Формування політичної нації в Україні

Завдання українською влади і суспільства: створити сприятливі умови для інтеграції громадян України всіх національностей навколо розбудови сильної української держави.

Стан справ:

До 2010 року та окупаційних дій Кремля в Криму і на сході України 90% росіян, які проживали в цих регіонах, не відчували себе чужими в Україні. Близько трьох чвертей опитаних висловили тверде бажання залишатися жителями України за будь-яких обставин. Абсолютна більшість росіян висловлює бажання бути громадянами України. Їхні національні почуття не збігаються з усвідомленням належності до РФ. Абсолютна більшість росіян підтримала ідею національного відродження України та прагнення українського народу до розбудови своєї державності.[2; с.152]

Носії сепаратиських рухів не мали і не мають широкої соціальної бази. Лише у зв’язку з бездіяльністю СБУ в Криму діяли такі партії і громадські політичні об’єднання як «Слов’янський союз», «Слов’янська єдність», «Російська партія Криму» які висували ідеї відділення від України тих регіонів де росіяни становлять значну частку населення.

Ключова проблема відносин Кремля і українського народу включаючи росіян які проживають в Україні.

Москва з підозрою ставилася до Донбасу вважаючи його скупченням прихованих «ворогів» радянського уряду.[1; c.11]

Донецька область найбільше в Україні постраждала від великого терору 1937р., хоча її тодішнє населення (близько 4,5 млн.) було на півмільйона менше ніж населення Київської чи Харківської області.[3]

Саме на Донбасі було репресовано найбільше колишніх «куркулів» (14832 проти 8118 Дніпропетровської області). В одній лише Донецькій області було репресовано майже 44% службовців від загальної української кількості.[4]

Задум Кремля:

Демонтаж української держави і українського суспільства шляхом військової окупації території і унеможливлення формування політичної нації в Україні.

Інструменти Кремля:

Широкомасштабна війна в інформаційній, гуманітарній, етнополітичній та історичній сферах з нав’язуванням міфів «русского мира» стосовно «єдиного народу»,«спільної історії»,«другої державної мови»,«федералізації» і т.і.

Першочергові заходи української влади та суспільства:

  1. Спільними зусиллями з передовими країнами світу розгорнути широкоформатне висвітлення в інформаційній, гуманітарній та історичній сферах самобутності і самодостатності українського народу і його держави та стратегічної мети по проведенню якісної модернізації всіх сфер суспільно-економічного життя і формуванню політичної нації. Для цього необхідно:

А) розгортання в кожному регіоні України та за її межами проектів в інформаційній, гуманітарній і історичній сферах по розкриттю стратегічних завдань і історичного шляху українського народу;

Б) показ героїзму і самовідданості громадян України – росіян, білорусів, євреїв, вірмен, азербайджанців, молдован, кримських татарів, греків, гагаузів, кримчаків, німців та інших національностей по розбудові української державності її захисту від окупантів. Це має базуватись на створенні якісних інформаційних продуктів по формуванні у громадян України всіх національностей почуття причетності до розбудови української держави, лояльності і поваги до української культури, сприятливих умов для отримання доступу до української мови через ЗМІ, кінопрокат, театри, дошкільні, середні та вищі навчальні заклади і т.і.;

В) викриття механізмів та фактів широкомасштабної війни РФ проти української держави і суспільства в інформаційній, гуманітарній та історичній сферах.

  1. Реальні щоденні дії влади та кожного громадянина по єднанню зусиль для проведення модернізації країни і її ефективного захисту від окупантів.

