Завданням української влади і суспільства є формування політичної нації в Україні. Для цього необхідно створити сприятливі умови для інтеграції громадян України всіх національностей навколо розбудови сильної української держави.

 

---

 

Стан справ

 

До 2010 року та окупаційних дій Кремля в Криму і на сході України 90% росіян, які проживали в цих регіонах, не відчували себе чужими в Україні. Близько трьох чвертей опитаних висловили тверде бажання залишатися жителями України за будь-яких обставин. Абсолютна більшість росіян висловлює бажання бути громадянами України. Їхні національні почуття не збігаються з усвідомленням належності до РФ. Абсолютна більшість росіян підтримала ідею національного відродження України та прагнення українського народу до розбудови своєї державності [2; с. 152].

 

Носії сепаратиських рухів не мали і не мають широкої соціальної бази. Лише у зв’язку з бездіяльністю СБУ в Криму діяли такі партії і громадські політичні об’єднання як «Слов’янський союз», «Слов’янська єдність», «Російська партія Криму». Ці об’єднання висували ідеї відділення від України тих регіонів, де росіяни становлять значну частку населення.

 

Ключова проблема відносин Кремля і українського народу, включаючи росіян, які проживають в Україні полягала в тому, що Москва з підозрою ставилася до Донбасу. Чомусь Донбас вважали скупченням прихованих «ворогів» радянського уряду [1; c. 11].

 

Донецька область найбільше в Україні постраждала від великого терору 1937 р., хоча її тодішнє населення (близько 4,5 млн. людей) було на півмільйона менше, ніж населення Київської чи Харківської області [3].

 

Саме на Донбасі було репресовано найбільше колишніх «куркулів» (14832 проти 8118 Дніпропетровської області). В одній лише Донецькій області було репресовано майже 44% службовців від загальної української кількості [4].

 

Задум Кремля

 

Демонтаж української держави і українського суспільства шляхом військової окупації території і унеможливлення формування політичної нації в Україні.

 

Інструментами для реалізації цього задуму стали: широкомасштабна війна в інформаційній, гуманітарній, етнополітичній та історичній сферах з нав’язуванням міфів «русского мира» стосовно «єдиного народу»,«спільної історії»,«другої державної мови»,«федералізації» і т.і.

 

Першочергові заходи української влади та суспільства

 

1. Спільними зусиллями з передовими країнами світу розгорнути широкоформатне висвітлення в інформаційній, гуманітарній та історичній сферах самобутності і самодостатності українського народу і його держави та стратегічної мети по проведенню якісної модернізації всіх сфер суспільно-економічного життя для формування політичної нації.

 

Для цього необхідно:

 

• розгортання в кожному регіоні України та за її межами проектів в інформаційній, гуманітарній і історичній сферах по розкриттю стратегічних завдань і історичного шляху українського народу;
• показ героїзму і самовідданості громадян України – росіян, білорусів, євреїв, вірмен, азербайджанців, молдован, кримських татарів, греків, гагаузів, кримчаків, німців та інших національностей по розбудові української державності її захисту від окупантів. Це має базуватись на створенні якісних інформаційних продуктів по формуванні у громадян України всіх національностей почуття причетності до розбудови української держави, лояльності і поваги до української культури, сприятливих умов для отримання доступу до української мови через ЗМІ, кінопрокат, театри, дошкільні, середні та вищі навчальні заклади і т.і.;
• викриття механізмів та фактів широкомасштабної війни РФ проти української держави і суспільства в інформаційній, гуманітарній та історичній сферах.

 

2. Реальні щоденні дії влади та кожного громадянина по єднанню зусиль для проведення модернізації країни і її ефективного захисту від окупантів.

 

Список джерел

 

1. Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас – К.: ДУХ І ЛІТЕРА – 2015 -142с.
2. В.Євтух, В.Трощинський, К. Галушко, К. Чернова. Етно-національна структура українського суспільства – К.: «Наукова думка», 2004 – с.144-153.
3. В.М.Нікольський. Політичні репресії 1937-1938рр. на Донеччині: причини перебі, наслідки: Монографія – Д.: Донецька обласна Ред. Колегія Тому «Реабілітовані історією» – 2011 – с.178.
4. В.М.Нікольський. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-і рр.) – Д.: Видавництво Донецького національного університету – 2003 – с.243, 248-249.

