Чорноморські проблеми минулого і сучасності

Не підлягає сумніву, що Чорноморська проблема належить до політичних понять комплексного типу. Вона, якщо можна так висловитися, складається з чотирьох основних елементів, щільно пов’язаних один з одним:

 

  1. Чорноморська проблема як регіональна чорноморського простору;
  2. Кримська проблема, бо загальновизнано, що Крим це стратегічний ключ до Чорного моря;
  3. Проблема проток – виходу з Чорного моря в Середземне, тобто справа Босфору і Дарданелів;
  4. Чорноморська проблема як складова політичної концепції вищого рівня, а саме Балтійсько-Чорноморської реальної чи уявної єдності.

 

Кожна з держав, розташованих над Чорним морем (а їх шість: Україна, Росія, Грузія, Туреччина, Болгарія, Румунія), має власні погляди на комплексну Чорноморську проблему.

 

 

Нас цікавить підхід до неї з боку України. При цьому, однак, неможливо не враховувати точку зору інших держав і не мати на увазі тих міждержавних конфліктних ситуацій, що виникали в період Другої світової війни та пізніше і відбиваються, хоча б, у територіальному просторі Причорномор’я. Такі загострення донедавна існували і вже, нібито, не існують між Україною та Румунією (Бессарабія, острів Зміїний), що, правда, проблематично на тлі антиукраїнських кампаній в дусі відбудови «Великої Румунії» та нерозв’язаної проблеми нерозподіленого шельфу біля згаданого острова.

 

Такі ж загострення залишаються між Україною та Росією (Крим, Севастополь, акваторії Чорного і Азовського морів), бо договори про Чорноморський флот Російської Федерації на території України, підписні 28 травня 1997 р. не очистили, а навпаки дуже затемнили і напружили атмосферу російсько-українських стосунків.

 

Загострення зберігаються між Росією – Абхазією – Грузією (невизначеність статусу Абхазії як незалежної чи залежної держави). Якщо не вдасться врегулювати абхазько-грузинський конфлікт мирним шляхом за допомогою двосторонніх переговорів або широкомасштабної конференції, то можливе відновлення воєнних дій в регіоні після виведення (до 1 серпня 1997 р.) російських «миротворчих» контингентів із зони сутичок.

 

 

Причорноморський регіон має свій гінтерланд, без врахування якого деякі чорноморські проблеми вирішувати не так просто або й неможливо. Це Молдавія, Північний Кавказ (з Чеченією-Ічкерією включно), Вірменія, Греція, Македонія. Претензії на належність до регіону мають ще інші держави, географічно розташовані далеко від Чорноморського басейну (Албанія, Азербайджан). Вимоги ці, однак, враховують у міжнародному контексті, наприклад, у плані належності до організації, відомої під назвою Чорноморське економічне співтовариство з його Парламентською асамблеєю.

 

ЧОРНОМОРСКИЙ ПРОСТІР. Чорноморська проблема як політична (геополітична, воєнно-політична) та економічна, що матеріалізувалася у вигляді конфліктної зони або зони, здатної породжувати конфлікти, існує принаймні вісім століть (від ХІІІ ст. включно).

 

Конфліктність зони полягає у прихованій або відвертій боротьбі за гегемонію – або за ліквідацію гегемонії – над Чорноморським басейном. Відповідно до цього, в басейні були періоди монопольної гегемонії однієї держави – і часи боротьби з цією монополією, а також періоди відносної політичної рівноваги, але не позбавлені закулісної боротьби за гегемонію.

