Доглибне знання російської ідеї потрібне нам також для того, аби щонайрішучіше вилучивши із нашого єства залягання цієї ідеї у самому нутрі нашому, стати нарешті самими собою, — осягнути усю повноту того, що являє собою наша українська новоєвропейська ідентичність.

 

---

 

«Інтелігенція, вихована колонізатором,

є головним ворогом свого народу»

Дж. Неру

 

(За матеріалами статті Я. Дашкевича «Переднє слово від автора» до книги Р. Кіся «Підводний камінь євразійства, на який пливе Україна»).

 

Російська ідея не просто паразитує нині на найбільшому з уламків імперії

 

Російська ідея сьогодні знову шукає своєї об’єктивації. Знову гарячково намагається розгорнути себе як Третя Імперія. Тому зовсім марна сьогодні полеміка із російською ідеєю (чи то як сукупністю доктрин, чи то як інтенціональною спрямованістю) без хоча б початкового розімперення самого єства Росії… У цих обставинах будь-який публіцистичний запал — цілком безплідний. Насамперед треба докладніше дослідити «анатомію» московства. Отож і книга була задумана не як полемічна або лише критична, але як, насамперед, аналітична. Вона є спробою не тільки з’ясувати глибинні чинники реального євразійства (як аксіології і психології антиокциденталізму та цивілізаційного маргіналізму), але і показати небезпеку новочасної кризи російської ідентичності.

 

Щонайважливіша функціональна «підпорка» московства — його імпер-етатизм. Підпорка, що на ній (свідомо і позасвідомо) переважно і трималася московська самототожність схитнулася і надламалася… Болісна травма російської самосвідомості вже сьогодні «виноситься назовні», вже сьогодні екстеріоризується у руйнівному для всіх (у деструктивному для самої Європи) ефекті московської гіперкомпенсації. «Уязвленная» гординя Росії стає щораз не безпечнішою нині для всього світу. Адже глибинна фрустрованість припроваджує (і індивіда, і групу, і соціальну верству, і цілу цивілізацію) до вихлюпування агресивності…

 

Якщо Україна у цій ситуації буде лише «стояти» на грані двох світів — європейського і євразійського (або лише непевно балансувати на цій грані),— вона буде лише епіфеноменом одного чи другого світу… Або ж просто сказати — цивілізаційними загумінками. Сама ж тоді Україна не потрапить вже стати відносно окремим цивілізаційним світом…

 

Не потрапить вже бути світом…

 

Не потрапить вже вибудувати свій власний світ (як, скажімо, вчинили це голландці, чехи, японці, або ж чілійці), а не перебувати у цивілізаційному поміжсвітті. Йдеться, насамперед, про вибудову Другої Європи, котра б відповідала внутрішній нашій сутності, а не була тільки чи то Заходом Сходу, чи то лише Сходом Заходу. Тому із погляду української ідеї ця книга — зовсім не протиставлення московству.

 

Заартикульованість бінарної супротилежності «ми-вони» — це лише давня прив’язаність до пуповини узвичаєного метрополітального дискурсу. Не протиставляючи себе Москві, а лише виявляючи сталі, повторювані, інваріантні прикмети у суспільній «палеоантропології» та «анатомії» усіх московсько-пітерських тиранозаврів,— ми мали би тільки гостріше усвідомити нашу українську інакшість. Саме ця остання дає нам підстави розглянути наше повернення до самих себе, як повернення до глибинного українства.

 

Гадаю, що у книзі вималюється виразніше сам початок цього шляху… А це особливо важливо для нас у ситуації новітніх напружених, болісних історико-цивілізаційних роздоріж…

 

Ми — як українство, як нація, як культура

 

Ми опинилися ійсно у становищі історичного вибору: або дивергенція із євразійством (поступовий дрейф до фундаментальних вартостей європейства), або ж небуття у євразійському конглометарі… Йдеться не просто про вибір, як вольове спонукання, а про кращу зорієнтованість на драматичних перехрестях історії… Адже ці перехрестя не повинні для нас бути лише перехрестями зовнішньої подієвості (подієвості, у межах якої українці — лише об’єкт дії тих або інших чинників).