 

---

 

«Росіяни в Україні»

(за матеріалами книги В. Євтуха, В. Трощинського, К. Галушко, К. Чернової «Етно-національна структура українського суспільства» – К.: «Наукова думка», 2004 – с.144-153)

 

Як етнос росіяни формуються в XIV—XV ст. у межах значної за розмірами території, що простяглася між верхів’ями Волги та Західної Двіни. Звідси вони поступово поширюються на Північ, Схід і Південь. З піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе «збирачем» усіх руських земель і «спадкоємцем» Київської держави, це державне утворення «закріплює» за собою з XVI ст. назву «Русь». А від середини XVII ст. офіційно затверджує назву «Росія». Упродовж кількох століть росіяни становлять основне ядро і панівний етнос Російської держави.

 

З поступовою ліквідацією елементів української державності та поширенням в Україні загальноросійського адміністративного устрою зростає міграція сюди росіян. В Україні XVI—XVII ст. росіяни відомі під назвою «московинів», «московських людей», а сама Росія — під назвою «Московщина». Після 1654 р. відбуваються два протилежних, але взаємопов’язаних процеси: поступове відчуження етноніму «руські», «руський народ» від українського етносу і перенесення його на «московський народ», за яким він остаточно закріплюється у XVII—XIX ст.

 

Переселення різних категорій людей

 

Склад росіян-переселенців в Україну був зумовлений здебільшого потребами військового утримання території за Росією. Тому спочатку переважає т.зв. державна колонізація — переселення різних категорій «служило-ратних людей», які несли тут військову службу, отримуючи за це слободи та землі. З цих людей з часом формується ядро місцевої адміністрації, що постійно поповнюється новими переселенцями з Росії і слугує опорою імперської політики в краї.

 

Росіяни складали значний відсоток військових поселенців — державних селян, які сплачували поземельну ренту і поставляли в разі потреби необхідну кількість солдат у територіальні військові формування. «Служилі люди» з Росії будують і заселяють спільно з українцями оборонні «лінії», що зводяться царським урядом для захисту південно-східних українських земель від нападів кримських татар. З переміщенням на південь воєнізовані функції поселенців-росіян поступово змінюються господарськими.

 

Значну частину переселенців-росіян становили спочатку також старообрядці, які втікали в Україну від релігійних переслідувань. З другої пол. XVIII ст. посилюється т. зв. поміщицька колонізація — переселення російськими поміщиками, які отримували величезні наділи землі в Україні, закріпачених селян із центральних губерній Росії. З часом дедалі помітнішу роль у формуванні росіян України відіграє «вільна» колонізація, що спочатку складалася переважно із селян-втікачів з російських губерній.

 

Причорномор’я, Приазов’я і Слобожанщина

 

Найбільший потік росіян-переселенців йшов у порівняно малозаселені південні та східні райони сучасної України — Причорномор’я, Приазов’я, Слобожанщину. Особливістю останніх було те, що на відміну від давніх українських земель вони освоювалися і заселялися одночасно українцями та росіянами, а також нечисленними групами інших народів з переважанням у цілому українського етносу. На Правобережжя росіяни переселялися загалом мало. Цей регіон доволі пізно увійшов до складу імперії, мав своє значне населення і тут не було великих резервів неосвоєних земель. За даними «писцевих» описів, у 1678 р. на Лівобережній та Правобережній Україні росіян ще практично не було.

 

Лише у Південній Україні зафіксовано 27 тис. росіян (6,7 % населення краю). У 1719 р. на Лівобережжі налічується вже 40 тис., а в Південній Україні — 72 тис. росіян. На Правобережжі росіяни з’являються тільки після другого поділу Польщі та приєднання цієї частини України до Російської імперії. У 1795 р. тут, за даними ревізії, всього налічувалося 4 тис. росіян. У 1858 р. чисельність росіян в Україні досягла 1 млн 407 тис. осіб, у тому числі в Південній Україні проживало 1 млн 63 тис. (21,6 % населення краю), на Лівобережжі — 301 тис. (6,1 % населення), на Правобережжі — 33 тис. осіб (0,6 % населення).

