Акція «Волинь» – проблема, яку ми повинні розглянути не лише з погляду історії, бо йдеться про встановлення історичної правди про події, але й, на жаль, з погляду сучасної політики.
Адже очевидно, що ми маємо справу зі зловживанням історичним минулим для того, щоб досягти певних політичних цілей сьогодні, має цілком ясно дві сторони.
Перша з них — польсько-українські відносини під час Другої світової війни, а також напередодні війни та після неї. Друга — інтерпретація цих подій у політичному плані з яскраво антиукраїнських позицій та з виразним маніпулюванням історією у наш час.
Зрозуміло, що це дві сторони однієї медалі. А з іншого ще боку, проблему не можна зводити до самих лише польсько-українських стосунків, не враховуючи міжнародного контексту з перед більше як півстоліття та обставин того сучасного міжнародного становища, в якому перебуває Українська держава.
Два глибші історичні екскурси
Перший екскурс
Не підлягає сумніву — це доводять історичні дослідження — що Польща, починаючи принаймні від середини XIV ст., через свою агресивну політику щодо сусідів на Сході та на Півночі була основним фактором дестабілізації в Центрально-Східній Європі хоча б до середини XX ст.
Намагання захоплювати чужі – і в національно-етнічному, і в державно-правовому відношеннях — території з бажанням перетворювати їх у свої внутрішні колонії з поневоленим, зведеним до рабського стану населенням, неодноразово були причиною дошкульних поразок Польщі до втрати незалежності включно. Спроби перетворити також Україну в послушну колонію стали причиною багатьох українських повстань, кривавої боротьби за створення держави українського народу, боротьби, яка тривала століттями. І, до речі, нічого не навчила польських політиків минулого і сучасного.
У мене вже була можливість писати про те, що польська державна ідеологія належить до найконсервативніших та найанахронічніших у Європі. Але вона й досі, як можемо переконатися у наш час, – є діючою політичною доктриною та підставою заполітизовування польського суспільства.
Другий екскурс
Польське панування на західноукраїнських землях у 1918—1939 рр. доводить, що політики справді досвід минулою не сприйняли. Польща по-зрадницькому зламала договір з Українською Народною Республікою, не виконала ухвал Ризького договору 1921 р. та рішення Ради послів 1923 р., запроваджуючи суворий окупаційний режим з дискримінацією та поступовим винищенням усього українського. Особливо на тих теренах, що були захоплені від Української Народної Республіки (Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя).
Було проведено масивну колонізацію так званими осадниками. Праві шовіністичні політичні кола опрацювали ще тоді, напередодні Другої світової війни, плани депортації українців з їх корінних територій для розпорошення в Західній Польщі – плани, які було реалізовано кілька років пізніше в ході акції «Вісла».
Переходячи до періоду Другої світової війни, хочу звернути увагу на події і явища, сутність яких ясна і на сьогодні не підлягає серйозній науковій дискусії.
Друга світова війна
Криваві події 1939-1944 років та пізніше відбувалися на українській етнічній території, на якій поляки (влада, колонізатори) були у статусі окупантів. Українці були (але вже частково не є) справжніми господарями на рідній землі.
Якщо в цьому випадку брати до уваги лише Західну Волинь, то на ній у 1941 р. (після депортації 1940-1941 рр.) проживало, за оцінкою, на 1 млн. 600 тис. українців приблизно 220 тис. поляків. Тобто співвідношення становило 7:1. При такому співвідношенні поляки намагалися далі грати роль панівної нації — панівної над українцями.
Винищування українців почалося у 1939 р. польськими військами
Польські війська відступали через Волинь під ударами німецької армії. Тоді запалали хати українських селян, вбивали мирне населення. 1940 p. польські боївки почали винищувати українську інтелігенцію, громадських діячів на сусідніх Підляшші й Холмщині, що незабаром дало відповідний резонанс на Західній Волині.
У червні 1941 р. у Львові було відновлено незалежну Українську державу. Розпочалося утворення українських збройних сил також на Волині. І Волинь увійшла до складу Української держави.
Українці відмовилися скасувати проголошення незалежності, тому почалися німецькі репресії. Відбувається повернення до методів підпільної боротьби, скерованої не лише проти німецьких окупантів, але й проти російських комуністичних партизанів.
Українські Збройні Сили, частково обеззброєні німцями, а частково перетворені на поліцію, внаслідок німецьких репресій, зокрема на Волині, перейшли на нелегальне становище. В такому становищі опинилася також «Поліська Січ» Т. Бульби-Боровця. В зв’язку з нестабільним становищем на Волині — німецькі карні експедиції, більшовицькі російські партизани — в різних місцях виникають відділи самооборони. Бо боротися з загарбниками та гнобителями-окупантами — це обов’язок народу.
Події від 1941 року
З вибухом німецько-російської війни 1941 р. Польща – в особі Лондонського еміграційного уряду автоматично стала союзником СРСР, йдучи на активне колаборантство з більшовицькими партизанами (залишками розгромлених військових частин, утікачами з таборів полонених), утворюючи польсько-російські боївки, що нападають на українські села.