 

Ці перехрестя мали би стати для нас історичними локусами глибинно-екзистенційної мотивації і активної дії. І хоча історична доля (беручи у великому масштабі) дійсно задана провіденційно; проте історична знедоленість у масштабі буття залежала часто від нашого власного чисто людського нерозуміння. Нерозуміння нових можливостей і нових загроз поворотної історичної ситуації…

 

Українство і нині усе ще залишається значною мірою неоромантичним ретроспекціоністським мрійництвом… Воно настільки часто нині озирається назад, настільки задивлене у минуле (часто у наскрізь міфологізоване пра-минуле), що навіть і не потрапить часто-густо звернути увагу на велетенську — знову хижо роззявлену — пащу московського євразійства… Ретроспективне мрійництво — погана традиція українства… В ньому один із чинників пасивізму українства, його недостатньої динамічності…

 

Ми можемо натхненно романтизувати «глобальне українство» (воно, мовляв, і в Австралії і в Парагваї…) чомусь не добачаючи у себе під носом того, що українства як реальної суспільної одиниці і як культурної сили практично немає іще ані в Одесі, ані в Дніпропетровську, ані у Харкові… У великих містах усе ще цілковито домінує субкультура московського євразійства…

 

Євразійство продовжує вповзати у саме нутро нації

 

Без потужного власне українського урбанізму (українського спілкувальницько-комунікативного середовища у містах — середовища, котре є водночас живим середовищем безперервної рецепції, трансмісії та реінтерпретації живої української культури) ми не матимемо майбутнього як нація… Усі ембріони майбутнього (етносоціальні, цивілізаційні, лінгвокультурні) зароджуються і виношуються нині саме у великих містах. Визначаються містами.

 

Запам’ятаймо: реально ідея розгортається не у трактатах ідеологів: реально вона об’єктивується і навіть уречевлюється у дійсних етнокультурних ситуативних контекстах, у комунікативних (у тому числі і безпосередньо-контактних) мережах, у реальній субкультурній стратифікації, ба, навіть, у речовому довкіллі (у «мові» цього довкілля)… Тому наша відсутність у великих містах (відсутність українства тут як реального відносно суцільного середовища) — це лише одна із проекцій російської ідеї на «екрані» нашого (не нашого) урбанізму.

 

Брак українського урбанізму

 

А, отже, і несформованість потенцій свого власного цивілізаційного розвитку — це печать російської їдеї… Український (властиво — «хохляцький») маргіналізм — це теж печать російської ідеї… Речники євразійства у безпосередньому оточенні Президента — це теж печать російської ідеї…

 

Наші вічні вагання, наша нерішучість, наші роздвоювання поміж московським Сходом і європейським Заходом, наша психокультурна амбівалентність, що є двоїстістю та меншовартістю маргінала — все це теж печать російської ідеї… Замість потужної антиасиміляційної контратаки задля того, аби захопити в містах хоча б невеликі плацдарми для реального українства, — мляве животіння із дня на день десь на загумінках модерної цивілізації…

 

Замість дійсної і послідовної деколонізації — деколонізації, котра б мала «розчистити» у містах хоч такий-сякий функціональний простір для розгортання української ідеї — десять нових русифікаторських радіостанцій у самій столиці України (із 12-ти нових радіостанцій — десять російськомовних); замість українських модерних журналів — злива видань русифікаторського суперпотужного видавництва Бліц-Інформ…

 

Чи ж там, де все більше і більше (значно масивніше і потужніше аніж у часи брежнєвської темряви…) розгалужується, употужнюється, наростає ідея російська (і в самому серці України, і у Харкові, і навіть у Львові) зможе взагалі втриматися українство? Українство як дійсне комунікативно-інформаційне поле, як середовище, як мережа, як згусток дійсних безпосередньо-контактних інфозв’язків… У лоні великих міст сьогодні виношується неукраїнське майбутнє… Реально московство (євразійство, російська ідея, субкультура, що за нею стоїть і втілює цю ідею) продовжує перемагати в містах…

