Денис Марків
Пересічні віруючі мають глибоке переконання в тому, що віра у незрозумілого й такого, що не зливається і не роз’єднується, триєдиного бога (святу трійцю) походить від далеких часів. Їм буде корисно познайомитися з реальною історією їхнього бога.
Символ віри
Сутність православного віровчення викладена у символі віри, ухваленому двома першими вселенськими соборами. Якщо виходити з догматів, які викладені в «Широкому християнському катехізисі», оминаючи застарілі слов’янізми, то символ віри зобов’язує кожного православного:
- вірувати в єдиного бога-отця, творця неба й землі;
- вірувати в Ісуса Христа, сина божого, котрий зійшов з небес заради спасіння загрузлого у гріхах людства, розіп’ятого, воскреслого, який вознісся на небеса, але із часом прийде знову на землю, щоб судити живих і мертвих;
- вірувати в духа святого, який виходить від бога-отця, в єдину соборну і апостольську церкву;
- визнавати необхідним хрещення;
- очікувати воскресіння померлих;
- жадати нескінченного царства небесного.
Символ віри («Толковый молитвенникъ. Объясненіе избранныхъ молитвъ и церковных песнопеній, символа веры, заповедей Закона Божьего и блаженствъ», Ставрополь, 1911)
На особливу увагу заслуговують перші вісім членів символу віри. В першому сказано про всемогутнього бога-отця, з другого до сьомого – про бога-сина Ісуса Христа, восьмий член символу віри знайомить з богом – святим духом. Тут ми зустрічаємося з основним догматом християнства – догматом святої трійці. Зміст його полягає в такому:
- бог є триєдиним, і це проявляється в тому, що бог має три особи, або постаті: отець, син і святий дух;
- кожна особа трійці являє собою бога, однак вони – не три бога, котрі існують окремо, а єдина божественна сутність;
- всі обличчя трійці різняться між собою особистими якостями.
Тут є, над чим замислитися, адже свята трійця є одним з прикладів богословської софістики, коли за допомогою посилання на всемогутність бога доводиться, що 1 = 3. Однак туманність цього догмата мало бентежить богословів. Пригадаймо відомий вислів Тертулліана: «Вірую, бо це абсурд». Незбагненність для людського розуму догмату про триєдиного бога цілком відверто насаджується християнськими богословами: «…до такої істини, що бог єдиний за своєю сутністю і триєдиний в особах, що є бог-отець, бог-син і дух святий… – до цієї істини не може піднестися природними силами жоден людський розум, осягнути її не здатна жодна людська мудрість».
Походження догмату про триєдиного бога
Туману в цій фразі напущено багацько. Однак до «істини» цієї цілком природними силами «піднісся» та «осягнув» цей догмат людський розум. Щоправда, цей розум, якщо послуговуватися богословською термінологією, «ушкоджений у самій сутності своїй», але не сумнозвісним міфічним гріхопадінням прабатьків, а самим релігійним світоглядом.
Ранні християни лишили по собі доволі бідний спадок. Етика і догматика християнства не були оформлені. В зародковому стані перебувала й обрядова частина релігії. До кола найплутаніших проблем належало й питання про співвідношення біблійного бога та Ісуса Христа. Чи рівні вони один одному, та чи повинен бог-син займати підпорядковане становище відносного бога-отця?
Богословам християнської церкви, що стала у ІV ст. панівною в Римській імперії, довелося серйозно зайнятися розробленням свого віровчення. Перший вселенський собор, який зібрався у 325 р. в Нікеї, вирішив розібратися у взаємовідносинах бога-отця і бога-сина. За підсумками собору було сформульовано вчення про Ісуса Христа як сина божого, який має єдину сутність з богом-отцем. При цьому вказувалося на те, що син божий постає як особлива божественна постать (іпостась). Тут, порівняно з давніми Євангеліями, Христос вже не просто є слухняним сином, а рівною за сутністю іпостассю. Так з’явилися перші дві особи майбутньої християнської трійці. Нікейський вселенський собор ухвалив перші сім членів символу віри. В них ані словом не згадувалося про святого духа як певну іпостась бога.
Другий вселенський собор, який зібрався у 381 р., офіційно визнав існування третьої особи (постаті, іпостасі) християнського бога – святого духа. Собор ухвалив ще п’ять членів символу віри. Відтоді восьмий член символу віри зобов’язував вірити «і в духа святого, господа животворчого, що від Отця походить, що йому належить рівне з Отцем і Сином поклоніння і славлення, що говорив через пророків».
Трійці у християнських і дохристиянських релігіях
Слід зазначити, що у двох великих християнських напрямах – православ’ї та католицизмі – склалися різні уявлення про взаємовідносини членів трійці. У православ’ї третя іпостась всемогутнього бога – святий дух – стала пов’язуватися з богом-отцем, небесним самодержцем і головною особою трійці. Дух святий, за православним віровченням, споконвічно виходить лише від бога-отця. В католицизмі святий дух став вважатися таким, що виходить не лише від бога-отця, але й від другої особи трійці – бога-сина. Всі ці «принципові» розбіжності, навколо яких протягом століть точилися й будуть точитися богословські суперечки, були обумовлені конкретними історичними умовами, в яких розвивалися православ’я і католицизм.