 

Індустріальний розвиток України

 

Швидшими темпами починає зростати чисельність росіян з другої пол. XIX ст., коли позначився стрімкіший порівняно зі старими промисловими центрами Росії індустріальний розвиток ряду регіонів України. Часто царський уряд переселяв на промислові підприємства України цілі групи робітників-росіян із Центральної Росії.

 

За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 р., в Україні налічувалося вже 4 млн 636 тис. росіян. Перша світова війна спричинила значний відтік російського населення з України. У 1917 р. у сучасних її кордонах налічувалося 3 млн 620 тис. росіян, що становило 9,9 % усього населення. На сер. 20-х років XX ст. внаслідок втрат періоду російсько-українських війн і викликаних нею міграцій спостерігається подальше зменшення чисельності росіян — до 3 млн 164,8 тис., що становило 8,2 % населення України в її сучасних кордонах.

 

Після Жовтневого перевороту міграційні потоки росіян в Україну значною мірою вписувались у вже сформовану тут у попередній період картину їхнього розселення і зумовлювалися тими самими політичними та економічними закономірностями. Зокрема, поряд зі «стихійною» міграцією триває під назвою оргнаборів політика царської державної колонізації. Вона спрямована на забезпечення російського впливу в ключових індустріальних і політичних центрах неросійських республік. Так, робочу силу на шахти Донбасу вербують у 1921—1922 pp. у Росії. Цілеспрямовані заходи з метою перемішування національного складу населення здійснювалися протягом усіх років існування СРСР.

 

Приток населення у великі міста і промислові центри

 

Після поразки українського народу в російсько-українській війні абсолютна й відносна чисельність російського населення за рахунок його зростаючого притоку передовсім у великі міста і промислові центри знову швидко збільшується. У 1939 р. чисельність росіян зросла до 4 млн 315 тис. осіб, а їх питома вага у населенні України (в сучасних її кордонах) — до 10,4 %. У 1959 р. тут налічується вже 7 млн 91,3 тис. росіян (16,9 % населення республіки), у 1970 р. — 9 млн 126 тис. (19,4 % населення), у 1979 р. — 10 млн 471,6 тис. (19,4 % населення), у 1989 р. — 11 млн 355 тис. осіб, або 22,1 % населення республіки. Надалі властива ін. тенденція, оскільки у 2001 р. частка вже менша — 17,2 %.

 

До останнього часу Україна була одним із найпривабливіших регіонів для росіян, які мігрували за межі своєї етнічної території. За рахунок цього показники абсолютного приросту росіян протягом кількох століть набагато перевищували зростання чисельності будь-якої іншої національності України.

 

Цьому сприяла низка факторів, які значною мірою знімали психологічний бар’єр, що заважав адаптації росіян до іноетнічного середовища: близька спорідненість української мови з російською, що зумовлює можливість взаєморозуміння без перекладу, спільна конфесійна належність росіян і більшості українців та переважання російської мови в багатьох великих містах, куди в основному мігрували росіяни.

 

Приріст населення і міграційне сальдо

 

Тільки за період 1926—1989 pp. чисельність росіян зросла у 4,3 раза, тоді як приріст практично однакових з ними за показниками репродуктивної поведінки українців — в 1,6. Майже половина росіян (43,3 %) народилася, за даними перепису населення 1989 p., за межами України. Лише за 30 років (1959—1989 pp.) чисельність росіян в УРСР збільшилася за рахунок механічного приросту (міграції) на понад 3 млн осіб.  Водночас в останні десятиріччя доволі відчутно виявила себе тенденція до зменшення цього міграційного потоку. Так, якщо з 1959 по 1970 р. середньорічна чисельність росіян, які прибували в республіку, становила 118 тис. осіб, то в період 1979—1989 pp. — лише 60 тис.