 

Розплющимо ширше очі і будьмо хоч трохи тверезими реалістами

 

…А не фотельними міфологами-неоромантиками у полоні безконечних химерних фантазмів про наше прапраарійство… Адже саме в сучасних містах (а не в могильниках Шилова, не в «етимологічних» фантазіях Чепурка, не в «святоукраїнстві» Бердника) не тільки концентрується людність і виробництво (у тому числі і виробництво інформації та «виробництво» нових ідей, нових ціннісних орієнтацій, нових напрямків тощо), але виробляється також певний триб життя, певні поведінкові і соціокультурні моделі, котрі завсіди є панівними, престижними, взірцевими для всього суспільства.

 

Тому нація без свого національного міста є цілком однозначно нацією без майбутнього. Підкреслюємо ще раз: наше майбутнє — хочемо ми того чи ні — формується саме у містах. Тому українство — поза містом — це українство поза добою, це українство без майбутнього. А ще точніше: майбутнє — без українства…

 

Отож загрозою для українства є нерозуміння того, що зі здобуттям незалежності не може послаблюватися антиколонізаторський спротив московству (адже триває, посилюється, наростає лінгвокультурна, ідейна, комунікативна, психологічна колонізація України): російська ідея спирається в Україні не лише на нашу доморощену «тиху» лукашенківщину (сотні тисяч прямих колаборантів імперіалістичного Кремля), але й на мільйони збайдужілих наших роздвоєних маргіналів-хохлів, і навіть на мрійливих неоромантиків-інтелігентів (інтелігентів, котрі усе ще правлять магічний танок довкола «багатющих традицій», вишукують пра-пракорені, або ж бавляться в опереткові гопакіади, урочисто споживаючи «козацький куліш» десь біля паркових клумб…).

 

Як це не страшно, але усе ще справджується дуже точний діагноз поставлений українству одним шовіністичним російським часописом ще більш як сто двадцять років тому:

 

«Слабкість Малоросії пояснюється не чим іншим, як тим, що малорос Грицько Позіхайленко, замріявся про Сагайдачного» («Неделя», 1874, 48).

 

Чи не «пропозіхаємо» ми сьогодні те, що російська ідея цілком реально утверджує свій функціональний субстрат (цивілізаційний євразійський субстрат) у містах України? Чи не «пропозіхаємо» ми нині того, що Кремль сьогодні цілком дієво контролює комунікативно-інформаційну ситуацію у наших великих міських агломераціях (навіть у Львові)? Чи не «пропозіхаємо» ми нині того, що з дня проголошення нашої незалежності не видно ще навіть і щонайменших слідів нашого реального унезалежнення від інформаційно-цивілізаційного контролю Москви? Чи не «пропозіхаємо», зрештою, ми нині того, що намагання не тільки втримувати, але й закріпити, зафіксувати культурне не-існування українства у великих містах Центру, Сходу та Півдня може стати нічим іншим як новим тріумфом неоколонізаторської версії російської ідеї в Україні (Україна як свого роду «друга Росія»)?

 

Докладне знання самої «анатомії» та самої «фізіології» московської ідеї

 

Знання її парадигматичної структури та її функціонування потрібне нам конче сьогодні не тільки для вироблення адекватних націозахисних засобів та, сказати б, вироблення більш стійкого внутрішнього «імунітету» нашого українського етносоціального організму щодо можливої «інфікованості» його євразійством, неослов’янофільством, чи старою хворобою «зачарованості на Схід»… Доглибне знання російської ідеї потрібне нам також для того, аби щонайрішучіше вилучивши із нашого єства залягання цієї ідеї у самому нутрі нашому, стати нарешті самими собою,— осягнути усю повноту нашої української новоєвропейської ідентичности.