Список джерел

  1. Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас – К.: ДУХ І ЛІТЕРА – 2015 -142с.
  2. В.Євтух, В.Трощинський, К.Галушко, К.Чернова. Етно-національна структура українського суспільства – К.: «Наукова думка», 2004 – с.144-153
  3. В.М.Нікольський. Політичні репресії 1937-1938рр. на Донеччині: причини перебі, наслідки: Монографія – Д.: Донецька обласна Ред. Колегія Тому «Реабілітовані історією» – 2011 – с.178
  4. В.М.Нікольський. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-і рр.) – Д.: Видавництво Донецького національного університету – 2003 – с.243, 248-249

 

«Росіяни в Україні»

[2; с.144-153]

«Як етнос Р. формуються в XIV—XV ст. у межах значної за розмірами території, що простяглася між верхів’ями Волги та Західної Двіни, і звідси поступово поширюються на північ, схід і південь. З піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе «збирачем» (прим. автора) усіх руських земель і «спадкоємцем» (прим. автора) Київської держави, це державне утворення «закріплює» за собою з XVI ст. назву «Русь», а із сер. XVII ст. офіційно затверджує назву «Росія». Упродовж кількох століть Р. становлять основне ядро і панівний етнос Російської держави. … (прим. автора)

З поступовою ліквідацією елементів української державності та поширенням в Україні загальноросійського адміністративного устрою зростає міграція сюди Р. В Україні XVI—XVII ст. Р. відомі під назвою «московинів», «московських людей», а сама Росія — під назвою «Московщина». Після…1654р…(прим.автора) відбуваються два протилежних, але взаємопов’язаних процеси: поступове відчуження етноніму «руські», «руський народ» від українського етносу і перенесення його на «московський народ», за яким він остаточно закріплюється у XVII—XIX ст.

Склад росіян-переселенців в Україну був зумовлений здебільшого потребами військового утримання території за Росією. Тому спочатку переважає т.зв. державна колонізація — переселення різних категорій «служило-ратних людей», які несли тут військову службу, отримуючи за це слободи та землі. З цих людей з часом формується ядро місцевої адміністрації, що постійно поповнюється новими переселенцями з Росії і слугує опорою імперської політики в краї. Р. складали значний відсоток військових поселенців — державних селян, які сплачували поземельну ренту і поставляли в разі потреби необхідну кількість солдат в територіальні військові формування. «Служилі люди» з Р. будують і заселяють спільно з українцями оборонні «лінії», що зводяться царським урядом для захисту південно-східних українських земель від нападів кримських татар. З переміщенням на південь воєнізовані функції поселенців-росіян поступово змінюються господарськими. Значну частину переселенців-росіян становили спочатку також старообрядці, які втікали в Україну від релігійних переслідувань. З другої пол. XVIII ст. посилюється т. зв. поміщицька колонізація — переселення російськими поміщиками, які отримували величезні наділи землі в Україні, закріпачених селян із центральних губерній Росії. З часом дедалі помітнішу роль у формуванні Р. України відіграє «вільна» колонізація, що спочатку складалася переважно із селян-втікачів з російських губерній.

Найбільший потік росіян-переселенців йшов у порівняно малозаселені південні та східні р-ни сучасної України — Причорномор’я, Приазов’я, Слобожанщину. Особливістю останніх було те, що на відміну від давніх українських земель вони освоювалися і заселялися одночасно українцями та P., а також нечисленними групами інших народів з переважанням у цілому українського етносу.(прим.автора) На Правобережжя Р. переселялися загалом мало, оскільки цей регіон доволі пізно увійшов до складу імперії, мав своє значне населення і тут не було великих резервів неосвоєних земель. За даними «писцевих» описів, у 1678 р. на Лівобережній та Правобережній Україні Р. ще практично не було.