Одночасно реалізується не менш активне колаборантство з німецькими окупантами. Відбувається переведення польської «гранатової» поліції, підпорядкованої німцям, на Волинь, проведення цією ж поліцією, а також німецько-польськими відділами карних експедицій по українських селах, утворення та озброєння німцями опорних пунктів у польських селах, що співробітничають і з німецькими окупантами, і з російськими партизанськими рейдами.
Наступним кроком була діяльність 27-ї дивізії Армії крайової, скерована виключно на винищення українського цивільного селянського населення.
Згідно із загарбницькими планами трьох антиукраїнських сил — німців, росіян та поляків — на Волині та на інших західноукраїнських землях дійшло до фактичного утворення антиукраїнської коаліції. Співпраця поляків кумулювала ці сили шляхом активного колаборантства терористичного змісту.
Волинь опинилася під потрійною окупацією
Всі ворожі сили об’єдналися на антиукраїнській платформі. Їхня мета була стратегічною – кривавими методами примусити до рабського послуху, а далі екстермінувати українське населення.
Українська Повстанська Армія разом з відділами самооборони (не всюди об єднаними в УПА) виступила на захист українського населення. УПА розпочала боротьбу з карними німецько-польськими експедиціями, польськими опорними пунктами, польськими загонами та боївками Армії крайової, польськими загонами в складі російських партизанських частин. Усі ці операції мали обмежений тактичний характер.
Досі не знайдено (хоча їх дуже хочуть знайти) жодних ухвал чи наказів з українського боку (міфічної ухвали III Конференції – не III Великого збору – ОУН, міфічних глобальних наказів УПА) про винищення польського мирного населення. Для того, щоб підірвати опору і базу для німецько-польських, польських, польсько-російських антиукраїнських операцій, українське підпілля пропонувало польському населенню залишити терен бойових дій, виїздити на Захід.
Польська сторона противилася цьому, намагаючись зберегти так званий стан посідання. Усунення населення, щоб позбавити терористів підтримки, як військова тактика, відомо, застосовувалося часто при аналогічних ситуаціях у багатьох країнах світу.
Ситуація погіршала внаслідок дій польського еміграційного уряду, який навідріз відмовився від реалістичних переговорів, висуваючи перед українською стороною прелімінарну умову визнати належність західноукраїнських земель до Польської держави у межах до Другої світової війни.
Польський уряд, командування Армії крайової поширювали антиукраїнські інструкції та накази. Було придумано розраховану на міжнародну громадськість дезінформацію, що російські збройні формування на німецькій службі, які були в охороні концтаборів, придушували повстання у Варшавському гетто, Варшавське повстання тощо, — це «українці». Бо великий російський народ ображати не можна було колись, як і тепер. Навіть в ім’я правдивої історії. Поляки на практиці проявилися як послушні виконавці німецьких та російських стратегічних планів.
Німецький Райхскомісаріат України у Рівному
На окремий розгляд заслуговує діяльність німецького окупаційного Райхскомісаріату України у Рівному на чолі з гауляйтером Еріхом Кохом. Він був організатором кривавих розправ з українським населенням не лише Волині, але й цілого Правобережжя.
Як довела німецька берлінська комісія 1944 р., Е. Кох виконував польські вказівки, винищуючи українську інтелігенцію на Волині. Він був ініціатором спровадження «гранатової» поліції на Волинь.
Одночасно Е. Кох мав зв’язки з російськими розвідувальними органами — коли УПА загрожувало Рівному і райхскомісар готувався до втечі, то з радянського боку запускали черговий партизанський рейд, щоб нейтралізувати відділи УПА. В нагороду за співпрацю, цього ката України не судили в СРСР і не повісили в Києві, як інших німецьких воєнних злочинців. Його судили у Варшаві, й він до глибокої старості прожив у польській в’язниці в комфортабельних умовах. І там, за відповідну плату, його можна було відвідати і з ним говорити.
Польсько-українська співпраця у боротьбі з окупантами
Дальший розвиток подій — після вступу червоних російських військ на Забужжя — доводить, що насправді польсько-українська співпраця в боротьбі з окупантами — німецькими, російськими була можлива на підпільному і військовому рівні. У цьому переконують спільні операції УПА та АК на Грубешівщині і не лише там.
Під час мого перебування в ув’язненні (Песчлаг у Казахстані) я мав неодноразові зустрічі з засудженими вояками АК (також з Південно-Східного округу), діячами польського національного підпілля, які дуже негативно ставилися до недавнього польсько-українського конфлікту. Але це вже було після всього…
Як відомо, в так званій Людовій Польщі членів АК репресували і переслідували. Але, так само відомо, що нікого там не репресували, не покарали смертю за злочини, скоєні, наприклад, 27-ю дивізією АК на Волині. Хоча бійців УПА в СРСР судили і страчували.
Навпаки, польські урядові чинники зініціювали і провели акцію «Вісла» в дусі помсти за Волинь. Всупереч твердженням польської сторони, акція «Вісла» була повністю власною польською операцією і не проводилася за вказівкою Москви. На це немає жодних документів. Навпаки, є свідчення, що для російської сторони ці дії були неочікуваними.
