Ігор Знаменський
Проблемні питання судової практики у справах про злочини проти власності (крадіжка та грабіж) і пропозиції щодо подолання суперечностей задля утвердження України на шляху до правової держави.
Поняття «правова держава» є багатогранним і всеохоплюючим. Воно включає в себе і законність, і права людини, і покарання тих, хто цю законність і права порушують. Але під час обрання міри покарання для цих порушників слід розуміти, що покараний також є людиною, законність щодо якої та права людини не можна порушувати. Це стосується, зокрема і права на справедливий суд, а саме: судити її за те, що вона дійсно порушила, і не судити її за те, чого вона не порушувала.
Все це вважається само собою зрозумілим у будь – якій правовій державі, або навіть в державі, що тільки ще прагне стати правовою, зокрема – в Україні. Але це все в теорії… У судовій же практиці, а саме у справах про злочини проти власності, які є предметом розгляду даної статті – ситуація, на превеликий жаль, може бути зовсім іншою, ніж у бездоганно правильній теорії.
Причому проблема не тільки в порушенні судами (а спочатку – і слідством) чинного законодавства (хоча нерідко трапляється і таке) – це було б значно меншою бідою, яку було б легше усунути, якби не головна біда: ті спірні тлумачення статей Кримінального Кодексу України, яких припускаються як слідство, так і суди України, виходячи при цьому із Роз’яснень найвищої юридичної інстанції в цих питаннях – Верховного Суду України.
Тобто має місце парадоксальна ситуація: причиною цих протиріч у трактуванні статей Кримінального Кодексу України є саме Роз’яснення Верховного Суду України, тобто те, що навпаки мало слугувати усуненню будь – яких протиріч у трактуванні, а не їх виникненню.
Але на практиці ситуація зовсім інша. І щоб проілюструвати цю ситуацію конкретними прикладами – звернемося до них.
Не те що юристам, але й пересічним громадянам дуже добре відомо, що найбільш розповсюдженими злочинами, які фіксуються правоохоронними органами, за якими затримуються, судяться, караються, а потім і відбувають покарання винні у них громадяни є саме злочини проти власності.
А серед злочинів проти власності, своєю чергою, найбільш розповсюдженими злочинами є такі діяння, як крадіжка (стаття 185 КК України) та грабіж (стаття 186 КК України). Від того, як розрізняються чинним законодавством ці злочини між собою, залежить і дотримання у практиці наших судів законності та прав людини щодо тих громадян, які скоїли один із цих злочинів і мають бути покараними саме за той злочин, який вони скоїли, а не за інший, який ними скоєний не був, тим більше, що за більш тяжкий з цих злочинів – грабіж – настає і більш сувора відповідальність для того, хто цей злочин скоїв.
І для того, щоб розібратися у поставленому питанні, слід, насамперед, визначити, як згідно чинного законодавства проводиться різниця між тим, що таке крадіжка і що таке грабіж.
З цією метою звернемося до найвищої юридичної інстанції у вирішенні подібних питань – Верховного Суду України. Пленумом Верховного Суду України було прийнято Постанову від 06.11.2009 р. № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності». У Роз’ясненнях до цієї Постанови у пункті 3 даються чіткі визначення того, що таке крадіжка і що таке грабіж:
Крадіжка (таємне викрадення чужого майна) – це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб, а грабіж – це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, яка у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені і оцінюються як викрадення.
Здавалося б, у теорії все просто і зрозуміло. І якщо цю теорію застосувати на практиці, то у розрізненні крадіжки і грабіжу жодних проблем не виникне.
Але чи дійсно це так? Спробуємо з’ясувати на конкретному прикладі з реальної кримінальної справи.
Мешканець київського житлового масиву Троєщина Олексій М. вирішив вкрасти кілька невеликих продуктів харчування та корм для котів у одному з троєщинських супермаркетів. Він вважав, що зробив це непомітно для оточуючих, пройшов касу, оплативши інші товари. Але тут до нього підійшла охорона супермаркету і попросила у касира чек, щоб дізнатися, чи всі товари він оплатив. Тоді він кинувся бігти, хоча і чув, що йому кричали услід: «Стій!». Вже вибігши із супермаркету, він був відразу збитий з ніг та затриманий дружинниками – активістами, які і передали його охоронцям супермаркету.
Від самого початку слідства слідчий висунув проти Олексія М. звинувачення за статтею 186 Кримінального Кодексу України – грабіж.