 

Отож не полеміка із московством (вона — повторюю — марна), а розуміння самої сутності російської ідеї,— її динаміки, її внутрішніх механізмів, її типології, її дійсного підложжя у менталітеті та культурі московства (а також і диверсифікації цієї ідеї та розмаїтих «траєкторій» її руху у контексті культури та цивілізації) буде корисним і для нашого власного самоусвідомлення як новоукраїнської Другої Європи. Тієї Другої Європи, що повернувшись обличчям до Заходу і не озираючись на наскрізь деструктивне євразійство, разом із тим не намагається йти якимось цілком самодостатнім «третім шляхом», а відбудовує зі середини іманентно притаманне самому єству нашому і посутньо оновлене європейство.

 

Тому, як воля на це Божа,— наступним (другим) томом дослідження стане книга «Крах третього Риму і доля українства (погляд у майбутнє)». Українська ідея мала би бути розгорнена у цій другій книжці як проект.

 

Проект не просто ідеологічний, а проект культурний і цивілізаційний

 

Наша нова доля має започатковуватися не просто Державою, а внутрішньою духовою та психологічною емансипацією від «исторических судеб» московства. Відмежуванням від позамулюваних русел його доктринерства, його ідеократії, його ідолотворення, його месіянства, його знеосібленого етатизму. Поворотом від «ідейности» до Духовності, від доктринерських клішованих постулатів до Живої Любові.

 

Від божків до Євангелії Ісуса Христа. Від сурогатів колективізму на барачно-казармово-зонівський кшталт до примату персоналістського первня. До внутрішньої духової свободи. До особистісної відповідальности окремої душі людської перед Богом і щодо Бога… Від недосконалого напівотарного стану людина — у — нації до досконалого стану нація — у — людині (адже, скажімо хохол-маргінал — теж є у нашій нації, але чи нація, чи культура нації — у ньому?)… Від закам’янілої бюрократичної зієрархізованости до тієї ієрархії вартостей, де Істина, де любов, де богоподібна Вільна Особа — понад усе…

 

Мусимо насамперед виборсатися із євразійства, що у нього ми усе ще наполовину занурені (виборсатися цивілізаційно, культурно, ментально). Ми мусимо цілком виразно з’ясувати наскільки євразійство неприроднє для нас, наскільки воно саме по собі неорганічне і наскільки невідповідне воно самому духу українства… Ми зовсім не кладемо собі за мету вибудовувати бар’єри з Євразією. Ми прагнемо тільки чітко окреслити, чітко «нанести» на умовну культурологічну мапу (мапу не просторову, а мапу ментальну, що має свій власний етнопсихічний та аксіологічний масштаб) ті «разухабистые» шляхи євразійства і ті його прірви й безодні.

 

Куди нам не варто у жодному разі зсуватися знову

 

Про цю смертельну загрозу євразійства для України (загрозу етнополітичну і етнокультурну) мені довелося писати ще на самому початку дев’яностих років [1].

 

Так звана постколоніальна теорія і постколоніальна критика (Едвард Саїд, Франц Фанон, Гомі Бгабга та ін.) не тільки виявили імпліцитно притаманну постколоніальному дискурсові бінарну супротилежність категорій «центру» і периферії, але й намагання універсалізувати ту «картину світу», ті мірила та вартості, що притаманні саме для «центру».

 

Відомий учений-українець з Австралії Марко Павлишин у своїх міркуваннях про певну частину постколоніальних студій, що мають радше теоретичний (мета критичний) характер (Баркер, Гюлм, Іверсен і Локслі та ін.) робить вельми цікаві спостереження про деякі деконструктивні прочитання колоніальних дискурсів. Міркування вельми цікаві у нашому контексті Москва — Україна. «У таких дослідженнях,— як пише Павлишин,— особливу увагу часто приділяють побудові бінарної опозиції «я/чуже», де чуже (найчастіше расово чуже) розглядається як категорія вилучування і, отже, пригноблювання.

 

Майже недосліджена протилежна стратегія

 

Підкреслює М. Павлишин: поширення імперського «ми» на колонізований суб’єкт і позбавлення його будь-якої свідомості, крім імперської…» [2]. Така свідома чи неусвідомлювана екстраполяція імперського «ми» на колишні московські володіння (наприклад, на Україну) до цього часу властива дуже багатьом навіть і відомим російським вченим.