 

Від VIII ст. причини боротьби за Чорне море лежать у політичній та економічній сферах. В економічній – бо протягом двох з половиною тисячоліть Чорне море відігравало виняткову роль у торгівлі між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем, тобто було контактним простором, з якого йшли економічні відгалуження до Далекого Сходу та Центральної і Передньої Азії з Левантом включно – з одного боку, та до цілого Середземноморського басейну разом із Іспанією та Північно-Західною Африкою – з іншого боку. Прибалтика та Скандинавія також були з’єднані з цим контактним простором. І хоча великі географічні відкриття ХV ст., що спричинили пересунення торговельний, шляхів, а пізніше велетенські зміни в характері міжконтинентального транспорту зменшили економічну роль Чорного моря, вони її не ліквідували: водний транспорт далі залишився найрентабельнішим для міжконтинентального товарообороту, а водні простори не лише ділять, але й єднають нації.

 

Подамо короткий перелік народів та країн, що, починаючи із XIII ст., намагалися взяти під свій контроль, хоча б частину (якщо не цілість) чорноморського простору. Перелік цей подаю, виходячи з української – отже північної точки зору.

 

Арабський десант в Криму у 1220-х pp., Золота орда з середини XIII ст., прорив з Середньої Азії до Приазов’я у 1370-х рр. (Тамерлан), Литва в Дніпро-Дунайському секторі (кінець XIV-XV ст.; всупереч ідеології «від моря до моря» Польща ніколи не доходила сюди); певні ефемерні досягнення мала Угорщина. З останньої чверті XV ст. починаючи, Туреччина перетворює Чорне море у своє закрите озеро – цей процес завершився у 30-х pp. XVI ст., коли моpe справді стало внутрішнім турецьким. Козацькі морські походи кінця XVI – початку XVII ст. трохи порушили цей спокій, але лише планомірний наступ – колонізаційний, воєнний – Poсії на південь, зламав турецьку монополію, перетворивши Чорне море у кінці XVIII ст. у відкрите – у вільне для судноплавства усіх держав (1774 p., договір у Кючук-Кайнарджі).

 

Спроби західних держав (Кримська війна, дві німецькі інвазії під час Першої та Другої світової воєн, Антанта під час інтервенції) не залишили тривалих слідів. Формальна відкритість Чорного моря для кораблів усіх держав та розташування на його узбережжі ряду незалежних держав не означали однак кінець боротьби за гегемонію. Біла, а пізніше червона Росія, як тепер і демократична Російська Федерація вважали себе часто може й помилково – гегемонами на Чорному морі, розглядаючи його як плацдарм для прориву на Середземне море. Події останнього часу – капітуляція України – ще раз підтвердили гегемоністичні прагнення новочасної Росії.

 

Як виглядали ці процеси в плані просування на Південь Русі-України на відрізку, спроектованому на Північне Причорномор’я від дельти Дунаю до Подоння (є геополітичні погляди, цілком обґрунтовані, що ця українська лінія повинна доходити до Кубані)? Пригадаю походи русів на Константинополь, на Крим, у Болгарію в ІХ-Х cт., володіння Тмутороканським князівством, боротьбу з кочовиками – безуспішну, в цілому, за вихід до Чорного моря, але й реальне каботажне плавання по північно-західному Причорномор’ї принаймні до приходу монголо-татарів. З XVIII ст. починаючи – до ХІХ-ХХ ст. включно – впертий струмінь орієнтованої на південь української народної і народно-військової (Олеська січ, південні паланки Запорозької січі, Задунайська січ, Чорноморське козацтво, інші козацькі формування) колонізації, яка, часто незважаючи на перешкоди з російського боку, керується до Добруджі, Криму, Кубані, Північного Причорномор’я в цілому.

 

На сьогодні південний морський кордон України – що ми часто не дуже добре усвідомлюємо – не лише вікно у світ Української держави, але і єдиний природний та географічно певний і стабільний (принаймні таким він повинен бути) кордон України. Якщо Україна це не завжди добре розуміє, то це розуміють її сусіди – відтіля боротьба за Крим і Севастополь, за Чорноморський флот, врешті за Південну Бессарабію та острів Зміїний. Тверда позиція України тут мусить бути продиктована не лише економічними, але й незвичайно важливими стратегічними інтересами, бо Крим нe лише ключ до Чорного моря, але й до України в цілому (стор. 520).

