Так звана «справа «Торнадо» була на слуху в більшості населення України, позаяк ця справа була розпіарена ЗМІ та Інтернет-виданнями, здебільшого з обвинувальним нахилом: мовляв, які небезпечні бузувіри з батальйону «Торнадо» були зрештою затримані та заґратовані нашими сумлінними поліціянтами, прокурорами та суддями.

 

---

 

Як відбувається «правосуддя за чутками»

 

Проте кожна розумна людина ставить перед собою одне питання: чому «торнадівці» вимагали відкритого розгляду справи, публічного дослідження доказів? Адже за логікою, якщо лиходій дійсно вчинив якісь тяжкі та огидні діяння, то він якраз зацікавлений у тому, аби громадськість нічого не дізналася про дійсний стан речей, аби суспільство не вибухнуло хвилею обурення і праведного гніву.

 

А в цьому випадку «лиходії» та «збоченці» (яких звинувачували не тільки у мародерстві, незаконному викраденні людей, грабежах, розбоях і заподіянні тілесних ушкоджень, але і у зґвалтуванні неповнолітніх) чомусь поводяться всупереч запропонованій логіці та здоровому глузду. Вони вимагають відкритості та публічної доступності до матеріалів. Вони хочуть, аби кожен член суспільства міг сам пересвідчитися в обсязі кривди, яку вчинили «торнадівці», тобто «ховають» себе і свої шанси на виправдання.

 

 

І навпаки, державі та обвинуваченню вкрай доцільно було б викласти на поверхню всі докази, доводи, мотиви, аналіз подій, їх перебіг і показати всім сувору «голу» правду, аби суспільство видихнуло з полегшенням і повагою до держави за рятунок від «бузувірів».

 

Пояснення лише одне (єдино можливе) – ніякого ґвалту, глуму, насильств, убивств, грабежів, розбоїв і викрадень або тортур не було. Принаймні, дії та події, які відбувалися навколо «Торнадо» – звичайні, пересічні, ординарні дії та події з «поправкою» на ситуацію, в якій знаходилися бійці. Триває війна, бойові дії, приходиться вбивати ворога, аби не бути самому вбитим. І саме ця обставина має враховуватися. Ніхто не казав і зараз не твердить, що бійці роти «Торнадо» на передовій поводили себе як вихованці інституту шляхетних дівчат. Їм доводилося і стріляти, і стикатися з ворогом у безпосередньому контакті, і захоплювати полонених та трофеї, і облаштовувати позицію. З цією метою вони використовували фрагменти розбитих обстрілами та бомбуваннями будівель і споруд – звісно, без дозволу власників, яких часто-густо вже не було в живих. Але такі дії, які виглядають у мирних місцях у мирний час не зовсім, м’яко кажучи, звично та пересічно, є звичайними та виправданими в умовах війни.

 

Ця обставина є очевидною для всіх свідомих і адекватних людей. Однак організаторам кримінального переслідування «торнадівців» було необхідно, аби справа «Торнадо» не була публічною, щоб унеможливити суспільний аналіз ситуації. Вони намагалися за допомогою нерозбірливих ЗМІ «нажахати» суспільство, аби воно із заплющеними очима погодилось із версією «правильно засудили цих нелюдів».

 

Вилучені речі та предмети – докази у справі

 

Справа «Торнадо» є темою для довгих дискусій. Про неї можна розповідати, всебічно оглядаючи різні нюанси, шукаючи запитання та відповіді. Ми ж сьогодні просто розглянемо лише невеликий її епізод – один момент, який багато в чому дає розуміння про ситуацію, що має місце насправді.

 

Під час досудового слідства в Комбата (Оніщенка Руслана Ілліча, командира «Торнадо», позивний «Фрімен») та його родини було вилучено низку предметів і речей, які, за версією слідства, містять доказову силу по «кривавим і карколомним» злочинам.

 

Серед таких речей та предметів – комп’ютерна техніка (комп’ютери, ноутбуки, планшети, мобільні телефони, апаратура), інші речі та цінності.

 

Практично всі ми розуміємо логіку слідства та процесу. Якщо, приміром, когось зарізали ножем – то зрозуміло, що той ніж є речовим доказом. Його слід вилучити, «опись-протокол-сдал-принял-отпечатки пальцев», зберігати в незмінному вигляді, здійснити необхідні дослідження та експертизи і як доказ використати в судовому процесі. Якщо на певному носії інформації (комп’ютері, диску, флешці, карті пам’яті тощо) містяться якісь компрометуючі чи доказові записи (файли тощо) – те ж саме. Носій вилучається, зберігається, аналізується, досліджується та є доказом.

 

Те ж саме стосується одягу, на якому містяться якісь там сліди крові, фарби, землі – чого завгодно.

 

При цьому слід дотримуватися принципу належності доказів. Якщо, приміром, людину звинувачують в убивстві, то для цілей доказування мають значення знаряддя вбивства, сліди біологічних речовин, записи про способи організації злочину. І не має відношення, приміром, майно підозрюваного чи його родини або чужі грошові кошти в банку.

 

Співрозмірність, належність, допустимість і значення доказів суд вирішує під час розгляду справи. Одні докази суд приймає, другі – відхиляє. А треті суд визнає такими, що не належать до справи і не мають значення для її розгляду.

 

По завершенню судового розгляду та під час винесення вироку суд зобов’язаний вирішити питання з речовими доказами та документами (п. 1 ч. 4 ст. 374 КПК України): що повернути засудженому, що використати для конфіскації майна, що повернути потерпілому, що знищити, що зберігати у матеріалах справи.

