Олександр Корнійчук
Latest posts by Олександр Корнійчук (see all)
Призначення України і сутність московської політики: Три праці обговорюють у новому дусі стан і нові можливості людей і території України. Вони, ці праці, доповнюють себе взаємно. Перша, — це «Призначення України», що розглядає геополітичні первні сучасної України і висуває значіння України, як вузла важних торговельних доріг, а також подає генеральні ідеї, сили, підложжя й можливості українців.
Друга праця,— «Чорноморська Доктрина», призначена головним чином до розгляду тіснішої закордонної політики України, над Чорним морем. Можливості цієї політики випливають із споріднення України з іншими країнами Чорноморського простору.
Третя праця, що тут, перед нами,— це «Розподіл Росії». Оскільки перші дві торкалися головно зарисів внутрішньої і зовнішньої політики України, то ця праця бере більший засяг. Обговорює вона комплекс тих країн під назвою «Росія», що до них належала Україна протягом останніх 230 літ, почавши від нещасливої Полтавської битви.
Виходить вона в половині 1941 p., — саме в п’ятдесятиліття присяги «Братерства Тарасівців» на могилі Шевченка. Ця присяга першої організації новітньої України розпочинає формування виразної думки що до розподілу Росії, і вона дає моральні підстави цій книжці.
Оживлює її той самий дух, що й «Символ віри молодих українців» Івана Липи (1892) і «Самостійну Україну» (1900) Миколи Міхновського, — отже віра в свою стихію та її власне призначення в лоні світу.
Тема «Розподілу Росії» виросла з багатьох суцільних світоглядів, як українських, так і неукраїнських. Чи українці вчені, як Михайло Грушевський, або політики, як Симон Петлюра, чи неукраїнці, як сибіряк Ядрінцев, з сотнями синтетиків і політиків Сибіру, України, Середньої Азії, Кавказу та західних земель Східньої Европи, — всі вони підготували політичне дозрівання до цієї теми.
В самім виконанні книжки авторові багато прислужилася робота „Українського Чорноморського Інституту” і групи „Вогонь”,а з осіб у першій мірі проф. Іван Шовгенів та інж. економіст Лев Биковський. Придалися й вказівки Андрія Жука, засновника першого „Союза Визволення України” та д-ра Петра Шумовського… [c. 26-28].
…Прикметою людського розуму є шукання доцільності в житті. Спеціальної доцільності шукаємо в великих державних організаціях. Ми звикли дивитись на ці організації, як на певну доцільність чи в духовнім, чи в фізичнім житті.
…То будівлі гасел, думок, звичаїв, традицій, вірувань, законів та інституцій. Люди живуть не тільки в очевидних будовах, вони перебувають також і в невидимих будівлях [c. 29].
…Коли в духовних надбаннях завершенням є віра в своє призначення, то в матеріальних – здібність до опанування простору.
Це беремо за підставу оцінювання Росії й ніщо більше. Беремо її, як одність, на тлі світової історії і світової господарки. Стараємося узгляднити своєрідність її теренів і людей, але завжди пам’ятаючи про певні біологічні закони, які кермують цілим світом.
Сучасна російська політика не створилася віднедавна. Більшовизм не розпочав нічого, чого б не провадив, або не пробував впровадити царизм. Нам не йдеться про назви. Еволюція понять більшовицької Москви ішла тим самим шляхом, що ним перед тим ішли напрямні імперських правителів Петербурга. Не змінились умовини труду. Те, що лежало в глибині суспільних і національних суперечностей, лишається й далі. Певні прояви втоми людей і природи, яскравіше тепер висловлені, існували і перед більшовизмом.
Людська воля, навіть так насильницька,як більшовицька, може надвередити, але не змінить біологічної істоти терену і населення. Власне з погляду біологічної істоти Росії можемо трактувати її, як цілість.
При цілій розшарпаності російських урядів залишалась Росія завжди певним природним явищем. При її величезній території і великій кількості її народів легше навіть встановити певні природні міри, потрібні для її оцінки. Як каже приказка «Дерева не ростуть аж до неба». Наявність форм російського життя має в собі щось із рослинного, чи звіриного життя. Річ не йде тут тільки про те, що більша частина території Росії зайнята головним чином близькими до природи промислами звіроловним і рибацьким. Часто природним явищем є не тільки окраїнне населення, але й саме ядро народів Росії. Пояснім це.