Українці втратили віковічну Батьківщину на західних окраїнах. А поляків лише позбавили загарбаних земель. Чи можливий знак рівняння? Помста з морально-етичних міркувань, тим паче як прояв застосування колективної відповідальності, є відразливим політичним засобом, однак, дуже часто вживаним у XX—XXI ст.
Три стереотипи
Є три стереотипи, які поширює і польська, і, частково, українська сторона. Їх реальну підставу треба дослідити, вивчити, врешті усунути з обігу не лише наукового, але й позанаукового.
I
Говориться про міжнаціональний конфлікт тоді, коли міжнаціональні конфлікти можливі лише між рівноправними націями (Франція — Німеччина).
На західноукраїнських землях був не просто конфлікт. Конфлікт, зрештою, не мусить бути збройним і кривавим. Було повстання проти трьох окупантів, об’єднаних антиукраїнською ідеологією. Це дуже добре розуміли сучасники, назвавши свої збройні сили Українською Повстанською Армією. Повстання було проявом національно-визвольної боротьби за створення Української держави, відновленої 1941 р.
Була національно-визвольна війна, під час якої, як під час кожної війни (зокрема у XX—XXI ст.) — гине також маса цивільного невинного населення. Війна, яка в обставинах Волині, проявилася також як неконтрольована ОУН та УПА стихійна селянська війна, дуже жорстока, така, яку ми знаємо в цих самих часах. Хоча б, у Югославії.
Та треба пам’ятати й те, що методи боротьби диктує ворог. Так чи інакше, українське повстання проти трьох окупантів має мало аналогій у світовій історії. І, без сумніву, воно було проявом безмежної жертовності й героїзму української нації.
II
Ми говоримо про «непотрібний третій фронт». З погляду високих політичних міркувань він був справді непотрібний і українському, і польському народам. Польський терор був ножем у спину українському національно-визвольному рухові, який мав не лише право, але й обов’язок боротися за незалежну Українську державу.
Але цей «третій фронт» був потрібний німецькій, російській та польській сторонам для винищення українства. Українцям, в остаточному рахунку, хоча й зайвий, але він був необхідним для збереження українців та українського життя на Західній Україні.
III
Про кількість жертв. Про те, що в сучасних війнах гине маса невинного цивільного населення, ми знали і знаємо, бо бачимо це досі на власні очі.
Об’єктивний підрахунок жертв не зроблено. І, здається, поза оціночні числа ми остаточно — навіть при наполегливих дослідженнях з українського боку (що досі не зроблено) — не вийдемо. Не підлягає сумніву, що на обмеженій території Західної Волині кількість жертв польської сторони більша від жертв української. Це зрозуміло при співвідношенні кількості українців і поляків як 7:1.
Але, якщо підраховувати жертви українців з польських рук на території всіх західноукраїнських земель — з Піідляшшям, Холмщиною, Надсянням, Лемківщиною включно, — то терези хилитимуться в інший бік. Цифри жертв стали – відверто кажучи — об’єктом фальсифікації з польської сторони, яка дійшла вже до цифри 100 тисяч, перейшла через неї ледве чи не до 300 тисяч, тобто більше, як взагалі було поляків на Західній Волині…
Мабуть, таку українофобію треба гальмувати не лише українцям. Так чи інакше, великі польські жертви є, перш за все, на сумлінні польського Лондонського уряду, що перетворив поляків на західноукраїнських землях в закладників ситуації. З іншого боку, важко повірити, що, наприклад, 100 тис поляків Волині – тобто, практично, половина польського населення – чекали, доки українці їх виріжуть, не намагаючись рятуватися втечею на Захід.
Тепер – друга сторона медалі
Як це не парадоксально, але сьогодні на політичній сцені з’явилися ці самі актори, що були у 40-х роках минулого століття. Це дає підстави говорити про міжнародну гру довкола так званої справи Волині. Правда, актори появились в трохи іншій зовнішній формі. Але зацікавленість їх не менша, як 60 років тому. На першому плані – Польща і Україна. В тіні – ще сильніші актори заднього плану, Німеччина і Росія. Знову виникає українофобне об єднання. А знаряддям у цій грі роблять Польщу і польське суспільство. Чим займаються дійові особи?
Польща доведена маніпуляціями історії до стану справжньої антиукраїнської істерії. При чому спекуляціями на тему польсько-українських відносин займаються щедро фінансовані з різних боків фанатики. Й це – не лише ветерани антиукраїнських операцій. Вони використовують усі засоби масової інформації в добре засвоєному ґеббельсівському дусі.
Основним кличем стало традиційне гасло «Huzia na Rusina!». Причому закреслено всі нетривкі, але високопарні й обманливі (хоча в Україні дехто в них досі свято вірить і намагається поширювати цю віру) формулювання про українсько-польське «стратегічне партнерство», про те, що «Польща є адвокатом» України на Заході.
Зі стратегічного партнера Польща перетворюється на стратегічного ворога. А з адвоката України – на advocatus diaboli, діяльність якого скерована проти України, для дискримінації якої застосовуються всі можливі засоби політичної дезінформації на базі, зокрема, сфальшованої історії.