 

ЧОРНЕ І АЗОВСЬКЕ МОРЯ. Але саме цієї твердості не вистачало і не вистачає Україні при вирішуванні двох кардинальних проблем:

 

1) справи українського суверенітету на Чорному та Азовському морях;

2) справи Чорноморського флоту.

 

Україна не врегулювала питання про проходження державного кордону в акваторіях Чорного і Азовського морів. Морський кордон України має ж понад 1600 км, а на узбережжі розташований 21 порт. Відомо, що Росія далі робить перешкоди на шляху вирішення питання про цей кордон. Існує міжнародна правова практика визначення (делімітації) морських кордонів, і Україна, при відмові Росії полагодити цю справу, може встановлювати кордон в односторонньому порядку. Однак цього не робить. Це дає далекоглядні наслідки.

 

Україна юридично відповідає за все те, що діється в її територіальних водах, але практично не може проводити в цих водах свою суверенну діяльність і нести відповідальність за безпеку, бо Росія під різними надуманими приводами (поширена фраза: спільне використання морів) не передає Україні засоби навігаційно-гідрографічного і гідрометеорологічного забезпечення безпеки мореплавання, тобто не передає відповідну інфраструктуру. Протокол про навігаційне, гідрографічне і гідрометеорологічне забезпечення мореплавання в Чорному і Азовському морях, підписаний українською та російською делегаціями в Севастополі 17 травня 1997 р., не змінив цього становища. Росія рішуче проти поділу інфраструктури, хоча про передачу відповідних об’єктів і майна гідрографічної служби Чорноморського флоту вже було досягнено домовленості раніше. Таким чином Росія продовжує забезпечувати безпеку мореплавання від рогу Тарханкут до рогу Аю-Даг (це 8 маяків), не маючи на це мандату, гарантованого нормами міжнародного права. Досі немає договору між Росією та Україною про гарантії безпеки мореплавання, Україна, однак, далі несе юридичну відповідальність.

 

Проблема ще більше ускладнюється по відношенню до Азовського моря та Керченської протоки. Всупереч географії та здоровому глуздові Росія та Україна домовилися вважати Азовське море «внутрішнім водоймищем» («внутрішнім» – для кого?) з усіма наслідками, які виходять з такої псевдотермінології. Тут знову виникає вимога Росії про спільне використання моря. Лише недавно Україна стрепенулася і почала знову вимагати делімітації морських кордонів, розподілу зон відповідальності гідрографічних служб двох окремих держав у Азовському морі. До рівня невирішуваної проблеми виросла суперечка за Керченську протоку (всупереч усталеній географічній термінології Росія придумала тепер назву «Керч-Єнікальська протока»). Ще 1988 року, в період існування СССР, цілковитий контроль за переведення кораблів протокою було закріплено за Керчинським портом, бо фарватер в протоці набагато ближче від Криму, ніж від Тамані. Тому чужоземні кораблі мають платити в Керчі «маячний збір». Від сплати цього збору Росія відмовляється (борг сягає мільярдів доларів) знову під приводом спільного використання протоки.

 

Необхідно підкреслити, що в пакеті умов 28 травня 1997 р. питання морських кордонів України, гарантій безпеки мореплавання в територіальних водах України, її гідрографічного та гідрометеорологічного забезпечення, справи Азовського моря і Керченської протоки не порушуються. Вони ще далі будуть засобом шантажу Росії щодо України.