Проте, якщо ми пам’ятаємо вище процитований пункт 3 Роз’ясень Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» – кримінальне діяння Олексія М. підпадає під визначення злочину за статтею 185 Кримінального Кодексу України – крадіжка. Адже коли Олексій М. спочатку взяв, не збираючись оплачувати, а потім і проносив через касу неоплачені ним товари, він був впевнений, що робить це таємно для оточуючих.
То який же тут «грабіж»? Це ж чиста крадіжка. І слідчий, висунувши Олексію М. звинувачення у грабежі за статтею 186 КК України або помилився, або навмисно порушив закон, адже мусив висувати звинувачення за статтею 185 КК України – крадіжка. І це доводить елементарна логіка, здоровий глузд, та й сам зміст процитованої частини цих Роз’ясень Пленуму Верховного Суду України.
Але, на превеликий жаль, все не так просто… Справа в тому, що у наступному пункті цих же Роз’яснень (пункт 4) вказано таке:
«Крадіжку і грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним».
І в цьому ж пункті 4 цих Роз’яснень говориться, що:
«…дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж, а в разі застосування насильства чи висловлення погрози його застосування – залежно від характеру погрози чи насильства – як грабіж чи розбій».
Виходячи з обох процитованих частин пункту 4 цих Роз’яснень, слідчий, по-перше, кваліфікував кримінальні дії Олексія М. як такі, що розпочалися як «крадіжка», як незакінчений злочин, оскільки Олексій М. не мав можливості розпорядитись чи користуватись вилученим ним майном (зокрема, продати комусь вилучений ним корм для котів, знаходячись у залі супермаркету, чи нагодувати цим кормом свою відсутню там кішку).
А по-друге, слідчий кваліфікував цей розпочатий як «крадіжку», але незакінчений злочин, як такий злочин, що перетворився вже на «грабіж», бо був продовжений Олексієм М. з метою заволодіти майном, незважаючи на те, що той був виявлений потерпілим (якщо такими вважати охоронців супермаркету) та іншими особами (дружинниками – активістами).
При цьому «продовженням злочину з метою заволодіння майном» слідчий кваліфікував спробу Олексія М. втекти з вилученим ним майном. І якщо виходити з пункту 4 цих Роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, слідчий був абсолютно правий, і у цій кримінальній справі Олексія М. мав місце «грабіж», а отже – стаття 186 Кримінального Кодексу України.
Нехай це і суперечить елементарній логіці, здоровому глузду і навіть пункту 3 Роз’яснень, який чітко розрізняє «крадіжку» та «грабіж», роблячи це зовсім не так, як пункт 4 цих же Роз’яснень.
Мотивація подібних дій слідчого (а потім і суду) цілком зрозуміла: ведення слідства і судове провадження щодо більш тяжкого злочину («грабіж») краще впливає на кар’єру та фінансову сторону як роботи слідчого, тик і роботи суддів, ніж слідство і суд щодо менш тяжкого злочину («крадіжка»). Не кажучи вже про те, що подібна ситуація дає і зручне поле для корупції – як на стадії слідства, так і на стадії суду.
Хочеш, щоб тебе судили за менш тяжкою статтею і, як наслідок, дали менш тяжке покарання, – плати гроші слідчому, плати гроші суддям, чи зацікавлюй їх в інший спосіб.
Це, знову таки, зрозуміло в теорії, але і на практиці – у випадку із цим самим Олексієм М. – все було саме так: заступник начальника кримінального розшуку місцевого РОВС запропонував Олексію М. заплатити 500 доларів і погодитися співпрацювати з правоохоронними органами. За це він обіцяв, що Олексія М. взагалі не посадять за ґрати, а дадуть йому умовний термін покарання.
Але Олексій М. відмовився від обох пропозицій. Це вже, так би мовити, на стадії слідства.
На стадії суду ставки значно зросли. Адвокат Олексія М. пропонувала йому, щоб він виплатив вже 2 тисячі доларів за те, щоб його статтю «перебили» зі 186 – «грабіж» на 185 – «крадіжка». Олексій М. не погодився і на це.
Зрештою, його таки судили за статтею 186 Кримінального Кодексу України – грабіж, і дали йому той термін покарання, який передбачає ця стаття, а не менший, який передбачає стаття 185. Фактично він був покараний за злочин, якого не вчиняв.
Тобто страждає елементарна логіка, і про справедливість навіть не йдется, зате виграють слідчі, судді і навіть адвокати (адже таких Олексіїв М. багато, і далеко не всі з них відмовляються, почувши подібні корупційні пропозиції з боку представників правоохоронних органів, суддів та адвокатів).