Лише… у Південній Україні…(прим.автора) зафіксовано 27 тис. Р. (6,7 % населення краю). У 1719 р. на Лівобережжі налічується вже 40 тис., а в… Південній Україні…(прим.автора) — 72 тис. Р. На Правобережжі Р. з’являються тільки після другого поділу Польщі та приєднання цієї частини України до Російської імперії. У 1795 р. тут, за даними ревізії, всього налічувалося 4 тис. Р. У 1858 р. чисельність Р. в Україні досягла 1 млн 407 тис. осіб, у тому числі в …Південній Україні…(прим.автора) проживало 1 млн 63 тис. (21,6 % населення краю), на Лівобережжі — 301 тис. (6,1 % населення), на Правобережжі — 33 тис. осіб (0,6 % населення). Швидшими темпами починає зростати чисельність Р. з другої пол. XIX ст., коли позначився стрімкіший порівняно зі старими промисловими центрами Росії індустріальний розвиток ряду регіонів України. Часто царський уряд переселяв на промислові підприємства України цілі групи робітників-росіян із Центральної Росії. За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 р., в Україні налічувалося вже 4 млн 636 тис. Р. Перша світова війна спричинила значний відтік російського населення з України. У 1917 р. у сучасних її кордонах налічувалося 3 млн 620 тис. P., що становило 9,9 % усього населення. На сер. 20-х років XX ст. внаслідок втрат періоду …російсько-українських війн…(прим.автора)  і викликаних нею міграцій спостерігається подальше зменшення чисельності Р. — до 3 млн 164,8 тис., що становило 8,2 % населення України в її сучасних кордонах.

Після Жовтневого …перевороту…(прим.автора)  міграційні потоки Р. в Україну значною мірою вписувались у вже сформовану тут у попередній період картину їхнього розселення і зумовлювалися тими самими політичними та економічними закономірностями. Зокрема, поряд зі «стихійною» міграцією триває під назвою оргнаборів політика царської державної колонізації, спрямована на забезпечення російського впливу в ключових індустріальних і політичних центрах неросійських республік. Так, робочу силу на шахти Донбасу вербують у 1921—1922 pp. у Росії. Цілеспрямовані заходи з метою перемішування національного складу населення здійснювалися протягом усіх років існування СРСР. (прим.автора)

…Після поразки українського народу в російсько-українській війні…(прим.автора) абсолютна й відносна чисельність російського населення за рахунок його зростаючого притоку передовсім у великі міста і промислові центри знову швидко збільшується(прим.автора). У 1939 р. чисельність Р. зросла до 4 млн 315 тис. осіб, а їх питома вага у населенні України (в сучасних її кордонах) — до 10,4 %. У 1959 р. тут налічується вже 7 млн 91,3 тис. Р. (16,9 % населення республіки), у 1970 р. — 9 млн 126 тис. (19,4 % населення), у 1979 р. — 10 млн 471,6 тис. (19,4 % населення), у 1989 р. — 11 млн 355 тис. осіб, або 22,1 % населення республіки. Надалі властива ін. тенденція, оскільки у 2001 р. частка вже менша — 17,2 %.

До останнього часу Україна була одним із найпривабливіших регіонів для P., які мігрували за межі своєї етнічної території. За рахунок цього показники абсолютного приросту Р. протягом кількох століть набагато перевищували зростання чисельності будь-якої іншої національності України. Цьому сприяв ряд факторів, які значною мірою знімали психологічний бар’єр, що заважав адаптації Р. до іноетнічного середовища: близька спорідненість української мови з російською, що зумовлює можливість взаєморозуміння без перекладу, спільна конфесійна належність Р. і більшості українців та переважання російської мови в багатьох великих містах, куди в основному мігрували Р. Тільки за період 1926—1989 pp. чисельність Р. зросла у 4,3 раза, тоді як приріст практично однакових з ними за показниками репродуктивної поведінки українців — в 1,6. Майже половина Р. (43,3 %) народилася, за даними перепису населення 1989 p., за межами України. Лише за 30 років (1959—1989 pp.) чисельність Р. в УРСР збільшилася за рахунок механічного приросту (міграції) на понад 3 млн осіб. (прим.автора) Водночас в останні десятиріччя доволі відчутно виявила себе тенденція до зменшення цього міграційного потоку. Так, якщо з 1959 по 1970 р. середньорічна чисельність P., які прибували в республіку, становила 118 тис. осіб, то в період 1979—1989 pp. — лише 60 тис.

Із розпадом СРСР та утворенням незалежної України і Російської Федерації міграційний приріст Р. в Україні на поч. 90-х років навіть дещо зростає порівняно з попереднім десятиріччям(прим.автора), досягши 72,5 тис. осіб у 1991 р. і 69,9 тис. у 1992 р. Однак уже у 1993 р. міграційне сальдо Р. вперше за мирного часу стає від’ємним (-15,8 тис. осіб). У 1994 р. від’ємне сальдо міграції російського населення досягає 85,5 тис. осіб.