 

Із розпадом СРСР та утворенням незалежної України і Російської Федерації міграційний приріст росіян в Україні на початку 1990-х років навіть дещо зростає порівняно з попереднім десятиріччям, досягши 72,5 тис. осіб у 1991 р. і 69,9 тис. у 1992 р. Однак уже у 1993 р. міграційне сальдо росіян вперше за мирного часу стає від’ємним (-15,8 тис. осіб). У 1994 р. від’ємне сальдо міграції російського населення досягає 85,5 тис. осіб.

 

Головну роль у переважанні відтоку росіян з України над притоком відіграють, очевидно, економічні причини, зокрема зростаюче відставання від Росії за рівнем життя. З поліпшенням економічної ситуації міграційні потоки росіян в Україну та з України, очевидно, приблизно зрівняються за обсягом. Це означатиме, що чисельність російського населення України надалі буде зумовлюватися передусім його природним приростом.

 

Міське населення України

 

Характерною особливістю міграції росіян в Україну, особливо починаючи з другої пол. XIX ст., була її спрямованість у міста. Вже у 1926 р. 50,1 % росіяни республіки проживали в містах, становлячи четверту частину їх населення. Росіяни дедалі більше концентруються в містах: 1959 р. — 81 %, 1989 р. — 88 %, 2001 р. — 84 %. До кінця 50-х років приплив росіян у міста республіки випереджав за обсягом міграцію до них українців. Внаслідок цього частка росіян у міському населенні збільшувалася: 1926 р. — 25,0 %, 1959 р. — 29,0 %. У 60—70-ті роки етнічна структура мігрантів приблизно відповідала національному складу міст, внаслідок чого частка росіян у міському населенні стабілізувалася на рівні 30,0 %.

 

Сьогодні 9 з кожних 10 росіян — жителі міст, передусім великих індустріальних центрів півдня і сходу країни. Розселені вони на території країни досить нерівномірно, становлячи, за даними перепису 1989 p., від 1,2 % населення Тернопільської області до 39 % населення Луганської області. В АР Крим росіяни становлять більшість (58 %) населення. Понад половини росіян проживає в 6 східних областях України — Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській.

 

Високий рівень урбанізованості росіян і концентрація їх у великих індустріальних центрах України зумовлюють деякі особливості трудової діяльності та соціального складу цієї етнічної групи, зокрема, значну питому вагу осіб, зайнятих розумовою працею, а в сфері фізичної праці — підвищену участь у великій промисловості. Лише незначна частка росіян зайнята сільськогосподарською працею.

 

Військовослужбовці, дворяни та інтелігенція

 

Після Жовтневого перевороту в умовах проголошеної рівності народів і залучення корінних національностей до сфер управління та освіти роль росіян переміщується з адміністративно-управлінської в господарсько-організаційну сферу життя. Якщо на рубежі XIX—XX ст. помітну частку серед росіян у «національних окраїнах» становили військовослужбовці, працівники адміністрації, дворяни, рантьє і т. п., то вже в сер. 20-х років більшість Р. тут була представлена робітниками і виробничою інтелігенцією.

 

Так, за переписом 1926 p., росіяни, складаючи 24,5 % міського населення, становили 38,2 % міського робітничого класу України, а в шести найбільших промислових центрах республіки (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ і Миколаїв) — 42,0 % робітників. Характерна для росіян висока зайнятість в індустрії, а також підвищений порівняно з їх часткою в населенні відсоток фахівців спостерігається донині.

 

Освітній рівень

 

Завдяки більшій урбанізованості у росіян порівняно високий освітній рівень. Так, у 1989 р. на 1 тис. зайнятих мали вищу, незакінчену вищу і середню спеціальну освіту 482 росіян і 355 українців. Вищий рівень освіти зумовлює більшу частку осіб, зайнятих розумовою працею. А серед зайнятих фізичною працею — осіб високої кваліфікації. У 1989 р. переважно розумовою працею було зайнято 38,6 % росіян і 29,4 % українців.

 

Соціальна структура росіян у цьому ж 1989 р. характеризувалася більшою часткою службовців (36,0 % проти 23,5 % українців) і робітників (59,3 % проти 54,5 % серед українців) та значно меншою наявністю серед колгоспників (4,6 % проти 21,8 % українців).