 

Як щось таке, що неспроможне дорозвинутися в націю (а є лише етносами) і може існувати лише «реінтегрованим» у «нову Росію», вважає білорусів та українців російський філософ професор Ю. Бородай в одній із останніх своїх книжок із інтригуючою назвою «Эротика — смерть — табу: трагедия человеческого сознания». Традиційно (у руслі московського колоніанізму) вбачаючи в українцях та білорусах лише матеріал для російської історії цей, з дозволу сказати, мислитель пише буквально таке (і це на шостому році державності України):

 

«Захочет ли собственной государственности сам этнос? Например, украинцы, белорусы, когда они на собственном опыте поймут, наконец, что для них означает такой «прогресс». Речь, разумеется, идет,— зверхньо і з неабиякою погордою розмірковує далі Ю. Бородай,— не о политиканах, разыгравших этническую карту в своих интересах,— те никогда ничего не поймут. Более общий вопрос: нужно ли каждому этносу вообще «развиваться» в нацию?

 

Может быть это для этноса вовсе не благо, а смертный крест?» [3]. Стара «об’єднавча» (довкола «русского ядра») мислительна парадигма, старі (хронічно уже задавнені!) «інтереси» великоімперства («інтереси» трохи підретушовані «реінтеграційною» термінологією) вистромлюють добре знайомі нам вуха ледве чи не з кожного речення розділу «Етнос і нація» цитованої книги [С.315—323].

 

Ось як уявляє собі Бородай «розв’язання національної кризи»

 

«Это путь реинтеграции большей части бывшего СССР в форме новой России. Я думаю, первыми на этот путь будут вставать хлебнувшие самостийного лиха наши братья из Казахстана, белорусы, украинцы. Это они, сами, я надеюсь, избавятся от своих местечковых политиканов и начнут давить на московский центр, требуя обьединения» [Там само. С.323].

 

Треба сказати, що із російського погляду це ще велика честь для Білорусії та України, коли їх розглядають нарівні із французькими Бретонією, Бургундією чи Провансом… Адже принаймні українців та білорусів вважають тоді бодай етнокультурними утвореннями із певним «місцевим» чи етнокультурним колоритом… Нагадаю, що величезна більшість російської інтелігентної публіки на відміну від отих «местечковых» недолугих «самостийников всех мастей» (задля культурної «поліфонійности» та  гармонії, що до них так прагне московський професор, послуговуюся тут і його термінологією) взагалі цілковито ототожнюють українців і білорусів із росіянами…

 

Бородай волів би, щоб і мотиви етнічно білоруські і мотиви етнічно-мордовські зберігали своє життя «в глубине росийской культуры» подібно до того, як і у «гармонію» французької культури залучені лади і Бретонії і Провансу… Провансалізація України (а в плані ментальному, у плані світоглядному, у плані психо-когнітивному — це розповсюдження на неї московського імперського «ми») — це ще — повторюю — висока честь для нас «местечковых» периферійників, бо ж взагалі модерне політичне українство є для Москви лише тимчасовим якимось історичним казусом. І не більше.

 

Про це вже писали сучасні закордонні дослідники і, зосібна, Роман Шпорлюк у відомій своїй праці (публікована у 1996 р.) «Падіння царистської імперії та СРСР…»: «…всі політичні кола в Росії,— пише Шпорлюк,— й досі сумніваються чи справді існує українська національність, хоча з тактичних причин не всі говорять про це відкрито. За суперечками про Чорноморський флот або статус Криму криється небажання визнати Україну як незалежну від Росії державу» [4].

 

Фантазми і міражі сучасної російської ідеї

 

Так само, як і зневага високочолої московсько-петербурзької професури до «містечкових політиканів», не зможуть уже, ясна річ, зупинити деколонізації новопосталих незалежних держав, як і не змогла уже російська ідея надихнути мілітарну московську орду у жорстокій (і водночас безмірно ганебній) колоніальній війні проти народу Чеченії. Однак мусимо бути пильними.