 

Тобто, цим кроком суд резюмує всі процесуальні «ходи» та визнає: ось цей предмет має значення та характеристики доказу, ми його дослідили. Це (приміром) – гаманець, поцуплений у потерпілого. Гаманець належить потерпілому, тому його слід повернути потерпілому. А ось це, приміром, мобільний телефон або ж коштовність, вилучена у засудженого (виправданого). Ця річ ніяким «боком» не стосується справи, вона є власністю засудженого (виправданого) – її повернути йому. А ось це – майно, що взагалі належить третій особі (майно власника квартири, яку винаймав потерпілий чи засуджений). І воно взагалі до справи не відноситься аж ніяк, то ж його слід повернути власнику квартири. Все також зрозуміло та логічно.

 

Якщо суд не виніс рішення стосовно речей і предметів

 

У Руслана Оніщенка та його родини було вилучено купу предметів і речей. Однак, увага (!) на мої звернення як захисника «торнадівців» загалом, так і Руслана Ілліча зокрема про необхідність і доцільність їх повернення, Офіс Генерального прокурора відповів дуже загадково та інтригуюче.

 

 

Речі та предмети дійсно у нас, але ані місцевий, ані апеляційний суд жодних процесуальних рішень щодо них не винесли. Тому нічого не віддамо, «шукайте правди самі»…

 

Дивина, та й годі… За великим рахунком, виходить, що і місцевий, і апеляційний суд свою обвинувальну позицію (засудивши «торнадівців» і погодившись з їх засудженням) нічим не мотивували взагалі!

 

Адже суди не визнали докази доказами (вилучені предмети – речовими доказами). Тобто, апріорі, вирок не ґрунтується на доказах, а виключно на припущеннях, фантазіях, смутних здогадах і міркуваннях.

 

Інакше, наголошуємо, позиція судів була б математично чіткою. Приміром, «речовий доказ у справі, ніж такої-то довжини і з такими-то написами, вилучений 01 січня 2017 року в помешканні такого-то за такою-то адресою – знищити (зберігати при матеріалах справи, повернути потерпілому такому-то, повернути засудженому такому-то)». Тут усе зрозуміло: ніж – це доказ (визнаний таким), він має значення та відношення до справи, є процесуально цінним.

 

А в нашому випадку – щось там вилучили «гамузом» (і не щось, а цінності). Вони десь там лежать. У якому статусі – невідомо. Дуже схоже (і очевидно, що так і є) – це банальний грабунок, адже ніхто ні за що не відповідає. Що там із речами – незрозуміло та невизначено.

 

Більше того, формально, звертатися до суду (як це пропонує прокуратура) із заявою про визначення долі предметів можуть лише учасники процесу. Адже саме вони наділені процесуальними правами на подання заяв і клопотань. Члени родини заґратованих «торнадівців» учасниками процесу (свідками, понятими, потерпілим, засудженими) не є. Це пересічні люди – жінки, сестри, матері, кохані. В їхніх оселях пройшовся вихор «обшуковувачів», які «гамузом» згребли все, що бачили за принципом «і йета мне, йета тоже мнє, ну і йета снова мне!». З наступними «відмазками» на кшталт: «та ти хто такой? Родственник? И у тебя забрали мішок золота? А ти нікто, родствіннік, ти не участнік праізводства, іді атсєдова, пока тібе не накастиляли!»…

 

Розкрадання необлікованих доказів

 

Можлива ще версія, що суди просто «соромилися» визначати долю речових доказів. Причина в тому, що по кожному з предметів, які вилучили «правоохоронці» (яких вже доцільно іменувати «лівоохоронці») треба приймати детальне виважене рішення практично «математичного» чіткого та невідворотного і відповідального характеру.

 

Приміром: ось це – доказ, він визначає таку-то обставину. Визнаємо його і розпоряджаємось ним за такими-то принципами. А ось це – не доказ, він взагалі не має доказової сили. Його слід взагалі повернути особі, у якої вилучили. Аж тут виникає «сором’язливість», бо слід визнати, що «лівоохоронці» відверто або ж «лоханулись», або ж перевищили повноваження, набравши відвертого мотлоху з надією «а може щось викрутимо» чи нахапавши очевидно цінних речей з надією «та може якось-такось про них забудуть, а ми їх потім «роздєрібанімо».

 

Така ситуація трапляється доволі часто. Ми маємо на увазі «дєрібан» необлікованих речових доказів, цінностей, наркотичних речовин тощо. Ледь не щотижня ЗМІ та окремі особи публікують відомості про те, що в камері зберігання речових доказів «загубили» кілька кілограмів елітних наркотиків, дорогоцінностей тощо… Версії пропажі найрізноманітніші: від «у нас спочатку був відповідальний Петров, він перевівся до іншого підрозділу, на його місце став Сидоров, а потім підрозділ реформували та передали до іншого, коли передавали то позвільняли всіх, ніхто нічого не перераховував, і якось-такось воно зникло» до «…з’їли миші!». Навіть не будемо надавати посилання, позаяк будь-хто цих кумедних і карколомних випадків кожен може самостійно найти купу.

 

Але в нашому випадку, формально – жодного доказу немає у справі. Інакше позицію Офісу Генерального прокурора витлумачити неможливо. Так само, як і пропозицію «звертайтесь до суду, хай визначить долю речових доказів». Суд вже відбувся. Що він повинен ще визначати? Навіщо це робити «заднім числом» і підтасовувати факти?

 

Лишень заради того, аби створити видимість і завершеність правосуддя…

 

Ось так і живемо. Наразі справа «Торнадо» знаходиться в Верховному Суді. Ми щиро сподіваємося, що ця загадкова ситуація з невизначеністю речових доказів (точніше, їх повною відсутністю та процесуальною неналежністю) буде врахована під час розгляду справи.