Китаївська пустинь: свята обитель чи жах для місцевих мешканців?

Поділитися:
Перегляди: 4 299

Відомий монастир Китаївська пустинь, який розташований поблизу історичної місцини Корчувате у м. Києві, має давню історію, що сягає своїм корінням XVIII століття. Відтоді Китаїв став місцем паломництва тисяч вірян, і залишається київським Афоном і донині.

 

 

Монастир вирізняється своєю унікальною архітектурою: його подвір’я має форму шестикутника, а до складу об’єктів входять побудована 1768 року Троїцька церква, церква св. Серафима Саровського, дзвіниця, трапезна, келійні корпуси та інші житлові приміщення, а також відомі Китаївські печери.

 

 

Після більшовицької окупації України  на початку ХХ століття храми залишалися діючими, але саму територію було вилучено з монастиря. Як і в більшості інших релігійних споруд того часу, тут було розташовано склади сільськогосподарської продукції, а ще там само було облаштовано виправну колонію для неповнолітніх. Китаївську пустинь як монастир було ліквідовано 1930-го р., а територію передано для потреб Всесоюзного дослідного інституту плодового та ягідного господарства, в подальшому – Український НДІ садівництва. 1932-го р. було розібрано дзвіницю, а від початку окупації Києва 1941 р. та впродовж Великої Вітчизняної війни від бомбардувань і обстрілів зазнали суттєвих руйнувань і решта церковних споруд.

 

У повоєнні роки на території Китаєва облаштували Республіканський навчально-виробничий комбінат бджільництва та Український науково-дослідний інститут захисту рослин (нині – Інститут захисту рослин Національної академії аграрних наук України). Власне, ІЗР НААН України (точніше, ті корпуси, що залишилися) продовжує функціонувати на території Китаєва.

 

Але найбільш цікаві сторінки історії Китаївської пустині розгорнулися на початку 1990-х рр., коли на хвилі активного відродження духовності в Україні стали масово відновлювати занедбані храми та інші церковні споруди. Тоді, а саме 1992-го р., було реставровано Троїцьку церкву Китаївського монастиря та передано її УПЦ МП разом з трапезною та келіями. За два роки – від 1994-го, було відновлено монастирське життя. Китаївські печери було впорядковано після археологічних досліджень 1993–1994 рр. А від 1996-го р. Китаївська пустинь має статус самостійного монастиря.

 

Протягом останніх років тут триває облаштування великого церковного цвинтаря, на місці якого раніше були городи місцевих мешканців. Днями Олександр Ретівов порушив питання про церковне рейдерство та розповів про те, як розростаються території довкола Китаївської пустині. Тому далі ми вирішили з’ясувати подробиці та повернулися сюди вже разом, аби поспілкуватися із людьми, котрі проживають на цих землях. Від самого початку відновлення монастиря – під час передавання його до відання УПЦ МП виявилося, що територію було передано разом із розташованими на ній будинками приватного сектору, а кияни тепер живуть не на своїх, а на монастирських угіддях. І протягом усього цього часу не припиняється відвертий тиск з боку керівництва та монахів Китаївської пустині в особі УПЦ МП на місцевих мешканців.

 

Люди розповіли шокуючі подробиці, про які ви дізнаєтеся на відео (нижче), але дуже просили не називати їхніх імен і не публікувати інших даних, оскільки вони мають підстави побоюватися за своє життя й безпеку. А наразі окремо слід зупинитися на такій історії.

 

– Як виявилося тоді, у нас спільна котельня, – розповідає жителька Китаєва, котра добре пам’ятає ті часи, адже мешкає тут усе своє життя, – так от: осінь, листопад, холод, а нам відмовлялися вмикати опалення – ми вже ходили до цієї котельні, ходили до монахів, принижувалися та просили… Ми зверталися до керівництва монастиря та до депутатів районної ради, та коли розбиратися із цим питанням приїхали представники органів місцевого самоврядування, монахи стали біля входу до котельні та нікого не пускали. Все це робилося задля того, щоб усіма способами вижити нас звідси.

 

Вони так і казали: “уходьте, куди хочете! Це – наша територія, наші споконвічні землі”. І все ж, попри всі нападки з боку монахів, сьогодні тут ще залишаються проживати понад 200 киян. Ці люди перебувають у “підвішеному” стані щодо своєї власності на земельні ділянки та будинки, які Китаївський монастир вважає своїм майном і обґрунтовує таку позицію тим, що вся територія є заповідником. Але ж насправді статусу заповідника Китаїво не має, це обман! В жодному реєстрі немає відомостей про те, що на цій території діє заповідник. Втім, чимало людей змушені були перебратися жити до іншого місця, а свої будинки сдали в оренду, й лише зрідка навідуються сюди. Але є і такі, хто мешкають тут постійно та продовжують потерпати від свавілля церковників.