Польщу довели до рівня загальнонаціональної шовіністичної параної
В чаду цієї параної Польща повірила, що в ультимативній формі може диктувати Україні, як вона має «відзначати» волинські події, відновлювати пам’ятники-меморіали на честь польських перемог над українцями (наприклад, у Львові), фаворизувати польську римо-католицьку церкву і т. д. Причому все це шляхом дискримінаційних формулювань з запереченням вимог будувати відносини на паритетних началах. Що в такий спосіб польська політика штовхає Україну в обійми Євразійського союзу, в ксенофобному засліпленні не думають.
Польща якось — це вже устами своїх сучасних істориків — забула, що це кілька років тому признавала право на утворення Української держави в період Другої світової війни і право на боротьбу за неї. Правда, Україні таке признання не є потрібне, але воно було симптоматичним. Так як симптоматичним є те, що у 1993 р. Польща відмовилася від «відзначення» 50-річчя волинських подій. Хоча кругла дата – найкраща нагода для цього.
Та тоді якось важко ще було гратися в піжмурки і заперечувати, що Українське повстання було наслідком також польських переслідувань і польського терору. Що змінилося і в чому причина польської агресивності, яка зростає і прогресує?
Польські внутрішні причини
Абстрагуючи від групи Zapalencow, що окопалися, в основному, у Вроцлаві й є рушійною силою для різних провокацій, польська сучасна урядова верхівка, підтримуючи антиукраїнські акції, намагається таким чином, уникнути публічного викриття того факту, що влада в державі насправді є в руках лівоцентристської мафії на чолі з президентом та прем’єром. Мафії, яка займається шантажем, рекетом на високу скалю — і ніяк не хоче випустити з рук кермо, яке гарантує колосальні корупційні прибутки.
Як відомо, спеціальна комісія польського парламенту вже цілий ряд місяців розслідує ці справи, викликаючи для допитів прем’єра Міллера та вимагаючи допиту президента Кваснєвського. Також сучасне економічне становище Польщі не є блискучим. Є ще інші фактори (наприклад, сумне Єдвабне). В той тривожний для польської влади момент можна і треба запускати черговий транш українофобії.
У 1993 р. Польща не почувалася настільки сильною, щоб ставити антиукраїнські вимоги типу «відзначення волинської різні». Не була сформована українофобна коаліція для підтримки Польщі. Не дуже ясною була розстановка сил в Україні. У 2002—2003 рр. ситуація змінилася. На сцені знову, як колись, з’явилися додаткові, хоча й тіньові, але могутні актори. Вони гарантували Польщі підтримку, бо самі стали організаторами дестабілізаційних процесів в Україні. Так почалося грандіозне за масштабами маніпулювання громадською думкою, яке, між іншим, вимагає великих грошей.
Політика реваншу
Таким чином траур, який, здавалося б, повинен домінувати при «відзначенні», перетворився на політику реваншу. Бо, ах, як важко відмовитися від освячених доктрин загарбання, колонізації, асиміляції, депортації, економічного визиску сусіда, що став чи хоче остаточно стати незалежним.
Німеччина після програної війни пройшла кілька стадій ідеологічного розвитку. Після періоду частково вимушеного самобичування, возз’єднання Німеччини відкрило стадію підправлення німецького іміджу навіть для часів гітлеризму та стадію економічної експансії в межах і поза межами Європейського Союзу.
Було створено нову міфологію взаємовибачення і взаємопрощення. Німецько-французьке примирення має завуалювати відродження ідей про ревіндикацію Ельзасу і Лотарингії. Німецько-польське примирення, якого було досягнуто — фактично — під сильним натиском Німеччини після того, як вона забезпечила свої позиції в економіці Польщі та вивела з підпілля німецьку машину, повинно було заслонити собою мільйонні (п’ять, шість мільйонів?) жертви поляків під час Другої світової війни та мільйонні (два мільйони) жертви депортації німців з так званих відзисканих земель під час акції Vertreihmg (вигнання).
Німецькі іміджмейкери пішли далі. Вони почали конструювати образ доброго німця на Сході, скидаючи вину за єврейський голокост і спровоковану німцями різанину на Холмщині — Волині на українців. Лише примирення з Чехією на сьогодні ще не вдалося — через справу Судетів.
«Третя німецька колонізація» Польщі
Польща, за гіркими висловлюваннями теперішніх поляків — тих, які усвідомлюють, що діється, переживає «третю німецьку колонізацію». На тематику польської національно-визвольної боротьби під час Другої світової війни накладено табу. А на хвилю антиукраїнської ксенофобії отримано негласний німецький дозвіл і підтримку.
Західні землі сучасної Польщі опинилися під німецьким економічним диктатом. Ще жевріє думка про польський Drang nach Osten з відновленням Польщі в кордонах 1939 р., яке, своєю чергою, дасть можливість відновити німецькі кордони на Сході з цього самого часу.
В такий спосіб, також на українську політичну сцену повернувся німецький фактор з руйнівними антиукраїнськими традиціями з перед 60-ти років під відповідним камуфляжем, якого вимагає поки що (а може й не вимагає) початок XXI ст. Німеччина підключила Польщу як посередника у своєму власному поході на Схід і ледве чи ті німецько-польські непорозуміння, які проявляються після війни в Іраку, можуть тут щось змінити.
