Музей «Кирилівська церква» – пам’ятка архітектури ХІІ століття

Заснована князем Всеволодом у середині ХІІ століття, Кирилівська церква постала не в центрі давнього Києва, а на його околиці – в урочищі Дорогожичі. Вибір місця розташування обумовлений тим, що вона була частиною князівської заміської резиденції та одночасно родового монастиря. Така локалізація відповідала політичній логіці часу – сакральна споруда підкреслювала легітимність династії Ольговичів і символічно закріплювала їхню присутність у київському просторі.

---

Княжий храм на околиці давнього Києва

Церква була освячена на честь святителя Кирила Александрійського.

Для храму характерна стриманість і монументальність форм, властиві давньоруській архітектурі ХІІ століття. Особливу увагу привертає кладка з плінфи – тонкої широкої цегли, яку чергували з шарами вапнякового розчину. Така техніка не лише забезпечує міцність усієї конструкції, але і виглядає доволі автентично: фасади мали виразну ритміку ще до появи барокових нашарувань.

У ХІІ–ХІІІ століттях храм слугував князівською усипальницею. В 1194 р. в ньому поховано князя Святослава Всеволодовича – одного з персонажів «Слова о полку Ігоревім». Кирилівська церква спочатку була шестистовпна, тринефна, триапсидна хрестово-купольна споруда, увінчана однією банею. Площини стін поділено пілястрами з масивними напівколонами та оздоблено вгорі аркатурним поясом з лекальної цегли з поребриковим орнаментом. Натекс із нішами-аркасоліями для князівських поховань сполучається з центральними приміщеннями храму широкою аркою. У південній частині нартекса знаходиться невеличка хрещальня. Вузькі сходи ведуть на хори у формі літери «П».

Сучасний архітектурно-художній вигляд її з характерними рисами українського барокко (фронтоном, оздобленим ліпленим рослинним орнаментом) сформувався всередині ХVIII століття внаслідок перебудов за участю українського архітектора Івана Григоровича-Барського.

Монастир, лікарня і секуляризація

Згодом довкола храму з’явилися дерев’яні та кам’яні монастирські будівлі. Монастир неодноразово потерпав від навали ворожих військ, а також від пожеж. Особливо значних руйнувань завдала монастирю пожежа, що сталася 1734 р. Відбудова обителі тривала протягом 1740–1782 рр. під керівництвом Івана Григоровича-Барського. В 1760 р. було збудовано надбрамну церкву та зведено дзвіницю, яку вважають перлиною вітчизняної архітектури.

Та надбрамна церква, на жаль, не зберіглася. А дзвіницю було знесено комуністами в 1938 р. Це стало наслідком антирелігійної кампанії, що проводила окупаційна більшовицька влада. Втрата вертикального акценту комплексу помітно змінила його історичний силует.

Муровану огорожу з в’їзною брамою та чотирма наріжними вежами  було споруджено навколо будівель Кирилівського монастиря одночасно зі зведенням вищезгаданої надбрамної церкви.

Після перебудов XVIII століття храм отримав барокову «оболонку», але його давньоруське ядро залишилося незмінним. Це рідкісний випадок, коли пам’ятка зберігає автентичну просторову структуру XII століття попри пізніші стилістичні втручання.

Фресковий ансамбль XII століття

Інтер’єр Кирилівської церкви майже не змінився до сьогодні.

До наших часів дійшло понад 800 м² фресок: композиції Благовіщення, Різдво Христове, Успіння Богоматері, а також релігійні сцени «Євхаристія», «Святительський чин».

Фрески Кирилівської церкви складають один із найповніших збережених ансамблів монументального живопису доби Київської Русі. Вони датуються приблизно 1170–1180-ми роками. Для порівняння: значна частина розписів того часу в інших храмах була втрачена або поновлена до невпізнання.

На особливу увагу заслуговує цикл із житія Кирила Александрійського. У південному апсиді – 16 сцен із його житія. Крім того, що у них закладено, передусім, богословський наратив, простежується також і політичний меседж: ушанування святителя, відомого боротьбою з єресями, могло мати символічне значення для князівської родини.