 

Серед міського населення обох національностей соціальні відмінності значно менші. Розумовою працею у 1989 р. було зайнято 40,9 % росіян і 35,3 % українців, службовцями були 38,9 % росіян і 32,1 % українців, робітниками — 60,0 % росіян і 64,5 % українців.

 

Особливості трудової діяльності

 

Поряд із соціальними для росіян характерні й деякі галузеві особливості трудової діяльності. Вони дещо більше, ніж українці, зайняті у промисловості (відповідно 38,6 і 31,2 %), будівництві (7,2 і 6,5 %), на транспорті та зв’язку (8,4 і 7,4 %), в охороні здоров’я, фізкультурі та соціальному забезпеченні (6,0 і 5,2 %), в освіті, культурі та мистецтві (9,3 і 8,5 %), у науці та науковому обслуговуванні (3,6 і 2,0 %). На противагу цьому майже втричі менша частка росіян зайнята в сільському та лісовому господарстві (8,2 проти 23,4 % в українців).

 

Оскільки відмінності в рівні урбанізованості та пов’язані з ним відмінності в рівні освіти, які існують між росіянами та українцями, зменшуються повільно, певні особливості соціального та галузевого складу росіян зберігатимуться ще досить довго.

 

Зосередженість у великих містах, які надають більші можливості для розвитку і задоволення культурних потреб, а також порівняно високий освітній рівень зумовлюють високу активність росіян у виробництві та освоєнні культурних благ. За даними етносоціологічних досліджень, вони дещо випереджають українців та інші національності України в інтенсивності занять такими видами культурної діяльності, як читання художньої та іншої літератури, газет і журналів, відвідування театру, концертів, перегляд телепередач тощо.

 

Задоволення національних і духовних потреб

 

Росіяни мають в Україні широкі можливості задоволення своїх національно-специфічних духовних потреб. Цьому сприяють не тільки канали культурної інформації Росії, що вільно циркулюють в Україні, — телебачення, радіо, періодика, книги, кіно тощо, а й продукування значної, а в окремих видах і жанрах культури переважної частини культурної інформації російською мовою. Так, 99 % фільмів українського кінопрокату демонструються російською мовою. Питома вага книжок і журналів російською мовою становить 63,7 % фонду масових та універсальних бібліотек України. З 5411 назв книг і брошур, які вийшли в світ у 1994 p., 37,4 % опубліковано російською мовою.

 

Культурно-мистецькі запити росіян задовольняють 13 державних драматичних і музично-драматичних російських театрів, що становлять бл. третини всіх театрів цього жанру в країні. З 33 державних театрів юного глядача і театрів ляльок 3 мають російськомовний статус, а 25 дають вистави українською та російською мовами. Територіально більшість російських театрів розташована в південно-східних областей України.

 

З кінця 80-х років у межах політики, спрямованої на відновлення функцій української мови в усіх сферах життя суспільства, частка дітей, які виховуються і навчаються російською мовою, поступово зменшується, але залишається значно більшою за відсоток росіян у населенні країни. Так, якщо у 1991 р. майже половина (48,8 %) дітей у дошкільних закладах України виховувалася російською мовою, то у 1994 р. — дещо більше третини (36,3 %). У містах частка російськомовних дошкільних закладів досягає 41,1 %, у сільській місцевості вона становить 18,8 %.

 

У територіальному плані ця частка коливається від 0,2 % у Тернопільській до 94,1 % у Донецькій області і практично 100 % у Криму.

 

Перехід навчальних закладів з російської на українську мову викладання

 

Одночасно з дошкільними закладами відбувається поступовий перехід загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів з російської мови, яка була панівною у сфері освіти, на українську мову викладання. Якщо у 1987/88 навчальному році в російськомовних школах навчалося 54,0 % школярів України, то у 1991/92 — 50,0 %, у 1994/95 — 42,7 %.

 

Залежно від типу поселення та етнокультурних особливостей регіону ця тенденція стає більше або менше відчутною. Так, якщо у 1993/94 навчальному році в цілому по Україні російською мовою навчалося 44,9 % школярів, то в обласних центрах — близько двох третин. Територіально питома вага учнів російськомовних шкіл у середньому коливається від бл. 4 % у західних обл. до 93 % у Донбасі і 100 % у Криму.