Росія вийшла на сцену майже одночасно з Німеччиною. Польща швидко забула про свою сателітарність по відношенню до Москви і при кожній нагоді та й без нагоди розсипається компліментами на її адресу через засоби масової інформації. Це не секрет, що Росія зацікавлена в дестабілізації становища в Україні, в її розподілі під покришкою регіоналізації. Але Росії не потрібний західноукраїнський опір і вона, як вже висловлювалися російські політики, хоче лише Східну Україну.
Тому відбуваються спалахи підтримуваного Росією (і Угорщиною) закарпатського сепаратизму. Тому вже безперервна течія фаворизованого Росією (і Німеччиною, і Польщею — при допомозі наукових і псевдонаукових ґрантів, стипендій, конференцій, видань і т. п.) галицького сепаратизму, для пропаганди якого утворено групу «галицьких патріотів», яких у скорумпованому середовищі підшукати не важко.
Розшматовану на кусочки Україну проковтнути легше
Але при цьому ще треба обплювати український національно-визвольний рух за утворення незалежної Української держави, бо це, мовляв, не політичний рух, а бандитизм різунів, насильників, розбишак, що займався етнічною чисткою мирного і спокійного польського населення. Антиукраїнська платформа трьох окупантів з 40-х років відновлена і працює.
Такі дії, зрештою, збігаються з діяльністю внутрішньоукраїнської п’ятої колони, яка за всяку ціну намагається знищити українську національну ідею во ім’я збереження влади в приватизованій державі. Тому ще й участь в об’єднанні Слов’янської четвірки (зустріч секретарів Ради безпеки Росії, Польщі, Білорусі, України — тої бюрократично-олігархічної, в Полоцьку на початку березня 2003 р.). Тому, після справи фіктивного «цвинтаря орльонт» у Львові, справа «різні на Волині».
А Україна?
Не треба закривати очі на те, що сьогодні єдино консолідованої Української держави немає. Є Україна бюрократії і олігархії, що задля збереження своїх панівних позицій ладна служити всім, хто гарантує продовження її влади. Пригадаємо Шевченка «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани…».
І є Україна підневільна, окрадена, жебрацька, загнана в безвихідь, обеззброєна і нездатна на активний опір, що може лише спостерігати боротьбу за владу різних кланів, мафій та привикати до кривавих розправ за безмежні багатства, вже втрачені для України.
Тому саме в такий момент у цій міжнародній грі потрібні «рани Волині» з вимальовуванням образу ворога та прив’язування для контролю до цього «відзначення» аж Ради національної безпеки і оборони України, так як би їй у цей напружений час нічим було займатися.
Ще про так звані «вибачення» і «примирення»
Ці формули, які, по суті, позбавлені внутрішнього змісту, бо практично у відносинах між націями вони нічого змінити не можуть, так як не можуть (і не хочуть) виправити допущених несправедливостей і злочинів, можна б трактувати як бутафорну романтику, якби… Якби у польсько-українському випадку вони не були скеровані на честь і гідність української нації, на її право піднімати повстання проти поневолювачів. Бо як має звучати українська формула вибачення: вибачте нам, що ми повстали, бо не хотіли бути у вашому ярмі?
Жодне з національно-визвольних повстань проти окупантів і колонізаторів не кінчалося проханням вибачити. Не вибачалися араби Алжиру, коли воювали з французькими колонізаторами. Не вибачалися громадяни Конго, коли викидали бельгійців зі своєї країни. А якщо вже серйозно говорити про формулу вибачення, то воно можливе лише з боку окупантів, які самі винні за те, що відбувалося. Зрештою, поляки мають історичні взірці хто і чому вибачався.
В час підписання Ризького договору, коли явною була зрада Польщі по відношенню до Української Народної Республіки, Юзеф Пілсудський мав настільки особистої відваги і почуття військової честі, щоб, розмовляючи з офіцерами армії У HP, просити: Wybaczcie, Panowie… Отже, хто і перед ким має вибачатися?
Приклади примирення — німецько-французького, німецько-польського в даній ситуації цілком не є на місці. Там йшлося про примирення між двома рівноправними націями-державами, що вели війну — тут йдеться про відносини між нерівноправними повсталими та їхніми панами і поневолювачами. Не можна ставити на одну площину нерівноправних ворогів — ворогів нерівноправних, бо Українська Повстанська Армія досі не признана воюючою стороною.
Можна, до речі, пробувати моделювати ситуацію, при якій керівництво України піде на поступки гласним і негласним вимогам польської сторони. Сучасна держава є спадкоємцем так званої Радянської України та членом Союзу незалежних держав. При такій ситуації між сучасною Україною та відновленою 1941 р. незалежною Українською державою не може бути ніякої тяглості й спадкоємності.
Національні військові формування України
Українська Повстанська Армія, Українська Народно-Революційна Армія, інші українські національні військові формування були збройними силами повсталого українського народу, що боролися проти потрійної окупації. Велику роль в організації УПА відіграла ОУН самостійників-державників, але УПА не була її приватною армією, а, знову ж, армією повсталого народу, в якій об’єдналися українці незалежно від їх конкретної вузької політичної орієнтації (не кажучи про національні відділи інших поневолених народів, що брали участь в українському повстанні).
