На той час, коли було написано поему “Зоря Полин”, я працювала у дитячому відділенні районної лікарні. До нас тоді потрапляло багато дітей із Чорнобиля і зони радіаційного ураження… 

 

---

 

“І засурмив третій янгол, – і велика   

зоря спала з неба, палаючи,  як смолоскип.

А ймення зорі тій Полин.”

Апокаліпсис

 

---

 

1

 

І третій янгол засурмив… –

Урвався враз пташиний спів,

І вітер стих – не стало сил,

Бо зірка у дорожній пил,

У річку, на квітучий гай

І на життєвий водограй

Упала. Час гальмує плин,

Бо є ім’я зорі – Полин…

І правдою тих слів гірких

Зі сторінок священних книг

У наші душі дзвоном б’є –

Вклоніться, Бог на світі є!

А ми, блукаючи в пітьмі,

Не Богу, а ідеям дні

І ночі промолили всі,

Тож день в неписаній красі

Померк. Бо на землі є біль,

Гірка трава той чорнобиль…

Апокаліпсису слова

Народ для себе відкрива

Запізно – помахами крил

Легкий дияволовий пил

Незримим змієм впав на нас

На всіх, та у свій день і час.

 

2

 

То крок в історію один –

Трава полин, зоря Полин,

Навіщо, за які гріхи,

Прийшли миттєвості лихі?

За ті часи, коли терор

Нам дарував голодомор?

Вмирали мовчки, тихо ми,

Вбачали з їжею ми сни.

Ні слова з напівмертвих губ…

Всміхався Сталін-душогуб.

Ми не раби. Раби – не ми,

Бо раб бунтує, ми ж німі!

Бо ми німі, коли кати

Ікони нищили й хрести

І гнали Бога із сердець,

І наближали наш кінець.

Віровідступник, хто ганьбить

Святе святих. І хто – мовчить.

А ката тягнеться рука –

Горлянку, капосна, шука.

З усіх країв, з долин і гір

Веде дорога у Сибір.

У загратоване вікно

Поглянемо – і мовчимо!

“Вперед! Дайош!” – є ціль одна,

Життя людське всьому ціна.

І на кістках міста ростуть,

І ріки мають нову путь,

Ми щильно здобрили поля –

Дасть кращі врожаї земля,

У нас будинки до небес,

І бомби атомні, й АЕС,

І п’ятирічку ми – за рік,

І не здогнати нас повік,

У нас “Ур-ра!” луна, мов грім,

Щасливі люди – бо мовчим!

Де волелюбний голос?

Стих…

Великий гріх – мовчання гріх.

 

3

 

Милуються молодята,

Воркочуть, мов голуб’ята,

Щасливої долі просять –

Кохання у серці носять.

“Хай щастя і доля з нами

Зростає дочками й синами.

Дай Боже, щоб наші весни,

Об’яті коханням чесним,

Не взнають біди й розлуки!

Хай діти ростуть… І онуки!

А хата, – мов повна чаша,

Й любов непохитна наша.”

– Кохаєш?

Шепоче: – Вірно!

А ти мене?

– Я – безмірно!

– Дивися, мій любий, квіти

Злітають, мов пташка з віти,

Й до ніг опадають рясно –

Чому вони передчасно?

– А ти не журися, любо, –

Цілує він ніжно в губи. –

У світі квіток не стане –

Я квіткою тобі стану!

Лише накажи, кохано:

Прокинусь раненько-рано,

Й квітки, що буяють в полі

Лежатимуть в хаті долі,

Мов килим, щоб ти ходила.

Наказуй! Зроблю я, мила…

І ллється кохання трунком,

Цілунок п’ють за цілунком,

З дерев облітають квіти –

Бажають всю землю вкрити,

З квіток утворився килим,

Кохаються мила з милим.

 

4

 

Добу вже лихо п’є життя,

Комусь навіки каяття.

Життя квітками обліта,

Неначе молоді літа,

Згасають молоді літа…

 

Четвертий блок… АЕС горить, –

Для багатьох фатальна мить.

Чорнобиль. Прип’ять – сліз ріка,

Вода твоя тепер гірка.

 

Росте чорнобиль у полі,

Злітає лелека-доля,

І клекіт журливий усюди:

– Що ж нас очікує, люди?

А до Москви так далеко,

Не долетить наш лелека.

 

Має чудову рацію

Відділ дезінформації.

Хай мовчки конають люди,

Паніки майже не буде.

Читайте радянську пресу

З оспівуванням прогресу.

Раптом громада ув очі:

– Більше мовчати не хочем!

Рятуйте братів і сестер,

Керівництво СРСР!

 

Тридцять кілометрів зона,

Навкруги стоять кордони,

Не вповільнює час бігу,

Із квіток накидав снігу,

А пусті подвір’я й хати

Довго будуть сумувати,

Бо земля без людства – гола,

Тиша й тиша є довкола…

 

5

 

Летять колеса по землі,

Хатини вже такі малі!

Поглянь, подружжя молодих,

Востаннє на квітковий сніг,

На стару хату, на село,

Що снігом дивним замело.