Найгірше те, що все це відбувається саме завдяки навіть не хибному трактуванню, а навпаки – буквальному прочитанню (чорним по білому) відповідних Роз’яснень, зокрема пункту 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 06.11.2009 року №10.
Хоча, як було вже сказано вище, цей пункт 4 суперечить не лише пункту 3 цих же Роз’яснень, а навіть самим статтям 185 і 186 КК України. Зміст процитованих вище частин цього пункту 4 і породжує всі ці протиріччя. Далі вже і слідчі, і судді, виходячи з власних мотивів, подбають про те , щоб спиратися саме на цей пункт 4, а не на все вищенаведене, чому він суперечить.
Згаданий пункт 4, визначаючи саме таким способом поняття закінчений злочин, ставить у нерівне становище крадіїв товарів, які можуть бути одразу вжиті крадієм, і крадіїв товарів, які одразу вжити не можна.
Перші з крадіїв таким трактуванням захищаються від можливості перетворення розпочатого як «крадіжка» злочину на «грабіж» чи на «розбій». Другі з крадіїв від цього не захищаються, бо у перших крадіїв злочин кваліфікувався як закінчена крадіжка, а у других – як такий, що не закінчений, і розпочавшись як «крадіжка», закінчився як «грабіж» чи «розбій».
Тобто пару зайвих років тюрми тільки тому, що, наприклад, вкрадену булочку можна вжити одразу, а вкрадену лампочку – ні. З’їв вкрадену булочку, а далі – хоч тікай від охорони, хоч бийся з нею – це все одно буде кваліфікуватися як закінчений злочин «крадіжка».
Якщо ж вкрав лампочку, то, оскільки її ані з’їсти, ані якось по іншому використати на місці неможливо, то у разі спроби втекти від охорони (а тим – більше битися з нею) це вже буде кваліфікуватися як незакінчений злочин, який розпочався як «крадіжка», а потім перетворився на закінчений злочин, але вже як «грабіж» або «розбій», відповідно.
Склад злочину в обох випадках – один і той самий, але кваліфікація в обох випадках – різна. Будь-якому неупередженому досліднику цього питання і навіть просто більш – менш об’єктивній сторонній людині зрозуміло, що ця ситуація є кричуще ненормальною. Але що робити для її врегулювання?
Конкретні пропозиції є, та їх може бути сформульовано таким чином. Використовуючи всі необхідні для того законні важелі, запропонувати Верховному Суду України прийняти іншу Постанову з цього питання, або внести відповідні зміни до пункт 4 Роз’яснень вищезгаданої Постанови від 06.11.2009 р. № 10.
А саме: вважати злочин «крадіжка» закінченим не тоді, коли у винного з’явилася можливість розпорядитись викраденим, а тоді, коли йому до рук потрапило таємно і незаконно вилучене чуже майно (наприклад, з моменту, коли злодій щойно викрав гаманець із кишені потерпілого); або у випадку з тим майном, яким з метою незаконного привласнення заволодів винний – з того моменту, коли винний мав оплатити це майно, але не зробив цього, одночасно навмисно приховуючи це майно (як сталося у вищерозглянутій кримінальній справі з Олексієм М.).
У такому разі всі події, що відбуватимуться після визначеного закінчення злочину «крадіжка», – як то: спроба втечі або навіть опір під час затримання (на місці злочину чи одразу після його скоєння) – вже не будуть перетворювати нібито незакінчений злочин «крадіжка» на закінчений злочин «грабіж» або «розбій». Залишаючи закінчений злочин «крадіжка» саме «крадіжкою», вони просто будуть кваліфікуватись або як обтяжуючі обставини злочину «крадіжка», або як окремі злочини (залежно від того, що саме включали в себе дії винного після скоєної ним крадіжки).
Це єдиний спосіб забезпечити в даному питанні перемогу елементарної логіки, справедливості, законності і, як побічний позитивний ефект, – зменшити корупційне «поле» в для правоохоронних органів і юстиції.
Хіба все це не є необхідним для розбудови в Україні правової держави? І хіба кожен з нас не повинен мірою своїх скромних сил і можливостей долучитися до цього процесу, в тому числі, у розглянутому вище питанні?
Читайте также:
О фантазии, последовательности и их роли в современном доказательном процессе
“Бархатный” беспредел – не альтернатива?..
Клон адвокатуры в Украине (документы)
Ознакомление с материалами дела как элемент права на защиту