 

Мусимо добре знати цю російську ідею. Адже ідея ця не тільки усе ще спроможна виплоджувати нові ідеологічні химери та нові світоглядні монстри, але й самі стосунки людські перетворювати у щось монструозне. Щось потворне і страшне… Щось безконечно далеке від «всеобнимаемости», «всечеловечности», високої цивілізованости та демократії…

 

Важливість спеціальних досліджень самої внутрішньої конструкції російської ідеї (а також її конкретних проекцій і «розгортань») обумовлена також потребою якомога безболіснішої та — наскільки це можливо — швидкої загальноцивілізаційної і культурної деколонізації України. Адже українство сьогодні (як відносно цілісна система способів і форм життєдіяльності; як певний рівень творчої активності і самоактуалізації; і, нарешті, як саме живе середовище) не тільки просочене, але і розріджене московством… Ба навіть більше того,— далі перебуває в орбіті панівних московсько-євразійських впливів (цивілізаційних, культурних, комунікативно-мовленнєвих).

 

Московство деформує наш націопростір зсередини. Позбавляє цей останній необхідної внутрішньої когерентности та відповідної динамічної гомеостази. У цьому націєпросторі не лише цілком безперешкодно і далі здійснюється засилля російського інформаційного колоніанізму, але і розбігаються навсебіч мільйони і мільйони тріщинок, розколин, а подекуди уже і проваль між-простору внутрішнього відчуження між етносоціумом України і національною культурою (міра такого відчуження вимірюється національною маргіналізацією, мовленнєвою асиміляцією, котра не тільки триває, але і посилюється).

 

Тому завданням цієї роботи є не лише зривання філософсько-релігійних та реторичних запон із імперських за самою внутрішньою своєю сутністю текстів (їх розмаскування — деконструкція), але і зривання запони із нашого власного національного єства: виявлення в ньому цілком виразних «слідів» цих текстів,— тих матриць перцепції й мислення і навіть тих способів реагування, котрі накинені нам колишньою метрополією. Розімперення потрібне нам самим, як своєрідне духово-інтелектуальне очищення.

 

Першими двома кроками в цьому напрямкові мали би без сумніву стати:

 

по-перше, усвідомлення неможливості нашого подальшого перебування in medias res.

 

по-друге, цілковите відмежування від російської ідеї не тому, що вона продовжує і далі залишатися (хоч і у різних так чи інакше «пом’якшених» формах) ідеєю імперського домінування, але і тому, що ідея ця (у розмаїтих своїх квазірелігійних, філософських, ідеологічних, геостратегічних проекціях та у цивілізаційно-культурніх об’єктиваціях) не є релевантною у новоєвропейському контексті. А отже і потенційно деструктивною не лише для українства і української культури загалом.

 

Звичні моделі метрополітального дискурсу є імплікованими сьогодні не лише у пітерсько-московських розмірковуваннях про «окраїни» (для цих останніх віднайдено термінологічний дериват так званого «ближнього зарубіжжя») і не лише у спробах розглядати колишні республіки СССР (у тому числі навіть і ті, що перебували під останньою московською окупацією менше як півстоліття,— як от республіки прибалтійські) як сферу так званих «інтересів Росії» (властиво як лише відносно пасивний об’єкт кремлівських розрахунків і порахунків).

 

Старий метрополітальний дискурс

 

Він виражається (останнім часом все більше і все виразніше) у намаганнях відмежуватися із усією цією сферою «исторических интересов» від Заходу, від західної цивілізації ( у тому числі у соціонармативних, аксіологічних та ментальних вимірах цієї останньої).

 

Відомий московський професор Панарін в одній іх останніх своїх книг «Введение в политологию» (1994) недвозначно заартикульовує потребу створення системи — як він їх називає — «аксіологічних фільтрів» щодо західних впливів, що можна властиво розглядати як тільки ще одну версію конструювання історично нежиттєздатних (і небезпечних для самої Європи) закритих суспільних систем. На жаль, і такий інваріантний «історичний інтерес Росії» (інтерес, що є однією із основних підстав вибудови новоімперського свого окремого світу) є інтерес домінації та гегемонізму, що є одним із головних спонукальних чинників московської постколоніальної (постколоніальної?) історії.