 

– Милий, що там нас чекає?

– Вибач, люба, я не знаю…

– Чи настануть дні веселі

В наших опустілих селах?

Навесні дерева знову

Розмаїттям пелюстковим

Нас зустрінуть?..

– Я не знаю,

Та надію в серці маю.

– Краю! Краю любий, милий,

Чом тебе занапастили,

Твоє серце, твою душу?..

Я про те сказати мушу

Що земля страждати буде

Доки є байдужі люди.

 

І знову чистий небокрай.

Чарівний український край,

А навкруги – лани, поля,

Квітками зрошена земля,

Та тінь АЕС не має меж –

Від долі, кажуть, не втечеш…

 

6

 

Під серцем жевріє життя,

Майбутнього нове буття.

І першим криком на весь світ

Вже шле малюк батькам привіт,

І тепла хвиля добрих мрій

Все зле скликає на двобій.

 

Синок… Василько на ім’я,

Яка ж то доленька твоя?

Ким будеш ти на цій землі?

Майбутнє – космос, кораблі…

Чи, може, нива золота,

Й трава нескошена густа,

Ранкові заводські гудки,

Машини дійові, прудкі,

Зростай, як деревце, малюк,

Чекає край майстерних рук.

Зростай, цвіти, як маків цвіт,

Орлям вирушуй у політ,

На заздрість іншим малюкам,

На радість молодим батькам,

Не знай ні горя, ні біди,

Й гіркої Прип’яті води,

Й розладу, що зазнав прогрес,

Й… меча, що втримує ЧАЕС…

 

7

 

Чути голос соловейка,

Колиса дитину ненька,

Та співає колискову

Про садочки, про діброву,

Та про небо все у зорях,

Про життя, де зникло горе.

 

Лікарі чатують поряд,

Лікарі своє говорять:

– Нене, лихо обминуло,

Всі про це давно забули,

І Чорнобильські пожежі

Не зайшли у ваші межі.

А як тільки буде спогад,

Хутко вдаримо на сполох,

І радянська медицина

Вболіватиме за сина.

 

Щокі бліді у Василька

І суму набігла хвилька, –

Серце стучить без зупину:

– Чи ти не хворієш, сину?

Посміхнений знов маленький,

Зітхнула зраділа ненька.

 

Не хвилюйтесь любі люди,

Більш Чорнобиля не буде.

Чатує ЦК партії –

Стяг у руках: на варті ми!

Бо з Москви нам видно все:

Що горить і куди несе.

Тож пельку закрий, народе,

Благанням нема нагоди!

 

Волосся русяве м’яке,

Неначе кульбабка легке,

Блакить у очей – неба синь,

Зростає, мов квіточка, син…

Зриває листки календар, –

Василько одержав буквар,

Бо дні – ніби кроки стрімкі,

Гортає життя сторінки.

І літо дитяче мина,

І дзвоника чути луна,

Чекають завдання важкі,

Й “п’ятірки” найперші в житті,

І перші слова “мама”, “мир”,

В майбутнє спрямований зір –

Свою як дорогу знайти,

Дорогу своєї мети?!

Та раптом минуле луна –

Лікарні безбарвна стіна,

І лікар, що каже:

– Василь!

(А в голосі смуток і біль),

– Васильку, не бійся, гаразд?

Аналізи крові ще раз

Здаси і приходь на прийом. –

Якби це було хибним сном!

Як серце у грудях щемить –

Важка ця для лікаря мить.

 

Вільна стала Україна,

Хай ніколи не загине,

Хай квітує і буяє,

Власну долю й хату має!

Тільки поряд брат російський

Зазіха на волю свійсько:

– Це – моє! І то є наше!

Мій і хліб, і сіль, і каша,

Мій Донбас і Чорне Море,

Кримське небо, й зорі, й гори,

В Крим пустіть під вашу “кришу”,

І платіть за газ скоріше!

Все давай! – Хапає радо.

А Чорнобиля не надо?

– Що? Чорнобильська заграва? –

Каже брат: – Не наша справа,

Бо для нас це не ділема –

України є проблема!

 

8

 

– Васильку, синку, не журись

І посміхнися, як колись,

Візьми це яблуко, малюк…

– Матуся, чому кряче крук,

Неначе скликує біду?

Он там, у нашому саду…

– Ні-ні, Васильку, ти не плач,

Не завжди буде час невдач.

… Немов розвіяла грозу,

Та крадькома змахне сльозу

Матуся. Адже поруч син,

Не треба, щоб журився він.

 

– Лейкоз. Тримайтеся, мамо, –

Сказав лікар твердо, прямо, –

Та  сподівайтесь на Бога,

Єдина це допомога.

Ми поряд будемо з вами,

Тримайтесь, тримайтесь, мамо!..

І небо чорніє синє,

Як доля малого сина,

І дощ струменіє рясно,

І зорч на небі згасли,

Та одна, одна не згора –

Все палає Полин-зоря.

 

Надії жевріє вогонь,

Що мине лихо осторонь,

Бо молоде стрімке життя

Не хоче йти у небуття.

