Болючі проблеми в історії Східної Європи

В історії націй Східної і Центральної Європи є дуже багато болючих сторінок. Це тривалі рани, які часом налічують багато сторіч.

 


 

Завдання правдивої історичної науки полягає, зрозуміло, не в тому, щоб ці рани роздряпувати, а в тому щоб їх розкрити і очистити, щоб вони могли далі вже нормально заживати, а не безкінечно гноїтися. Ми розуміємо, що рубці залишаються, що вони спершу також болять, але поступово, при вмілому догляді, вони теж можуть розсмоктатися.

 

Історична традиція

 

Загальновідомо, яку визначальну роль в епоху національного відродження відіграє історична традиція – як у державному будівництві, у творенні та поширенні національної ідеї, так і в побудові фундаментів національного виховання, національної школи.

 

Через те, що утворення т. зв. «нових» держав, тобто, в основному, відновлення давніше існуючих, поневолених імперією, старих державних організмів, не можливе без спалаху ідей патріотизму – виникає цілком практична проблема співіснування ідей патріотизму багатьох націй-держав Східної і Центральної Європи. Все має відбуватися на такій площині, щоб ці ідеї не були джерелом чергових міжнаціональних конфліктів, а, навпаки, зміцнюючи самоповагу до власної нації, не порушували повагу до нації-сусіда.

 

Мапа Східної Європи

 

Дві політологічні теорії

 

В наш час існує дві, я б сказав, дуже підступні політологічні теорії. Вони опрацьовані на Заході у середовищі панівних та імперських націй (або націй з імперськими традиціями в минулому та з імперськими амбіціями в сучасному). Ці теорії посилено пропагують у Східній Європі. Та вони, хочемо ми цього чи ні, відбиваються також на вивченні та інтерпретації минулого східноєвропейських націй. Відбиваються, бо і теорії поширюють не лише політологи та соціологи – їхніми прихильниками стають аж надто часто історики.

 

Йдеться про таке:

 

  • по-перше, про оголення сучасної дійсності, зокрема у Східній Європі, епохою націоналізму. Навіть опрацьовано таку блискотливу формулу: «великий націоналізм малих націй»;
  • по-друге, про пропаганду відсутності будь-яких морально-етичних принципів – у сучасному політичному (а також економічному, хоча б) житті.

 

Вперто здійснюється намагання проводити проекцію таких теорій на минулі століття. Це призводить до великого хаосу в історичних уявленнях та до заперечення вимоги об’єктивного, правдивого висвітлення минулого і сучасного.

 

Про першу теорію – націоналізму так званих “малих націй”

 

Історики якось забули, що минуле вже неодноразово оголошували епохою націоналізму – і що ці епохи, як не дивно, збігалися з періодами краху багатонаціональних імперій, побудованих, як правило, на політичному гнобленні та економічній експлуатації залежних націй. Так було в період краху Турецької та Австро-Угорської імперій – тому початок XX ст. з 20-ми роками включно було оголошено епохою націоналізму. Таке відбувалося у 40-х роках в період краху Британської та Французької, а також Іспанської, Португальської колоніальних імперій.

 

Теорію про «епоху націоналізму» відродили з великим завзяттям тепер, у період розвалу Російської імперії. Російську імперію, всупереч реаліям, оголосили «останньою імперією світу», намагаючись такими словами завуалювати, що існують, ще інші багатонаціональні імперії, які, раніше чи пізніше, чекає розвал – очевидно, під черговий крик, що наступає «епоха націоналізму».

 

Сепаратизм у Східній Європі

Теорія «великого націоналізму малих націй», породжена в колах інтелектуалів, для яких панівною залишається туга за імперією, втраченою сьогодні, в недавньому або й далекому минулому, відбивається дуже негативно на інтерпретації історичних процесів.

 

Вона вимагає ідеалізації імперських утворень, в яких, мовляв, поневоленим націям жилося не так то зле. Після виходу з імперій вони, ці поневолені нації, стали жертвою політичного хаосу. Теорія «великого націоналізму малих націй» виступає з запереченням необхідності національно-визвольної боротьби на практиці, з ідеєю її шкідливості, а в ділянці історіографії – проти її героїзації, проти виховання патріотичних якостей у суспільстві. Це ж все – націоналізм, шовінізм. А людство, нібито, іде до космополітизму із загальною дружбою і всесвітньою любов’ю.