Оформлюючи своє віровчення і створюючи на противагу іншим культам свій культ, християнство багато чого запозичило з інших релігій. Не обійшлося без таких запозичень і під час напрацювання вчення про християнську трійцю. Про це свідчать, принаймні, хоча б самі факти існування подібних трійць у багатьох дохристиянських релігіях.
Одна з трійць стародавньої Індії складалася, наприклад, з небесного сонячного божества – бога-отця Савітрі, із сина божого Агні (бога вогню) та бога – духа святого Ваю (божества вітру). Кілька божественних трійць ми знаходимо й у Вавілонії. Одна з них складалася з бога неба Ану, бога води Еа та бога всього іншого світу Бела (Баала, Ваала). У середній Вавілонії ми натрапляємо на іншу трійцю: бог місяця Сін, бог сонця Шамаш, богиня землі та родючості Іштар.
Уявлення про божественну трійцю трапляються в самих різних народів. Були свої трійці у народів Скандинавії, у народів Америки. Наприклад, у Перу зображення верховного бога Пачакамака називалося «танга-танга», що означає «один з трьох і твоє в одному».
Вплив суспільного ладу на формування релігійних уявлень
Навіть у юдаїзмі, що наполягає на своєму монотеїзмі, існує декілька трійць. Деякі талмудисти так описували властивості біблійного бога: він є гермафродитом, себто двостатевою істотою; водночас він є отцем і матір’ю. На цю його властивість, як вважали юдейські богослови, вказує одно з його імен у множині – Елохім (боги), що нібито означає одночасно і чоловіка, і жінку. Тому й перша людина Адам, створений біблійним богом, як твердили талмудисти, також був гермафродитом: він і син божий, і донька, і Адам, і Єва.
Різні причини породили ці уявлення про троїчність божества. Найбільш давні трійці виникли внаслідок фантастичного відбиття в затьмареній релігією свідомості людини тих змін, які відбувалися у сфері суспільних відносин. На певному етапі розвитку людського суспільства склалася моногамна родина. Цей факт викривлено відбився й на релігійних віруваннях. Віруючі люди стали уявляти своїх богів у вигляді такої моногамної сім’ї. Та подібно до того, як одна маленька сім’я складається з батька, матері, сина (чи доньки), приблизно так само стала уявлятися божественна трійця: бог-отець, богиня-мати і бог-син.
У божественних трійцях викривлено відбилися й ті риси соціального устрою, що склалися на території різних давніх держав. Так, у низці східних деспотій (Давній Єгипет, Ассиро-Вавілонія, Персія тощо) з часом установився суворий порядок наслідування престолу всередині місцевих династій. Керманичами влади були окремі царські родини, першими особами яких вважалися сам цар, його дружина та син-спадкоємець (наступник). Це дістало свого фантастичного відбиття у релігійних віруваннях. На території згаданих деспотій виникають релігійні уявлення про те, що нібито на чолі держави стоїть не лише «царська трійця», але і «божественна трійця», що складається з бога-отця, богині-метрі та їхнього божественного сина. Класичним прикладом такої трійці є давньоєгипетська: Озіріс (бог-отець), Ізіда (богиня-мати) і Гор (бог-син).
Концепція «божественної трійці»
У Давньому світі побутували й інші уявлення про трійцю. В деяких релігіях вважалося, що світом управляють три головні божества – бог неба, бог землі (або води) та бог підземного царства. Прикладами таких трійць можуть слугувати давньоіндійська трійця – Брама, Вішну, Шива; давньогрецька трійця – Зевс, Посейдон, Гадес (Аїд); давньоримська трійця – Юпітер, Нептун, Плутон. У цих релігійних уявленнях фантастично відбилися намагання давнього людства виділити якісь основні засади, головні сфери навколишнього світу.
Наведені приклади переконливо доводять, що концепція «божественної трійці» геть не є оригінальним християнським винаходом. Навіть головний догмат «боговідвертої» християнської релігії говорить про те, що своїм корінням ця релігія сягає давніх поганських (язичницьких) культів.
Заслуговує на увагу і ще одна деталь. У багатьох дохристиянських трійцях богиня-мати нерідко проявляється у вигляді голуба-духа. Наприклад, богиня Іштар зображувалася голубицею, у вигляді птаха зображувалася й богиня-мати давньоєгипетської трійці Ізіда. У християнській трійці бог – дух святий замінив богиню мати, яка часто зустрічалася у дохристиянських трійцях, однак споріднений елемент голуб як образ духа зберігся.
Про сліди язичництва у християнських уявленнях про трійцю свідчить і той факт, що в деяких ранньохристиянських напрямах (секта валентіан) в образі святого духа шанували всевишню богиню-мати. А у визнаному християнською церквою апокрифічному (сумнівному) Євангелії від євреїв син божий Ісус Христос каже: «Моя мати – дух святий – взяла мене за волосся і перенесла на гору Фаворську».
Можна навести ще чимало прикладів впливу дохристиянських культів на християнську божественну трійцю. Та сказаного вже достатньо. Сліди язичництва в «істинній» християнській релігії – це Ахіллесова п’ята одного з основних догматів християнства, яку марно намагаються приховати християнські богослови.