Україна. Війна. Волонтери

“Любіть Україну, як сонце любіть,   

                                                                      Як вітер і трави, і води…..

                                                                       В годину щасливу і в радості мить

                                                                       Любіть у годину негоди.

                                                                        Любіть у труді,у коханні,у бою

                                                                        Як пісню,що лине зорею…

                                                                        Всім серцем любіть Україну свою –

                                                                         І вічні ми будемо з нею!..”

                                                                                          1944 р. В. Сосюра

 

Україна – це історична земля, воля і справедливость, гідність і честь.

 

Революція гідності… Люди гостро відчули, що настав час змінити країну, життя, себе, знищити корупцію та примусити владу працювати для своїх громадян та вибороти право жити у гідній, справедливій Україні. Шанс на зміну життя дався нам дорогою ціною, ціною людських жертв, кров’ю Небесної Сотні. Це не просто втрата людей, а біль усього народу, який показав всьому світу, що вищою метою людської гідності є основи демократії.

 

Але на нашу землю прийшло жахіття війни. Крим, Донецьк, Луганськ, – і хлопці прямо з Майдану пішли на фронт – на захист кордонів України, проти російського агресора (колишнього брата), показуючи, що будь-яке зазіхання на нас зі сторони ворогів зазнає опору і буде покарано.

 

Жінка-українка – це уособлення жіночності, краси, ніжності, мудрості і добра. І наші жінки не стояли осторонь – вони теж пішли захищати свою Неньку Україну, підтримуючи дух воїна і показуючи приклад нескореності і відваги. Це – і волонтери, і стрілки, і снайпери, і коригувальники… Від їхньої чіткої, злагодженої роботи залежить життя солдата. Інколи жінці Бог дає стільки сили, що вона може витягнути з поля бою велику кількість солдат, потім дивуючись – як вона це змогла? Волонтерська робота дуже тяжка, небезпечна і часто невдячна, але якщо є поклик у душі – допомагати й рятувати, то ти йдеш за покликом серця.

 

Вкотре назбиравши допомогу, їдемо до хлопців. Шлях – 700 км, і нехай незручно в машині їхати, не розгинаючись – затікають ноги, спина, але ми їдемо! З нами – наша охорона, собака-сапер Баді, яка завжди попереджає про біду. Навіть сама природа тьмяніє, коли заїзджаєш до зони обстрілу – Щастя, Половінкіно, Трьохізбенка, Новгородське… і ти розумієш, що кожну хвилину ти можеш потрапити і під ’’Гради’’, і під кулю снайпера… Але помолилися Богові, і – вперед!

 

З радісними криками хлопці зустрічають завжди. “Батя” всіх збирає, потім – урочисте шикування (коли немає обстрілів), і повідомляє обстановку. Ми, своєю чергою, роздаємо гуманітарну допомогу, технічні прилади, цільову допомогу.

 

 

А особливо хлопці так радо отримують малюнки, які подарували діти зі словами підтримки, любові і турботи. Бачили б Ви, як сивочолі солдати беруть їх до рук зі світлою усмішкою – ніби дорогоцінну річ, притискаючи до серця і плачуть, згадуючи своїх дітей та онуків. Це ж для них – тепло сонячної долоньки, яка принесла їм радість, щастя і усвідомлення того, що недаремно вони воюють, щодня дивлячись в очі смерті, але вони захищають, насамперед, життя дітей – майбутнє України.

 

Потім їдемо на БТРах чи бойових ЗІЛах із зеніткою на саму передову. Траншеї,  бліндажі, траншеї, бліндажі (таке враження, ніби ти потрапив у фільм про Велику Вітчизняну війну). Від солдата – наказ: в разі обстрілу падаємо на землю або в траншею, в поле не бігти – там заміновано. Страшно, але віриться, що все буде добре, та ми веземо допомогу далі – для інших солдат.

 

У бліндажі знайомі хлопці зустрічають нас привітними усмішками і бойовим духом. Коли хлопці повідомили, що до ворога – 500 метрів, виникає бажання подивитися в бінокль. Так – це наче люди, але ні… Мабуть, це НЕЛЮДИ, які прийшли топтати нашу землю, вбивати синів України, катувати і знищувати…

 

І тут почалося. Обстріл… П’ять хвилин, але це була наче вічність. Страх. Страх. Паніка… Ти прощаєшся подумки з рідними, і розум відчайдушно шукає, що можна зробити в цій ситуації. Наразі нічого – тільки перечекати, витерпіти, помолитися і знову чекати. Дивишся на врівноважений спокій солдат, і починаєш сама заспокоюватись. Все тихо. Ти живий. Живий! І лише тоді масштабно починаєш цінувати небо, дерево, сонечко… Починаєш зовсім інакше бачити живих друзів, згадувати матусю, тата, дітей.

 

Оговтались, і за годину знову їхати, знову вперед, але з іншими думками, поглядами, цінностями. Їх тоді мільйон у голові. Чому?… Чому?… Чому? Люди! Що з вами? Чому? Ви ж люди!!! В чому сенс вашого життя, яка ваша місія, для чого прийшли на цю Землю, і що залишите по собі?!…

 

Знову радо вітаєш темні від пороху обличчя, знову бачиш усмішки сивочолих двадцятирічних юнаків, які чітко роблять свою справу, та із більшим завзяттям розумієш, що ти можеш зробити для цих хлопчиків, що цінна твоя навіть моральна підтримка. Й тоді гірко усвідомлюєш, що можеш його і не побачити колись. Побачивши на власні очі, що бійці роблять все можливе й неможливе до останнього, аби ворог не пройшов. Незважаючи на те, що у них не буває навіть самого необхідного спорядження (не у всіх є каска, бронежилет і інше), і вони захищають нашу країну. Командир батальйону тримає жорстку дисципліну, особливо заборонено вживання спиртного, за кожним блокпостом слідкує особисто, проїжджаючи їх.

 

На одному з бліндажів побачили бронежилет, пуля в якому пройшла в області серця. Моторошно стало на душі, давили сльози, адже воїн зараз міг би бути  живим, якби спорядження на ньому було нормальне…

 

Нависла тінь над нашою землею,

На смерть стояли хлопці у бою.

І кожен з них із чистою душею,

Не здав країну ворогу свою.

Кров молода скропила чорне поле,

І дощ сльозами з неба поливав,

Й зацвіло маків –червонеє море

Легкий вітрець, пелюстки колихав

Згора життя – загинули Герої

І тихо в вічність світла відійшли-

Вони на пам’ять у широкім полі,

Квітами маку рясно проросли!