 

Про те, що ідея «великого націоналізму малих націй» будується на цілком фальшивому фундаменті, з цілковитим замовчуванням того, що націоналізм малих націй – це лише реакція на шовіністичне гноблення, на денаціоналізаторський натиск, на етно- і геноцид великих, панівних, імперських націй, скеровані на підлеглі нації – якось раптово всі прихильники новоявленої теорії забули.

 

Про другу теорію – заперечення етносу в сучасній та минулій політиці

 

В результаті таке заперечення відбувається також в інтерпретації історії. Якщо б, образно кажучи, Макіавеллі здатний був вийти з могили і зумів перечитати все те, чим у наш час виправдовують відсутність, зайвість, непотрібність, або просто шкідливість морально-етичних принципів у політиці, в економіці, інших ділянках життя – то він, Макіавеллі, очевидно, побіг би чимшвидше до своєї могили, щоб заховатися від світу, в якому проповідують такі принципи.

 

Бо, якщо у Макіавеллі можна, нібито, прочитати (що також не є певне, бо буквально в нього так не сказано), що «мета виправдовує засоби», то він, згідно з загальною тенденцією свого славнозвісного трактату «Князь», явно говорив про світлу, моральну, справедливу мету. Сучасні теоретики оголошують, що всякої мети можна добиватися будь-якими засобами. Цією метою може бути і поневолення та винищення націй, хоча б. Такі «принципи» вибивають будь-який грунт з під морально-етичних цінностей, бо вона має бути вчителем не лише добра, але і зла.

 

Мені здається, що ми всі, в принципі, розуміємо, до яких наслідків у вихованні, в дослідженні історії може довести застосування у наш час обох дуже поширених теорій – теорії мнимого «великого націоналізму малих націй» та теорії допустимої аморальності політиці, в суспільному житті, в історичній науці.

 

Сучасний погляд на панівні та пригноблені нації

 

У сучасному політичному житті – та, в результаті, в історичній науці – далі намагаються зберегти погляд на панівні та пригноблені нації як на щось об’єктивно обґрунтоване, потрібне, необхідне. Це ще далекий відгомін поглядів минулого століття на т. зв. історичні та неісторичні нації. Як наслідок – подвійний алгоритм мислення, який застосовується в історичній науці з впертою послідовністю.

 

Полякам і росіянам боротися з чужоземним поневоленням, наприклад, німецьким – це героїзм і найвищий приклад патріотизму. Українцям боротися з польським, російським та іншим поневоленням зась, бо Богдан Хмельницький колись підірвав Польську імперію. Про це деякі польські історики ще досі не можуть спокійно писати, а Грушевський, Петлюра та інші хотіли підірвати непорушну єдіну і нєдєліму Російську імперію.

 

Польські повстання 1831 і 1863 рр. – героїчні зусилля народу (незважаючи на те, що метою повстань було захоплення також, етнічно непольських земель). А українські повстання – козацькі, гайдамаччина – це лише криваві бунти черні, як придушували англійці, повстання сіпаїв у Індії.

 

Масовий кривавий терор

 

Керівники національно-визвольного чи «революційного» руху (Ленін, Пілсудський) «мали право» співробітничати з чужоземними розвідками. Вони могли поєднувати власні інтереси – інтереси власного народу, власної партії – з інтересами чужих держав. Поневолені нації такого права не мали. У першому випадку – історію України заповнили довгими рядами зрадників народу, гетьманами, отаманами, політичними діячами, які, однак, не були зрадниками (з точки зору недавньої радянської історіографії), якщо вони, наприклад, продавалися і продавали Україну Москві.

 

Застосування масового кривавого державного терору, цілого арсеналу безправних засобів етно- і геноциду, організації штучного голоду, масового терору, депортації включно, в історіографії панівних націй при менших масштабах дій виправдовується цілком. При глобальніших масштабах це все просто замовчується. Якщо ж до таких, накинених панівними націями, засобів вдаються поневолені нації, то це злочини та різанина. Пригадаю тут інтерпретацію Хмельниччини, Гайдамаччини чи, хоча б, подій 40-х років на західноукраїнських землях (різанини АК та УПА).

 

Загарбання етнічно чужих земель з метою побудови імперії – це прояв права, права сили чи збройної руки (так писали історики ще у 20-х роках, пізніше ці терміни якось поступово зникли), чи право поширення культури – культуртрегерства, ладу і порядку, релігії. Намагання ж колишніх поневолених націй не те що заявити претензії, але оголосити про свої історичні права на колишні або сучасні етнічні землі (Кубань, наприклад) – це вже розбій, дестабілізація, порушення міжнародних умов.

