Замість вироку людина отримує в українському суді «приговор», складений російською мовою. При цьому підсудний не володіє ані російською, ані українською. Для чого судді ігнорують вимоги щодо здійснення судового провадження державною мовою?

 

---

 

Є у мене один підзахисний – громадянин Х., який проходить обвинуваченим за ст. 187 Кримінального кодексу України – розбій (справа 760/7688/17, провадження 1-кп/760/191/20). Як ідеться з матеріалів справи, у скоєнні розбійного нападу брали участь двоє осіб. Другого чоловіка, що був озброєний ножем, поки не знайшли, та чи був там дійсно ніж – наразі окреме питання.

 

Підзахисний – сван, він не володіє українською

 

Української мій підзахисний не знає та не розуміє ані слова. Російської – так само, хіба, матірну зі словником. За національністю він грузин. І не просто грузин, а сван.

 

Свани – це окрема народність, яка має власну мову – сванську, та їхня мова суттєво відрізняється від грузинської. Проживають свани в одному із самих високогірних історичних районів Грузії, що має назву Сванетія.

 

Але повернемося до нашого судового засідання. Його суддя вела російською мовою. Це чітко відображено в ухвалі суду апеляційної інстанції.

 

 

На сторінці 4 зверніть увагу на те, що виділено червоним шрифтом:

 

«…головуючий частково здійснював судове провадження російською мовою, а не державною мовою із залученням перекладача, як це передбачено ст. 29 КПК України, що є порушенням вимог кримінального процесуального закону…».

 

 

Вироком Солом’янського районного суду міста Києва (суддя Педенко А.М.) від 20 березня 2020 р. громадянина Х. було засуджено до позбавлення волі загальним строком на 8 (вісім) років з конфіскацією особистого майна.

 

До речі, копія вироку мною не була отримана з тієї причини, що тексту вироку українською мовою просто не існує. А вирок, складений російською мовою, міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

 

Державною мовою нашої країни є українська

 

Скільки разів у багатьох українських містах патріоти, «активісти» й національні дружини виходили на мітинги за заборону російської мови… У нас було навіть ухвалено відповідний Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Цей Закон передбачає жорсткі санкції за порушення встановлених ним вимог.

 

Українська мова, згідно із зазначеним Законом визнана визначальним чинником і головною ознакою ідентичності української нації, яка історично сформувалася і протягом багатьох століть безперервно проживає на власній етнічній території, становить переважну більшість населення країни і дала офіційну назву державі, а також є базовим системотвірним складником української громадянської нації.

 

Тому, як свідомий адвокат, я завжди наполягаю на дотриманні вимог закону всіма учасниками судового розгляду справи.

 

А от суд апеляційної інстанції таку позицію не поділяє, зазначаючи, що не є суттєвим порушенням прав підсудного, коли суддя спілкується суржиком або веде судове засідання мовою, котру розуміє вона та підсудний.

 

А якщо вона грузинською буде з ним спілкуватися, то як тоді? Хіба це не буде вважатися порушенням закону?

 

Здійснення кримінального провадження державною мовою – обов’язкова вимога КПК України

 

При цьому показання свідків, процесуальні документи, ухвали суду та інші матеріали справи складено українською – мовою, котрої підсудний не розуміє. Але це чомусь вважається нормальним, адже «порушення прав підсудного допущено не було».

 

Ч. 3 ст. 29 КПК України передбачено, що слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий забезпечують учасникам кримінального провадження, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, право давати показання, заявляти клопотання і подавати скарги, виступати в суді рідною або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись у разі необхідності послугами перекладача в порядку, передбаченому цим Кодексом.

 

Якщо такі вимоги передбачено кримінальним процесуальним законом, судді зобов’язані вести провадження державною мовою. В тому числі вони мусять своєчасно вирішити питання про залучення перекладача та оплати його послуг. Для цього необхідно зробити все, щоб підсудному, котрий не володіє чи не достатньо володіє державною мовою було забезпечено можливість правильно розуміти, про що йдеться у судовому засіданні, відповідати на запитання суду, заявляти клопотання й реалізовувати інші права.

 

Натомість, як вбачається з матеріалів справи в цілому і з самого вироку зокрема, суд здійснював провадження російською мовою і складав процесуальні документи російською мовою. Вирок державною мовою до цього часу не складений. І можна навіть вважати, що Х. так і не засуджений, а його статус є «прикрою помилкою та непорозумінням».

 

Сторона захисту не володіє російською мовою

 

Ця ж обставина (використання російської мови) є безспірною та була прямо встановлена та визнана ухвалою Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року (судова колегія у складі суддів Тютюн Т.М., Гладія С.В., Павленко О.П.).

 

Сторона захисту (себто я особисто як адвокат) заявляє, що в повній мірі не володіє російською мовою (мовою ворожої нації та держави), і через вказану обставину не може повноцінно проаналізувати «приговор» і викласти доводи апеляційної скарги. Я можу лише приблизно здогадуватися, що в «приговорі» написано, і як слід розуміти ті чи інші словосполучення, ідіоматичні вислови, речення та фрагменти слів.

