій.
Співробітниками інституту було видано 11 томів «Чорноморського збірника» та 67 окремих публікацій. В українському емігрантському середовищі виникли такі установи як Інститут дослідів причорноморських народів при Українському вільному університеті (Мюнхен, 1953; Михайло Міллер), Чорноморська комісія Української вільної Академії наук у США (Нью-Йорк, 1953; Олександр Оглоблин). Ряд важливих досліджень (не лише гуманітарного профілю) цих установ практично майже невідомий у нас.
Замінника чи продовжувача їм в Українській державі немає, хоча необхідність існування подібної установи в світлі значення Чорноморської проблеми для України, здавалося б, аж надто актуальна. Історичні дослідження в цьому плані (маю на увазі академічну міжінститутську Чорноморську комісію, утворену в Києві 1994 р.) не мають підтримки властьімущих. Перед незалежною Україною як морською державою є завдання організувати новочасний чорноморський інститут комплексного типу, а також підпорядкованої йому або кооперованої з ним мережі науково-дослідних установ для окремих напрямів досліджень.
Політика сучасної України
Поки що свій рух на південь Україна далі здійснює навмання, навпомацки. Ми йдемо насліпо, без докладного знання обставин і реалій тих держав і народів, спільно з якими треба будувати нову чорноморську політику, та й це за умови, що такий рух на південь справді свідомо здійснюється. А політика така, в першу чергу, мусить будуватися на взаємній довірі всіх зацікавлених держав, а також держав їхнього гінтерланду. Першочерговою умовою, яку спільно необхідно висувати і реалізувати, має бути нейтралізація і демілітаризація чорноморського простору і ліквідація невиправданого політичними обставинами агресивного російського Чорноморського флоту.
Дуже позитивною стороною активної участи України в можливому Чорноморському союзі (крім економічної) – після звільнення України від російської залежності – полягає в тому, що система такого союзу не становила б військово-політичної загрози для України, а, навпаки, була б здатною за умови обмеження впливів з Росії – опрацювати і застосувати зовнішньополітичні гарантії безпеки. В політико-ідеологічному плані відданість чорноморській доктрині здатна була б загальмувати інвазію на Україну чужих або й ворожих політичних ідеологій та зупинити процес непродуманого до кінця приєднання до міжнародних зобов’язань.
Маю на увазі:
- експорт із Заходу ідей європеїзму, міщанського суспільства (такою є справжня назва цієї ідеології – Bürgerliche Gesellschaft, civic society; для того, щоб з пропагандистських міркувань замаскувати справжню суть ідеології, її поширюють в Україні під назвою громадянського або цивільного суспільства, що є грубою фальсифікацією);
- трансплантація з Півночі різних варіантів євразійства, найчастіше у неослов’янофільському виконанні, ідеології, що насправді немає нічого спільного ні з сучасною Європою, ні з сучасною Азією, а є реліктом ідей давньої московської деспотії;
- інвазію з-за океану аморфної ззовні, але дуже корисної для ініціатора (та не для України) ідеї «партнерства задля миру». Україна здатна творити і реалізувати свої власні політичні ідеології.
Ідеї Дмитра Донцова
Знаю, Дмитра Донцова люблять або ненавидять перш за все як ідеолога. Але не можу не закінчити цитатою 1939 p., що доводить його великий прагматичний політичний розум:
«… треба всім народам, з яких колись може зложитись Чорноморська федерація, в відповідний спосіб представити економічну і політичну конечність їхньої злуки з Україною, а Україну і український народ показати вартим того, щоб з ним злучити свою долю. Тому треба спопуляризувати в історії української політичної думки, – про що ми забуваємо, а навіть негуємо – ідею федерації слов’янських народів […], заміняючи для теперішнього часу старе слов’янофільство на чорноморський «інтернаціоналізм» («Українські проблеми» – як вище. – С. 154).
Програма при сучасній внутрішньої зовнішньополітичній ситуації України важкоздійснима. Але працювати в цьому напрямі варто і треба.
Слова, сказані майже 60 років тому, звучать для сучасної Української політики дуже злободенно. Аби вони стали ще й пророчими.
За матеріалами книги Я. Дашкевича «…Учи неложними устами сказати правду» – К.: «ТЕМПОРА», 2011 – 827 с.
Читайте також:
Чорноморські проблеми минулого і сучасності
Крим. Історія капітуляції України