 

Підготовка фахівців з російської мови і літератури здійснюється в 11 університетах і 20 педагогічних університетах та інститутах України. Російською мовою навчається 56,2 % студентів вузів і 55,7 % учнів вузів системи підготовки молодших спеціалістів.

 

Громадські товариства і об’єднання

 

Національно-культурні інтереси етнічних росіян в Україні представляють 27 всеукраїнських і регіональних громадських товариств і об’єднань. Зокрема, в Києві працює 4 товариства: всеукраїнське товариство «Русь» (створене у 1990 p.), київське культурно-просвітницьке товариство «Руське зібрання» (працює з 1990 p.), Пушкінське товариство (виникло у 1991 р.) і національно-культурне товариство «Київська Русь» (діє з 1993 р. ).

 

Російські товариства проводять значну роботу з пропаганди російської мови та культури, зміцнення українсько-російських зв’язків у сфері економіки, науки, культури. За їх ініціативою останнім часом проведено ряд «круглих столів» і науково-практичних конференцій: «Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України (кінець XX ст.)», «Київська школа російської поезії» та ін. Київське товариство «Руське зібрання» з 1995 р. видає газету з однойменною назвою. У вересні 1994 р. у Львові було проведено Перший конгрес російських громад західних областей України.

 

Проживаючи, як правило, у звичному для себе російськомовному оточенні, росіяни спілкуються переважно рідною мовою, користуються здебільшого російськими і російськомовними засобами масової інформації, навчають своїх дітей переважно в російських школах. У цілому ця етнічна група має найкращі з усіх національностей України, включаючи і самих українців, умови для розвитку і задоволення своїх національно-культурних потреб та інтересів. Понад 33 % росіян вважають ці умови сприятливими для розвитку своєї етнічної групи, а 10 % дотримуються протилежної думки.

 

Інтеграція в українську культуру

 

Досі росіяни загалом слабко інтегрувалися в українську культуру, хоча більшість з них не сприймає її як «чужу», любить і співає українських пісень, тією чи іншою мірою володіє українською мовою. Лише 1,6 % росіян вважає, за даними перепису 1989 p., українську мову своєю рідною, і тільки 32,8 % вільно володіє нею.

 

Етносоціологічні дослідження дещо уточнюють і доповнюють картину мовної компетенції та мовної поведінки росіян України. Так, згідно з даними обстеження 1991 p., вільно володіє українською мовою 46,6 % росіян, 32,8 % відчуває в користуванні нею певні труднощі, 20,6 % зазначили, що володіють нею достатньо.

 

Рівень знання росіянами української мови в цілому обернено пропорційний питомій вазі цієї групи в населенні області. Він, за оцінкою самих опитаних, «мінімальний» у Сімферополі, «середній» у Києві і «високий» у Львові. Реально вільно володіють українською мовою у цих містах відповідно 16, 51 і 77 % росіян.

 

Володіння українською мовою

 

Лише незначна частина росіян користується українською мовою у спілкуванні: у колі сім’ї переважно українською говорять 6,2 %, з друзями і знайомими — 7,2, на роботі — 6,4, у громадських місцях — 8,8 %. Адаптація росіян до нової етнополітичної ситуації, коли існує українська держава, суттєво полегшується їх близькою мовно-культурною спорідненістю з українським етносом, мова і культура якого є основою формування спільних духовно культурних орієнтирів поліетнічного населення держави.

 

У зв’язку з цим проблема повнішої акультурації росіян, тобто оволодіння ними українською мовою і культурою за одночасного збереження у повному обсязі своєї мови і культури, має переважно психологічний характер. Разом з тим слід враховувати, що зміна історично сформованого стереотипу поведінки державної нації на роль національної меншини, мова, культура і суспільно-політичний статус якої вже не є центром національно-державних інтересів, — процес доволі тривалий і болісний.