Головну роль у переважанні відтоку Р. з України над притоком відіграють, очевидно, економічні причини, зокрема зростаюче відставання від Росії за рівнем життя. З поліпшенням економічної ситуації міграційні потоки Р. в Україну та з України, очевидно, приблизно зрівняються за обсягом. Це означатиме, що чисельність російського населення України надалі буде зумовлюватися передусім його природним приростом.

Характерною особливістю міграції Р. в Україну, особливо починаючи з другої пол. XIX ст., була її спрямованість у міста. Вже у 1926 р. 50,1 % Р. республіки проживали в містах, становлячи четверту частину їх населення(прим.автора). Р. дедалі більше концентруються в містах: 1959 р. — 81 %, 1989 р. — 88 %, 2001 р. — 84 %. До кін. 50-х років приплив Р. у міста республіки випереджав за обсягом міграцію до них українців. Внаслідок цього частка Р. у міському населенні збільшувалася: 1926 р. — 25,0 %, 1959 р. — 29,0 %(прим.автора). У 60—70-ті роки етнічна структура мігрантів приблизно відповідала національному складу міст, внаслідок чого частка Р. у міському населенні стабілізувалася на рівні 30,0 %.

Сьогодні 9 з кожних 10 Р. — жителі міст, передусім великих індустріальних центрів півдня і сходу країни. (прим.автора) Розселені вони на території країни досить нерівномірно, становлячи, за даними перепису 1989 p., від 1,2 % населення Тернопільської обл. до 39 % населення Луганської обл. В АР Крим Р. становлять більшість (58 %) населення. Понад половини Р. проживає в 6 східних областях України — Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській.

Високий рівень урбанізованості Р. і концентрація їх у великих індустріальних центрах України зумовлюють деякі особливості трудової діяльності та соціального складу цієї етнічної групи, зокрема, значну питому вагу осіб, зайнятих розумовою працею, а в сфері фізичної праці — підвищену участь у великій промисловості. Лише незначна частка Р. зайнята сільськогосподарською працею.

Після Жовтневого перевороту (прим.автора) в умовах проголошеної рівності народів і залучення корінних національностей до сфер управління та освіти роль Р. переміщується з адміністративно-управлінської в господарсько-організаційну сферу життя. Якщо на рубежі XIX—XX ст. помітну частку серед Р. у «національних окраїнах» становили військовослужбовці, працівники адміністрації, дворяни, рантьє і т. п., то вже в сер. 20-х років більшість Р. тут була представлена робітниками і виробничою інтелігенцією.

Так, за переписом 1926 p., P., складаючи 24,5 % міського населення, становили 38,2 % міського робітничого класу України, а в шести найбільших промислових центрах республіки (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ і Миколаїв) — 42,0 % робітників. Характерна для Р. висока зайнятість в індустрії, а також підвищений порівняно з їх часткою в населенні відсоток фахівців спостерігається донині.

Завдяки більшій урбанізованості у Р. порівняно високий освітній рівень. Так, у 1989 р. на 1 тис. зайнятих мали вищу, незакінчену вищу і середню спеціальну освіту 482 Р. і 355 українців. Вищий рівень освіти зумовлює більшу частку осіб, зайнятих розумовою працею, а серед зайнятих фізичною працею — осіб високої кваліфікації. У 1989 р. переважно розумовою працею було зайнято 38,6 % Р. і 29,4 % українців. Соціальна структура Р. у цьому ж 1989 р. характеризувалася більшою часткою службовців (36,0 % проти 23,5 % українців) і робітників (59,3 % проти 54,5 % серед українців) та значно меншою наявністю серед колгоспників (4,6 % проти 21,8 % українців). Серед міського населення обох національностей соціальні відмінності значно менші: розумовою працею у 1989 р. було зайнято 40,9 % Р. і 35,3 % українців, службовцями були 38,9 % Р. і 32,1 % українців, робітниками — 60,0 % Р. і 64,5 % українців.