Тамує мати в серці біль,

До школи знову йде Василь,

Чи круговерть школярських діл

Додасть життю хлопчини сил?

 

9

 

Гірке горе, коли батьки

Лічать самі свої роки,

Поряд старість хова віки, –

Ні синочка і ні дочки.

Але є найстрашнішим те –

Вмирає життя золоте,

Проводять на вічні шляхи

Не діти батьків,.. навпаки…

Горе тим молодим батькам –

Йде у вічність хлопчина сам.

Всі надії ідуть за ним,

Залишають від щастя дим,

Рани в серці, в житті – журба,

Чом мовчазна людей юрба?

Таємної прошук війни? –

Чому гинуть доньки-сини?..

Україно, рідно моя.

Для кого квітують поля,

Для кого співають птахи,

І хвильки вирують ріки,

І квітнуть кульбаби м’які? –

Вмирають твої діточки…

Вмирають у місті й селі

На нашій страждалій землі,

Їх душі до неба летять,

У рай… Там, де зорі горять

Й не чути набатовий дзвін

Від чорної зірки Полин…

 

– Ви, експерементатори,

Життя експлуататори,

Бо горем та невдачами

За помилки заплачено.

І все життя платили ми,

Конали геть безсилими,

Та у німоті невпинно

Ми згинали свої спини.

А тепер за це мовчання

Гинуть Васильки та Гані,

Каті та Юрки… О, діти,

Спалені зорею квіти.

Хочу я як бідна мати

Ще вам істину сказати:

Щоб життя цвіло й буяло –

Геть байдужості навалу!

Не мовчить ви більш ніколи –

Помирає все довкола…

 

10

 

Є у душі моїй журба,

Я лікар, і мені – ганьба,

Бо я навчалася роки,

Гортала зошити, книжки,

Плекала мрії, що колись

Життя врятую. Натомість

Зі мною поруч смерть і смерть,

І мрій минулих круговерть,

І душ дитячих зорепад,

І білий лікарський халат… –

Моя мета – зціляти біль,

Та дужим є той чорнобиль!

… Ось п’ятирічні малюки

Стягли докупи подушки,

І чую – почалася гра.

Та що це? – смерть, земля сира…

І ролі – все як у житті, –

Матуся – я, а татко – ти,

А це синок наш, він вмира.

Яка страшна, жахлива гра!

І в подушки – в труну кладуть,

А ось вже і остання путь,

Промови, сльози, і – кінець…

Оце так гра, та хай їй грець!

В палату вхожу: – Гей, ви, там!

Всміхаюсь радо малюкам,

Та хтось з дітей мені гука:

– Тс-с! Ми ховаємо синка!

– Та що ви, любі, є життя,

Навіщо вам те небуття,

Є сонце, трави, квіти, сміх!

Вони мені:

– Не для усіх.

Попереду маленький Стах,

Доросла мудрість у очах,

Вказав рукою: – Неба край –

Там Бог… Нас всіх чекає рай…

Я ледве вгамувала біль

І замість сліз на віях сіль,

Здається – божеволію

Від цього вже поволі я.

Та чую раптом – плаче хтось,

Мерщій! Десь лихо скоїлось.

– Василько?! Де тобі болить?

– О лікарю, я хочу жить!

 

11

 

Прийшла мати до Василька:

– Ну-мо, заспокойся, синку,

боже, що з тобою, любий. –

Пестить сина і голубить.

– Чи я буду силу мати,

Чи примушений вмирати? –

Дивиться Василь у очі

Й каже: “Вмерти я не хочу.

Це вікно мені, як грати,

Хочу я в хокея грати,

Бігти в школу на уроки,

Хай життя лунають кроки!

Буде це у мене, нене –

Поле, річка, зорі, небо?

Чи я життя відчую смак,

Я буду жити, мамо?”

– Так!

Ти помандруєш в далечінь,

А зараз – трошечки спочинь.

– Мамо, сніг на землю пада,

Чом земля йому не рада?

Дерева голі і сумні,

І тому кепсько і мені –

Вмирають наче, як і ми…

І схоже це на хибні сни,

Немов життя останній змах,

Я буду жити, мамо?

– Так!

Ще ти злітатимеш до зір,

Ти тільки, синку, неньці вір!

– Тоді ж чому не стало сил?

Надія вже не має крил,

І все болить, вогнем пече,

Немов життя струмком тече

З малого тіла в інший світ –

Десь там птахи злітають з віт,

Той світ без горя, зла і вад,

І зветься диво – райський сад.

Так, мабуть скоро вже засну,

Чи я побачу ту весну?

Пташок почую навесні?

Я буду жити, мамо?

– …

 

Полин-зоря, зоря-Полин,

Скажи, навіщо тобі син?

Отруйний полиновий дим –

Це пам’ять мертвим, біль живим.

 

… Звісточку шле мені синка

З неба – блакитна хмаринка

Наче Василькові очі…

Щось він промовити хоче…

Вітер відносе хмаринку,

Синку!.. Куди ж ти, мій синку!…

 

Читайте також:

Вітер (поема)