 

Тому вже самим веденням судового засідання незрозумілою мені мовою, складанням документів на незрозумілій мені мові порушується процедура захисту. Внаслідок цього захист є штучно обмеженим у повноті своїх дій. Не розуміючи, про що ідеться, я не міг повноцінно реагувати на нюанси перебігу судового процесу, ставити зрозумілі та належні запитання, оцінювати відповіді тощо.

 

Може, там суд цікавився у Х. його причетністю до скоєння інших злочинів і натякав про можливість засудження його і за них? Можливо, погрожував, шантажував, лякав, використовував заходи й засоби психологічного тиску, торгувався за хабар тощо? Мені це невідомо, але, зважаючи на схильність судді Педенко А.М. грубо паплюжити закон, я відверто припускаю, що це саме так і було.

 

Тому ні про яке існування «приговора» йтися не може у принципі. Принаймні, в Україні та в українському суді. Можливо це десь «праконаєт» в «ДНР», «ЛНР» чи якомусь там Придністров’ї (як у них стоїть мовне питання – я не знаю), але не у нас.

 

З огляду на це мною було подано апеляційну скаргу в інтересах мого підзахисного, в якій я прошу суд скасувати вирок (точніше, «приговор») Солом’янського районного суду міста Києва від 20.03.2020 р. і повернути матеріали до місцевого суду для здійснення нового розгляду.

 

Порушення процедури проведення дебатів і надання останнього слова підсудному

 

Однак це було геть не єдине порушення прав підсудного – таких в одному лише судовому засіданні було допущено ще цілу низку.

 

Судом було порушено процедуру й хід дебатів, а також процедуру надання останнього слова підсудному, що відбувалося 18 березня 2020 року.

 

Так, ч. 3 ст. 365 КПК України прямо заборонено ставити запитання. Однак суддя Педенко А.В. не до кінця зрозумілою мені російською мовою щось там запитувала в Х. Вона казала якісь слова та обмінювалася з ним репліками та відповідями. Це легко перевіряється аналізом журналу судового засідання від 18 березня 2020 р. та прослуховуванням запису технічної фіксації судового процесу.

 

Можливо, Х. навіть повідомив суду якісь важливі обставини, які мали б слугувати підставою для поновлення судового процесу (ч. 4 ст. 365 КПК України), якби я їх розумів та міг з даного приводу заявити клопотання про це.

 

Запитання до підсудного в процесі останнього слова в будь-якому разі є грубим порушенням процесуального закону, що також тягне за собою безумовне скасування вироку.

 

Таємниця нарадчої кімнати перетворюється на фікцію?

 

Не менш цікаві речі відбувалися й після заслуховування останнього слова підсудного, коли суд видалився до нарадчої кімнати. Все це також було зафіксовано у журналу судового засідання від 18.03.2020 р. (якщо він, звісно, з таким судом десь не «загубився»).

 

За загальним правилом і традицією під час знаходження у нарадчій кімнаті суд не вправі розглядати будь-які інші справи, ухвалювати будь-які інші рішення по будь-яким справам тощо.

 

Водночас, одразу після виходу до нарадчої кімнати судом 18 березня 2020 року було постановлено ухвалу про проведення 20 березня 2020 року судового засідання у форматі відеоконференції. Відповідна ухвала міститься  в Єдиному державному реєстрі судових рішень і, сподіваюся, вона також наявна у матеріалах справи.

 

Про те, що судове засідання буде продовжено саме 20 березня 2020 р. суд не оголошував, рішення про це не приймав, не зазначав. І, безумовно, це рішення було ухвалено після виходу до нарадчої кімнати і явно перед оголошенням «приговора».

 

Зазначена ухвала була приведена до виконання. Тобто, суд її виготовив (не займаючись у цей час підготовкою вироку). Суд її підписав і забезпечив надіслання до місця несвободи (тримання Х. під вартою). Іншими словами, суд здійснював дії, прямо заборонені процесуальним законом щодо статусу і таємниці нарадчої кімнати.

 

Обрахування загального обсягу кримінальних покарань підсудному

 

В будь-якому разі суд невірно арифметично обрахував загальний обсяг покарань підсудному Х. Так, за правилами ч. 1 ст. 70 КК України у даному кримінальному провадженні суд обрахував Х. загальне покарання за сукупністю злочинів строком на 7 років 6 місяців. Надалі суд за правилами ч. 4 ст. 70 КК України «додав» до зазначеного покарання ще 6 місяців невідбутого покарання за попереднім (іншим) вироком Апеляційного суду міста Києва від 26.06.2017 р.

 

Однак на момент оголошення оскаржуваного «приговора» Х. залишилося відбути за згаданим вироком Апеляційного суду міста Києва строк істотно менший, аніж 6 місяців (які було «додано» Х. по факту оскаржуваним «приговорам»).