Власне тому, що російські народи були тереном нечуваних і неприродних експериментів, тим виразніше в них діють певні стихійні сили природи. Як за Петра І, так і за Леніна й Сталіна, діють ті самі явища, як клімат, геологічні підстави, наслідки географічного положення, гідрографія і врешті залежні від них( як і від характерів народів) економічні і популяційні відносини. Це все має свої межі і форми.
Перше твердження, яке ми на підставі вищого будемо змушені відкинути, це що «Росія оточена бути не може». З тої ж причини, як твердять деякі неврівноважені росіяни, внаслідок безмежності свого простору Росія є неможлива до здобуття.
Твердження це один час репрезентувало цілу російську державну політику, а тепер є змістом російської еміграції. Знаходить воно й досі охочих слухачів серед русофільського німецького юнкерства і поодиноких представників західної плутократії. Це є певне «табу» російського простору.
Друге твердження, що тісно пов’язане з першим, це – зазначувана багатьма росіянами, думка, що «Росія має надмір людського матеріалу». Думка ця ввійшла в кров російських політиків, а особливо стратегів. Розкидання сил в просторі є постійною хворобою російського провадження війни. Розкидає людські сили провід з центру, прогайновує їх провід фронту, армії, а навіть кожний корпус і дивізія. В суспільних реформах це саме марнотратство, в більшовицьких кампаніях сівби, чи жнив марнується здобуток десятків тисяч родин. Під цим оглядом битви «суцільної колективізації» в 1929-1931рр. цілком подібні до, скажімо, такої битви під Тененбергом в році 1914.
Таке російське відношення до свого проросту і свого населення могло колись давати певні позитивні наслідки, але на загал дає цілковитий брак почуття відповідальності за свої чини. Тим часом не можемо інакше віднестися до Росії, як з певними домаганнями відповідальності.
Новий порядок речей, до котрого в той чи інший спосіб стремлять народи світу, вимагає від кожного народу і кожного терену певної готовності до співпраці. Якийсь державний містицизм «Росії розумом не зміряєш тепер не на часі.
Від року 1855 Росія терпить поразку за поразкою. По поразці під Севастополем падає замах за замахом на керманичів Росії, по поразці в війні з Японією зроджується гасло знищення уже цілих керівних класів Росії. По 1917 році з російського прапора відпадає білий колір шляхти,синій колір купецтва,і залишається тільки червоний колір робітників і селян. Та він не врятовує Росії. Вона цілком не має того розгону, який собі приписує ще далі. Мала Фінляндія, маючи лише 18 дивізій, протягом 3 місяців держалася проти 47 совітських девізій. Росія – це не є держава, яка не звертає уваги на межі в своїх посувах.
Зрештою Росія сама тепер є під напруженою увагою перенаселених країв. На Сході Росії тепер не безсилі розрізнені племена, лишень щораз міцніш зорганізований і дуже густо заселений Великий Далекий Схід. На півдні густо заселена Індія, а сусідом в Європі, близьким до неї лучбово, є західний сусід. Європа дивиться з заздрістю на світську унію. В той час, коли в європейських Совітах на кв.км припадає тільки 23.6 людей, то в Італії – 134.7, в Німеччині – 133.5, і в інших країнах Європи завжди далеко більше, як в Росії. Радше тепер Росія оточена і досліджувана перенаселеними країнами. Тепер вона є предметом колонізаційних пожадань і досліджень чужинних економістів.Пригадаймо собі тільки, що в самій Азіатській Росії є терени величини сучасної Франції, ще зовсім не досліджені.
Росія стоїть на іспиті перед системою світового господарства. Дехто відділяє її обіч трьох левятанів того господарства: обох Америк, Єврафрики і Великого Далекого Сходу, яко Євразію. Однак той «євразійський левятан в світовій виміні дає в 10, а то й у 15-20 разів менше від кожного з трьох попередніх. Ця велика російська одиниця не вміє продукувати. Ловецтво займає ще й досі 2/3 Росії. Вона не має тенденції продукувати ліпше: від року 1931 все меншає уділ Росії в світовій торгівлі. Цим самим Росія помимо своїх великих просторів, як здавалося росіянам, необмежених, тепер не тільки оточена, але й не дає доказів справності в продукції.