Фресковому оздобленню, окремі композиції якого не мають аналогів, притаманна цілісність, художня досконалість, оригінальність і глибокий сюжетний зміст, які визначають особливе місце храму серед сакральних споруд Східної Європи.

Реставрація XIX століття: відкриття і дописування

У 80 роках ХІХ століття проводилися великі роботи з реставрації та поновлення стінопису. Їх виконували викладачі та учні Рисувальної школи Миколи Мурашка – Іван Їжакевич, Іван Селезньов, Харитон Платонов, Микола Пимоненко, а також московинський художник польського походження Міхаіл Врубель. Зокрема пензлю останнього належать композиції «Зішестя Святого Духа» та «Ангели з лабарами» (на хорах), «Надгробний плач» (інші – аркасолії нартекса) та чотири ікони (написані 1885 у Венеції): «Афанасій», «Богоматір з дитям», «Ісус Христос» і «Кирилл» для мармурового іконостасу, виконаного за ескізами Адріяна Прахова. Роботи Врубеля в Кирилівській церкві належать до раннього періоду, коли формувався його впізнаваний стиль. Ікони для мармурового іконостасу, створені у Венеції, поєднують академічну школу з індивідуальною драматичною пластикою образів.

Постаті митців Рисувальної школи Миколи Мурашка відіграли ключову роль у формуванні сприйняття храму як пам’ятки національного значення.

Роботи кінця ХІХ століття проходили в атмосфері тогочасного інтересу до «давньоруської старовини». Коли реставратори відкривали фрески з-під пізніших нашарувань, то частково їх дописували. Тому сучасний вигляд розписів являють собою поєднання XII століття та художніх рішень XIX-го.

У 1787 р. Кирилівський монастир було ліквідовано, а в його будівлях розташовано богоугодні заклади – спочатку для інвалідів російсько-турецької війни, а згодом – психіатричну лікарню. Ліквідація монастиря була частиною загальної політики секуляризації церковних земель. У ХІХ–ХХ століттях функціонування на території лікарні фактично врятувало храм від руйнування, проте характер простору зазнав суттєвих змін.

У 1929 р. Кирилівську церкву, враховуючи її виняткову історичну і художню цінність, оголосили музеєм, який з 1965 р. увійшов до складу Софійського заповідника (нині – Національний заповідник «Софія Київська»). Це було прагматичним рішенням, що дозволило зберегти фресковий ансамбль у період, коли багато сакральних споруд знищувалися.

Кирилівські печери

У 2018 р. навколо вежі Кирилівського монастиря проведено розвідувальні археологічні дослідження, під час яких знайдено 11 поховань і цікаві артефакти. Того ж року Національним заповідником «Софія Київська» здійснено ремонтні реставраційні роботи цієї архітектурної пам’ятки.

Кирилівські печери, що розташовані під церквою, становлять окремий пласт історії місцевості. Під час археологічних досліджень, які вперше проводилися 1983 р., було виявлено підземні склепінчастоподібні галереї висотою близько 1,8 м і шириною 1,2 м, які заглиблювались у землю в різних напрямах. Там знайдено пам’ятки палеолітичної епохи: кам’яні знаряддя праці, черепки посуду, кістки різних тварин і риб тощо. Виявлені знахідки підтверджують безперервність людської присутності на цій ділянці київського плато. Тому поряд із тим, що Кирилівська церква є пам’яткою княжої доби, вона цілком обґрунтовано вважається частиною значно давнішого історичного ландшафту.

Сучасні реставраційні роботи спрямовані насамперед на стабілізацію мікроклімату всередині храму – це критично важливо для збереження фресок. Волога і температурні коливання залишаються головними загрозами для настінного живопису XII століття.

Сьогодні Кирилівська церква посідає чільне місце серед тих небагатьох храмів Києва, де XII століття не «відтворене», а реально присутнє у матеріалі стін і живопису. Попри перебудови, втрати та ідеологічні кампанії різних епох, вона зберегла головне – автентичну структуру та фресковий ансамбль. Завдяки цьому кияни та гості столиці мають унікальну можливість відвідувати і оглядати не якусь романтичну руїну чи декоративну стилізацію, а реальний історичний документ, написаний каменем і фарбами.