Поряд із соціальними для Р. характерні й деякі галузеві особливості трудової діяльності. Вони дещо більше, ніж українці, зайняті у промисловості (відповідно 38,6 і 31,2 %), будівництві (7,2 і 6,5 %), на транспорті та зв’язку (8,4 і 7,4 %), в охороні здоров’я, фізкультурі та соціальному забезпеченні (6,0 і 5,2 %), в освіті, культурі та мистецтві (9,3 і 8,5 %), у науці та науковому обслуговуванні (3,6 і 2,0 %). На противагу цьому майже втричі менша частка Р. зайнята в сільському та лісовому господарстві (8,2 проти 23,4 % в українців).

Оскільки відмінності в рівні урбанізованості та пов’язані з ним відмінності в рівні освіти, які існують між Р. та українцями, зменшуються повільно, певні особливості соціального та галузевого складу Р. зберігатимуться ще досить довго.

Зосередженість у великих містах, які надають більші можливості для розвитку і задоволення культурних потреб, а також порівняно високий освітній рівень зумовлюють високу активність Р. у виробництві та освоєнні культурних благ. (прим.автора) За даними етносоціологічних досліджень, Р. дещо випереджають українців та інші національності України в інтенсивності занять такими видами культурної діяльності, як читання художньої та іншої літератури, газет і журналів, відвідування театру, концертів, перегляд телепередач тощо.

Р. мають в Україні широкі можливості(прим.автора) задоволення своїх національно-специфічних духовних потреб(прим.автора). Цьому сприяють не тільки канали культурної інформації Росії, що вільно циркулюють в Україні, — телебачення, радіо, періодика, книги, кіно тощо, а й продукування значної, а в окремих видах і жанрах культури переважної частини культурної інформації російською мовою. Так, 99 % фільмів українського кінопрокату демонструються російською мовою. Питома вага книжок і журналів російською мовою становить 63,7 % фонду масових та універсальних бібліотек України. З 5411 назв книг і брошур, які вийшли в світ у 1994 p., 37,4 % опубліковано російською мовою(прим.автора).

Культурно-мистецькі запити Р. задовольняють 13 державних драматичних і музично-драматичних російських театрів, що становлять бл. третини всіх театрів цього жанру в країні. З 33 державних театрів юного глядача і театрів ляльок 3 мають російськомовний статус, а 25 дають вистави українською та російською мовами. Територіально більшість російських театрів розташована в південно-східних обл. України.

З кін. 80-х років у межах політики, спрямованої на відновлення функцій української мови в усіх сферах життя суспільства, частка дітей, які виховуються і навчаються російською мовою, поступово зменшується, але залишається значно більшою за відсоток Р. у населенні країни. Так, якщо у 1991 р. майже половина (48,8 %) дітей у дошкільних закладах України виховувалася російською мовою, то у 1994 р. — дещо більше третини (36,3 %). У містах частка російськомовних дошкільних закладів досягає 41,1 %, у сільській місцевості вона становить 18,8 %.

У територіальному плані ця частка коливається від 0,2 % у Тернопільській до 94,1 % у Донецькій обл. і практично 100 % у Криму.

Одночасно з дошкільними закладами відбувається поступовий перехід загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів з російської мови, яка була панівною у сфері освіти, на українську мову викладання. Якщо у 1987/88 навчальному році в російськомовних школах навчалося 54,0 % школярів України, то у 1991/92 — 50,0 %, у 1994/95 — 42,7 %.

Залежно від типу поселення та етнокультурних особливостей регіону ця тенденція стає більше або менше відчутною. Так, якщо у 1993/94 навчальному році в цілому по Україні російською мовою навчалося 44,9 % школярів, то в обласних центрах — бл. двох третин. Територіально питома вага учнів російськомовних шкіл у середньому коливається від бл. 4 % у західних обл. до 93 % у Донбасі і 100 % у Криму. (прим.автора)

Підготовка фахівців з російської мови і літератури здійснюється в 11 університетах і 20 педагогічних університетах та інститутах України. Російською мовою навчається 56,2 % студентів вузів і 55,7 % учнів вузів системи підготовки молодших спеціалістів.