 

Насильницька асиміляція пригноблених націй

 

Винищування їх етнічного ядра – панівних верств, інтелігенції, ліквідація культури, науки, освіти, запровадження чужої релігії, крадіж культурних здобутків, перекинчицтво, депортації – виправдовуються стратегічними, геополітичними, державними, тобто імперськими інтересами (наприклад, акція «Wisła» у післявоєнній Польщі), культуртрегерством, вищістю культури. Сама думка про те, що колишні підкорені народи могли б застосувати подібні методи, до своїх недавніх поневолювачів, викликає хвилю провокацій, фальсифікацій, цькувань, дезінформації – також відносно історичного минулого. Повстання Жанни Д’Арк проти англійського панування ніхто ніколи не думав оголошувати проявом французької ксенофобії – українські повстання це яскравий приклад ксенофобії, антисемітизму, шовінізму та інших «гріхів», на які має право панівна нація, але ніколи – пригноблена.

 

Збереження, розбудова держави, агресія та анексія во ім’я творення імперії, т.зв. «збирання» ісконно руських земель, відновлення «історичної Польщі» (тут уже обов’язково історичної Польщі, а не, скажімо, Польско-Литовської держави) – це віковічне право панівних націй. Визволення ж з-під політичного, національного, соціального, економічного гноблення поневолених народів – це хаос, анархія, жорстокість, порушення ладу, спокою і порядку, ледве чи не світова катастрофа.

 

Це не всі, очевидно, приклади подвійного алгоритму мислення. Але їх, здається, досить для того, щоб довести, що до об’єктивної, зрівноваженої, справедливої і правдивої історичної науки в державах Східної й Центральної Європи ще дуже і дуже далеко.

 

Historia est magistra vitae

 

Постає питання: чи сьогодні, при сучасному стані міжнаціональних відносин, досі значною мірою антагоністичних, при культивуванні історичних і політичних міфів, фальсифікації історичних процесів (наприклад, етногенезу), поширенні виправдовувальних доктрин «історичної необхідності» можливе створення об’єктивної, загальної для націй Східної і Центральної Європи єдиної історичної дійсності? Здається, для всіх нас теоретично ясно, що пункт підрахунку на шкалі добра і зла може бути один-єдиний, так як одними-єдиними є і мусять бути права людини і одними-єдиними є ідеали повноцінного громадянського суспільства.

 

Якщо ми справді ще віримо в принцип, що historia est magistra vitae, то ми розуміємо, що ця вчителька мусить бути правдивою. Вона мусить бути чесною незалежно від того, чи вона є представником колишньої панівної чи поневоленої нації. Історична наука мусить стояти на платформі справжньої реальної рівноправності націй, держав, людей як у сучасному, так і в минулому. Вона мусить визнавати право всіх націй на державну незалежність в усі періоди їх історії. Її треба будувати на морально-етичному підході до історичних явищ.

 

Стисло кажучи, проблема зводиться до того, що, як у реальному житті, колишні та сучасні панівні нації мусять перестати бути ідеалізовано панівними. Вони мусять перестати бути ними також у наукових дослідженнях. Колишні й сучасні поневолені нації мусять перестати бути пригнобленими в житті. А в історичних працях їх мають позбавити – і вони самі мають позбутися – комплексу неповноцінності. Проблема перестане існувати тоді, коли нації стануть рівно порядними та рівноправними в житті та у науці.

 

Коли вірити в благородні завдання істориків, які, в першу чергу, повинні полягати у правильному висвітленні минулого і в поверненні історії її функції «вчительки життя», то перед істориками Польщі, Литви Білорусії, України, а також Росії стоять дуже важливі й відповідальні завдання. Якщо їх виконання доведе до поступового злагіднення та нівелювання міжнаціональних антагонізмів у дусі зрозуміння рівноправності держав і націй, засудження дискримінації та гноблення одних націй іншими відповідно до ідей про права людини та побудову повноцінних громадянських суспільств, тоді ми, історики, зможемо говорити про виконання тих морально-етичних завдань, котрі, як я глибоко переконаний, стоять перед нами також.

 

*За матеріалами статті Я. Дашкевича з книги «Учи неложними устами сказати правду», К.: «Темпора», 2011, 828 с.: «Подзвінне операції «Вісла» с.262-282.