Цілком фальшивим є й друге твердження, таке закорінене серед чужинців, що Росія має необмежені людські резерви.
В році 1904-1905, у війні з японцями, твердили росіяни, що закидають японців шапками. Свою невдачу в цій війні пояснювали вони недостатнім сполученням з Далеким Сходом. У війні 1914 року мали вони ворога на своїх найбільш залюднених теренах. А однак уже в кінці третього року війни Росія стояла перед гострим браком людей. Як згадує генерал Головін у доповіді, складений Державною Радою для царя, виразно було зазначено, що «цілий державний механізм і ціле народне господарство відчуває виразний брак у людях». Там же було зазначено і про вичерпання людського запасу в армії.
Немає сумнівів, що швидка вичерпливість людських запасів в Росії в боротьбі з сильними державами полягала, як і її економічна непродуктивність – на невмінні мобілізувати свій розкиданий по просторах людський матеріал.
Власне це переважно невдале змагання до мобілізування сил таких великих просторів і характеризує цілу історію Росії, тобто історію російської імперії. В прагненні зв’язати якнайбільше теренових і національних протилежностей, – просувалась влада Росії до найдивніших помислів. Досить згадати ідею неподільного народу Росії, або Третього Риму, згл. останньо комуністичного Інтернаціоналу.
Останні роки історії Росії – це щораз тяжча боротьба центральної влади з різнорідністю людей і краю. В цій боротьбі найтрагічніше було те, що централістична ідея виявилася недоцільною на просторах Росії. Щораз тяжчі удари завдає ця ідея попросту людському життю [c. 26-33].
Стратегія дій Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України. Конкретними високоефективними діями очолити державницький рух громадян і влади по становленню місії України на Сході Європи як геополітичного центру країн Балто-Чорноморської смуги, Східної Європи та Кавказу, а на півдні Європи – як центральної ланки країн Чорноморського регіону. Для цього спільно з реальними союзниками сконцентрувати зусилля для повного контролю Україною на зазначених напрямах. З цією метою необхідне:
- Створення при РНБО України постійно діючої робочої групи з розробки та моніторингу впровадження «Чорноморської доктрини України» для повномасштабного відновлення цілісності Понтійського простору.
- Сприяння з боку Кабінету Міністрів України щодо координації наукових досліджень та створенню дієвої соціально-економічної і гуманітарної інфраструктури Чорноморського регіону України:
– фінансування проектів експансії України в усіх без виключення сферах – від політичної до інформаційної;
– розбудова сучасних Військово-морських сил України(надводного та підводного флотів);
– створення сучасного Українського торговельного флоту;
– створення сучасного Українського риболовецького флоту;
– інфраструктури по видобутку вуглеводнів із морських глибин;
- Активізація міжнародної співпраці з Республікою Білорусь, Туреччиною, Болгарією по максимальному нарощуванню Чорноморського потенціалу України, звільненню Криму та Донбасу від окупантів та нейтралізації тиску на причорноморський простір України.
- Інтеграція з країнами Балто-Чорноморської смуги по максимальній реалізації українського чорноморського потенціалу.
- Створення в Україні 200 радіостанцій FМ для обслуговування регіонів, а також сусідніх держав для надання інформації громадянам Московської держави, насамперед Республік Татарстану і Башкортостану, Республіки Білорусь, Молдови, держав кавказького регіону, Болгарії, Туреччини про сутність геополітичного і геоекономічного призначення України, її Чорноморської доктрини та традиційно агресивної політики Москви. Першочерговим завданням є закриття «Каспійської Брами» шляхом сприяння духовному відродженню татарського і башкирського народів.
Дії міжнародної спільноти:
- Відпрацювати конкретний механізм впровадження санкцій до Московської держави за кожен факт порушення правил міжнародного права, насамперед стосовно України.
- Максимально сприяти відродженню ГУАМ з метою створення «Союзу чорноморських держав», центральною ланкою якого має стати Україна.