При відмові визнання УПА, УНРА, інших національних мілітарних формувань воюючою стороною — стороною, що воювала за незалежну державу, — жодні урядові структури сучасної України не мають права ні засуджувати дії українських збройних сил там-тих часів, ні вести розмови про якесь формальне вибачення чи примирення. Якщо ж така нелегітимна процедура з урядового українського боку буде здійснена, а вона і здійснена. Бо ці структури дуже вже ненавидять так званий український націоналізм. А це — як не парадоксально — означатиме відмову від комуністичного минулого та встановлення спадкоєлшості від держави 1941 р.
Але чи тоді вибачення і примирення будуть потрібні?
В кожному випадку «вибачення» і «примирення» ( незалежно від питань морально-етичного плану, від понять честі й гідності українського народу) автоматично означатиме визнання незалежницьких дій 40-х років. Та можна дозволити заганяти себе самих у глухий кут на догоду польським шовіністам. Поступки завжди зобов’язують, бо за одними мусять іти дальші. Недооцінювати чергову ланку в антиукраїнській грі не варто, бо за нею підуть інші ланки.
Відповідальність загострення польсько-українських відносин, в кожному випадку, лягає не на українську сторону. Польська ж сторона не зробила нічого для того, щоб справді в минуле відійшли слова давньої народної пісні (не галицької і не волинської) «Доки Рось Россю зветься, Дніпро в море ллється — доти щире руське серце з лядським не зійдеться».
Волинські події в сучасній польській історичній науці
Якщо цілком об’єктивно порівнювати досягнення української та польської історичної науки за, наприклад, останні десять років, то, в загальному, не підлягає сумніву, що здобутки наших західних сусідів-істориків набагато більші від наших власних.
Та, мабуть, не варто дивуватися. У польській історичній науці не було періоду винищення істориків, як у нас в 30-ті роки минулого століття, не було антиукраїнського (отже там мало б бути — антипольського) часу Великого терору. Не було постійних репресій по відношенню до історичної думки, як у нас до 70—80-х роках тамтого сторіччя включно. А сучасних польських істориків не виховували на прикладі історії Росії — історії, тут я цитую видатного російського історика нашого часу Юрія Афанасьєва, яка є найбільш зафальсифікованою в світі.
Та переваги польської історичної науки якось згасають, тьмяніють, коли дослідження починають стосуватися однієї теми, яку чомусь (в кращому випадку) вважають глибоко дискусійною, а саме історії польсько-українських відносин. І це не лише минулого XX ст., але й подій та явищ ще сивої, більше як тисячорічної давнини. Бо специфічний антинауковий підхід до історії двох народів починають застосовувати польські історики (маю на увазі не усіх, бо є й винятки, та їх, треба шкодувати, мало, дуже мало), починаючи від висвітлення сусідських стосунків ще десь у X ст. Була опрацьована теорія так. званого польсько-українського прикордоння, яке на Сході сягає майже до Києва, але на Заході ледве виходить поза Перемишль і Холм — хоча, якщо дивитися на паритетних началах, на Заході повинно б сягати десь поза Вроцлав…
Польська історіографія українсько-польських відносин зайшла у сліпу вуличку досить давно, але цю сліпу вуличку намагаються не добачати, культивувати (в останні роки чимраз запекліше) чотири стереотипи — чи як дехто хоче — міфи.
Міфи та стереотипи
- Культ «історичної» Польщі, що сягала, а віртуально ще й сягає в уяві декого до Лівобережної України включно. Зрозуміло, що, в такому випадку, Волинь це «наша», польська, бо для «історичної» Польщі не грають ролі національно-етнічні межі, а територія її визначається засягом загарбницького меча Тому також «наш» Львів, «наш» Кам’янець-Подільський, «наші Креси». З точки зору політичних наук, такий нахил псевдонауки (бо про науку тут говорити важко) називають просто імперіалізмом та реваншизмом. І це в загальному, у всесвітньому масштабі, а не лише відносно України чи якоїсь там Волині.
- Міф про те, що всім народам в межах тої віртуальної на сьогодні Польщі жилося прекрасно, бо їм, майже диким, принесли західну культуру, несуть західну релігію — а що при цьому їх може й визискували, може й експлуатували, може й над ними жорстоко панували — це все вже другорядне. Бо українці не мали права повставати проти чужого національного і соціального гноблення, не мали творити й організовувати національно-визвольний рух, не могли збройною силою добиватися утворення власної незалежної соборної держави. Знову — з точки зору політичних наук — це колоніалізм і культивування ідеї панівної нації чи раси.
- Стереотип про те, що причинно-наслідковий зв’язок у випадку «дослідження» історії польсько-українських стосунків, зв’язок, який є підставою вивчення будь-яких історичних явищ, просто не діє. Бо, як же ж могли, тим більше криваво, реагувати українці на винищення власного народу, на пацифікації, на руйнування власної культури, на національні й релігійні переслідування, на примусову денаціоналізацію? Ні, все те, що робили повсталі, ганебне і злочинне, а те, що робили з ними і над ними — та хіба про це варто згадувати, хоча б у випадку Волині XX ст.? Нормальними словами це називається фальсифікація історії.