Національно-культурні інтереси етнічних Р. в Україні представляють 27 всеукраїнських і регіональних громадських товариств і об’єднань. Зокрема, в Києві працює 4 товариства: всеукраїнське товариство «Русь» (створене у 1990 p.), київське культурно-просвітницьке товариство «Руське зібрання» (працює з 1990 p.), Пушкінське товариство (виникло у 1991 р.) і національно-культурне товариство «Київська Русь» (діє з 1993 р. ). Російські товариства проводять значну роботу з пропаганди російської мови та культури, зміцнення українсько-російських зв’язків у сфері економіки, науки, культури. За їх ініціативою останнім часом проведено ряд «круглих столів» і науково-практичних конференцій: «Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України (кінець XX ст.)», «Київська школа російської поезії» та ін. Київське товариство «Руське зібрання» з 1995 р. видає газету з однойменною назвою. У вересні 1994 р. у Львові було проведено Перший конгрес російських громад західних обл. України.

Проживаючи, як правило, у звичному для себе російськомовному оточенні, Р. спілкуються переважно рідною мовою, користуються здебільшого російськими і російськомовними засобами масової інформації, навчають своїх дітей переважно в російських школах. У цілому ця етнічна група має найкращі з усіх національностей України, включаючи і самих українців, умови для розвитку і задоволення своїх національно-культурних потреб та інтересів.(прим.автора) Понад 33 % Р. вважають ці умови сприятливими для розвитку своєї етнічної групи, а 10 % дотримуються протилежної думки.

Досі Р. загалом слабко інтегрувалися в українську культуру, хоча більшість з них не сприймає її як «чужу», любить і співає українських пісень, тією чи іншою мірою володіє українською мовою. Лише 1,6 % Р. вважає, за даними перепису 1989 p., українську мову своєю рідною, і тільки 32,8 % вільно володіє нею.(прим.автора) Етносоціологічні дослідження дещо уточнюють і доповнюють картину мовної компетенції та мовної поведінки Р. України. Так, згідно з даними обстеження 1991 p., вільно володіє українською мовою 46,6 % P., 32,8 % відчуває в користуванні нею певні труднощі, 20,6 % зазначили, що володіють нею достатньо. Рівень знання Р. української мови в цілому обернено пропорційний питомій вазі цієї групи в населенні обл. Він, за оцінкою самих P., «мінімальний» у Сімферополі, «середній» у Києві і «високий» у Львові. Реально вільно володіють українською мовою у цих містах відповідно 16, 51 і 77 % Р.

Лише незначна частина Р. користується українською мовою у спілкуванні: у колі сім’ї переважно українською говорять 6,2 %, з друзями і знайомими — 7,2, на роботі — 6,4, у громадських місцях — 8,8 %. Адаптація Р. до нової етнополітичної ситуації, коли існує українська держава, суттєво полегшується їх близькою мовно-культурною спорідненістю з українським етносом, мова і культура якого є основою формування спільних духовно культурних орієнтирів поліетнічного населення держави.(прим.автора) У зв’язку з цим проблема повнішої акультурації P., тобто оволодіння ними українською мовою і культурою за одночасного збереження у повному обсязі своєї мови і культури, має переважно психологічний характер. Разом з тим слід враховувати, що зміна історично сформованого стереотипу поведінки державної нації на роль національної меншини, мова, культура і суспільно-політичний статус якої вже не є центром національно-державних інтересів, — процес доволі тривалий і болісний. Втрата пріоритетності в задоволенні своїх національно-культурних інтересів, а також низки інших соціальних привілеїв супроводжується різким зниженням відчуття психологічної комфортності життя. Про це, зокрема, свідчать дані порівняльного аналізу соціально-психологічного самопочуття 12 найчисленніших національностей України: поряд з кількома іншими етнічними групами Р. виявилися найбільше незадоволеними нинішніми соціальними умовами і станом міжетнічних відносин в країні. Якщо у західному регіоні вживання Р. у нову для себе роль відбувається в основному успішно, то у південних і східних обл., особливо в Криму, цей процес тільки розпочинається.