 

На жаль, інтелектуально, духовно і культурно (не кажучи вже про економічні та соціо-стратифікаційні структури) українство і далі перебуває «in medias res». Подолання цього «серединного царства» самої нашої внутрішньої роздвоєності (а ця остання гасить, паралізує саме прагнення до глибшого і глибшого закорінювання у європейську нашу самототожність) є єдиною і цілком достатньою підставою для виживання українства як українства у наступному XXI столітті.

 

Тому гадаю, що це теж доволі вагома підстава для виходу цієї книги у світ.

 

Наші державні чинники

 

Наша внутрішня незавершеність як нації вимагає такого довершування історії нашого націотворення, коли сама держава все більше і все відважніше та упевненіше ставатиме одним із дійових чинників «випрацьовування» модерної новоєвропейської української нації. Наші державні чинники (за винятком дуже небагатьох одиниць) поки-що «недотягують» до цього історичного завдання (а без здійснення цього завдання неможлива деколонізація України) саме тому, що усе ще перебувають в інтелектуально-духовній, ціннісно-орієнтаційній та ментальній орбіті давньої метрополії. Якщо ми поступово просуватимемося все-таки шляхом збудови Другої Європи (а не шляхом добудови до Євразії Другої Росії), то наше дистанціювання від російської ідеї стане уже не ідейно заданим (на кшталт гасла: «Геть від Москви!»), а цілком органічним. Тоді ми просто будемо приречені історично розвиватися поза євразійським конгломератом. Адже цей останній налаштований антиокцидентально.

 

На завершення цього переднього слова до книги і користуючись такою нагодою хочу сердечно подякувати усім тим, хто найбільше спричинився до виходу цієї книги у світ. Автор особливо вдячний відомому українському політикові пані Славі Стецько, професорові-етнологові Степанові Павлюку, докторові філософії панові О. Гриніву, а також Богданові Залізняку, Олександрі Корнецькій, Мирославі Шульзі».

 

---

1. Сіннер Р. (Р. Кісь) Підводний камінь євразійства, на який пливе Україна // Державність.— 1992.— № 1.— С. 3 – 6.
2. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія // Антологія світової літературно-критичної

думки ХХ ст. за редакцією Марії Зубрицької.— Львів, Літопис, 1996.— С. 533 – 544.

3. Бородай Ю.М. Эротика — смерть — табу: трагедия человеческого сознания.—М., Гнозис, 1996.— С. 320.
4. Дух і літера.— № 1 – 2.— К., 1997.— С. 127.

---

 

Шляхи побудови сучасної політичної нації

 

Розгортання українського комунікативного середовища насамперед у великих, середніх і малих містах на основі щоденного розширення через ЗМІ платформ українства, насамперед в науці та освіті для:

 

• охоплення українською культурологічною мапою території України, а також іноземних держав, де проживають українці з чітким окресленням етнокультурних і етнонаціональних загроз від євразійства;
• звільнення українського середовища від інформаційних платформ через які «просочуються московство»;
• кардинальне відмежування від московської євразійської ідеї, як деструктивної і смертельно небезпечної, побудованої на домінуванні та геноциді українського народу.

 

Механізми побудови сучасної політичної нації:

 

Щоденне публічне духовне, інтелектуальне, ціннісне очищення державного апарату, сфери освіти та послуг від євразійських цінностей, які базуються на агресивності і ненависті до європейських цінностей, включаючи українські.

 

Дії Президента України та Кабінету міністрів України:

 

Запровадити через наявні бюджетні та державно-приватні інструменти державотворчі проекти у всіх сферах суспільного життя, насамперед у великих, малих та середніх містах по культивуванню європейської сутності українських цінностей та культури та їх несумісності із московським трактуванням євразійства.

 

Це має базуватись на пропаганді та вивченні фундаментальних засад української культури та традицій, викладених у праці всесвітньо визнаних вчених, письменників та поетів – Т. Шевченко, Я. Дашкевича, М. Грушевського, І. Франко, А. Шептицького та інших.