 

Втрата пріоритетності в задоволенні своїх національно-культурних інтересів, а також низки інших соціальних привілеїв супроводжується різким зниженням відчуття психологічної комфортності життя. Про це, зокрема, свідчать дані порівняльного аналізу соціально-психологічного самопочуття 12 найчисленніших національностей України: поряд з кількома іншими етнічними групами росіяни виявилися найбільше незадоволеними нинішніми соціальними умовами і станом міжетнічних відносин в країні. Якщо у західному регіоні вживання росіянами у нову для себе роль відбувається в основному успішно, то у південних і східних областях, особливо в Криму, цей процес тільки розпочинається.

 

Більшість росіян підтримує ідею національного відродження України

 

Державно-політична консолідація національностей України великою мірою залежить від вирішення росіянами проблеми своєї ідентифікації — формування у них почуття причетності до української держави.

 

Як свідчать дані опитування, більшість росіян не відчувають себе в Україні чужими (таку відповідь дали 90 % російських жителів Криму, 89 % — у східному регіоні, 86 % — у центральних і південних обл. та 68—72 % — у західних обл.).

 

Близько 3/4 опитаних висловили тверде бажання залишитися жити в Україні за будь-яких обставин.

 

Більшість (73 % на сході України, 62 % — у центральному та південному регіонах, 45 % — у Галичині) мають близьких родичів серед українців.

 

Родинні зв’язки

 

Зв’язки з жителями Росії росіян усіх регіонів України значно частіше вважають слабкими, ніж міцними. Разом з тим формування у росіян чіткої ідентифікації себе з українською державою за всієї традиційної толерантності стосунків українців і росіян і значною мірою адаптованості до місцевих умов є процесом психологічно складним і потребує певного часу.

 

Раніше етнічна самосвідомість і належність до держави (громадянство) у росіян практично збігалися. Вони відчували себе більшою чи меншою мірою «вдома» у будь-якій республіці СРСР. Етнічне почуття і почуття патріотизму органічно зливалися в єдине ціле. В інших народів це відбувалося значно складніше і суперечливіше. А тепер національні почуття росіян за межами Росії не збігаються з усвідомленням належності до держави.

 

Однак події останніх років свідчать про те, що серед росіян переважає лояльність до української держави. Абсолютна більшість росіян висловлює в ході опитувань бажання бути громадянами України. Залишаючись в етнічному розумінні росіянами, в політичному сенсі вони відчувають себе українцями, тобто громадянами і патріотами України. Етноніми державних націй перетворюються, як правило, у політоніми. Тобто етноніми позначають усіх громадян даної держави незалежно від їх етнічної належності.

 

Цим, очевидно, пояснюються факти, які вразили багатьох в Україні та за її межами. Зокрема те, що абсолютна більшість росіян підтримала ідею національного відродження України. А більшість (54,5 %) висловилась за побудову суверенної української держави.

 

Українська держава – це єдність громадян усіх національностей

 

Українські росіяни не мають якихось особливих проблем, що спонукали б їх згуртуватися під гаслом «російської ідеї». Українська держава гарантує повагу до національних інтересів російської меншини і захист від будь-яких спроб її дискримінації. Росіяни широко представлені в Парламенті. Вони обіймають ключові посади в Уряді України.

 

Чисельність цієї етнічної групи, високий рівень національної свідомості, наявні можливості для розвитку та задоволення її членами своїх національно-культурних потреб, а також тісні людські та інформаційні контакти з основним етнічним масивом — Росією — значною мірою гарантують росіянам України захист від загрози втрати ними етнічної ідентичності. Саме цим, очевидно, пояснюється загалом слабка політизація етнічності росіян — відсутність у їхньому середовищі більш-менш масових громадсько-політичних об’єднань типу інтерфронтів.

 

Не мають, зокрема, широкої соціальної бази, за винятком Криму, такі партії та громадсько-політичні об’єднання, як Слов’янський союз, Слов’янська єдність, Російська партія Криму, які ставлять за мету тісне об’єднання України з Росією, де росіянам належала б домінантна роль, або відділення від України тих регіонів, де росіяни становлять значну частку населення.

 

Це свідчить про те, що абсолютна більшість росіян розуміє і в основному підтримує прагнення українського народу до розбудови своєї державності. В перспективі росіяни, не втрачаючи етнічної ідентичності, стануть одним із найвагоміших компонентів формування нової єдності нині в Україні — української політичної нації.