 

Неймовірне капітулянтство і, відверто кажучи, звичайну бездарність (або й ще щось гірше) Україна проявила під час багаторічних переговорів про Чорноморський флот. Згідно із законодавчими актами (липень 1990 – червень 1991 pp.) України ще до періоду оголошення повної, незалежності, а також актами (серпень-вересень 1991 р.) після проголошення незалежності про перехід під юрисдикцій України підприємств і організацій союзного підпорядкування, Чорноморський флот було оголошено власністю України. Таке рішення мало і моральну, і економічну базу: весь Чорноморський флот вартував менше і 1/16 всіх флотів колишнього СССР: Пізніше владні структури в Україні свідомо порушили законодавство і не менше свідомо завдали шкоди національним інтересам: передали Росії даром право власності на українське майно у загальносоюзному (поза Україною) масштабі. Але і в такому випадку ті кораблі Чорноморського флоту, що перебували в базах на території України (а не на території Росії і Грузії) залишалися de jure власністю Української держави.

 

Пішли капітуляції за капітуляціями. У Ялтинській угоді 3 серпня 1992 р. (Єльцин-Кравчук) вже говорилося про поділ флоту на російський та український; цей поділ мав завершитися до кінця 1995 р. (та, у як відомо, не завершився). Спершу Україна мала отримати 50 відсотків флоту (за документом 17 червня 1993 p.), пізніше вже лише 18,3 відсотка (за документом 15 квітня 1994 р.). Розмови велися за розмовами, некористь України збільшувалася. Від листопада 1996 р. відкриті переговори не велися – весь процес перейшов на таємні рейки остаточно. Черепашачим темпом велася передача т. зв. решти української частини кораблів Чорноморського флоту. Це, за російськими даними початку 1997 р., мало бути 7 кораблів основних класів, 45 – допоміжних («забезпечення»). Говорилося, що нібито розмови в кінці травня 1997 р. мають поставити крапку над «і», крапку, яка насправді, була вже давно поставлена, хоча й не оголошена. Основна і наймодерніша частина Чорноморського флоту без змін становила військово-морську силу Росії на півдні. Треба було глибоко сумніватися, чи враховуватимуться претензії Грузії, що вимагала повернення 37 кораблів різного класу (сторожовики, малі ракетоносці тощо). Така ескадра базувалася раніше в Поті й була виведена без дозволу Грузії в період абхазько-грузинської війни. Росія просто не відповідала на грузинські ноти.

 

Ще до підписання угод 28 травня 1997 р. (отже, без будь-якого погодження з українською стороною) передбачалося, що Чорноморський флот зміцниться підводними човнами, переведеними з Північного флоту. Було введено в дію чотири відремонтовані кораблі, серед них один з наймодерніших у світі ракетний корабель «Бора» на повітряній подушці. Відновлений флагман, ракетний крейсер «Москва» – було оголошено – очолить флот 1998 р. Флот налічував 100 кораблів основних класів і кількасот кораблів забезпечення. Базувався у Севастополі (основна частина) і Новоросійську. Кому і навіщо потрібний такий флот, зокрема при малій береговій лінії Росії на Чорному морі? Слово командуючому Чорноморського флоту адміралові Віктору Кравченкові: «Не можна допустити послаблення російського угруповання на півдні», тому «воєнне угруповання Росії на півдні повинно бути могутнім і боєздатним, щоб відстоювати інтереси країни в Чорному і Середземному морях» (цитую за газетою «Крымское время», 24 травня 1997 р.). При цій нагоді адмірал глибокодумно кивав на Туреччину, флот якої, нібито, незабаром перебільшить Чорноморський. Невже В. Кравченко хотів – і, міг – когось переконати, що Туреччина планує інвазію на Росію і намагатиметься захопити, хоча б, Новоросійськ і Сочі?

 

Так виглядала ситуація, відома громадськості України напередодні 28 травня 1997 р. Всі ознаки говорили про недалеку катастрофу у вигляді остаточної капітуляції.

 

(за матеріалами книги Я. Дашкевича «…Учи неложними устами сказати правду» – К.: «ТЕМПОРА», 2011. – 827 с.)

 

Читайте також: 

Крим. Історія капітуляції України