 

Так, Х. вироком Солом’янського районного суду міста Києва від 23 січня 2017 р. у справі  №1- кп/760/441/7 (запис в ЄРДР 12016100090009820) був засуджений до 4 років позбавлення волі з іспитовим строком 2 роки та був звільнений в залі суду.

 

Інкримінований йому злочин (грабіж – ч. 2 ст. 186 КК України) було скоєно 23.08.2016 р. та після його скоєння Х. було затримано того ж дня.

 

Один день перебування під вартою до набрання вироком законної сили прирівнюється до двох днів відбування покарання

 

Таким чином, Х. знаходився під вартою рівно 5 місяців, що в силу ст. 72 КК України («Закону Савченко») за правилами «день перебування під вартою до набрання вироком законної сили прирівнюється як два дні відбуття покарання» обраховується як 10 місяців рівно.

 

Перебуваючи на волі, Х. 02.02.2017 р. скоїв інший злочин, «приговор» по якому переглядається. Х. був затриманий 03.02.2017 р. і знаходиться під вартою до цього часу.

 

Тобто у момент затримання Х. почав відбувати вирок Апеляційного суду міста Києва по «першій» справі за розрахунку «день за день».

 

Таким чином, Х. станом на 03.04.2020 р. (до ухвалення «приговора») відбув би «рівно» чотири роки по першому вироку (повністю міра покарання). Станом на 20 березня 2020 р. Х. залишалося невідбутих по вироку Апеляційного суду міста Києва 14 днів.

 

Водночас, Солом’янський районний суд міста Києва «приговором» до призначеного покарання в 7 років 6 місяців позбавлення волі додав не «залишок» строку 14 днів, а 6 місяців, що не є законним, справедливим та розумним.

 

До речі, чітко усвідомлюючи ту обставину, що «перший» вирок фактично вже відбутий – суддя Педенко А.М. і розпочала процедури обрання та продовження термінів тримання Х. під вартою. Інакше у продовженнях термінів тримання під вартою не було б жодного сенсу за відсутності ризиків неправильної поведінки Х.) і, водночас, знаючи, що вирок відбутий – вільно та без буд-яких застережень «додала» аж 6 місяців.

 

За цих підстав вирок також підлягає скасуванню. Вже на даний момент (навіть коли «приговор» не вступив в законну силу і через подання апеляційної скарги) «перший» вирок Х. відбутий повністю.

 

Кваліфікація судом дій обвинуваченого

 

Судом було невірно кваліфіковано дії Х. по вчиненню розбійного нападу.

 

Розбійний напад за кваліфікуючими ознаками передбачає заволодіння чужим майном, поєднане з насильством, небезпечним для життя та здоров’я особи або з погрозою застосування такого насильства. За твердженням обвинувачення, Х. вчиняв злочин сумісно з іншою особою, озброєною ножем. Дана особа, власне і вчиняла насильство, небезпечне для життя та здоров’я потерпілого.

 

Інша особа слідством не встановлена. Наявність зброї (ножа) як складового елемента (інструмента) насильства, небезпечного для здоров’я та життя потерпілого – не доведена та є припущенням.

 

Судом не надано чіткої кваліфікації (наскільки сторона захисту могла здогадатися з «приговора» написаного незрозумілою мовою) що саме було вчинено з боку Х.: власне, насильство, небезпечне для життя та здоров’я потерпілого або ж погроза його застосування.

 

При цьому в процесі судового розгляду було неодноразово встановлено, що в силу незнання української мови Х., навіть судове засідання велося не державною мовою (українською) а іншою мовою, яка не є і не може бути зрозумілою суду. Закон встановлює «табу» навіть на припущенні того, що суд може володіти російською мовою та користуватися нею у процесуальних моментах.

 

Специфічна мова і національний стиль поведінки сванів – не ознака злочинності

 

Потерпілий просто міг не зовсім правильно зрозуміти або повністю неправильно зрозуміти Х., помилково вважаючи його специфічну етнічну вимову та національний стиль поведінки за погрози застосування насильства. При цьому інша особа могла діяти самостійно та окремо від Х. зі своїм окремим умислом на вчинення саме розбою, використовуючи насильство (наявність інструменту насильства – ножа) для таких дій.

 

В будь-якому разі кваліфікація дій Х. має бути чіткою, зрозумілою та однозначною. З з «приговора» її встановити неможливо в принципі. Які були межі насильства? Чи було воно реальним, небезпечним для здоров’я і життя? Або ж це була лише погроза насильства, то чи дійсно така погроза могла бути і була сприйнята потерпілим дійсно та адекватно поведінці Х.?

 

І за таких підстав «приговор» підлягає безумовному скасуванню з поверненням справи до місцевого суду для здійснення нового розгляду по суті.

 

При цьому Х. підлягає звільненню з під варти, оскільки він вже відбув мінімальну прогнозовану за даним злочином межу покарання (сім років позбавлення волі). Таким чином, ризики та інтерес для Х. ухилитися від відповідальності припинилися природнім чином і втратили для нього сенс.