 

Чи можуть люди узаконити своє право власності, приватизувавши земельні ділянки й хати? На жаль, і цієї можливості вони не мають. На теперішній час у багатьох тривають судові процеси та питання визнання права їхньої власності остаточно не розв’язане. Деякі громадяни пройшли вже кілька судових інстанцій і тепер очікують на вирішення справ у Верховному Суді.

 

Проживання (а точніше – виживання) людей у цій зоні поблизу монастиря накладає на них і різні обмеження: їм заборонено зводити нові будинки, щоб не затуляти вид монастирського комплексу й куполів. Однак ця заборона, як показує життя, має вибірковий характер і поширюється тільки на фізичних осіб, адже буквально поряд – у кількох десятках метрів, за теплицями, вже повним ходом ведеться будівництво багатоповерхівки.

 

Також у попередній публікації йшлося про те, що неоголошена церковниками війна принесла й цілком реальні жертви: так, убивши одну з місцевих мешканок, вони заволоділи її будинком і перетворили двір на прицерковне господарство. Зараз, – розповідають сусіди, – насильницький характер смерті практично неможливо довести.

 

Однак люди знають, що на тілі померлої були сліди від опіків, які могли залишитися від паяльника, а це означає, що перед смертю жінку могли піддавати тортурам. Ці сліди першою побачила старенька мати покійної, а її самої, на жаль, тепер теж немає. А починалося все з умовлянь, прохань, а згодом – і погроз, коли господиня відмовилася залишати своє помешкання та двір, територія якого так потрібна була монахам. Отже, одного дня жінку було знайдено мертвою в її хаті, з відкритим газом, від якого вона задохнулася, та з опіками від паяльника на тілі. Хто відкрутив конфорки та чи можуть піти на таке служителі Господа?.. Це питання дотепер залишається страшною загадкою. Після смерті хазяйки будинку туди одразу заселилися монахи, причому за допомогою зв’язків в органах міської влади вони отримали там постійну реєстрацію. Жили там троє монахів. Причому від адміністрації району продовжували надходити рахунки на оплату комунальних послуг на ім’я померлої. Сусіди тоді розуміли, що вона стала тільки першою жертвою, а невдовзі настане черга і будь-кого з них, а тому люди зверталися до всіх інстанцій, організували чергування біля будинку, витратили на все це чимало нервів та нарешті домоглися того, що монахів було виписано, а син покійної господині, після тривалих судових процесів, зміг повернути собі будинок. Але проживати тут надалі йому було несила – надто тяжкими були спогати про все, що сталося…

 

На відео ви можете переглянути повну версію нашого репортажу про церковне рейдерство та захоплення територій навколо Китаївської пустині.

 

Отже, блиск золота і срібла в іконній крамниці по сусідству з убогістю киян, у яких забрали навіть землю під їхніми хатами, “освячена” каналізація, що роками тече в городи мешканців, рейдерство й варварство священнослужителів під “дахом” настоятеля Києво-Печерської лаври УПЦ МП, екс-депутата Київради за сумісництвом та інші, не менш цікаві факти у фільмі “Поповська “народна республіка”.

 

 

Водночас, тема на ньому не закривається, оскільки залишилися нерозв’язаними ще деякі принципові питання. Під час підготовки цього матеріалу від нашого постійного читача – пана Пантелеймона Осипенка з м. Києва надійшла інформація про факти, пов’язані із загадковою смертю старця Пафнутія.

 

Наразі відомо, що це сталося у середині 1990-х рр. Пафнутій не робив різниці між УПЦМП і УПЦКП. Старець відновлював в Україні інститут екзорцистів, який зберігся у римо-католицтві, але екзорциствами були апостоли, про це написано у Євангелії. За це він був декілька разів побитий монахами, про що він скаржився своїм наближеним людям, що регулярно до нього приходили – “духовним чадам”. Після одного з побиттів він помер. Можливо, до нього приходили прибічники Ольги Асауляк (див. також: ШЄП: єдине лихо під різними ширмами), і старець міг їх консультувати з дотримання християнських принципів. Якщо це так, то він, як старець, не міг прогоняти ні християн УПЦМП, ні учнів Ольги Асауляк, бо вони приходили до нього за порадами. Таким чином поводили себе і старець Кирил, і старець Наум, і інші старці у Сергієвому Посаді, – розповідає П. Осипенко, – вчинки яких я спостерігав у 1989-1993 роках, а от Пафнутій, що діяв на їх рівні, в Україні спромігся від монахів отримати побиття і передчасну смерть.

 

Тому ми будемо планувати наступний візит до Китаївської пустині, аби ретельно розслідувати причину його смерті. Якщо ви маєте відомості, що можуть допомогти у цьому, будь ласка, пишіть нам на адресу редакції: [email protected].

Духовне життя, На часі