- Україна мала і має чимало ворогів. Тому, що була і, як не дивно, ще досі є (зокрема через своє геополітичне розташування, а не лише через природні й людські ресурси) «ласим кусочком» для загарбників. У дуже важкі періоди історії українському народові, його збройним силам, доводилося для захисту нації та її землі воювати одночасно з кількома загарбниками-окупантами. Так трапилося під час Другої світової війни, коли її землю та її, України, народ топтали німецькі, російські, польські чоботи. Та для польської історичної науки Українська Повстанська Армія виникла лише для того, щоб різати поляків, зокрема на Волині.
Як інакше десятиліттями культивувати образ ворога?
Ворога – як не парадоксально, саме того, який завдав Польщі як державі і як нації найменше лиха. Але про те, чим була і є для Польщі Німеччина і Росія — про це треба забути, бо цього вимагає політика. А політика (механізми тут викладати не буду, це вже я робив) вимагає творити найбільшого ворога поляків з українців — для того, щоб забувати про інших, тих небезпечніших.
Невеликий підсумок
Польська сучасна історична наука (ще раз підкреслюю, не в цілому, бо є винятки, які займаються правдивою історією), використовуючи як об’єкт трагедію Волині (очевидно, насправді не лише одного року 1943-го, а, треба б багатьох років жорстокого польського панування) та, послуговуючись також, між іншим, щедрими асигнуваннями з різних боків (про які українська історична наука не сміє навіть мріяти), збудувала і зміцнила міфологію польсько-українських відносин в дусі: імперіалізму та реваншизму, колоніалізму і расизму, фальсифікації історії, культивування образу фіктивного ворога.
Отруйний букет, що вбиває, перш за все, історичну науку. Останні кілька років у Польщі принесли багатий урожай в ділянці антиукраїнської літератури: нібито історичної, мемуарної, публіцистичної, белетристичної. Книжок десятки, статей сотні, а, якщо враховувати газетно-журнальну продукцію, то й тисячі. Недавно я працював у варшавських бібліотеках і міг у цьому особисто переконатися.
У мене немає можливості навіть коротко характеризувати все те, що було зроблено, але, може, хоча б згадати кілька імен особливо «заслужених» для даної тематики: Юзеф Туровський, Владислав Семашко, Ева Семашко, Едвард Прус, Ришард Шавловський, Владислав Філяр, Чеслав Пйотровський, Вінцент Романовський. Не забракло й українського ренегата — Віктор Поліщук.
Про «свідчення очевидців» і фальсифікації Семашків
Тому, що в останній час в Україні прихильники антиукраїнської п’ятої псевдоінтелектуальної колони найбільше захоплюються двотомником Владислава і Еви Сємашків «Геноцид, здійснений українськими націоналістами на польському населенні Волині 1939—1945 рр.» (обсягом близько 1500 crop.). Я коротко зупинюся на цьому «творі», в якому публікується аж 1700 реляцій або очевидців, або переданих з чужих уст.
Реляцій, списаних переважно багато років після подій (а пам’ять деформує, це відомо — тому до спогадів історична наука підходить переважно дуже критично), або написаних на замовлення (замовити можна що треба), не кажучи вже про суб’єктивізм, українофобію і т. п. Сємашки вважають, що вони «довели» 37 тис убивств, а при допомозі якоїсь інтерполяції, вважають, що було 50—60 тис жертв з польського боку.
Незалежно від того, що такі підрахунки не викликають довір’я, характерно, що вбитих українців серед мирного населення не було. Це замовчується, бо вбивали лише оунівців та упістів… Та, якщо вірити авторам (чи упорядникам) в кожній українській родині були вбивці. Тому всіх вбитих українців (навіть дітей) можна оголосити упістами та оунівцями… Як відомо, перевірка «даних» Сємашків в терені у наш час довела їх грубу фальсифікацію.
Чому Семашки ігнорують архівні джерела?
Для того, щоб не збитися з «генеральної лінії» Сємашки свідомо ігнорують архівні джерела (німецькі, українські, так звані радянські), хоча вони, як відомо з практики істориків, достовірніші від мемуарних.
Іншими словами, історико-демографічні «дані» двотомника (якщо про такі можна взагалі говорити) не витримують критики. А про те, що Волинь у 1943-1944 рр. була на 80 відсотків заселена українцями також згадувати не варто…
Сємашки не викладають подій, а особливо бояться згадувати передісторію (тобто те, що діялося на Волині до 1939 р., те, як польські боївки винищували українську інтелігенцію на Холмщині ще від 1940 р.). Таке уникання викладу подій цілком свідоме. Бо, виходить, поляків убивали лише українські націоналісти і то виключно бандерівці.
Сємашки нібито не знають про принаймні три українські підпільні угруповання на Волині (бандерівці, мельниківці, бульбівці), які мали під своїм впливом окремі військові формування, так як не хочуть знати, що УПА не була приватною армією ОУН самостійників-державників, а армією народу незалежно від вузькополітичних поглядів її бійців. Бо йшла війна проти трьох окупантів за збереження народу і за незалежну Україну.
Пацифікація Волині
Автори ігнорують те, що пацифікацією Волині займалися німецькі поліційні й військові сили (влітку 1943 р. Еріх фон дер Бах-Зелевський, пізніше кат Варшавського повстання, знищив на Волині близько 200 українських і польських сіл). Ні, це все робило ОУН і УПА.