Державно-політична консолідація національностей України великою мірою залежить від вирішення Р. проблеми своєї ідентифікації — формування у них почуття причетності до української держави. Як свідчать дані опитування, більшість Р. не відчувають себе в Україні чужими (таку відповідь дали 90 % російських жителів Криму, 89 % — у східному регіоні, 86 % — у центральних і південних обл. та 68—72 % — у західних обл.). Близько 3/4 опитаних висловили тверде бажання залишитися жити в Україні за будь-яких обставин.(прим.автора) Більшість Р. (73 %(прим.автора)на сході України, 62 % — у центральному та південному регіонах, 45 % — у Галичині) мають близьких родичів серед українців. Зв’язки з жителями Росії Р. усіх регіонів України значно частіше вважають слабкими, ніж міцними. Разом з тим формування у Р. чіткої ідентифікації себе з українською державою за всієї традиційної толерантності стосунків українців і Р. і значною мірою адаптованості до місцевих умов є процесом психологічно складним і потребує певного часу.(прим.автора) Якщо раніше етнічна самосвідомість і належність до держави (громадянство) у Р. практично збігалися (вони відчували себе більшою чи меншою мірою «вдома» у будь-якій республіці СРСР), а етнічне почуття(прим.автора) і почуття патріотизму органічно зливалися в єдине ціле (в інших народів це відбувалося значно складніше і суперечливіше), то тепер національні почуття Р. за межами Росії не збігаються з усвідомленням належності до держави.(прим.автора)

Однак події останніх років свідчать про те, що серед Р. переважає лояльність до української держави. Абсолютна більшість Р. висловлює в ході опитувань бажання бути громадянами України. Залишаючись в етнічному розумінні росіянами, в політичному сенсі вони відчувають себе українцями, тобто громадянами і патріотами України(прим.автора) (етноніми державних націй перетворюються, як правило, у політоніми, тобто позначають усіх громадян даної держави незалежно від їх етнічної належності). Цим, очевидно, пояснюються факти, які вразили багатьох в Україні та за її межами. Зокрема те, що абсолютна більшість Р. підтримала ідею національного відродження України,(прим.автора) а більшість (54,5 %) висловилась за побудову суверенної української держави.

Українські Р. не мають якихось особливих проблем, що спонукали б їх згуртуватися під гаслом «російської ідеї». Українська держава гарантує повагу до національних інтересів російської меншини і захист від будь-яких спроб її дискримінації. Р. широко представлені в парламенті, обіймають ряд ключових посад в уряді України. Чисельність цієї етнічної групи, високий рівень національної свідомості, наявні можливості для розвитку та задоволення її членами своїх національно-культурних потреб, а також тісні людські та інформаційні контакти з основним етнічним масивом — Росією — значною мірою гарантують Р. України захист від загрози втрати ними етнічної ідентичності. Саме цим, очевидно, пояснюється загалом слабка політизація етнічності Р. — відсутність у їхньому середовищі більш-менш масових громадсько-політичних об’єднань типу інтерфронтів.(прим.автора) Не мають, зокрема, широкої соціальної бази, за винятком Криму, такі партії та громадсько-політичні об’єднання, як Слов’янський союз, Слов’янська єдність, Російська партія Криму, які ставлять за мету тісне об’єднання України з Росією, де Р. належала б домінантна роль, або відділення від України тих регіонів, де Р. становлять значну частку населення. Це свідчить, що абсолютна більшість Р. розуміє і в основному підтримує прагнення українського народу до розбудови своєї державності. В перспективі Р., не втрачаючи етнічної ідентичності, стануть одним із найвагоміших компонентів нової єдності, яка формується нині в Україні — української політичної нації. (прим.автора

(за матеріалами книги В.Євтуха, В.Трощинського, К.Галушко, К.Чернової «Етно-національна структура українського суспільства» – К.: «Наукова думка», 2004 – с.144-153)