Цілком замовчується й те, що на Волині велася стихійна селянська війна, жорстока і кривава (подібна як у цей же час в Югославії), та що ці стихійні рухи українського села не підпорядковувалися і не були ініціативою ОУН. (Польські історики, до речі, знали про це ще у 1970-х роках, отже в підсовєтський час, а потім «забули»).
Окрему категорію становили розбійниціькі банди
Різних банд також вистачало під час війни. Неправдою є, що був опрацьований якийсь план ОУН для екстермінації польського населення (нібито, мала бути така ухвала III Конференції ОУН 1943 р., але ніхто такої постанови ніколи не знайшов — тут повна паралель з тим, як польські історики твердять, що наказ на проведення акції «Вісла» прийшов з Москви, а насправді для Москви акція «Вісла» була великою несподіванкою).
Також неправдою є, що ОУН та УПА не попереджували польське населення, щоб воно покинуло терен військових дій, та що, нібито, з попередженнями польське населення не було знайоме. Воно знало, але сліпо виконувало вказівки Лондонського уряду і головного командування АК не покидати волинську землю, бо вона ж належить до Польщі. Злочинною, в моєму розумінні, була короткозорість Лондонського уряду також відносно операції «Бужа», уряду, який перетворив волинських поляків у заложників ситуації в той час, коли воюючі західно-східні супердержави вже вирішили питання східних кордонів Польщі.
«Гранатова» і «зелена» поліція
Сємашки приховують польське колаборантство з німецькими окупантами. Не лише постачання німецької зброї польським опорним (до речі, одночасно прокомуністичним) пунктам, але й спровадження на Волинь польської «гранатової» і «зеленої» (з вихідців з Шлеську, Великопольщі, Поморя) поліції. Остання налічувала до 2000 осіб і вславилася винищуванням українців і чехів — це Schutzmannschaftsbataillone 107 та 202. Була ще й литовська також «зелена» поліція, яка не палала любов’ю до поляків.
Одночасно замовчується колаборантство з більшовицькою російською партизанкою, колаборантство дуже щільне і сердечне: утворення російсько-польських партизанських загонів ім. Дзержинського, Косцюшка, Леніна Що, до речі, не перешкоджало деколи червоним росіянам нападати також на польські села Це були самі партизани або утворені ними провокаційні відділи з тризубами на шапках. Відомо, що сам Сидір Ковпак ходив з тризубом на шапці, коли це «було треба».
Дослідження польскьких істориків
На Волині під час II Світової війни сформувалася єдина антиукраїнська німецько-російсько-польська платформа, якої поляки могли уникнути, якщо б не відкидали можливості польсько-українських переговорів. Пізніші спільні антикомуністичні дії УПА та АК ВіН’у це доводять — і тоді волинські справи не перешкоджали йти єдиним фронтом.
Але, поки що, всіх вбитих поляків на Волині, вбитих німцями і їх підручними, росіянами, стихійними рухами записали на рахунок ОУН-бандерівців та УПА.
Не буду довше затримувати увагу на зманіпульованому збірнику Сємашків (до речі, мої погляди співпадають з висновками чесних, але тепер заляканих патріотами польських істориків Ґжеґожа Мотики та Ґжеґожа Мазура, які опублікували свої критичні рецензії на сторінках паризьких «Zeszytow Historycznych» (2001 р.) та варшавського «Kwartalnika Historycznego» (2003 р.).
Але я змушений відзначити безмежно ксенофобну і антинаукову передмову до збірника Сємашків, яку написав професор Ришард Шавловський. В ній він звинувачує Богдана Осадчука в нацизмі та шпіонажі на користь комуністичної Польщі, Єжи Ґедройца в невиправданому українофільстві, Ришарда Тожецького (польського історика, який намагався об’єктивно підходити до теми) — що він «глибоко брехливий», Ганну Дильонґову, що вона фальшує історичну правду…
Така історіографія є ознакою деградації науки, яка самому польському народові приносить багато шкоди. Це стане зрозумілим швидше чи пізніше.
Сучасний стан польської антиукраїнської історіографії з наукової точки зору зрозуміти не можна, бо для цього неможливо підібрати наукові параметри, її можна лише пояснити як прояв патологічної ксенофобії на службі певних політичних інтересів. Однак, якщо для порівняння взяти теперішню так звану українську історіографію, фальсифікаторську й антиукраїнську за змістом, разом з її відгалуженнями в засобах масової інформації, то її не можна ні зрозуміти, ні пояснити.
Мимоволі приходить на думку то визначення історії, яке недавно дав субкомманданте Маркос (Рафаель Ґіллен, за фахом мистецтвознавець), керівник індіанського повстання 1994—2000 рр. в Мехіко. Він сказав, що історія — це процес боротьби героїв зі зрадниками. А що роблять у світі зі зрадниками — відомо. Але Україна далеко від Мехіко. Поки що.
Джерело: стаття Я. Дашкевича з книги «Учи неложними устами сказати правду», К.: «Темпора», 2011, 828 с.: «Акція «Волинь»: волинський казан та його творці» с. 231-249.